Розділ 3. Психологічна думка у культурі Стародавнього Сходу

Західний стиль мислення і европоцентристські погляди часом заважають осягнути велич східної філософсько-психологічної думки. А втім культура Стародавнього Сходу історично склалася на багато віків раніше від культури Стародавньої Греції та Риму. Можна напевно твердити, що давньогрецькі мислителі багато в чому скористалися з надбань культури й науки країн Стародавнього Сходу – Єгипту, Ассірії, Вавілонії та інших, зокрема з надбань в галузі природознавства, медицини, техніки, які там були розвинені в давні часи дуже високо. Так, існують досить вірогідні оповіді про те, що такі відомі мислителі як Фалес, Піфагор і Демокріт побували в Єгипті й багато що зі своєї мудрості почерпнули там. Більш легендарною видається версія перебування Піфагора ще й на берегах Гангу, в Індії, звідки він начебто перейняв східні теорії.

 

Стародавній Єгипет увійшов до історії людської культури пошуками найміцнішої опори буття і побачив цю опору в збереженні мертвого тіла у велетенських кам'яних гробницях–пірамідах. Тексти, знайдені в пірамідах, – це переважно висловлювання та молитви, звернені до богів, які допомагають померлому в потойбічному житті. На знаменитому Берлінському папірусі записана "Розмова втомленого життям зі своєю душею". Уявлення про душу містяться в "Книгах мертвих" – збірниках текстів, які клалися разом з померлим у могилу. Це були книги, які використовувались для "вдосконалення померлого". Він мусить знати як долати перешкоди потойбічного світу.

 

В основі поховальних звичаїв стародавніх єгиптян лежали певні уявлення про природу душі. Уявлення ці були досить складними. У всякому разі, різні єгипетські папіруси описують природу тих субстанцій людини, котрі продовжують жити після смерті. Це саху (духовне тіло); ка (двійник, невидима схожість фізичного тіла); секхем (форма, в якій людина існує на небесах); до цього додається також рен (духовне ім'я істоти).

 

Одним з найважливіших компонентів давньоєгипетського світогляду було уявлення про безсмертя, пов'язане з богом Озірісом, який символізував відтворення життя і продовження його у вічності. Якщо до мертвого поставитись як до Озіріса і відповідно поховати його, він воскресне як Озіріс.

 

Давні папіруси свідчать про те, що єгипетські жерці детально розробили прийоми гіпнотичного заглиблення у трансові стани. Ці прийоми часто базувалися на пильному вдивлянні у вогник лампи-світильника. Цілком, вірогідно, що "чарівна лампа" арабської традиції походить саме від єгипетських форм подібної практики. Окрім того, дослідники вважають, що з Єгипту походять знамениті в окультному світі карти Таро, за допомогою яких відбувається гадання про минулу й майбутню долю стосовно даної миті. З психологічної точки зору коріння Таро – то символічна мова спільної свідомості людства. Тут крізь містичну форму пробивається ідея спорідненості езотеричної мудрості світу великої природи – макрокосмосу і світу людини – мікрокосмосу.

 

Взагалі для східної парадигми філософствування характерна "розмитість" меж між людиною та природою у взаємовідношенні "людина – світ". Етико-психологічна тематика тут явно домінує над натуралістично-емпіричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна парадигма головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

 

В Індії філософію називають "даршана" (бачення, споглядання), що відображує глибоку інтуїцію Староіндійської філософії як прагнення до осягнення духовних реалій, людської свідомості й буття.

 

На ґрунті індуїстської культури, підвалини якої були закладені приблизно до VIII ст. до н.е., вивчення психології свідомості досягло досить значного рівня. Санскритська термінологія, що використовувалась задля опису різних психічних процесів і станів, видалася настільки відпрацьованою, що усталилася згодом і у західному лексиконі. Загальне значення таких слів, наприклад, як йога, карма, кундаліні, майя, нірвана, прана і чакра, в принципі відомо, мабуть, кожному, хто хоч трохи цікавиться психологічною проблематикою.

