Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ:  Археология Биология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия ЭкологияТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву 
Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розділ 1. Психологія в міфологічний періодСтр 1 из 46Следующая ⇒
Зміст Вступ Розділ 2 Розділ 3 Розділ 4 Розділ 5
Розділ 6 Розділ 7
Розділ 1. Психологія в міфологічний період Фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією. По-грецькому historia – це розпитування, дослідження, розвідування, оповідання про події, розповідь, історія (в сучасному розумінні) і, взагалі, наука, знання.
Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури – вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все "надприродне" – це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати "міфологічним".
Давньогрецьке слово mythos, як можна довідатися з словника, було досить багатозначним. За своїм змістом воно приблизно відповідало нашим словам – мова, промова, слово, розмова, рада, вказівка, суть обговорення, Задум, вислів, прислів’я, чутка, звістка, повідомлення, розповідь, оповідання, переказ, казка, байка, сюжет, фабула і міф у нашому його розумінні. Воно мало в грецькій мові багато похідних слів, серед яких було і mythologia – виклад міфа, переказ, бесіда і міфологія в сучасному розумінні, тобто сукупність міфів якогось народу і наука, завданням якої є вивчення міфів. Якщо міфи складалися на світанку людської культури, то науку про міфи, перші спроби тлумачення міфів, можна знайти на початку давньогрецької філософії.
Міфологія давніх народів пов’язана з релігією, а релігія завжди пов’язувалася з магією, манізмом, фетишизмом, анімізмом, тотемізмом, із різними табу (заборонами). Отже, насамперед з’ясуймо ці терміни. Почнемо з магії. Суть магії полягає в наївній вірі первісних людей у можливість із допомогою певних дій, обрядів, церемоній, словесних формул-заклинань, замов, примов тощо впливати на навколишню дійсність. Саме слово "магія" іранського походження і за змістом відповідає нашим словам "чаклунство", "чарівництво". Через незнання справжніх законів природи і невміння користуватися ними первісні люди намагалися досягти бажаної мети шляхом використання уявлюваної "магічної сили". Залежно від призначення магічних процедур розрізнюють такі види магії: чорну магію – її мета завдати шкоди комусь, білу магію – її мета допомогти комусь, любовну магію – її мета привернути або відвернути кохання, лікувальну магію – "шаманське" лікування хвороб, господарську магію – забезпечення врожаю або успіхів у полюванні і, нарешті, словесну (вербальну) магію. Певні елементи магії наявні в обрядах, ритуалах, культах усіх релігій.
Крім магії, в міфах простежується віра в "ману" (манізм). "Мана" в первісних племен Океанії – це назва "надприродної сили", що її носіями можуть бути окремі люди, тварини, рослини, різні речі в природі. Ця сила могла бути, на думку первісних людей, причиною успіхів її носіїв у досягненні тієї чи іншої мети. Її нібито можна було передати чи позичити. Канібал, який поїдав м’ясо вбитого ворога, вірив у те, що цим він може успадкувати його силу, мужність, відвагу та інші позитивні якості. До манізму близький фетишизм. Цей термін утворено від португальського слова "feitico" – приблизно те саме, що й "талісман, амулет". Фетишами могли бути різні речі, ідоли, ікони, реліквії, яким приписувалася надприродна сила, щось подібне до "мани".
Характерним для первісного суспільства був так званий анімізм. Цей термін утворено від латинських anima – "душа" і animus – "дух". Для первісних людей усі явища природи, всі речі навколишнього світу здавалися одушевленими, живими. Це було пов’язано з нерозумінням різниці між живою і неживою природою. Анімізм – це також віра в існування душ і духів. У давнину існувало уявлення, ніби душа – якась життєва сила – могла відокремлюватися від тіла, наприклад, коли людина спить і бачить сни або коли людина вмирає, а її душа продовжує жити.
Душа в потойбічному світі
Сон і сновидіння як загадкові психічні явища справляли сильне враження на первісну людину, ставали основою для різних фантастичних уявлень про душу, в яких деталізувався анімістичний світогляд. Мешканці острова Лусон не будили сплячої людини, вважаючи, що її душа в цей час десь мандрує. Північноамериканські індіанці тлумачили сон як відвідини душі сплячого душею тієї людини, яка з'являється у сні. Негри Південної Гвінеї пояснювали сни відвіданням душ померлих друзів. Пересторога і вказівки, отримані таким шляхом, служать керівництвом у вчинках.
