Густав Фехнер: від психофізики до теологізованої психології

 

Відомий німецький учений Густав Теодор Фехнер (1801–1887) дуже своєрідно поєднував у собі протилежні прагнення до художньої та наукової творчості. Можна навіть сказати, що його наукові дослідження певною мірою були підпорядковані художній меті, хоча набули статусу самостійного наукового завдання.

 

Крім доробку із психології, Фехнер виступив як автор праць з естетики, релігії, а також писав гумористичні твори. Його цікавили питання про життя після смерті, душевне життя рослин, можливість переходу від світу видимого до невидимого та багато інших.

 

За Фехнером, найвищі й найґрунтовніші реальності належать до світу духовного – вони перебувають у вищій єдності свідомості, що безпосередньо переходить у єдність божественного духу. Єдність матеріального світу Фехнер убачає у фізичному атомі – останньому елементі тілесного світу. Загальну, вищу, божественну свідомість Фехнер мислить аналогічно до людської. До підлеглих Богові єдностей належить єдність людської свідомості, Землі й небесних тіл. Кожне сузір'я має власний чуттєвий світ. Від сузір'їв іде шлях до божественної свідомості. Нижче людини перебувають душі рослин. Останні не усвідомлюють свою причетність до вищої єдності свідомості: лише вищими єдностями усвідомлюються нижчі. Після смерті людини її дух відроджується в духові, що стоїть вище за нього. Всі ці положення свого світогляду Фехнер намагався оперти на дані теоретичних наук, історичної практики, на принципи моралі.

 

Фехнер називає себе ідеалістом, оскільки вчить про включеність усіх єдностей свідомості у вищу форму єдності – Бога. Водночас Фехнер називає себе матеріалістом, коли пов'язує людську думку з мозком, а божественну думку – з тілесним світом узагалі. Фехнер називає себе дуалістом, вважаючи, що тіло й душа – різні сторони існування, вони не зводяться одне до одного, відмінні за своєю сутністю. Фехнер називає себе філософом тотожності, адже, на його думку, душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти, зрештою – у єдності божественної свідомості. Як заявляв сам учений, його погляди різко суперечать лише одній монадології.

 

Те, з чим Фехнер безпосередньо увійшов в історію психології, є заснована ним психофізика. Відмежована в ході історії науки від світоглядних нашарувань, вона стала необхідним елементом усіх підручників із загальної психології.

 

Треба сказати, що аналогічні ідеї щодо законів зв'язку душі й тіла були висловлені ще до Фехнера його співвітчизником Ернестом Вебером.

 

Вебер і Фехнер висунули гіпотезу про те, що зміни відчуття пропорційні відносній зміні у подразненні (відношення приросту в подразненні або взагалі зміни в подразненні до подразнення, що вже існує). На основі численних спостережень Фехнер установив закон, згідно з яким постійні різниці в напруженнях відчуттів (вони, за Фехнером, завжди мають однакову величину) у певних межах постійно пов'язані з однаковими відносними різницями в силі подразнень. Інакше кажучи, вони пов'язані з одними й тими самими окремими подразненнями, які отримуємо від ділення відповідного приросту в подразненні на силу подразнення, що була раніше. Якщо на один орган чуття діють різні подразнення, напруження яких становить геометричний ряд, то виникають відчуття, напруження яких утворюють арифметичний ряд. Напруження у відчуттях відносяться як логарифми напружень тих подразнень, які викликали ці відчуття, якщо за одиницю взяти рубіжне значення, тобто ту силу подразнення, за якої в перший раз у ряді зростаючих подразнень виникають відчуття і за якої у ряді подразнень, що зменшуються, вперше виникає відчуття. Збільшення відчуття пропорційне відносному приросту подразнення.

 

До кінця свого життя Фехнер захищав ідеї своїх “Елементів психофізики” (1860) від гострої критики, убачаючи в психофізиці найвірогідніший шлях побудови наукової психології з використанням математичних обчислень.

 

Та Фехнер був і залишався дуалістом. Математичні обчислення не змогли дати йому належної відповіді на питання про відношення тіла й душі.