 

"Веди" (санскрит. "знання", "знавство") – найдавніші пам'ятки індійської літератури, які є основними джерелами для виявлення релігійних, філософських, психологічних уявлень стародавніх індоарійців. Виникнення Вед більшість учених відносять до першої половини II тисячоліття до н.е. Ведична література за своїм змістом дуже багата, різнобічна та часом малозрозуміла для невтаємничених.

 

Психологія Упанішад: у пошуках універсального "Я"

 

Пояснення змісту священного знання дають Упанішади (букв.: "сидіти поруч, біля ніг вчителя, одержуючи повчання") – таємниче вчення, філософські частини Вед. Найавторитетніші Упанішади – стародавні, часом створення яких вважають ІХ–VІ ст. до н.е.

 

Центром роздумів в Упанішадах стає обмірковування питань про призначення людини, спосіб її життя і характер психіки, її пізнавальні здібності, норми поведінки тощо.

 

Найбільш загальна ідея Упанішад – пізнати єдність брахмана і атмана, світової та індивідуальної душі, стати на шлях визволення (мокша). У "Катха–Упанішадах" переважно розглядаються моральні ідеали людини. "Прашна-Упанішади" тлумачать проблему походження світу. "Мандук'я-Упанішади" присвячені безпосередньо психології. Проте її питання лежать в основі кожного міркування про смисл, характер і опору буття.

 

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

 

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" – єдина абсолютна реальність та "атман" – суб'єктивне духовне начало, душа.

 

Сутність світу – в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман – Космос. Якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман – космічна душа; якщо атман– інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман – шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

 

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

 

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

 

Поруч з брахманом співіснує Брахма – персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Праджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення – пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

 

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху – аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця – "того світу", проте це ще не кінцева зупинка – через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині – лоно брахмана або кшатрія, неправедній – лоно свині або собаки.

 

Якщо людське життя, припускають стародавні індійські мислителі, завершувалось би смертю, то всі прагнення досягти максимуму житейських благ зазнали б цілковитої невдачі; вони поглибили б страждання перед наступаючим небуттям. Моральні ідеали підносяться над життям і смертю, чим свідчать про безсмертя душі.

 

Упанішади, маючи значний вплив на розвиток давньоіндійської філософсько-психологічної думки, стали джерелом ідей для різноманітних шкіл і напрямків, особливо веданти, санкх'ї, йоги, міманси, почасти буддизму.

 

Веданта (одна з найдавніших шкіл староіндійської філософії), орієнтуючись на Упанішади, вважала, що світ складається з безособового світового духу – брахмана. Індивідуальна людська душа, хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв'язку з тілом, який виявляється в підпорядкуванні цієї душі (атмана) законові необхідності (карма). Прив'язаність атмана до тіла змушує душу щоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких "перевтілень" (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає "звільнення", яке означає злиття душі з брахманом, ототожнення з ним.

 

Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий всім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни (станової групи) брахманів (вищої касти в Індії).

 

Готового рецепту – як це зробити? – у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді "майя" (омана, ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом.

 

Згідно зі вченням школи санкх'ї (початок формування VІ–V ст. до н.е.) в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Сам термін "санкх'я" означає вирахування, обдумування. Він близький до слов’янського "любов до мудрості", і не випадково, що санкх'я називає себе “школою мистецтва думати”.

 

Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу – гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва – відповідно в "освітленні" і в "радості"; раджас – в "активності" і в "стражданні"; тамас – в "перешкоді" і в "байдужості". Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша.

 

Домінування саттви породжує махат – "інтелект", який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як "самосвідомість", "усвідомлення своєї індивідуальності"). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр – об'єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва – виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

 

Гносеологія санкх'я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші.

 

Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою "тонкого" тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. "Тонке" тіло, поєднуючись з п'ятьма праелементами, утворює "грубе" тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім "божественних" родів, один людський, чотири тваринних і один – нерухомих тіл.