Давні слов’яни виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з людиною. На основі таких уявлень постала віра у пророчі сни й ворожіння снами. Під час сну, гадали наші предки, душа тимчасово відлітає від тіла, а потім повертається до нього. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть – це тільки тривалий сон. Тому померлий – це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.
В анімістичних уявленнях душа часто виступає у вигляді тіла, його перетворення мислиться як результат перетворень душі; разом із цим при пошкодженні тіла відбувається й пошкодження душі. В деяких негритянських племенах існувало вірування, що померлий хворий з'являється слабким і немічним на той світ. Свого часу американські плантатори використовували такі вірування для залякування негрів, які намагалися покінчити життя самогубством, щоб позбавитись від нестерпної експлуатації. Плантатори відрізали у мертвих рабів руки і голови, а живі, бачачи покалічені трупи, не наважувались на самогубство.
Уявлення душі в тілесному вигляді, вірування в те, що й душі поводять себе так, як і живі люди в своїй тілесній формі, були дуже поширеними. У давні часи ірокези залишали отвір в могилі, щоб засмучена душа могла відвідувати тіло. Навіть в XIX ст. китайці залишали отвори в даху, щоб душа після смерті могла вийти на волю. В європейських країнах із цією метою відкривали вікна або двері. Віра в те, що душа схожа на тіло, пов'язується з безліччю звичаїв, учинків.
Північноамериканські індіанці, замучивши ворога, бігають навколо нього, розмахуючи палицями і галасуючи, щоб відігнати душу, або ставлять сіті навколо своїх хатин, щоб затримати в них померлі душі своїх сусідів.
На основі уявлень про "портретну схожість" душі й тіла в психології первісного суспільства виникають людські жертвопринесення. Забиті мають служити покійникам на тому світі. Відбувається просте перенесення способу життя у світі реальному на спосіб життя у світі "потойбічному". Наприклад, ще на початку XIX століття при похованні знатних людей у даяків на острові Борнео (Калімантан) існував звичай убивати рабів, щоб вони могли йти за своїм повелителем і служити йому. Перед тим як їх убити, родичі знатного покійника обступали рабів, переконуючи їх служити сумлінно повелителю, за яким вони підуть на той світ, догоджати йому і розтирати його тіло, коли він захворіє, не відходити від нього і вико-нувати всі його накази. Потім родичі покійника списом завдавали жертвам легких ран, після чого їх заколювали до смерті.
З уявленням про портретну схожість душі і тіла пов'язується звичай "полювання за головами" у даяків. Люди, голови яких вони здобували, будуть їм служити після смерті. Спалювання вдів на Фіджі, в Індії мало той же смисл. В Китаї до XVIII ст. самогубство вдів здійснювалось публічно, згодом спалювали зображення з паперу.
Люди з племені асаго (Америка) втикали в могильний пагорбок жердину зі скальпом убитого ворога. В такому разі душа вбитого підкорялася духу похованого воїна. В Африці вождів племені вадо ховали в неглибокій ямі у позі сидячи. Разом із ними закопували живими невільника з сокирою, щоб той готував дрова, і невільницю, яка тримала голову покійника на колінах. Короля Дагомеї ховали разом із багатьма його жінками, слугами, співаками, солдатами. Час від часу на той світ відправляли людей, щоб повідомити короля про стан справ на цьому світі. Ще в XVII ст. в Японії, коли вмирала особа знатного походження, кілька десятків слуг кінчали життя самогубством шляхом харакірі. Ще за життя вони в урочистому обряді випивали вино і зобов'язувались віддати свої тіла пану після його смерті для дружби на тому світі.
Стародавні східні слов'яни вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Згодом у наших етнічних предків почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відлітає від тіла. Душа живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною.
Метемпсихоз: мандри душі
За вченням волхвів (служителів давньослов'янського язичницького культу) душа є живою духовною плоттю людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі – долю. Міститься вона в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа – по сорока днях прощання зі світом та фізичною плоттю своєю – лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.
Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас – світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).
За уявою давніх слов'ян, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі – це стосується душ діяльних ("невсипущих"), тих, які "рвуться на землю", до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.
Відродженню і перевтіленню душі волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.
Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися домовику. Відроджуватися і перевтілюватися душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів – у залежності від своєї "потужності"). Далі душа "втомлювалася" і летіла до Вирію на вічне проживання. Давні слов'яни всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).
З душею пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака – не жени його геть, а приведи додому і нагодуй – то душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе... Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку – мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.
