Післяарістотелівський період античної психології

 

Післяарістотелівський період розвитку античної психології охоплює стоїцизм, скептицизм, кінічну, кіренську та епікурейську школи. Психологія цього періоду етична за своїм основним характером.

 

Стоїчна школа. Стоїцизм (назва походить від слова "стоя" – портик в Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до. н. є. Зенон (бл. 333 – 262 до н. є.) з Кітіона (о. Кіпр). У світі панує провидіння (пронойя), вчать стоїки, і немає можливості протистояти цьому. Щодо окремої людини – це невблаганна необхідність, "фатум", "доля". Вона може здаватись доброю, може – злою. Але від неї нікуди не дінешся, оскільки об’єктивно вона є, і є такою, якою має бути. Вона – сам Логос космосу, його нездоланний закон. Від нього, як від своєї долі, не втече жодна річ, навіть сам Космос. Людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність. І хоча це і не завадить діянню необхідності, проте дасть змогу, знаючи необхідність, добровільно підкорятися останній. Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються фатуму, однак "мудрого доля веде, дурного ж волочить".

 

Головним джерелом вад і бід людини стоїки вважали афекти, тобто надмірні потяги, які переходять міру, чи потяги, які не підкоряються Логосу. Мудрість допомагає стримувати афекти, що виникають у невігласа від зіткнення з невідомими йому діяннями необхідності. Логос, розум людини, служить спочатку тваринним потягам, але потім відкриває в собі вищу природу, яку він прагне вдосконалити. Той бік людської істоти, в якій діють тваринні потяги – лише матерія, користуючись якою, як засобом для спілкування з матеріальним світом, людина може діяти як істота духовна, розумна. Для стримування афектів слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином досягається ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – "апатія" (безпристрасність). Істинні блага – лише ті, які корисні для вищих цілей. Задоволення, здоров`я, багатство – не істинні блага, а страждання, хвороба, бідність – не істинне зло. Всім цим речам можна знайти як хороше, так і погане застосування. Справа в нашому відношенні до всього цього і в тій необхідній меті до якої спрямований весь всесвіт.

 

Стоїки чи не найбільшою мірою реалізують типове для античності тілесне розуміння світу. Тілесними є Космос, людина, її чесноти і пороки, благо та істина. Тіло всесвіту, як і тіло людини, складається з пасивної матерії та активної форми, невід’ємних одна від іншої. Будова людини відповідає будові космосу. Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу-логосу. Як і космічна душа, вона цілком тілесна, тобто є вогонь і пневма. У цьому смислі людська душа також цілком повторює космічну: вона просякає всі пори матеріального тіла, перетрворюючи його в живий організм, даючи йому дихання життя, відповідаючи за всі його функції.

 

За вченням стоїків джерелом людського пізнання є чуттєві уявлення (відчуття). Але поряд з істинними, існують і оманливі чуттєві уявлення. Як відрізнити істинне від оманливого? Перевірка кожного окремого уявлення проводиться розумом. На відміну від божественного розуму, людський не є досконалим: він може помилятись. Чуттєве сприйняття саме по собі ще не є науковим знанням, а лише його джерелом. Істинна ознака наукового знання – його логічна доказовість.

 

Душа розвивається шляхом сприйняттів, отриманих з органів чуття, в душі поступово виникає система понять, або логос. Душа, спочатку тваринна, в процесі свого розвитку стає розумною душею. Після того, як вона залишає тіло, наступне її існування залежить від ступеня "тонусу" (досконалості), якого вона досягла під час свого перебування в тілі. Проте, найбільш досконала душа не може існувати вічно: при світовій пожежі вона повертається в божественну субстанцію. Під час наступного "вічного повернення" до нового етапу буття, душа знову входить в потік розвитку, не пам`ятаючи при цьому попереднього життя.

