Іван Сєченов: психолог має стати фізіологом

 

Російський фізіолог І. М. Сєченов (1829–1905), здається, всі свої наукові інтереси зосередив на психології як природничій науці. Гостроту дослідницького розуму він спрямував на розв'язання психологічних проблем фізіологічними методами. Психолог має стати фізіологом. Сєченов зауважує, що він не філософ і не буде втручатись у суперечку між ідеалістами та матеріалістами щодо зв'язку душі й тіла. Водночас він висуває засадничу для своєї теорії тезу: мозок є органом психічного. Цю тезу треба розглядати в контексті всієї психологічної теорії вченого. Про мозок як орган психічного твердять ідеалісти, позитивісти, теологи. Для Сєченова ця теза є науковою гіпотезою, що підтверджується розвитком природознавства. “Для нас як фізіологів досить і того, що мозок є органом душі, тобто таким механізмом, який, будучи приведений якимись причинами в дію, дає в результаті той ряд зовнішніх явищ, якими характеризується психічна діяльність”.

 

У пошуках тілесного принципу для вивчення зовнішніх виявів психічної діяльності Сєченов у книзі “Рефлекси головного мозку” (1863) приходить до поняття “дух”, виразивши свою ідею в незабутньому образі: “Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише явища – м'язового руху. Сміється дитина, дивлячись на іграшку, посміхається Гарібальді, коли його виганяють за надмірну любов до батьківщини, тремтить дівчина при першій думці про кохання, пізнає Ньютон світові закони і записує їх на папері – всюди завершальним фактом є м'язовий рух”. Іншими словами: “Всі зовнішні вияви мозкової діяльності можуть бути зведені до м'язового руху”. Всі без винятку якості зовнішніх виявів мозкової діяльності, яка характеризується словами “одухотвореність”, “пристрасність”, “насмішка”, “смуток”, “радість” тощо, є результатом більшого або меншого м'язового скорочення – механічного акту. Сєченов мріє про той час, коли люди зможуть так само легко аналізувати прояви діяльності мозку, як аналізує фізик музичний акорд або явища, пов'язані з тілом, що вільно падає. Сєченов ставить і намагається розв'язати завдання: яким чином розвиваються зовнішні вияви діяльності головного мозку, оскільки вони слугують виявом психічної діяльності. Сєченов прагне також визначити розвиток м'язових рухів.

 

У зв'язку з тим, що тогочасна наука розділяла усі м'язові рухи за походженням на дві групи – недовільні й довільні, Сєченов починає своє дослідження з найпростіших рухів – не з головного мозку, а зі спинного. Тоді робота мозку як органу психічного виразно постає “машиноподібною”: так у стінному годиннику стрілки рухаються від того, що гирі крутять колеса. Цей образ є ремінісценцією Декартового викладу цієї ідеї. Аби читач легше зрозумів його, Декарт змальовував картину роботи тіла саме як годинникового механізму. Сєченов переборює Декартів дуалізм, зауважуючи, що не тільки суто тілесні процеси він вважає машиноподібними, а й психічні. Якщо мозок є органом психічного і в суворому аналізі ознак машинності в роботі головного мозку закладено основу його розуміння, то й психічне можна тлумачити так само.

 

Бажаючи залишатися об'єктивним спостерігачем та абстрагуватися на початку дослідження від складної суб'єктивнопсихологічної структури, Сєченов висуває ідею “чорної скриньки” – прообразу кібернетичних уявлень. “Якщо поставити перед натуралістом нову для нього машину, сховати від його очей її внутрішність та показати лише початок і кінець її роботи, то він матиме приблизно правильне уявлення про будову цієї машини та про її дію”.

 

Сєченов розпочинає дослідження психіки з недовільних рухів, підкреслюючи їхній машиноподібний характер, щоб потім, розглядаючи набагато складніший механізм довільних рухів, звести його до такої ж машиноподібності. При цьому розкриваються механізм пригнічення, гальмування рухів та механізм, що ці рухи посилює (наприклад, під час переляку) та надає їм емоційного забарвлення. Сєченов демонструє елементарні реакції на декапутованій жабі, потім у цілому на її організмі. Машиноподібність недовільних рухів дає підставу для таких висновків: 1) в основі будь-якого недовільного руху є більш чи менш зрозуміле збудження чутливого нерва; 2) у разі психічного ускладнення рефлексу відношення між силою збудження та напруженням руху змінюється; 3) відображена дія відбувається після чуттєвого збудження, якщо рефлекс не ускладнений психічним елементом, а рух і збудження відповідають одне одному; 4) відображені дії мають доцільний характер з огляду збереження цілісності існування організму; 5) відображені дії в основі своїй мають рефлекторний механізм, що запускається в хід збудженням чутливого нерва. Усі ці особливості дають можливість вважати недовільні рухи машиноподібними за своїм походженням.