Роздавати милостиню чи робити якесь добро – то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.
Етнопсихологія відкриває вірування в душу, яка перебуває в камені, зброї, човні, одягу, прикрасах та в інших предметах. Кожний клаптик земної поверхні – гори, скелі, а також ручаї, трави, дерева вміщують в собі якийсь дух. Він вислуховує молитви, приймає жертвопринесення.
У буддійських легендах лісовиця може стати дружиною земного героя. Божествам дерев надаються людські риси. Обвішані ляльками та іншими привабливими предметами, дерева можуть ними бавитися. Перед тим як зрубати дерево, до нього звертаються з молитвою, ніби воно має живу душу. В казках різних народів розповідається про дерево, яке плаче, з якого тече кров, яке говорить людською мовою, коли його рубають. У Південній Америці індіанці голосними вигуками висловлювали своє поклоніння перед священним деревом з навішеними дарами – сигарами, хлібом, м'ясом, шматками тканини. Навколо біліли кінські кості – наслідок жертвопринесення. Ще в XIX столітті на віддалених від великих міст шведських фермах корені дерев поливали молоком і пивом – старовинна традиція жертвопринесення.
Існувало безліч "священних тварин", яких шанували, яким поклонялись, вірячи, що ці тварини є родоначальниками людського племені. У Стародавньому Єгипті шанували священних крокодилів, кішок, шакалів, яструбів.
Мараві – африканське плем'я – вірили, ніби душі злих людей перетворюються на шакалів, а добрих – на змій. Завдяки своїй властивості змінювати шкіру змій часто виступав у релігійних віруваннях про воскресіння і безсмертя. Уявлення про переселення душ входили істотними компонентами в філософсько-релігійні системи брахманізму та буддизму. Індус вважав, що його тіло – місце тимчасового перебування душі. Вона скута ланцюгом власних вчинків, на ній відбуваються результати минулих дій. Вона піднімається, або знижується в нескінченому ланцюгу перевтілень в рослину, тварину, людину, божество, у зв'язку з чим всі істоти мають спорідненість з людиною. Слон, мавпа або черв'як в минулому могли бути людьми, а згодом знову набудуть людського вигляду.
Демокріт про атоми душі
Думка Демокріта про те, що душа, рухаючись приводить у рух тіло, нагадує про витвір легендарного Дедала: він примусив рухатись дерев'яну Афродіту, наливши в неї живе срібло (ртуть). Неподільні кульки, за Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони тягнуть за собою і приводять у рух все тіло.
На противагу уявленням, ніби душа перебуває в тілі, як у в'язниці, Демокріт зближує природу душі і тіла, переплітаючи атоми їх між собою. Це приводить Демокріта до уявлення, що у світі все оживлене, мертві тіла можуть відчувати, рослини – мислити. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа – це сукупність атомів; необхідна умова життя – дихання. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого "загробного" існування душі немає і бути не може.
Демокріт, як категоричний матеріаліст, розробляв свої теорії вельми детально, і декотрі з його розробок досить цікаві. Кожний атом, казав він, непроникний і неподільний, бо він не має в собі порожнечі. Душа складається з атомів, які відрізняються тільки тим, що вони особливо дрібні й рухливі; то, зрештою, ті самі атоми, з яких складається вогонь. Через дихання людина відновлює атоми душі. Сон і летаргія – це часткове, а смерть – повне щезання атомів душі.
Сприймання – це проникання атомів із зовнішнього світу до органів чуття: звук– то згущене повітря, що вривається до вуха; зорові образи – то часточки предметів, їхні подоби, що відриваються від предметів і просочуються до нутра ока. Демокрітова концепція ейдосів, чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об'єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як відбиток. "Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча". В концепції сприймання через "подоби", які линуть від сприйманого предмета до сприймаючого органа, він удосконалив теорію сприймання через "випливи", яку започаткував Емпедокл.
Для Демокріта у всесвіту нема ніякої мети; є тільки атоми, керовані законами механіки. Він не вірив у заведену релігію й заперечував "нус" Анаксагора. Метою життя вважав радість, а найкращим засобом її досягнення – поміркованість, бо навіть насолоди, якщо вони надмірні, обертаються у протилежність насолод, найприємніші речі стають тоді найменш приємними. Брак, однаково як надмір, викликає у душі зворушення, які порушують спокій духу.
Він не любив нічого несамовитого й пристрасного, не схвалював статевого життя, бо, за його словами, втіха від нього пригнічує свідомість. Він цінував дружбу, але погано думав про жінок і не хотів мати дітей, бо виховання їх заважало б віддаватись філософії.