 

Римськи стоїки доповнили вчення про двоїсту будову людини. Поряд з тілом і душею вони поставили інтелект (нус). Він бо знаходиться зовні душі і є самостійною реальністю, відносно незалежною від тіла і душі. Нус як третя частина людини виступає Демоном людської істоти, становить її справжнє "Я". Він безкомпромісно критикує і осуджує погані вчинки, дає енергетичні імпульси для достойного життя.

 

Метою життя у світі стоїки вважали щастя. Воно, на їхню думку, полягає у послідовному втіленні людиною своєї власної природи, закладеної Богом і долею. Щастя – це безумовне прийняття долі, тобто присвоєння власного буття, це – відсторонення від усього, що йому загрожує, це – примирення зі самим собою і з усіма іншими. Жити за природою означає жити в гармонії зі собою, зберігаючи та актуалізуючи розумне (інтелектуальне) начало.

 

Висуваючи ідеї самодостатності мудреця, стоїки показують його зв'язок з великим світовим цілим, з усіма людьми. Мудрець мусить діяти на користь такого цілого. Усі люди рівноправні, підкоряються одному й тому самому закону природи і розуму. Умови співжиття – справедливість і любов до людей. Високу оцінку дістала дружба, хоч вона, начебто, і несумісна з ідеєю самодостатності мудреця.

 

Усі люди мають право на співчуття, повагу. Навіть до ворогів слід виявляти милосердя, лагідність, підтримку, що особливо підкреслювали стоїки римського часу. Ці риси вчення стоїцизму стали суттєвим джерелом для виникнення і поширення християнства.

 

У безумовному підкоренні законам, у покірливості долі полягає смисл поведінки людини. Стоїки допускали добровільну смерть як вияв моральної свободи. Мудрець доводив цим, що й до самого життя він ставиться як до байдужої речі. За стародавнім переказом, Зенон, Клеанф, Ератосфен, Антипатр, Сенека та інші стоїки покінчили життя самогубством.

 

Скептична школа. Засновником скептицизму (від "скептикос" – той, що розглядає, досліджує) був Піррон з Еліди (бл. 360 – 270 до н. є.), який, за переказами, "нічого не називав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим і взагалі вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм, – бо ніщо не є більшою мірою одне, ніж друге". Виходячи з гадки Демокріта про недосконалість наших чуттів, Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. А тому єдино правильною позицією щодо цього світу скептики вважали утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж поспішивши помилитися.

 

Це не означало беззастережно агностичної оцінки скептиками можливостей людського знання. Вони заперечували проти прийняття за істинні твердження зразка "цей предмет білий", але вважали безперечно істинним твердження "цей предмет здається мені білим". Звідси і позиція "незворушності" (атараксії) щодо світу, про який ми не можемо знати, який він насправді.

 

Скептики вважали, що у різних живих істот однакові речі викликають неоднакові уявлення. Окремий індивід, навіть наймудріший, також не може однозначно судити про річ, оскільки різні органи відчуттів репрезентують її по-різному. Людина може перебувати у різних станах (туга, радість, голод, ситість, сп’яніння, тверезість, рух, спокій тощо) і залежно від стану одні і ті самі речі здаються різними. Одні речі ми зустрічаємо постійно, інші – рідко, деякі вперше. Рідкісні явища вражають нас більше, ніж постійні. Але чи означає це, що вони більш цінні? До того ж речі плинуть і змінюються, так що жодну з них неможливо ні назвати, ні помислити. І не треба. В їхньому середовищі можна просто жити, не забруднюючи життя власними хвилюваннями, ілюзіями та метафізичними домислами.

 

Кінічна школа. Її засновник – Антісфен (бл. 450–360 до н.е.), хоча більш відомим став його учень Діоген з Синопа, який, звівши свої потреби до елементарного мінімуму, вирішив жити так, як живуть собаки, і за це його прозвали "кінік", що означає – "собака".

 

Він відкидав усі загальновизнані умовності – чи то в релігії, чи то в одежі чи то в поводженні, чи то в житті, чи то в їжі, чи то в пристойності.

