Інокентій Ґізель: християнська психологія сумління

 

Інокентій Ґізель (бл. 1600–1683) – богослов, професор, а згодом і ректор Києво-Могилянського колегіуму, – своїх розмірковуваннях використовував філософську спадщину античності, патристики, схоластики, з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.

 

Переконаний у раціональності світу, І. Ґізель вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності – "створеної природи" (natura naturata), яка розумілася ним як сукупність ідеальних сутностей-універсалій, своєрідних репрезентантів у світі вищого буття, закорінених у довколишніх речах. У розв’язанні проблеми універсалій Ґізель тяжів до концептуалізму, тобто до поміркованого варіанту схоластичної номіналістичної традиції, згідно з якою поняттям людського розуму відповідає існування аналогів їх у речах, самостійне ж існування цих аналогів окремо від речей він заперечував. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Ґізель також уважав справжнім джерелом пізнання істини чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії він обстоював тезу про ненароджуваність і незнищуваність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії.

Етичні погляди філософа становлять інтерес з огляду на розв’язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв’язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Ґізель вбачає у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи зі світоглядних тенденцій барокової доби, він переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі, тілесних і духовних.

 

І. Ґізель продовжує думку свого попередника К. Саковича теж „Трактатом про душу”, розглядаючи душу як створіння, що поєднує царство духу та царство матерії, а тим самим – земне та небесне: „Душа – це форма органічного тіла... початок, завдяки якому ми живемо, відчуваємо, рухаємося та існуємо”.

 

Віддаючи перевагу духовній природі людини, І. Ґізель разом з тим вважав душу формою тіла, людину ж сукупністю матерії та форми, на відміну від вчення Августина, згідно з яким душа являє собою субстанцію, а тіло – двосубстанційну єдність. На думку І. Ґізеля, людина – це природна біологічна особа, життєдіяльністю якої керують закони природи. Говорячи про єдність мікрокосму та макрокосму, про залежність думки від тіла, він наголошував увагу на характеристиці органів чуття та їхній діяльності.

 

На відміну від смертних душ тварин, людську душу І. Ґізель вважав, як і більшість мислителів того часу, безсмертною. З приходом душі починається вегетативне, почуттєве, а після народження – й розумове життя. Зосереджується душа у серці, виконуючи функцію двигуна. В усіх інших частинах тіла вона є формотворчим чинником. Дотримуючися багато в чому поглядів на душу християнських мислителів, дослідник разом з тим доводив неможливість творення її поза тілом.

 

„Трактат про душу” Ґізеля входить до складу курсу філософії („Нарис усієї філософії”). Рукопис, що зберігся, має форму книги обсягом 699 аркушів. Це запис дворічного курсу філософії, який було виголошено в 1645–1647 pp. Він типово репрезентує вчення про природу, що викладалося в Києво-Могилянській колегії в середині XVII ст. За традицією, не тільки вітчизняною, а й західноєвропейською, в трактатах про душу висвітлювались питання про душу взагалі, про душу рослинну, чуттєву й розумну.

 

Йдучи формально, як і К. Сакович, за Арістотелевою традицією, Ґізель тлумачить душу взагалі як таку, що робить тіло одушевленим. Органічне тіло кваліфікується як живе тільки потенціально. Душа як оживлююча тіло виступає щодо нього діючою причиною. Інакше: душа є началом, завдяки якому живе рослина, живуть і відчувають молюски, живе, відчуває і рухається з місця досконалим рухом досконала тварина, а також живе, відчуває, пересувається і усвідомлює своє буття людина. Таке визначення душі Ґізель називає не сутнісним, а описовим. Пізнавальні потенції привертають до себе свій об'єкт, а потенція потягу, передбачаючи пізнання, сприяє наближенню організму до свого об'єкта. Потенція потягу виражається в напрузі, зусиллях, завзятті, в намірах, певних задумах. Нарешті, Ґізель говорить про потенцію просторового переміщення. За Арістотелевою термінологією криється психологія здатностей, і Ґізель виступає її визначним представником.

 

У „диспуті” про чуттєву душу піднімаються традиційні психологічні проблеми. Відчуття, пов'язані з чуттєвою душею, розглядаються як певне відображення, пізнавальний образ і подоба чуттєво даних об'єктів.

 

Ідеал поведінки людини вчений описує в книзі „Мир з Богом людині” (1669). Людина, на думку І. Гізеля, має бути сильною особистістю, господарем своїх вчинків і своєї долі. Філософ вважає, що сумління – найголовніший критерій добра та зла, що саме воно керує діями особистості: „Сумління є свідчення себе самого або розмірковування розумне про себе, ним же людина розмірковує, чи треба їй щось робити чи не треба, чи є то добро чи зло”. І. Гізель возвеличив людину, поставив її волю та розум керівниками її життя.