Керівником поведінки має бути розум, який повинен панувати над пристрастями. Як у пізнанні, так і в діянні Демокріт протиставляв чуттям розум. На протилежність короткотривалим насолодам чуттів "насолоди ума мають у собі щось безсмертне".
Теофраст про характер
Герої Теофраста – жителі Афін. Опис їхніх типів зосереджується тільки на негативних рисах. Відсутні типи чесних людей, а також характери жінок. Автор дивується тому факту, що, незважаючи на одноманітність клімату Еллади і принципову єдність у вихованні, звичаї і вчинки еллінів різняться досить сильно. Для дослідження характерів Теофраст використовує певний метод: спочатку він визначає сутність, наприклад, лицемірства, потім малює картину дій і вчинків лицеміра і, нарешті, відповідно до своєї мети намагається дати чітке уявлення про суттєві ознаки аналізованих характерів.
Принципове визначення характерів, за Теофрастом, ще наближається до тлумачення цього терміну за його лінгвістичним змістом, проте тут уже з'являються загальні психологічні риси, пов'язані з домінуючими вчинками певного людського типу. Лицемір – не щирий на словах і на ділі. Підлесник плазує перед відомою особою. Балакун веде тривалу і пустопорожню розмову. Селюк – людина, яка зневажає пристойності. В такому ж дусі Теофраст визначає балакуна, пліткаря, нахабу, "святу простоту", причіпливого, неуважного, відлюдного, марновірця, недовірливого, неохайного, скнару, боягуза та ін.
Характеристика марновірця як сукупність його типових учинків може мати значення навіть як матеріал для історичної психології, що розкриває психологію людини певного часу. Теофраст пов'язує марновірство насамперед із віруванням у демонічні сили. "На свято келихів марновірний вимиє руки, окропить себе з усіх боків святою водою і ходить протягом дня з лавровим листом у роті. Перебіжить йому дорогу тхір – він приросте до місця, доки не вискочить інший або доки не кине через дорогу три камені… Проходить повз статуї богів на перехрестях доріг – він плисне на них маслом зі своєї склянки, впаде на коліна і потім благоговійно віддаляється. Прогризе у нього миша лантух з мукою – він вирушить до знахаря з питанням, як йому вчиняти. Порадить той віддати зашити лантух шевцеві – він не послухає, а повернеться до себе і принесе умилостивну жертву... Почує він на своєму шляху совиний крик – він дрижить, шепоче: "Афіно, помилуй" – і піде далі. Він не сяде на могилу, не наблизиться до мертвяка або породіллі: краще не осквернюся, думає він. На четвертий і сьомий день місяця він змушує своїх домашніх кип'ятити вино, сам піде, накупить міртових гілок, ладану, жертвенних коржів, повернеться додому і протягом дня прикрашає вінками статую Гермафродіта. Присниться йому сон – він побуває і у тлумача снів, і у віщуна, і в авгура за порадою, якому богу або богині йому слід молитися. Він щомісяця відвідує з дружиною орфічні таїнства, а якщо в неї немає часу – з годувальницею і дітьми. Він уперто купається в морі. Якщо він побачить одного з тих, хто стовбичить на перехрестях з часниковим вінком, – він вимиє голову і запросить жрекинь очистити його морською цибулею і кров'ю цуценяти; побачить божевільного або припадочного – плюватиме собі на груди".
Показавши типові вчинки марновірця, Теофраст формує в читача інтуїтивне сприймання образу даного характеру, але ще не дає чіткого наукового його пояснення. Разом із тим Теофраст відшукує типову ситуацію та розкриває необхідність, вимушеність низки вчинків, що випливають із даного характеру.
Даосизм: шлях наймудріших
У давнину казали: якщо конфуціанство – верхній одяг китайця, то даосизм – його душа.
Засновниками цих вчень є китайські мислителі Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.) і Кун Фуцзи (551–479 до н.е.), більш відомий як Конфуцій.