 

Вчений стає теологом. Людські особистості, на його переконання, – це органи чуття душі Землі. Своє теологічно-психологічне вчення Фехнер виклав у публікації під назвою “Книжечка про життя після смерті”. Будучи тяжко хворим ще замолоду, перебуваючи між життям і смертю, Фехнер звернувся до питань, найбільш потаємних для кожної людини. Але вирішував їх не тільки як фізик або психолог, а і як поет, захоплений нестримною, майже міфологічною фантазією.

 

У своїй космогонії Фехнер усупереч еволюційним уявленням виводить неорганічне з органічного, нижчі форми організмів із вищих. Протоплазми й найпростіші організми – це завершальні продукти поступового роздрібнення вищих форм існування, не здатних до подальшого розвитку. Фехнер висуває ідею, що розкриває тенденцію до стійкості. Будь-яка органічна система, ізолюючись від зовнішніх впливів, прагне до постійності й нерухомості, при цьому органічне розпадається на неорганічне. На цих засадах формується принцип смерті. Кожна органічна система, що втратила зв'язок із космічним цілим, умирає. Безсмертя можливе лише в космічному цілому, де відбувається відродження до нового життя.

 

Змальовуючи картину потойбічного існування душ, Фехнер удається до психологічної аналогії. Так само як наші сприймання не зникають зовсім, а залишаються у спогадах, так і душі померлих продовжують своє існування у спогадах Бога.

 

Разом із цим Фехнер здійснює спробу використати знання, отримані ним під час вивчення психофізичної проблеми, для розв'язання найскладніших світоглядних питань. Як зазначали сучасники, Фехнера було покликано стати посередником між натуралістичним природничо-науковим поглядом на реальний світ і релігійним світоглядом, зцілити від хвороби свій час: усунути розкол між точним знанням та ортодоксальною вірою. Положення Фехнера як плід тривалих міркувань виражені афористично. Тому їх слід приймати на віру й критично не осмислювати.

 

За Фехнером, людина живе не один раз, а три. Перший щабель життя – це безперервний сон, другий – чергування сну й неспання, третій – безперервне неспання. На першому щаблі, до народження, людина перебуває в сутінках самотності. На другому вона живе особистісним життям і вступає в спілкування з іншими людьми у феноменальному світі. На третьому щаблі її духовність переплітається з життям духовностей інших людей для вищого життя у Всевишньому Духові, де здійснюється можливість споглядати сутність усього того, що відбувається. Тут же постає божественне начало, яке закладене в душі кожної людини. Це начало розкривається перед людиною в передчутті, вірі, в геніальному інстинкті, але ніяк не з допомогою розумового пізнання. Перехід від першого шабля життя до другого Фехнер називає народженням. Перехід від другого до третього – смертю. При цьому перехід від другого щабля до третього не може бути похмурим, як і перехід від першого до другого. Під час земного життя, коли людська свідомість іще тісно пов'язана з органічним тілом, людина не передчуває “розкоші, гармонії та дива життя” на третьому щаблі. Часто вона прямує темним і вузьким ходом, що заводить її у глухий кут. Далі Фехнер проголошує те, що деякі теологічно налаштовані психо-логи й природодослідники вважають проявом високого рівня узагальнення емпіричних даних. Отож смерть – це лише друге народження для більш вільного буття; при цьому душа залишає тіло, як метелик лялечку, як немовля, народжуючись, залишає тіло матері.

 

Фехнер уявляє друге народження як появу нових шляхів пізнання та спілкування з людьми. Ці шляхи він бачить вільними від обтяженості матеріальним, тілесним світом. Дані органів чуття кваліфікуються лише як поверхове знання. Слова й жести затемнюють у цьому світі думки. Друге народження звільняє думки від тілесної оболонки та здійснює безпосередній вплив духовностей одна на одну. Виникає фантасмагорична картина сплетіння одних душ у глибинах інших.

 

Фехнер відкидає дані наукового мовознавства, психології мови, в яких стверджується необхідність обтяженості духу матерією, думки – словом. Як і Августин, Фехнер уявляє спілкування людей у потойбічному світі з допомогою одухотвореної тілесності, яка не фіксується науковим знанням. Фехнер намагається показати можливість для кожної гідної людини воскреснути у потойбічному світі з тілом, яке вона сама собі створює. У питаннях совісті й каяття Фехнер виходить за межі реальних етичних суперечностей, реальних психологічних джерел. Замість шукати походження цих моральних якостей у реальних учинкових стосунках між людьми він знаходить їх виключно у співвідношенні цього світу й світу потойбічного. Тому смерть тлумачиться лише як вихід людини в напрямі вищого буття.

