Шаманізм: психотерапія первісної доби

 

Одним із способів самоусвідомлення первісною людиною себе як істоти, яка здатна входити в безпосередній контакт з вищими духовними силами світу, були різноманітні містичні практики. Своє-рідне місце серед них посідає шаманізм. Світогляд, серцевину якого складає вірування в духів, уособлює дуже специфічний, замкнений на себе, духовний світ, багато в чому відмінний від того типу світогляду, в якому основною сакральною особою виступають Бог чи боги. Це світ зі своїми особливими персоніфікаціями, міфологією, космологією й космогонією, своєрідними формами самосвідомості (віра, совість, страх та ін.) та специфічними уявленнями про місце людини в світі, про її взаємини з духовними істотами й силами. Шаманство є чи не найпершою технікою, котра переймається експериментами з психікою.

 

Етимологічно термін "шаман" походить від поняття "знання" в індоєвропейських мовах: шаман – "той, що знає". Антропологи підкреслюють, що шаман означає "володар духів", релігіознавці пов'язують шаманізм з ідеєю надприродного, з анімізмом і тотемізмом.

 

В духовно-світоглядному сенсі під шаманізмом слід розуміти особливу форму духовних практик, побудовану на досвіді здійснюваного шаманом (шляхом “польотів у інші світи”, “вселення духів у себе” тощо) безпосереднього спілкування з вищими духовними силами.

 

Шаманство – це система знань, вірувань, світоглядних установок, що сформувались у свідомості членів соціуму під впливом шаманських практик (розповідей шамана про свої “подорожі”, шаманських обрядів тощо). Ці знання скристалізовувалися в культурі спільноти: в обрядах, казках, оповідках, табу, забобонах, дитячих іграх і т. ін.

 

В одному з якутських міфів про походження шаманів розповідається, наприклад, що душу людини, яка має стати шаманом, духи відносять до підземного світу, де її виховують 1-3 роки (залежно від цього терміну освіти міра кваліфікованості майбутнього шамана буде різною). Поки душа перебуває у духів, сама людина втрачає глузд і позасвідомо щось виспівує, мова її втрачає логічність та послідовність і т.п. Після закінчення терміну духи відрізають від тіла голову й становлять її на верхню поличку, а тіло розрізають на дрібні шматочки й ділять між усіма душами звичайних людей, які спричинюють хвороби. Якщо хоч якійсь не вистачить, то хворобу, причиною якої є ця душа, майбутній шаман вилікувати не зможе. Поки відбувається ця процедура, сама людина дуже тяжко хворіє. Після її закінчення на кості накладають нове м 'ясо, прикладають до тіла стару голову, яка все бачила. Фактично на цьому й закінчується процес підготовки й народження нового шамана.

 

Звичайний ритуал дії шамана – це так зване камлання – несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, громом залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок.

 

Проте насправді, шаман повинен уміти контролювати свої психічні процеси, досконало володіти методами входження в стан екстазу, мати навички підтримки й регулювання цього стану протягом того терміну, який потрібен для камлання, враховуючи при цьому його мету й аудиторію. Деякі сучасні дослідники вбачають в шаманах попередників психоаналітиків, а шаманство трактують як стародавню форму психотерапії.

 

Порівняння шамана із психотерапевтом за методами впливу і способами лікування – це лише одна з можливих паралелей. Але є й інша. Так, враховуючи властивий шаману художній тип мислення, а також особливості процесу камлання (тут обов'язково співіснують два плани: практичний, реальний та умовний), шамана часто порівнюють з актором, митцем у широкому розумінні цього слова. Паралель "камлання – театральна дія" нерідко проводиться дослідниками, але справа не тільки в тому, що цей акт нагадує театральну виставу за своїм змістом і функціями, а й у тому, що у шамана-виконавця і актора однакова психологічна основа творчої діяльності – здатність мислити чуттєвими образами й звертатися до запасів попередніх переживань і вражень.

 

Отже, шаманське камлання нерідко трактується як своєрідне театралізоване дійство, в якому в символічній драматизованій формі проявляються проблеми й ситуації, актуальні для всіх його учасників. Його порівнюють із сучасною психодрамою чи груповою психотерапією, описуючи поступове наростання емоційного напруження, стан колективної розрядки й почуття задоволеності, які відчуває кожний учасник після закінчення дійства.

 

Найважливішою відмітною рисою шаманізму є екстаз та пов'язаний з ним "вихід" душі тіла шамана під час камлання, "подорож" душі в інші світи. У цьому разі й екстаз та "подорожі" шамана – це лишень засоби, діяльнісні вияви окремішності метафізичних основ шаманізму, розуміння ним онтологічного статусу людини.