Щоб зрозуміти, чому даосизм і конфуціанство справили такий глибокий і тривкий вплив на китайців, японців, корейців та інші сусідні народи, необхідно сягнути по деяку інформацію про основне китайське поняття – дао. Саме слово означає "шлях, дорога або стежка", а в ширшому розумінні – "метод, принцип або вчення". Для китайців гармонія і порядок у всесвіті є виявами дао – чогось на зразок божественної волі або закону, що існує у всесвіті й керує ним. Іншими словами, китайці не вірять у Бога Творця, який керує всесвітом, а вважають, що першопричиною всього є провидіння, воля неба або просто саме небо. Застосовуючи концепцію дао до людських справ, китайці вірили, що існує природний і правильний спосіб здійснення всього і що кожна річ та кожна особа має своє належне місце й призначення. Наприклад, вважалося: коли правитель намагатиметься справедливо виконувати свої обов'язки стосовно людей і здійснювати для неба жертовні ритуали, то народ втішатиметься миром та добробутом. І коли люди захочуть розшукати шлях, тобто дао, і триматися його, то зможуть сподіватисязлагоди, миру й успіху. Але якщо вони обирають інший шлях чи противляться йому, це призведе до безладдя й катастрофи. Жити в гармонії з дао й не перешкоджати його плину – це стрижневий елемент китайської філософської й релігійної думки. Можна сказати, що даосизм і конфуціанство – два способи вираження одного поняття. Даосизм є містичний у своїй початковій формі й пропагує бездіяльність, спокій, пасивність, втечу від суспільства й злиття з природою. Він проголошує, що все буде гаразд тоді, коли люди складуть руки, нічого не робитимуть і не втручатимуться в природний перебіг подій.
З другого боку, конфуціанство є прагматичним, тобто практичним. Воно навчає, що суспільний лад буде підтримуватися, коли кожна людина відіграватиме призначену їй роль і виконуватиме свої обов'язки. Тому конфуціанство систематизує всі людські й громадські стосунки – між правителем і підданим, батьком і сином, чоловіком і дружиною тощо – і дає всім їм вказівки.
"Дао де цзин" ("Книга Шляху і Благодаті") – головна літературна пам'ятка даосизму, філософського вчення про вихідні основи буття, що безпосередньо спрямовують поведінку людини. Засновник даосизму Лао-цзи наголошував на ідеї загальної рухомості та мінливості світу, наполягав на беззастережному підпорядкуванні всієї життєдіяльності людини закону "дао", підкреслював неможливість (моральну і фізичну) діяти всупереч "дао".
У Лао-цзи дао постає своєрідною філософською першоосновою, субстанцією, з якої все походить. Воно – "начало неба і землі", "матір усіх речей", "ворота народження". У той же час, воно – кінець усіх речей, "усе суще повертається до нього", подібно до того, як гірські потоки вливаються в ріки і моря. Дао виявляється субстанцією, якій одночасно притаманні атрибути буття і небуття. І у цій іпостасі воно є нічим іншим, як вічним становленням.
Дао не можна виразити словами, оскільки воно безконечне, не має межі і тому не може бути визначеним у якихось раціональних дефініціях. Проте дао – ця істинно "річ у собі" – не є непізнаваним. "Той, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю дао, а хто має пристрасті, бачить його лише у кінцевій формі". Дао можна бачити, слідувати його сяйву, сприймати, вдосконалювати його в собі. Тобто воно не є чимось недоступним. Але осягнення дао очевидно не є пізнанням, скоріше – містичним самозаглибленням та інтуїтивним спогляданням.
У метафізиці даосизму значне місце посідає інше ключове поняття "де". Його також важко зрозуміти. Напевно, де, передусім, є протилежністю дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де – це кінцева форма дао. "Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами". Де – це Дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людини, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне дао входить у неї лише тією мірою, якою людина хоче чи здатна його асимілювати. "Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним де". "Дао народжує речі, де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, удосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх".
Де – це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. "Хто вміщує в собі довершене де,... той цілковито гармонійний". Де, – неодноразово повторює Лао-цзи, – треба постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського дао. "Тотожний дао, отримує дао", "хто служить дао, той тотожний дао", маючи його в собі замість недосконалого де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.
Інь і ян – основні поняття давньокитайської натурфілософії, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче – чоловіче, темне – світле, пасивне – активне). В даосизмі і конфуціанстві зображається у вигляді двох кривих, вписаних в коло, одна біла, інша чорна з крапкою протилежного кольору на початку кожної з них.
Вони символізують дві протилежності, котрі існують у будь-якій речі, одночасно протидіючи одна одній і доповнюючи себе за рахунок іншої. У Стародавньому Китаї "інь" став символом жінки і темряви, а "ян" – символом чоловічого начала і світла.