 

Автор трактату цілком усвідомлював неординарність своєї праці, тому у „Передмові до читача православного”, що передує основному тексту праці, описуючи невтішний стан України, населення якої Господь карає за гріхи війною та іншими лихами, й закликаючи свій люд отямитися і покаятися задля повернення миру і блаженства рідній землі, просить пильного читача бути благосклонним до книги і „сему ученію не прекословити» навіть коли в ньому „что ново и странно мнітися будет”. Звертаючись до верховенства здорового глузду, Гізель обстоює право звертатися до досвіду богословів інших конфесій, пояснюючи, що нове можна називати єретичним тільки тоді, коли воно суперечить православній вірі. Адже навіть у язичницьких філософів можна знайти багато розумного, то чому б не скористатися тим корисним, що почерпнуте від християнських „внішнихъ Учителей”.

 

У трактаті „Мир з Богом людині” в досить добре структурованому вигляді даються пояснення про те, що у земному житті християнина є належним і неналежним, що таке гріх і чому він стається, якими є класифікація та поділ гріхів, як у кожному випадку дати моральну оцінку власним вчинкам, як уберегтися від гріха, а якщо уже довелося согрішити, як самостійно оцінити ранг гріха. Сама ідея написання цієї праці, її структура, спосіб викладу, а в деяких моментах і зміст очевидно були почерпнуті автором з католицької моральної теології, яка на відміну від середньовічної схоластичної етики (предметом якої були теоретичні аспекти християнської моралі, проблема свободи волі й відповідальності за вчинки) займалася розглядом практичного життя людини і намагалася дати дуже детальні вказівки щодо правильної поведінки у різних життєвих ситуаціях.

 

Ґізель був першим на східнослов’янських теренах православним мислителем, який в основу морального вчення поклав не тільки релігійні приписи, але й реальні обставини земного життя людини, її економічні і фізичні умови існування, які подеколи бувають такими важкими, що з необхідністю спонукають людей до проступків.

 

Не менш значимим моментом у розвитку православної антропології було звернення Ґізеля до низки теоретичних питань, зокрема спроба структурувати своє вчення та дати чіткі дефініції вжитим у тексті поняттям. Він пояснює такі терміни, як сумління („совість”), воля, благодать, оправдання, заслуга, покаяння, тощо, подає внутрішнє розрізнення та субординацію означених явищ, показує значимість кожного з них у становленні індивіда як особистості морально доброї чи злої. Особливу увагу він приділяє сумлінню та волі. Перше слугує своєрідним внутрішнім цензором людини, і, коли воно істинне, утримує від скоєння гріхів (якщо можливий вчинок оцінюється сумлінням як гріховний), або спонукає до провадження праведного життя, покаяння, спокути та отримання прощення. Без другої ж, на думку автора трактату, людина взагалі не змогла б діяти і прагнути добра. Воля, яка є „силою духовною душі розумної”, має властивість „вільного воління” (останнє може обмежуватися різними чинниками об’єктивного характеру), тобто самостійного вибору того, до чого прагнути, а від чого відхилятися. Важливим у контексті дискусії з протестантами, з одного боку, а з іншого – як протистояння властивій для Східної Церкви, але неактуальній для ранньомодерного соціуму концепції пасивного благочестя, стало акцентування на понятті „заслуги”, якою є заплата, що буде отримана людиною у потойбічному світі за її добрі справи, добровільно здійснені на славу Божу.

 

Чимало уваги у трактаті приділено поясненню того, якою є сутність та природа гріхів, їх класифікації, детальному розглядові гріхів учинкових, з особливою увагою до обставин, за яких смертні гріхи можуть ставати за своєю суттю прощенними, а прощенні – смертними. Тут І. Ґізель стає на позиції так званої практичної етики, висловлюючи думку про те, що мірилом для визначення вчинку як морально доброго або злого є його відповідність чи невідповідність деякому обов’язку (це особливо яскраво проявилося у „догматах” де описуються гріхи, притаманні різним соціальним верствам та групам).

 

Окремий розділ у трактаті присвячено проблемам оцінки людиною власного сумління, і, зокрема, актуальному на той час у моральному богослів’ї усіх конфесій питанню про кардинальні принципи оцінювання. Ґізель наголошує на тому, що надмірна тривога і страх перед можливістю здійснення гріха чи наявністю наміру на гріховний вчинок там, де цього насправді немає, приносить велику шкоду сумлінню і паралізує волю, яка повинна спонукати до здійснення добрих вчинків.