Френсіс Бекон: провісник природничої психології

 

Родоначальником науки нового часу небезпідставно вважають англійського філософа Френсіса Бекона (1561 – 1626).

 

У своїх творах мислитель дає нищівну критику всієї схоластичної філософії й науки, засуджує її за неплідність і відставання від розвитку техніки та запитів життя. Чи не єдину й найвищу мету науки, в тому числі й психології, він бачить у реальному пануванні людини над світом речей, над малим світом людини.

 

Мислитель філософськи обґрунтував необхідність наукового знання нового типу, виробив нові погляди на мету наукового пізнання, його методи, на роль науки у житті суспільства. Саме цьому присвячені його основні праці: "Новий Органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Вони є двома частинами незавершеної праці "Велике відновлення наук".

 

Англійський філософ по-новому визначає мету наукового пізнання. Вона полягає в тому, щоб приносити користь людині, збагачувати її життя новими винаходами, утверджувати її могутність щодо природи. Наукове знання не самоціль, а лише засіб вирішення проблем, що постають перед людиною. Знання є сила. Цей відомий афоризм Ф. Бекона відображає його уявлення про практичну цінність пізнання.

 

Ф. Бекон детально вивчає причини неуспіху науки, її вкрай нерозвиненого стану. Таких причин багато. Наука спирається на давньогрецьку філософію, що мала споглядальний характер. Греки, наче діти, більше вдавалися до балаканини, ніж до реальних справ. Так само безплідною була й середньовічна наука. Критикуючи схоластичну філософію, Ф. Бекон відзначає її авторитарний характер, забобони та сліпу релігійну запопадливість. Саме в цьому він убачає головну перешкоду прогресові наукового знання. Надмірна залежність від давніх авторитетів гальмує прогрес, адже не можна одночасно й упадати перед авторитетами, й перевершувати їх. Істина є дочка часу, а не авторитету, зазначає філософ.

 

Ф. Бекон виступає також проти переслідувань філософів та науковців церквою. Спираючись на концепцію двоїстої істини, він уважає, що наука і теологія не можуть суперечити одна одній. Запевняючи богословів, що розвиток науки нічим не загрожує релігії, оскільки сфера божественного й сфера фізичного зовсім різні, Ф. Бекон вимагає свободи для наукового мислення, обстоює суверенність людського розуму.

 

Ще одна важлива причина неуспіху теоретичних наук, на думку Ф. Бекона, – нехтування філософією природи, тобто природознавством, яке, за його визначенням, є „великою матір'ю наук” і мусить бути фундаментом усього наукового знання. Проте досі природознавство відігравало роль служниці. Час його розквіту в греків був нетривалим, у римлян його місце заступили моральна філософія і політика. А після того, як християнська віра поширилася серед язичників, кращі уми присвятили себе теології. Саме панування в середньовічний період теології та мракобісся призвело до занепаду науки; не може розвиватися наука, яка відірвана від свого коріння, і, навпаки, те, що засноване на природі, росте і розвивається. Мораль і політика також змушені ковзати по поверхні, якщо вони відірвані від своїх підвалин – природознавства. Заявляючи про те, що наука про природу є основою будь-якого знання, Ф. Бекон виступає провісником природничої психології.

 

Однак не менш важливою причиною нерозвиненості всієї попередньої науки є, за Беконом, відсутність правильного методу. Той метод, якого дотримується більшість учених, запозичений у схоластів і має спекулятивний характер, залишаючи поза увагою чуттєвий досвід. За основу йому править схоластизована логіка Арістотеля – діалектика. Вона не тільки не корисна для наукового дослідження природи, а навіть шкідлива. Здатна лише роз'яснювати вже відоме, вона не веде до нових відкриттів. Ба навіть більше, надає форми доведеності всіляким сумнівним твердженням. Однак висновки, що ґрунтуються на хибних поняттях, нічого не варті. Загалом схоластична логіка має справу лише з термінами, словами, тоді як істину треба шукати в самих речах. Істина міститься в самій природі, а способом безпосереднього спілкування з нею може бути лише чуттєвий досвід. Але ті дослідники, які керуються Даними чуттєвого досвіду, не спираються на певний метод. Тому їхній досвід має хаотичний, випадковий характер і не дає суттєвих результатів.