 

У другій частині трактату “Рефлекси головного мозку” Сєченов здійснює спробу підвести явища довільних рухів під машиноподібну діяльність порівняно простого механізму, тобто пояснити вже відомою діяльністю анатомічної схеми зовнішню діяльність людини – причому людини з ідеально сильною волею, яка діє в ім'я високого морального принципу та глибоко усвідомлює кожний свій крок.

 

З чіткою послідовністю Сєченов доводить, що й високі форми довільної діяльності можна розчленувати на рефлекси, які починаються з чуттєвого збудження, продовжуються у певному психічному акті й закінчуються м'язовим рухом. Для певних внутрішніх і зовнішніх умов акту, тобто середовища і фізіологічного стану людини, одне й те саме чуттєве збудження “фатальним чином”, у найдовільнішій дії викликає останні два моменти цілісного явища завжди в одному напрямі. Частина рефлекторної машини, що виражена руховим нервом та м'язом, цілком придатна для машини довільних рухів. Сєченов віднаходить джерело довільного руху у збудженні чутливого нерва.

 

Розкриваючи механізм довільності, вчений показав, що відтворити будь-яке уявлення як причину рухової реакції довільного типу неможливо без зовнішнього подразника. Ми часто його не помічаємо, але наявність його не підлягає сумніву.

 

Коли рефлекс не завершується рухом, а рух затримується, також спостерігаємо картину повного рефлекторного акту, але з допомогою м'язів-антагоністів. Ось чому Сєченов наполягає на тому, що в усіх випадках, коли свідомі психічні акти залишаються без зовнішнього вираження, ці явища зберігають природу рефлексів.

 

Затримка рухів, за Сєченовим, сприяє утворенню вміння мислити, думати, міркувати. Щоправда, психічний акт не може відбутись у свідомості без зовнішнього чуттєвого збудження, і думка також підпорядковується законові. Вона має початок, продовження, але, мабуть, не має кінця свого руху. “Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”. Якщо думка оформлюється у слова, рефлекс залишається у м'язах, що виконують розмовні функції. Думка відокремлюється від дії. Те, що зовнішній вплив, тобто чуттєве подразнення, залишається непоміченим, може вважатися для людини навіть первинною причиною вчинку. Насправді ж “первинна причина будь-якого вчинку – завжди у зовнішньому чуттєвому збудженні; без нього жодна думка неможлива”.

 

Найголовнішими теоретичними висновками він вважає існування в людини трьох відособлених механізмів, що керують явищами свідомої та несвідомої поведінки: суто рефлекторного (відображального); такого, що затримує рефлекс; такого, що його посилює. Затримувальний механізм зумовлює мислення, посилювальний – емоції. Отож Сєченов цілком розв'язав своє завдання, довівши, що всі акти свідомої та несвідомої поведінки за своїм по-ходженням є рефлексами.

 

Сєченов виводить таке принципове резюме: “У незмірній кількості випадків характер психічного відображення на 999/1000 дається вихованням у найширшому розумінні цього слова і тільки на 1/1000 залежить від індивідуальності. Цим я не хочу з певністю сказати, що з дурня можна зробити розумну людину: це було б усе одно, що дати людині, народженій без слухового нерва, слух”. Цю думку Сєченов конкретизує з відповідальністю вченого і гуманіста: “Розумного негра, лапландця, башкира європейське виховання в європейському суспільстві робить людиною, яка надзвичайно мало відрізняється за психічним змістом від освіченого європейця”.

 

Сєченов уважає свої докази переконливими з фізіологічного боку: “Нехай говорять тепер, – пише він, – що без зовнішнього чуттєвого подразнення хоч на мить можливі психічна діяльність та її вираження – м'язовий рух”. У “Рефлексах головного мозку” закладено цілісну, послідовну систему психології, засновану на принципі рефлексу, рефлекторного детермінізму. У структурі рефлексу Сєченов зосереджує увагу на м'язовому русі, пов'язує його з “темним м'язовим відчуттям” і виводить з особливостей останнього значну кількість психологічних феноменів та найважливіші ділянки людського пізнання – рух, простір, час. Саме м'язове відчуття покликане здійснювати натуральну єдність пізнавальної та практичної діяльності людини.

 

Першу заявку на побудову наукової психології було зроблено. Постало питання спеціальної розробки методологічних засад цієї психології як системи. Після розв'язання вузлової проблеми свободи волі, яка була на той час одним із предметів ідейної боротьби, слід було поставити методологічне питання з усією прямотою. Сєченов сформулював його в назві своєї статті – “Кому і як розробляти психологію?”(1873).

 

На його думку, справжнім психологом може бути тільки фізіолог. За Сєченовим, тільки “фізіологія репрезентує цілий ряд даних, якими встановлюється спорідненість психічних явищ із так званими нервовими процесами в тілі, актами суто соматичними”.