 

У системі шаманізму людина може (за певних обставини і після низки посвячень-перетворень) набути статусу істоти, здатної до прямої взаємодії з вищими духовними істотами й достойної такої взаємодії. Та, зрештою, й самі "подорожі" шамана, як свідчать новітні дослідження, не є єдиним засобом спілкування його зі світом духів і богів. Якщо в деяких сибірських народів шаман лікує, наприклад, хворобу ніг людини (себто у випадку, коли душа хворого "не викрадена духами"), то він не подорожує в інший світ. Натомість він скликає своїх духів-помічників, вселяє їх у себе або в тіло хворого з метою вигнати звідти духа хвороби.

 

Отже, з духами і в цьому випадку шаман все ж спілкується, при цьому контакт відбувається знову-таки безпосередньо. Шаман вислуховує аргументи духа, домовляється з ним, шантажує його, вступає з ним у поєдинок та ін. А для означень метафізичної площини шаманізму головне саме це, а не екстаз чи "подорож". У цьому плані слід відмежовувати від шаманізму наявні в багатьох культурах світу обряди звернень до богів із запрошенням їх на спільну з людьми трапезу, до спільного здійснення обрядодій та ін. Такого типу явища властиві системі жрецтва. До арсеналу жрецьких можемо віднести і звичай, коли тибетці відганяють злих духів калаталами або коли український селянин запрошує богів завітати до його господи на спільну вечерю в Святвечір. Вони принципово відрізняються від явищ "зустрічі" шамана віч-на-віч з духом, під час якої шаман, застосовуючи свої людські душевні й духовні властивості (хитрість, логіку, знання слабких сторін духа) або ж застосовуючи свої знання із царини демонології (знаючи про підпорядкованість цього духа іншому духові або богу), намагається прогнати духа чи умовити його покинути тіло хворого, погрожує йому, намагається підкупити тощо.

 

Особливу роль у діяльності шамана відіграє методика магічного трансу. Традиційно цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, що підкорив шамана своїй волі. Транс – це засіб "мандрів душі" шамана у потойбічному світі. Шаман здатний до екстрасенсорного сприйняття, його здібності розвинуті до незвичайних меж.

 

Безпідставним є модне нині розуміння шамана як шизофреніка, в основі якого полягає феномен "шаманської хвороби", що являє собою посвячення обранця духів у шамани. В "шаманській хворобі" відбувається відтворення у видіннях (галюцинаціях) символічно або ж у реальних діях тотемічних обрядів ініціації – посвячення юнака в чоловіка, повноправного члена племені. У даному обряді ініціації юнака посвячують у таємницю езотеричного знання, тобто відбувається його навчання. Цей момент тотемічного обряду посвячення характерний і для бачень, що являють собою зміст "шаманської хвороби". Тут духи переносять звичайну людину в "інший світ", щоб перетворити в шамана, "пересотворити" її в процесі на-вчання: показують місця його майбутніх "мандрівок", знайомлять з духами й божествами, які наділяють її незвичайними знаннями й надприродними властивостями. Після такого навчання шаман набуває містичного досвіду, який дозволяє йому здійснювати екстатичні мандри з Землі на Небо або ж із Землі до Пекла. Йому відома таємниця прориву рівнів реальності, яка уявляється у архаїчній свідомості триповерховою – Небо, Земля, Пекло. Тільки шаман може духовно "мандрувати" усіма цими космічними зонами, вести боротьбу зі злими духами й демонами в пеклі, передавати небесним богам прохання й жертви своїх одноплемінців.

 

Головне ж полягає в тому, що шаман освоює космологію, міфологію та магію свого племені, щоб використовувати їх для своєрідних карт містичної, екстатичної "мандрівки" всіма цими космічними зонами до "інших світів", результати якої знаходять практичне відображення в життєдіяльності племені, дають можливість вирішувати різні реальні проблеми, що мають значення для існування племені. В науковій літературі є концепція, згідно якої шаман ефективно вирішує ці проблеми не за допомогою оперування поняттями й словами, а безпосередньо маніпулюючи образами пам'яті.

 

Найчастіше шаман є охоронцем всієї народної пам'яті, тобто міфології та епосу, винахідником музичних інструментів, художником та співаком. Він же слідкує за календарем і фіксує перші астрономічні дані.