 

Підсумовуючи критичний аналіз усієї попередньої науки, Ф. Бекон зазначає, що в практичній частині вона безпідставна, у своєму зростанні повільна і млява. Прагнучи досягти загальної досконалості, вона недостатньо зважає на деталі й залишає безліч невирішених питань.

 

На основі цього аналізу Ф. Бекон розробляє програму реформи, „великого відновлення” науки. Головним пунктом цієї програми є перетворення природознавства, науки про природу, що базується на чуттєвому досвіді, на основу наукового пізнання. Природа має стати центром наукових інтересів, головним об'єктом цього пізнання.

 

Але нова наука потребує і нового методу. Ця проблема центральна для філософії Ф. Бекона. Саме розроблення нового методу є, на його думку, основним засобом перетворення і відновлення науки. На відміну від схоластичного це має бути метод наукового відкриття, засіб творчого розвитку наукових знань. Розробка такого методу пов'язана з реформуванням логіки. Ф. Бекон висуває ідею створення нової логіки, яку він протиставляє старій, схоластичній, власне, арістотелівській логіці. Символічно, що головна філософська праця Ф. Бекона, в якій він розробляє своє вчення про метод, має назву „Новий органон” – навіть назвою твір протиставлено „Органонові” Арістотеля.

 

Головна вада силогістики Арістотеля полягає в тому, що вона залишає осторонь питання про виведення вихідних принципів, аксіом, на яких ґрунтується процес логічного міркування. Через це схоластична наука не має надійного ґрунту, а її результати дуже слабко пов'язані з реальністю. Нова логіка, на думку Ф. Бекона, якраз і покликана озброїти методом виведення цих принципів, спрямувати людський розум, щоб він не відривався від реальних речей, а діяв згідно з ними.

 

Новий метод може спіткати на своєму шляху чимало перешкод, адже людський розум перебуває в полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних суджень. Вони, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Ф. Бекон застерігає дослідника від можливих помилок, прагнучи запобігти шкідливому впливові цих „примар” на його розум.

 

За Ф. Беконом, існує чотири класи помилкових думок, або „примар”, властивих людському розумові: примари „Роду”, „Печери”, „Ринку, або Площі”, „Театру”. До першого виду помилок, які Ф. Бекон умовно називає „примарами Роду”, належать такі, що закладені в самій природі людини. Вони пов'язані з її пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний убачати в речах більше порядку й однаковості, ніж є насправді. Розумові властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, котрі суперечать усталеним переконанням. Розум схильний відгукуватися радше на сильні ефекти, ніж на малопомітні явища, на нього більше впливає те, що вмить і раптово може його вразити. Людина віддає перевагу тому, що відповідає її власним смакам і бажанням. Нарешті, розум за своєю природою прагне до абстрактного і плинне мислить як стале. Взагалі людський розум не може діяти ізольовано від інших здібностей людини. Ф. Бекон указує на його взаємозв'язок з емоціями, пристрастями, почуттями як на джерело можливих помилок. „Людський розум не є сухе світло, він містить домішок волі і пристрастей; звідси пішли науки, які можна було б назвати „як кому бажано”. Джерелом можливих помилок є і чуття людини. Ф. Бекон відзначає обмеженість людських почуттів, їхні зашкарублість і недосконалість, що заважають пізнанню.

 

„Примари Роду”, таким чином, створюють суб'єктивні перешкоди для пізнавальної діяльності людини. Вони вроджені, тому позбутися їх практично неможливо. Проте усвідомлення небезпеки й дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив.