 

Основний аргумент, що підтверджує можливість майбутнього життя, Фехнер шукає у спотвореннях моралі в цьому світі. Характер учинків у ньому пов'язується з визначенням долі у світі потойбічному. Та сама боязкість перед карою, та сама радість перед винагородою. Кожний учинок людини в дійсності перманентний, його завершення – вже в інших світах. Визнання зворотного впливу наслідків учинків на долю людини приводить Фехнера до думки, що кожна людина сама створює умови свого майбутнього буття. У цьому вбачається “найвеличніша справедливість творіння”. Залежно від того, як учиняла людина – добре чи погано, шляхетно чи підступно, була діяльною чи лінивою, вона й знайде в тому світі як свою власність відповідний організм: здоровий або хворий, сильний або слабкий, прекрасний або гидкий. її вільна діяльність у цьому світі визначить її здатність до подальших успіхів у тому світі. Так уявляє Фехнер очищення від “лушпиння” ницого світу в “очищувальному вогні життя третього щабля”.

 

Фехнер досліджує також складну психологічну проблему несвідомого, доводить, що творчі знахідки здійснюються поза свідомими індивідуальними пошуками людини, мають потойбічне походження. Людина не знає, як народжуються її думки, звідки щось спадає їй на думку, коли вона впадає в сум, коли виникає тривога або радість, яка сила примушує її здійснювати той чи інший учинок, вибирати з альтернатив. У всьому цьому Фехнер убачає вияв духовностей, їхніх дум і справ, які вселяються в людину з її думами й справами із зовсім інших сфер буття, ніж її власна.

 

Визнаючи, що людина сама себе створює, Фехнер разом показує, що індивід ні у своїх моральних учинках, ані у творчому акті не має своєї волі, ініціативи, творчих передвизначень. Виходячи за межі будь-якого досліду, Фехнер бачить іще більший вплив потойбічних сил у незвичайних станах людини – потьмарених станах свідомості, психічних хворобах, що й пояснює порушенням взаємодії між істотами потойбічного світу й людьми. Так, люди виступають у своїй пасивності, підпадаючи під вплив факторів, мало зрозумілих для них. У мареннях цього духовидця-психолога, філософа-теолога лише здоровий і бадьорий дух людини впливає на потойбічні духовності, вступаючи з ними у справжню взаємодію.

 

Говорячи про спілкування живих і мертвих, Фехнер відтворює у своїх уявленнях старовинний світогляд, народні вірування, оповиті поетичними мріями, сподіваннями. “Досить лише зосередити думку на якомусь небіжчикові – й не тільки уявлення про нього, а й він сам тієї ж миті буде з нами... Ви можете свідомо ощасливити або виснажити небіжчика своєю думкою. Ви можете примиритися з ним або непримиренно сваритися, і це буде свідомо не тільки з вашого, а і з його боку”. “Померлі встають на кожне свято, яке ми влаштовуємо на їхню честь. Вони витають навколо кожної статуї, яку ми їм ставимо. Вони чують разом з нами кожну пісню, яка оспівує їхні подвиги”.

 

Цілісна й послідовна теорія-фантазія! Всі здатності людської психіки уявляються як похідні від потойбічного світу, особливо ті, котрі вважаються позитивним здобутком людини-сутності, що сама себе визначає. Творчість, учинкове самовизначення особистості, свободу волі, пошук вищих цінностей відлучено від людини. Та й досягнення щастя залежить від потойбічного світу. Теологізована психологія Фехнера не залишає людині жодної активності. Він хоче бачити людину “добровільним засобом” для Богом визначених цілей.

 

Як своєрідно поєднано в одній людині протилежні спрямування! З одного боку – бездоганний сцієнтизм, віра в науку, її можливості розкрити закономірності психічного життя, а з іншого – безкомпромісний антисцієнтизм, який показує повну неспроможність науки торкнутися вищих, потойбічних проблем людського існування.

 

Це був поділ проблем, що постають у людському житті. Це були психологічні паралогізми між науковим і художньо-містичним баченням цих проблем. Як поєднати різні рівні психіки (у давньому поділі — це рослинні, тваринні й розумні душі) – проблема, що постала дуже гостро вже у психології кінця XIX ст. й серйозно хвилювала психологів XX століття.