 

У межах діяльності шамана знаходиться й те, що одержало назву паранормальних феноменів. Нерідко шаман – екстрасенс, який претендує не лише на своєрідний спосіб бачення світу, а й на здібність робитися невидимим, літати, досхочу змінювати свою зовнішність та фізичні параметри, існувати одночасно в двох місцях тощо. Всі ці здібності шамана забезпечують йому високий авторитет, що дає можливість під час об'єднати владу шамана й вождя. Екстрасенсорні здібності для шамана – найнеодмінніша умова його функціювання, безпосереднього спілкування з сакральним. А такого роду взаємини потребують не лише певних здібностей і сил, але й особливої світоглядної установки. Ця установка мусить увібрати в себе: по-перше, визнання душі як автономного щодо тіла начала в людині; а, по-друге, шаманістичний світогляд покладає розуміння людиною себе як істоти рівної, а то й сильнішої за багатьох духів чи навіть божеств.

 

Загалом можна сказати, що шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, некритичної віри, спонтанних реакцій, примітивних помилок, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва й багато іншого. І немає нічого дивного, що шаманізм увійшов у більшість культур світу як один з фундаментальних елементів, що існує безліч зв'язків між ісламом, християнством, іудаїзмом, з однієї сторони, та індуїзмом, буддизмом і даосизмом – з іншої. Всі вони витікають з одного джерела – шаманізму.

 

Цілком зрозумілий висновок сучасної психології, що в первісної людини не була розвинута здатність до рефлексії. Під останньою слід розуміти високу форму теоретичної думки, самопізнання, осягнення божественності буття, що були досягнуті давньогрецькою та римською філософією (від Сократа, Платона та Арістотеля до неоплатоніків).

 

Між початковими і завершальними стадіями міфологічного світогляду існує тривала перехідна епоха, в якій фантазія породжує страшні химери. Поступово хаотичні, дисгармонійні, титанічно-циклопічні, міфологічні образи душі стають більш впорядкованими, сумірними, гармонійними.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Чому первісні люди намагалися досягти бажаної мети шляхом використання уявлюваної "магічної сили"?
2. У чому ви вбачаєте соціально-психологічні функції первісної магії?
3. Які види первісної магії розрізнюють науковці залежно від призначення магічних процедур?
4. Чому З. Фройд назвав анімізм першою світоглядно-психологічною теорією людства?
5. Поясніть чому уявлення людей про душу в міфологічний період значною мірою визначають їх поведінку?
6. Поясніть причини наявності в міфологічному світогляді уявлень про існування кількох душ в одній і тій же людині.
7. Чому З. Фройд проводить паралель між первісною людиною та дитиною?
8. Поясніть чому уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості.
9. Наведіть приклади народних міфологічних уявлень про місця локалізації душі.
10. В яких формах первісна людина уявляла душу?
11. Що таке фетиші і чому ним приписувалася надприродна сила?
12. Як ви розумієте явище метемпсихозу?
13. Які повір’я і ритуали виникають на основі уявлень про "портретну схожість" душі й тіла в психології первісного суспільства?
14. Поясніть на основі яких уявлень постала віра в пророчі сни й ворожіння снами?
15. До яких первісних уявлень призводив факт тілесної схожості між батьками і дітьми?
16. Як образи сновидінь та галюцінаторні видіння сприяють виникненню фантазій про душу?
17. Як ви розумієте соціально-психологічну сутність первісного тотемізму?
18. Чому в тотемізмі вчені вбачають ключ до реконструкції первісної культури?
19. Чому В. Вундт називав табу неписаним законодавчим кодексом людства?
20. Чому на думку З. Фройда з проблемою табу пов'язаний такий феномен, як совість?
21. Поясніть, як численні первісні табу закладають основи громадської моралі?
22. Розкрийте етнокультурні відмінності фаталістичних уявлень (вірування у фатум, долю, талан).
23. Назвіть найважливіші відмітні риси шаманізму.
24. Чому шаманство вважається чи не найпершою технікою, котра переймається експериментами з психікою?
24. Поясніть чому деякі сучасні дослідники вбачають в шаманах попередників психоаналітиків, а шаманство трактують як стародавню форму психотерапії?
25. Доведіть, чи була в первісної людини розвинута здатність до рефлексії?