„Примари Печери” зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками. Ф. Бекон використовує тут Платонівський символ – печеру, перебування в якій визначає напрям думок людини, особливості її індивідуальної психіки. Одні люди шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні мислять природу синтетично, інші – аналітично, одні шукають у речах тільки відмінності, інші – лише те, що тотожне. В кожному випадку ці крайнощі викривлюють істину. „Примари Печери”, так само як і „примари Роду”, є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Усвідомлюючи неминучість певного суб'єктивізму, Ф. Бекон закликає до стриманості. Врівноваженість і безсторонність – ось головна умова подолання примар „Роду” й „Печери”.

 

Набагато більшу небезпеку становлять „примари Площі”, які проникають у розум разом зі словами й іменами. Джерело цієї омани – спілкування людей, їхнє суспільне життя, і зумовлена вона неправильним слововживанням. Ф. Бекон цілком слушно підкреслює той факт, що мова, опосередковуючи відношення знання до дійсності, має відносну самостійність. Термінам, словам, за допомогою яких формулюються ці знання, притаманні певні значення, зміст яких часто не відповідає природі речей, що перешкоджає пошукові істини. Це відбувається тому, що „слова, які загалом створені й застосовуються відповідно до здібностей натовпу, наслідують порядок речей, найбільш очевидний для вульгарного розуміння”.

 

Подолати цю перешкоду можна, точніше пояснюючи слова, але це робиться за допомогою інших слів і т.д. Стара схоластична наука, відірвана від чуттєвого досвіду, не може розірвати це зачароване коло. Ось чому „високі та урочисті дискусії вчених мужів часто закінчуються суперечками навколо слів та імен”. Вихід із цієї ситуації, на думку Ф. Бекона, один – треба дійти в науковому дослідженні до самих речей.

 

„Примари Театру” на відміну від інших „не є вродженими і не проникають у розум таємно, а відкрито передаються та сприймаються з вигаданих філософських систем”. Вони виникають із засліплення хибними теоріями та упередженими гіпотезами. Філософські системи, з допомогою яких люди намагаються з'ясувати природу речей, здебільшого нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю. Найнебезпечнішими, на думку Ф. Бекона, є філософські системи, у яких наука змішана з теологією та забобонами.

 

Вчення Ф. Бекона про „примари” людського розуму містить дотепний і тонкий аналіз пізнавальної діяльності, її суб'єктивних аспектів, який не втратив свого значення й донині. Головним результатом його був висновок про необхідність вивчення природи, виходячи з неї самої. Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських і релігійних вірувань та упереджень, Ф. Бекон наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв'язку з нею – чуттєвий досвід.

За Ф. Беконом, існує два способи пізнання природи: її антиципація (пізнання, що виходить із певних припущень, попередніх, часто непевних понять) та її інтерпретація (поступове й методичне сходження від емпіричних фактів до теоретичних узагальнень). Саме з другим способом Ф. Бекон пов'язує можливість подолання хибних уявлень і прогрес науки. Надійним підґрунтям йому править чуттєвий досвід. Метод, про який веде мову Ф. Бекон, має забезпечити достовірність пізнання шляхом експериментального дослідження природи та пов'язаної з ним логічної індукції.

 

Визнаючи чуттєвий досвід як основу достовірного знання, Ф. Бекон водночас відзначав непевність чуттєвого сприйняття. Людські почуття обмежені, обманні, вони дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвого сприйняття можна подолати за допомогою різних приладів. Але й цього не досить. У достовірному пізнанні природи вирішальну роль відіграє науковий дослід, експеримент. „Відчуття самі по собі річ непевна й хибна, так само небагато варті й інструменти, призначені для підсилення та загострення відчуттів. Однак усі правдиві тлумачення природи досягаються через позитивні й негативні інстанції та експерименти, в яких відчуття судять лише про дослід, а дослід уже про природу й речі як такі”.

 

Таким чином, за основу пізнання Ф. Бекон бере не первісне спостереження, а дослід, з науковою метою зорганізований експеримент, що відрізняється від звичайного чуттєвого досвіду системністю й цілеспрямованістю. В науковому експерименті природні явища вивчають, штучно створюючи такий стан, коли все приховане відкривається швидше, ніж у звичайних умовах. Значення експериментального дослідження природи полягає також у тому, що, відкриваючи шлях до наукової істини, наукові досліди, експерименти не відходять від потреб практики. Тобто наука, в основі якої лежить експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню – служити практиці.