Звідси походить сучасний термін "цинізм" – нігілістичне ставлення до культурних і моральних цінностей.

 

Учення Діогена все ж таки аж ніяк не було "цинічним" у нашому сучасному розумінні - якраз навпаки. Він шукав чесноти й моральної свободи у визволенні від жадань: будьте байдужі до тих матеріальних благ, якими може обдарувати вас доля, і ви звільнитеся від страху.

Кініки доводили, що легко можна обходитись без матеріальної власності, що щасливим можна бути, задовольняючись простою їжею. Але вони не спонукали зрікатися всіх вигод цього світу, а тільки стави-тися до них більш-менш байдуже.

 

Кіренська школа. Засновник цієї школи Арістіпп з Кірени (бл. 435–360 до н.е.) захищав позиції насолоди від життя, так званого "гедонізму". Він учив, що наші відчуття є лише продуктом зустрічі рухів того, хто сприймає, і того, що сприймається. Закони людської діяльності слід виводити переважно з їхнього суб'єктивного компоненту. Відчуття залежить від руху. Якщо рух поміркований, виникає почуття задоволення, грубий і навальний – незадоволення. Слабкий і непримітний рух не дає ні задоволення, ні страждання. З цих трьох станів задоволення – єдино бажане. Оскільки хороше збігається з приємним, погане – з неприємним, через ці сигнали природа вказує, що слід робити для того, щоб процеси в нашому організмі відбувалися нормально. Звідки випливає вище положення етики кіренської школи: всі вчинки повинні мати основну мету – дати якомога більше задо-волення, насолоди.

 

Для людини має бути байдужим, які саме вчинки дають насолоду, адже будь-яка насолода є благом. Слід уникати насолод, які отримують ціною значних страждань. Кіренаїки не зводили насолоду тільки до нижчих форм тілесного стану. Розсудливість або філософія мусить визначати, до якої насолоди слід спрямовувати свою дію, як користуватися життєвими благами. Арістипп радив насолоджуватися життям за всіх можливих умов, володіючи собою і своїми відношеннями до інших людей. Ця гедонічна форма мотивації мала тенденцію до раціоналізованого виправдання потягу до насолоди.

 

Епікурейська школа була створена Епікуром (341–270 до н.е.) в Афінах на порозі III ст. до н.е. і мала прихильників до кінця елліністичного періоду. Від атомістів Епікур перейняв матеріалістичні і механістичні ідеї, а від кіренаїків – гедоністичну етику.

 

Найбільшу складність для матеріалістичної системи становило пояснення психічних явищ. Епікур був переконаний, що душа, як дійсна і діяльна, мусить бути тілесна. Він розумів її мовби якийсь колоїд, мов рідку матерію, розведену по всьому тілу на подобу тепла. Душа і тіло є двома матеріями, двома родами атомів, що перебувають у взаємовпливі. Душа, як усе тілесне, перебуває в русі, а наслідком її руху є життя й свідомість; враження є перемінами, що їх здійснюють у душі діючі на неї зовнішні предмети. Відчуттями людина сприймає комплекси атомів, що злітають з речей, і будує їх образи – відбитки чуттєвих вражень, що зостаються в пам’яті і служать для передбачення майбутнього досвіду. Такі відбитки – завбачення (пролепсіс) розпізнаються і оцінюються на істинність у горизонті почуттів "насолоди" і "страждання".

 

Різнорідності психічних функцій Епікур не вмів витлумачити інакше, ніж припускаючи, що душа складається з різних матерій, що одна матерія є причиною спокою, друга – руху, третя –тепла, яке підтримує життя, четверта, найвитонченіша – психічних дій.

