Анаксагор: рух є виразом душі

 

Анаксагор (500 – 428 до н. є.), засновник афінської школи, як і Емпедокл, відстоює позицію принципової множинності фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементів, а з нескінченного розмаїття часточок усяких речовин, що є своєрідним "сім'ям" речей. Подібно до "коренів" Емпедокла, "сім'я" Анаксагора само по собі незмінне і непорушне, але, постійно змішуючись відповідно до законів буття, воно роз'єднується і з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього світу. Ці незмінні субстанції – окремі ґатунки матерії, відомі нам з повсякденного життя: вода (але солодка й морська, як різні субстанції), м'ясо, кості, каміння і т. д. Вони розпадаються на дрібні частинки (гомеомерії – "подібночастинні"), зі змішування яких повстає все на світі. Процесом змішування або розділення керує світова сила – розум (або "дух" – по-грецьки "нус"). Висуваючи два принципи пояснення душі – рух і відчуття, філософ зауважує, що певне відчуття поєднується зі стражданням, а страждання поєднується з рухом. Страждання виступає зв'язкою між двома важливими категоріями стародавньої психології як принцип оживлення, життя, активної життєдіяльності. Це приводить Анаксагора до порушення питання про зв'язок розуму і рухів руки.

 

Ідея руху в античній психології виражає один з центральних пунктів античного світогляду. Все, що рухається, оживлене і сповнене душ. Як і Фалес, Анаксагор бачить життя усюди. Якщо рух є виразом душі, то душа є джерелом руху. Не тільки люди, а й рослини можуть здійснювати рух за своїм бажанням. Вони також відчувають, перебувають у скорботі, радіють. Особливості руху їхнього листя можуть навіть вказувати на те, які переживання властиві їм у певний час. Ознакою емоцій є рухливість листя.

 

Ідея руху як основного принципу душі випливає з характеру суспільного життя античного суспільства. Рух виступає як феномен здоров'я і краси, як основний вияв життя і життєздатності.

 

За Анаксагором джерело всілякого руху – "нус" (ум). Він єдиний, у тваринах він той самий, що й у людях. Видиму перевагу людина отримує тільки завдяки наявності рук. Концепцію "ума" мислитель усебічно не розвинув; він схарактеризував його лише остільки, оскільки це було потрібно для пояснення руху і ладу в природі. У всякому разі, його поняття розуму значно відрізняється від новочасного поняття.

 

Тлумачення Анаксагором процесу сприймання були прямою протилежністю поясненням Емпедокла. Люди сприймають не те що до них подібне, а те, що протилежне. Теорія сприймання Анаксагора ґрунтувалася на узагальненні певних спостережень: бо "що так само холодне і так само тепле, як ми, те ні не гріє, ні не студить нас при дотику". Він спостерігав залежність сприйнять від природи органів чуття, яку, зрештою, розумів наївно (тварини, що мають великі і чисті очі, бачать великі і далекі предмети, а ті, які мають маленькі очі, бачать предмети маленькі і близькі). Знав про почуттєве забарвлення сприйнять; гадав, що всяке сприйняття як діяння протилежного на протилежне – поєднане з болем, що його людина, втім, відчуває лише при більшій інтенсивності відчуттів: "блискучі барви і надмірний гамір викликають біль, так що ми не можемо їх витримати протягом довгого часу".

 

Демокріт про атоми душі

 

Якщо Анаксагор твердить, що розум може дати початок руху тільки тому, що він сам ні з чим не змішаний і нерухомий, то Демокріт (бл. 460 – 370 до н. є.) перевертає це положення: те, що не рухається само, не може привести у рух інше тіло. Душа – лише одне з тіл, що рухаються. Кулеподібні атоми є душею, адже тільця такої форми краще проникають через будь-які тіла і, рухаючись самі, рухають все інше. Душа – це те, що спонукає до руху живі істоти. Вогненно подібні кулясті атоми – найрухливіші, тому їх і вважають найбільш відповідними природі душі.

 

Думка Демокріта про те, що душа, рухаючись приводить у рух тіло, нагадує про витвір легендарного Дедала: він примусив рухатись дерев'яну Афродіту, наливши в неї живе срібло (ртуть). Неподільні кульки, за Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони тягнуть за собою і приводять у рух все тіло.

 

На противагу уявленням, ніби душа перебуває в тілі, як у в'язниці, Демокріт зближує природу душі і тіла, переплітаючи атоми їх між собою. Це приводить Демокріта до уявлення, що у світі все оживлене, мертві тіла можуть відчувати, рослини – мислити. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа – це сукупність атомів; необхідна умова життя – дихання. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого "загробного" існування душі немає і бути не може.

 

Демокріт, як категоричний матеріаліст, розробляв свої теорії вельми детально, і декотрі з його розробок досить цікаві. Кожний атом, казав він, непроникний і неподільний, бо він не має в собі порожнечі. Душа складається з атомів, які відрізняються тільки тим, що вони особливо дрібні й рухливі; то, зрештою, ті самі атоми, з яких складається вогонь. Через дихання людина відновлює атоми душі. Сон і летаргія – це часткове, а смерть – повне щезання атомів душі.

 

Сприймання – це проникання атомів із зовнішнього світу до органів чуття: звук– то згущене повітря, що вривається до вуха; зорові образи – то часточки предметів, їхні подоби, що відриваються від предметів і просочуються до нутра ока. Демокрітова концепція ейдосів, чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об'єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як відбиток. "Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча". В концепції сприймання через "подоби", які линуть від сприйманого предмета до сприймаючого органа, він удосконалив теорію сприймання через "випливи", яку започаткував Емпедокл.

 

Для Демокріта у всесвіту нема ніякої мети; є тільки атоми, керовані законами механіки. Він не вірив у заведену релігію й заперечував "нус" Анаксагора. Метою життя вважав радість, а найкращим засобом її досягнення – поміркованість, бо навіть насолоди, якщо вони надмірні, обертаються у протилежність насолод, найприємніші речі стають тоді найменш приємними. Брак, однаково як надмір, викликає у душі зворушення, які порушують спокій духу.

 

Він не любив нічого несамовитого й пристрасного, не схвалював статевого життя, бо, за його словами, втіха від нього пригнічує свідомість. Він цінував дружбу, але погано думав про жінок і не хотів мати дітей, бо виховання їх заважало б віддаватись філософії.

 

Керівником поведінки має бути розум, який повинен панувати над пристрастями. Як у пізнанні, так і в діянні Демокріт протиставляв чуттям розум. На протилежність короткотривалим насолодам чуттів "насолоди ума мають у собі щось безсмертне".