Давньокитайська міфологія стверджує, що всяке людське тіло містить у собі й чоловіче, й жіноче начало, хоча в жінці повніше представлене "інь", а в чоловікові –"ян". На поділі анатомічних органів за цим принципом ґрунтується уся китайська народна медицина.
Привілейована сфера для зустрічі жіночого інь і чоловічого ян – сексуальність. Міжстатеві взаємини стають у даосизмі майже містичним діянням, де відтворюється гармонія Всесвіту. Кожний шукав у сексуальному єднанні можливість сприйняти енергію протилежного принципу свого партнера, тому й сама практика злягання була насичена лаоським символізмом.
"Таємні приписи для нефритових покоїв" рекомендували чоловікові старанно пристосовувати своє статеве життя до взаємопотоків інь і ян у Всесвіті. "Слід уникати злягання у великі морози чи в страшенну спеку, при сильному вітрі чи суцільній зливі, під час місячного чи сонячного затемнення, при землетрусі чи в грозу; все це – заборони неба. Не слід займатись коханням хмільному чи наїденому, збудженому чи розгніваному, будучи в тузі чи великому страхові; все це – заборони для людини. Не треба займатись коханням поблизу гір і потоків, побіля вівтарів, призначених для поклоніння духам неба і землі, в інших святих місцях, біля криниць чи вогнища; все це – заборони землі. Варто дотримуватись цих трьох родів заборон". Даоські трактати нараховують десятки "небесних" і "земних" сексуальних технік з поетичними назвами, наприклад: "метелик буяє", "політ чайки понад скелею", "стрибок білявого тигра", "осінні дні" і т. ін.
З часом даосизм включив у себе і вдосконалив давню систему оздоровчих і медитативних технік. Здоров'я і довголіття стало вважатися невід'ємною умовою і основною ознакою осягнення дао.
"Безсмертя", якого прагнули даоські мудреці – це безсмертя духу, тотожне буддіській нірвані. Виходячи з цієї точки зору, даоси розробили оригінальну і надзвичайно дієву систему психофізичного тренінгу, кінцева мета якого накопичення життєвої енергії. Прийоми "внутрішньої алхімії" охоплювали всі сфери людської життєдіяльності і, у першу чергу, дихання, харчування і секс.
Зміст
|
|||||||||
|
|
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 472; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.79.70 (0.09 с.) |
Образи сновидінь, марення, галюцінаторні видіння визнаються за реальні події, чим сприяють виникненню фантазій про душу. Поява покійника у сновидінні тлумачилася не як поява його образу, а як прихід дійсної людини. Вона радить, загрожує, примушує здійснювані ті чи інші вчинки.
Від давніх-давен існувало вірування у можливість переходу людських душ убудь-які істоти і предмети (метемпсихоз). На основі аналізу народних казок, міфологічних легенд та інших джерел можна дійти висновку, що в давнину українському народу також були відомі уявлення про переселення душ. Люди вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину і тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті – то, може, душі близьких твоїх родичів. Ще в дохристиянські часи існувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Вважалося, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одним віруванням, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі – душі померлих За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.
Якщо Анаксагор твердить, що розум може дати початок руху тільки тому, що він сам ні з чим не змішаний і нерухомий, то Демокріт (бл. 460 – 370 до н. є.) перевертає це положення: те, що не рухається само, не може привести у рух інше тіло. Душа – лише одне з тіл, що рухаються. Кулеподібні атоми є душею, адже тільця такої форми краще проникають через будь-які тіла і, рухаючись самі, рухають все інше. Душа – це те, що спонукає до руху живі істоти. Вогненно подібні кулясті атоми – найрухливіші, тому їх і вважають найбільш відповідними природі душі.
До праці Арістотеля про фізіогноміку примикає твір його послідовника Теофраста (бл. 370 – 285 до н. є.) під назвою "Характери".
Як і в Стародавній Індії, філософсько-психологічна думка Китаю мала глибокі ідейні витоки. їх складали ряд напівміфологічних пам'яток китайської писемності – "Ші цзин" ("Книга пісень"), "Шу цзин" ("Книга історії"), "І цзин" ("Книга змін"). Остання привертає особливу увагу, оскільки малозрозумілий і загадковий архаїчний зміст її давав широкий простір для розвитку творчої уяви. Впродовж століть майже всі давньокитайські мислителі намагалися тлумачити і коментувати її текст. Ця тривала за часом дослідницька діяльність призвела до формування двох найвпливовіших філософських течій – даосизму та конфуціанства.
Найкращим чином характеризує дао рівновага і змішування двох величних принципів: інь і ян.