 

Душа – складна тілесна система, отже вона знищенна, зі смертю кінчається її існування. Віра у безсмертя є оманою. Отже – безпідставним є острах смерті, оце джерело неспокою, а тому й людських нещасть. "Смерть нас ні в чому не обходить, бо зло і добро є тільки там, де можна щось відчувати чуттями, а смерть є кінцем чуттєвого відчування". Той, хто це зрозуміє, позбудеться страху перед смертю, переконається, що перед ним немає нескінченних перспектив страждання, а зосередивши свої зусилля на дочасному житті, єдиному, яке нам дане, вмітиме відповідно його використати і досягти щастя, для якого безсмертя не потрібне.

Школа Епікура була принципово відкрита для всіх – рабів і вільних, чоловіків і жінок, навіть гетер. У ній не демонстрували рафінованого інтелектуалізму, скоріше – навчали мудрості земного життя. Загальними засадами школи були такі:

 

- світ доступний розумові і піддається осмисленню;

- у світі є місце для щастя;

- для досягнення щастя і спокою людина не потребує нічого, окрім себе;

- для цього їй не потрібні держава, знатність, багатство і навіть боги, оскільки вона є самодостатньою істотою.

 

Є чотири речі, гадав Епікур, що роблять людину нещасливою, чотири острахи: 1) перед неспроможністю досягти щастя, 2) перед стражданням, 3) перед богами, 4) перед смертю. Розроблена ним філософсько-психологічна концепція мала на меті вилікувати ці острахи і забезпечити людям душевний спокій.

 

Радість, яка є єдиним добром, здобути легко, якщо тільки людина живе розумно. Їж мало, аби вберегтись від нестравлення; пий мало, щоб не мучитись від похмілля; уникай політики, любощів і всякої бурхливої активності; не давай Долі заручників, одружившись і народивши дітей. Найбезпечніша з насолод від спілкування з іншими – це, на його думку, дружба. "Статеві зносини, – заявляє філософ, – ще нікому не принесли добра, і то велике щастя, коли вони не завдали шкоди". У духовному житті необхідно думати радше про насолоди, ніж про біль. Фізичний біль – це, звичайно, велике лихо, але гострий біль триває недовго, а тривалий можна терпіти завдяки розумовій дисципліні та звичці думати, всупереч йому, про речі приємні. Зрештою, не страждання насправді докучає людям, а страх перед стражданням. Богів нема чого боятися, бо вони не втручаються до людського життя. Смерть же як найбільше зло анітрохи нас не дотикає, адже "поки є ми, немає смерті, а відколи є смерть, немає нас".

 

Епікур наголошував, що істинна насолода – це відсутність тілесного страждання (апонія) та безтурботність душі (атараксія). "Говорячи про задоволення як життєву мету, – зазначає філософ, – ми не орієнтуємось на ненажер і лінивців, легковажних пустунів і плутів, які не розуміють нашого вчення. Ми говоримо і вказуємо на відсутність тілесного страждання і душевного неспокою. Це не безперервні святкування, не нудьга юних дів, не все те, чим спокушує нас щедрий стіл, а тверезе обговорення і осмислення останніх причин кожного акту вибору або відмови, яке розвінчує всі фальшиві мотиви, від яких походять усі душевні болі".

Тілесні страждання бувають від незадоволених бажань і від хвороб. Бажання Епікур поділяє на три групи: 1) природні і необхідні (голод, спрага, втома); 2) природні, але не необхідні (вишукана їжа, напої, дорогий одяг); 3) неприродні і не необхідні (розкіш, влада, слава). Якщо задоволення перших приводить до апонії і атараксії, то другі і треті є ненаситними і занурюють душу в небезпечні хвилювання.

 

Учні славили Епікура як першого, хто пізнав, що людина щаслива не завдяки сприятливим умовам, що щастя криється не в умовах, а в самій людині. Нема вищих сил, які б займалися її долею, ніхто їй не перешкодить, але ніхто й не допоможе – вона полишена на себе і виключно сама відповідає за своє щастя.

 

Саме у дедалі більшому акцентуванні уваги на проблемі життєвої долі особистості, виборі цього шляху та неухильному дотриманні прийнятих принципів полягає істотна відмінність психології за часів римського панування від давньогрецької.