Рекомендована література до розділу

Голан А. Миф и символ. – М, 1994.
Голосовкер Я.Э. Логика мифа. – М, 1987.
Горан В.П. Древнегреческая мифологема судьбы. – Новосибирск, 1990.
Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994.
Леві-Строс К. Первісне мислення. – К., 2000.
Леві-Строс К. Структурна антропологія. – К, 2000.
Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М, 1993.
Лосев А. Ф. Философия, мифология, культура. – М, 1991.
Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М., 1998.
Махній М.М., Скок М.А. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу. – Чернігів, 2001.
Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории. Проблеми палеопсихологии. – М., 1974
Рассоха І.М. Язичницькі релігії та міфи народів світу. – Харків, 2002.
Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження. – К., 2005.
Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М, 1995.
Токарев С.А. Ранние формы религии. – М., 1990.
Фрейд З. Тотем и табу. – М, 1997.
Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. – М., 1978.
Фрэзер Д.Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – М., 1986.
Шахнович М.И. Первобытная мифология и философия. – Л., 1971.
Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 2000.
Элиаде М. История веры и религиозных идей. – Том 1: От каменного века до элевсинских мистерий. – М., 2002.
Элиаде М. Шаманизм: архаические техники экстаза. - К., 1997.
Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

Розділ 2. Психологія в античному світі

Античний – слово латинське й у перекладі означає давній. У понятті "античний світ" поєднують Стародавню Грецію та Рим. Хронологічно антична літературна спадщина охоплює приблизно VIII ст. до н. є. - V ст. н. є., тобто понад тисячоліття. Зрозуміло, що протягом цього періоду відбувалися великі зміни у поглядах людей на природу психічного.

 

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

 

У розпливчатих магічних уявленнях та відповідних культах поступово народжувались ідеї про всезагальну силу, що лежить в основі життя, яка й сама є за своїм змістом цим життям. У стародавній Греції цю силу назвали Еросом. Він з'явився ще задовго до богів і був єдиною основою впорядкування і процвітання світу. Ерос охопив всі природні і суспільні явища, став смислом усього того, що здійснюється в природі. Наступав час, коли людська думка змушена була пов'язати два вихідних поняття свого світогляду – Ерос і душу (Психею).

 

Еротичне тлумачення душі почалося ще в первісному суспільстві. Стародавній Ерос (Амур) став першим визначенням процесуального змісту психічного. Міфологічна фантазія про шлюб Амура і Психеї підвела підсумок тривалим пошукам людської думки у розкритті смислу психічної діяльності людини.

 

Психея (гр. Psyche – душа) – чарівна дівчина, втілення людської душі, була така вродлива, що викликала заздрощі самої Афродіти, яка наказала Еросові розпалити в Психеї хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Амур щоночі відвідував дівчину, але застеріг її, щоб вона не пробувала довідатись, хто він такий і не намагалась побачити його при світлі. Сестри, яким Психея розповіла про це, глузували з неї, кажучи, що її коханець, мабуть, огидний дракон. Не в силі побороти цікавість, Психея однієї ночі запалила світильник, щоб подивитися на коханого. Крапля гарячої оливи розбудила Амура, і він, розгнівавшись на неслухняну Психею, зник назавжди. Психея почала розшукувати його по всіх святинях і нарешті прийшла до храму Афродіти. Богиня примусила її виконувати найважчу роботу. Нарешті працьовитістю, лагідністю і вродою Психея здобула прихильність майбутньої свекрухи. Зевс подарував дівчині безсмертя й забрав на Олімп, де вона вийшла заміж за Амура-Ероса.

 

Ерос як атрибут психічного спочатку виступив як світова сила, що панує навіть над богами. Згодом виявилась тенденція до обмеження влади цієї сили. Її було вміщено, як розповідає давня казка, в самій людині. Ця сила визначала ситуацію, мотивацію і самі вчинки людини. У XX ст. творець психоаналізу Зігмунд Фройд визначив еротичний потяг (лібідо) основним потягом людини. В коханні ерос шукає свого справжнього втілення, і його об'єктом стає весь світ. Він живить, організовує і сприймання, й перетворення світу. Недарма кажуть, що без любові не здійснюється ніяка велика справа.

 

На основі різних варіантів грецького міфа драматичну історію відкриття і взаємного кохання Амура (Ероса) і Психеї (Душі) викладено у творі талановитого римського філософа і письменника Апулея Люція (II ст. н.е.) "Метаморфози, або золотий осел".

 

Любов і шлюб між Амуром і Психеєю – міфологічна фантазія про перше суттєве визначення психічного. Душа та один з її найгрунтовніших потягів уособлені шлюбною парою.

 

Не слід думати так, що у стародавніх людей була "теорія" потягів психічного, до якої потім підшукували відповідні образи. У міфологічній психології визначення психічного мають форму несвідомої проекції потягів та інших його особливостей на об'єктивний світ. Оскільки ці потяги визначають поведінку, то останньою наділяється психіка саме людини, яка дійсно має розум і потяги, що стимулюють одне одного.