 

Сєченов аргументує це тим, що:

 

1) психічне розгортається в часі й просторі, через що більш складні явища потребують більшого часу, і т. п.;

2) психічне без цілісності мозку неможливе;

3) воно розвивається з матеріального субстрату (яйце, сім'я);

4) через матеріальні субстрати передаються індивідуальні психічні особливості;

5) немає чіткої межі між сомою і психікою;

6) тільки фізіологія науково доводить зв'язок між сомою і психікою.

 

Особливу увагу Сєченов приділяє пунктові п'ятому, вказуючи, що соматичні нервові процеси споріднені з усіма психічними явищами, які мають корені в діяльності органів чуття, хоч би до якого порядку ці явища належали.

 

Сєченов критикує погляд, згідно з яким психічне є тільки свідомим, а психологія є наукою про відчуття, уявлення, почуття, думки тощо. Він говорить про психічне як про середню ланку рефлексу, яка не відособлюється від його природного початку і кінця. Мова, вчинки, вся зовнішня діяльність можуть бути дорівняні до третіх членів психічних актів нижчого порядку. Не можна також відірвати “свідомий елемент” від його початку – зовнішнього імпульсу – і кінця – вчинку, тобто вирвати із цілого середину, ізолювати її та протиставити цілому як “психічне” “матеріальному”.

 

Сєченов не тільки долає категорійно-спекулятивний підхід до тлумачення психічного, а й показує натуральну єдність душі й тіла, об'єднуючи їх у комплексній структурі відображеної дії (рефлексу). Він інколи припускається неточності термінологічного характеру, показуючи відношення душі й тіла як частини та цілого. Проте якщо говорити про пафос сєченовського мислення в галузі предмета психології, то тут спостерігається не механістичне поєднання ідеального та матеріального компонентів, а їхня органічна цілісність. Остання постає саме з того, що Сєченов рекомендує досліджувати психічне за прикладом і способом вивчення явищ фізіологічних, використовувати аналогію з фізіологічним як єдиним засобом розчле-нування конкретних психічних фактів на підставі аналітичного підходу.

 

В світлі рефлекторної теорії психіки Сєченов формулює завдання психології:

 

1) вивчати історію виникнення окремих елементів картини психічного;

2) вивчати спосіб поєднання окремих елементів у безперервне ціле;

3) вивчати ті пружини, котрі визначають кожне нове виникнення психічної діяльності після певної перерви.

 

Наближуючи свій виклад до психологічної мови, Сєченов розкриває ці тези так: психологія повинна вивчати історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо; психологія повинна вивчати сполучення всіх цих різновидів і родів психічної діяльності між собою, з усіма наслідками таких сполучень і, нарешті, вивчати умови відтворення психічної діяльності.

 

Якщо в минулі часи до психічного відносили тільки свідоме, тобто від цілого натурального процесу відривали початок (його зараховували при розгляді елементарних психічних форм до фізіології) і кінець, то об'єктом дослідження, за Сєченовим, незважаючи на схожість рамок, тепер виступає зовсім інше. Історія виникнення окремих психічних актів має охоплювати і початок їх, і зовнішній прояв, тобто рухову реакцію, до якої належить і мова. Названі ланки психічного акту становлять рефлекторну теорію психіки.

 

Якщо в “Рефлексах головного мозку” було доведено можливість застосування фізіологічних аналогій до суто зовнішнього боку психічної діяльності, то у праці “Кому і як розробляти психологію?” Сєченов висуває думку про те, що наукова психологія за всім своїм змістом не може бути нічим іншим, як низкою вчень про походження психічної діяльності. Сєченов простежує психічний розвиток людини від її народження, позначає найголовніші фази розвитку в тому чи іншому періоді та виводить кожну наступну фазу з попередньої.

 

Розробка рефлекторної теорії психіки стосувалася також питань мислення і волі з виходом на практику людської діяльності. Сєченов створює відому працю із психології мислення “Елементи думки” (1878) і невеличке есе – “Вчення про несвободу волі з практичного боку” (1881).

 

Рефлекторна теорія психіки Сєченова в цілому виходить із незаперечного факту і глибокої віри в те, що поза людською психікою існує великий об'єктивний світ, незалежний від волі людини. Завдання психології полягає в тому, щоб визначити характер їхньої взаємодії, тобто показати, що саме вносять суб'єкт і об'єкт у той образ дійсності, який створює психіка. Ці питання Сєченов порушив у статтях “Враження і дійсність” (1890) та “Предметна думка і дійсність” (1892).

Будучи прихильником психології як природничої науки, Сєченов відкинув абстрактні міркування про волю, душу тощо і розпочав вивчення психологічних фактів як реальних даних, що можуть бути науково досліджені.