 

Грецька психологія класичного періоду розглядала місце людини у світі і мала основною метою знайти співвідношення великого і малого світів. Римська психологія, яка розвивалась у період найгостріших зламів суспільного життя з його економічною та ідеологічною стороною, при цьому здійснювався перехід від рабовласницької формації до феодальної, мала своїм предметом людську долю в цілому. Суспільні потрясіння стали особистісним надбанням. Як людина мусить вчиняти, щоб збудувати свій життєвий шлях у відповідь на суспільні потрясіння, – питання, яке стало домінуючим у стародавній психології. Ціцерон, як засновник цього психологічного руху, дав йому великий поштовх. Сенека, Плутарх, Епіктет, Марк Аврелій розробляли це питання, вносячи нові нюанси в його постановку.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Поясніть, на які чинники спирався Фалес, проголошуючи "воду" першоелементом світу і душі?
2. До яких аргументів вдавався Анаксімен, висуваючи ідею всезагальної одухотвореності?
3. У чому полягає оригінальність концепції Анаксімандра про походження космосу і людей?
4. Чому Геракліт уявляв людську душу як нероздільне поєднання вогню і води?
5. Які принципи вдосконалення людської душі пропагував Геракліт?
6. Як ви розумієте метафори Геракліта "свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу", "норов людини – її демон"?
7. Як математичні дослідження поєднувались в піфагорійському вченні з уявленнями про долю та якості людини?
8. Чому одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра в переселення душ після смерті людини з одного тіла в інше?
9. Як інтерпретують тезу Піфагора про те, що тіло є для душі ув'язненням?
10. Схарактеризуйте спосіб життя піфагорійців, їхню ієрархію життєвих цінностей?
11. Поясніть концепцію Емпедокла про "корені усіх речей".
12. Яку роль в космогонічній концепції Емпедокла виконують дві сили "Любов" і "Ворожнеча"?
13. Оцініть винахідливість Емпедокла в поясненні біологічних і психічних явищ.
14. Прокоментуйте Емпедоклову теорію сприймання і вчення про темперамент.
15. Поясніть основні моменти концепції Анаксагора про першооснови космосу "гомеомерії" і про світову силу, що ними керує – "нус".
16. Чому Анаксагор порушив питання про зв'язок розуму і рухів руки?
17. Як Анаксагор доводив тезу про те, що душа є джерелом руху?
18. Чому тлумачення Анаксагором процесу сприймання були прямою протилежністю поясненням Емпедокла?
19. Що зумовлює Демокріта зблизити природу душі і тіла?
20. Якими якостями і властивостями наділяв Демокріт атоми душі?
21. Прокоментуйте Демокрітову концепцію ейдосів, чуттєвих образів як спробу знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними.
22. Що, на думку Демокріта, мало бути метою життя і керівником поведінки людини?
23. Прокоментуйте опис Гіппократом основних тілесних і душевних темпераментних якостей людей.
24. Поясніть твердження Гіппократа: "Робота, їжа, сон, кохання – усе повинне бути помірним".
25. Чому Гіппократ закликав лікувати і тіло і душу цілісно? Чому лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого?
26. Чому Сократ стверджував, що функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва?
27. Яким чином, за Сократом, людина може досягти божественного стану автаркії (самодостатності)?
28. У чому Сократ убачав обов’язок філософії?
29. Прокоментуйте Сократівське розуміння щастя (евдаймонії) як духовного порядку і гармонії душі.
30. Чому Платон уважав, що істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення?
31. Яка доля душі після смерті тіла за вченням Платона?
32. Як ви розумієте метафоричне порівняння Платоном душі з крилатою колісницею, запряженою двома конями і керованою візником?
33. Чому Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності?
34. Як ви розумієте тезу про платонічне кохання?
35. За яких умов у концепції Платона можлива досконала, гармонійна держава?
36. Чи вірив Арістотель у особисте безсмертя в тому розумінні, в якому його проповідували Платон, а потім християнство?
37. Як у трактаті "Про душу" Арістотель розрізняє поняття "душі" й "духу"?
38. Назвіть структурні компоненти душі за вченням Арістотеля?
39. Поясніть позицію Арістотеля щодо необхідних умов для розвитку моральності людської душі.
40. Як Арістотель реалізував своє вчення про співвідношення форми і матерії у фізіогномічній теорії?
41. Який метод для дослідження характерів використовує Теофраст?
42. Що за вченням стоїків є джерелом людського пізнання?
43. Яким чином досягається ідеальний, згідно з ученням стоїків, спосіб ставлення до світу – "апатія" (безпристрасність)?
44. Чому головним джерелом вад і бід людини стоїки вважали афекти?
45. Що стоїки вкладали в поняття щастя?
46. Чому засновник скептичної школи Піррон оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу?
47. Поясніть сутність позиції "незворушності" (атараксії) щодо світу, яку проголошували скептики.
48. Чи було вчення кініка Діогена "цинічним" у нашому сучасному розумінні?
49. Як представники кіренської школи виправдовували потяг людини до насолоди?
50. Поясніть сутність матеріалістичного розуміння душі Епікуром.
51. На які групи поділяв людські бажання Епікур?
52. У чому, за Епікуром, полягають причини людських нещасть?