 

Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т. ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного "Я". Тому, відповідно до санкх'ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх'ї та зв'язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх'ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

 

Пізнаючи причини страждань, людина поступово від втілення до втілення вчиться не робити поганого і так пересилює погану карму. Послуговуючись своїм тілом як колісницею, на якій здійснюється шлях через самсару і яку вона покидає, досягнувши кінцевої мети – звільнення, людина досягає свободи, усвідомлюючи, що всі перипетії "об'єктивного світу" її не стосуються, вона стає вільною. Доброчесна людина чи повна вона пороків, але, пізнаючи, вона вибирається із крайнощів важкоздоланого моря пристрастей і смерті. Душа носиться від одного життя до іншого, як актор, що змінює і ролі, і вбрання. Заслуги і гріхи ведуть її володіннями самсари від Бога до билинки, вверх і вниз. Таким чином усе, що здається приналежністю душі і її сутністю, є лише частиною природного процесу.

 

Душа – спокійна споглядальниця усіх цих рухів і процесів, вона – незмінне світло, чистий дух. Вона схильна помилятись, схильна впадати в оману незнання, сприймаючи себе громадянкою одного світу – світу природи. Звідси всі страждання. Лише пізнання, на якому наголошує санкх'я, є силою, котра звільнює від страждань. Пізнання відкриває природу і тут же закриває її для душі. "Подібно танцівниці, яка припинила танець, продемонструвавши його публіці, так і природа перериває свою діяльність, відкрившись душі", – читаємо в "Санкх'я-каріка ".

 

Вчення йоги (сформувалося близько VI-V ст. до н. е.) ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. Термін "йога" означає "напружувати зусилля", "старатися", приборкувати себе. У широкому розумінні слова йога є системою вправ медитаційної практики, спрямованої на те, щоб за її допомогою звільнити душу від пут сансари і карми. У техніку вправ індійський народ вклав свою вікову мудрість, глибоке знання фізіологічних закономірностей, вміння управляти завдяки їм своїми органами та функціями організму.

 

Послідовники йоги прагнуть досягти вищого стану свідомості через систему психофізіологічного тренування, що має вісім ступенів. Перші три стадії призначені для тренування грубого фізичного тіла (вказівки для очищення тіла всередині і ззовні, виконання поз); наступні три сходинки – контролювання дихання, приборкання розуму та зосередження для зміцнення і контролювання астрального тіла. Сьома стадія – медитація – застосовується для удосконалення як фізичного, так і астрального тіла. На останній стадії душа єднається із Всесвітнім Духом.

 

Випадковий спостерігач, який побачить, скільки зусилля, часу та уваги приділяє йогин своєму тілу, доходить висновку, що йогівська філософія – це лише різновид фізичної культури, яка виражається "стійкою на голові".

 

Далека від цього філософія йоги вчить, що справжня людина – це не її тіло, а безсмертне "Я", яке кожна людина відповідно до своєї ментальної еволюції певною мірою усвідомлює, що те "Я" тільки тимчасово перебуває в тілі і користується ним як інструментом. Тіло подібне до костюма, якого душа час від часу надягає і скидає, коли він зноситься. Ця тілесна оболонка має істотне значення для виявлення та розвитку людини в цій винятковій стадії. Хоча йогин дуже дбайливо та уважно ставиться до свого фізичного тіла, він іде далі й віддає тіло під контроль розуму, і, нарешті, тіло й розум він використовує для своїх вищих духовних потреб.

 

В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества – володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту – читти (у санкх'ї – буддхи) та наслідками цієї діяльності – відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) – повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується неусвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т. ін. Вікшикта (неуважність) – перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання.

 

Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

 

Міманса (II ст. до н.е.), виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визначається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність Вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви стародавніх текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому від страждань.

 

Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога – творця, проте значення богів як об'єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики.

 

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

 

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.