 

Отож, розглядаючи чуттєвий досвід як джерело достовірного знання про природу та ґрунтовно доводячи необхідність її експериментального вивчення, Ф. Бекон виступає як засновник емпіризму. Проте треба зазначити, що Ф. Бекон був далекий від грубого, поверхового емпіризму. Так, ми знаходимо в нього багато суджень, де висловлена недовіра людському розумові. Залишившись наодинці з собою, розум швидко відривається від речей і підноситься до абстрактних узагальнень. Розум, за Беконом, потребує не стільки крил, скільки гир. Але ж і дослід сам по собі ще не дає необхідного результату. Аби отримати цей результат – істинне знання природи, дані експериментального дослідження треба піддати раціональній обробці, застосувати до них раціональний метод пізнання.

 

Союз досліду і розуму – вихідний пункт методології Ф. Бекона. Такого союзу, вважає він, ніколи раніше не було, але до нього треба прагнути. У своїй методології філософ виступає як проти схоластичного, абстрактно-спекулятивного пізнання, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

 

Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму, ігноруючи факти, виводити істини з самого себе. Цей шлях – утілення абстрактного раціоналізму. Другий – шлях мурахи. Він уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів, і, нарешті, третій, справжній шлях науки – це шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів на наукову істину. Це і є шлях від емпірії до теорії, від чуттів до загальних аксіом.

 

Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, – це метод наукової індукції. Саме його вважає Ф. Бекон справжнім методом дослідного вивчення природи, відрізняючи, проте, від звичайного індуктивного виводу. Філософ добре бачить обмеженість звичайної індукції: адже індуктивний вивід завжди має лише ймовірний характер. Аби він набув достовірності, треба цілком вичерпати всі можливі випадки, що є практично недосяжним. Головна ж вада індуктивного методу, як зазначає Ф. Бекон, полягає в тому, що дослідники зважають лише на ті факти й випадки, які підтверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Вади звичайної індукції він пояснює, як і завжди, за допомогою алегорії. До храму Посейдона привели скептика, намагаючись переконати його в існуванні цього божества. Оглянувши різні подарунки, що їх принесли до вівтаря люди, які врятувалися під час шторму завдяки молитвам, зверненим до Бога, скептик запитав: а де ж подарунки тих, хто не врятувався? Мораль зрозуміла: звичайна індукція обмежується вивченням лише позитивних випадків, залишаючи поза увагою негативні.

 

На думку Ф. Бекона, індукція може привести до надійних висновків лише після вивчення певної кількості негативних випадків. Негативні інстанції, таким чином, вплітаються в саму тканину індуктивного виводу. Саме так досягається достовірність наукового пізнання. Ф. Бекон розробляє детальну методику експериментального дослідження природних явищ. Воно здійснюється за допомогою складання різних за змістом таблиць. Це таблиці присутності, відсутності та ступенів. Порівняльний аналіз фактів, зібраних у цих таблицях, приводить урешті-решт до позитивного результату – знання законів природи та причин.

 

Методологія експериментального дослідження природи та індуктивний метод Ф. Бекона справили великий вплив на всю подальшу історію науки. Цей метод став уособленням наукового пізнання як такого, а ті науки, що спиралися у своєму розвитку на емпіричну базу, тривалий час називалися індуктивними. І лише поступове зростання рівня теоретичних досліджень у так званих емпіричних науках виявило обмеженість і вади Беконової методології. Вони були пов'язані з недостатнім розумінням ролі теоретичних, у тому числі філософських, понять у науковому пізнанні, закономірностей побудови наукових теорій. Ці вади стали предметом критики з боку протилежного напряму – раціоналізму, представники якого з самого початку орієнтувались саме на теоретичне, передусім математичне, пізнання.