Рекомендована література до розділу

Адо П. Что такое античная философия. – М., 1999.
Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней. – М., 1995.
Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1999.
Асмус В.Ф. Платон. – М., 1975.
Барнс Дж. Аристотель: краткое введение. – М., 2006.
Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.
Виндельбанд В. История древней философии. – К., 1995.
Виц Б.Б. Демокрит. – М., 1979.
Гомперц Т. Греческие мыслители. – СПб., 1999.
Гончарова Т.В. Эпикур. – М., 1988.
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.
Дюмон Ж.-П. Античная философия. – М., 2006.
Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М., 1997.
Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. – М., 1972.
Кессиди Ф.Х. Гераклит. – М., 1982.
Кессиди Ф.Х. Сократ. – М., 1988.
Лосев А. Ф. История античной философии. – М., 1989.
Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель. – М., 1993.
Льюис Дж. Античная философия: от Фалеса до Сократа. – Минск, 1997.
Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1999.
Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.
Махній М.М., Скок М.А. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу. – Чернігів, 2001.
Надточаев А.С. Философия и наука в зпоху античности. – М., 1990.
Нахов И.М. Антология кинизма. Фрагменты сочинений кинических мыслителей. – М., 1984.
Паточка Я. Негативний платонізм. Вічність та історичність. – К., 2001.
Пролеев С.В. История античной философии. – М., 2001.
Психея і Логос: Антологія психологічної думки /Автор-упорядник М.М. Махній. - Чернігів, 2010.
Рассел Б. Історія західної філософії. – К, 1995.
Реале Д, Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней: Античность. – СПб., 1994.
Рожанский И.Д. Анаксагор. – М., 1983.
Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. – К., 1983.
Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження. – К., 2005.
Семушкин А.В. Эмпедокл. – М., 1985.
Сергеев К.А., Слинин Я.А. Природа и разум: Античная парадигма. – Л., 1991.
Стретерн П. Аристотель за 90 минут. – М., 2004.
Стретерн П. Платон за 90 минут. – М., 2003.
Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т. – Симферополь,1997.
Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1997.
Тихолаз А.Г. Геракліт. – К., 1995.
Трубецкой С.Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.
Чанышев А.Н. Аристотель. – М., 1987.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.
Чанышев А.Н. Философия древнего мира. – М, 1999.
Шичалина Ю.А. История античного платонизма. – М., 2000.
Эннэс Дж. Платон: краткое введение. – М., 2007.
Якубанис Г. Эмпедокл: философ, врач и чародей. Данные для его понимания и оценки. – К., 1994.
Якунин В.А. История психологии. – СПб., 1998.
Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М., 1997.