Актуальні проблеми психології розвитку на сучасному етапі.

Актуальні проблеми психології розвитку на сучасному етапі.

1. Проблема органічної та середовищної зумовленості психіки та поведінки людини;

2. Проблема впливу стихійного і організованого навчання та виховання на розвиток дітей (що більше впливає: сім'я, вулиця, школа?);

3. Проблема співвідношення і виявлення задатків і здібностей;

4. Проблема співвідношення інтелектуальних і особистісних змін в психічному розвитку дитини.

Визначення віку и проблема вікової періодізації.

У вітчизняній науці існує два подання про вік: фізичний вік і психологічний вік. Переходи з одного віку в інший супроводжуються зміною фізичних даних і психологічних характеристик дитини, їх називають кризами вікового розвитку. Криза говорить про те, що і в організмі і в психології дитини відбуваються зміни, що в розвитку виникають деякі проблеми, які дитина не може самостійно вирішити. Подолання кризи означає перехід на вищий щабель розвитку, в наступний психологічний вік (Р.С. Немов). Психологічний вік (Л.С.Виготський) - якісно своєрідний період психічного розвитку, характеризується насамперед появою новоутворення, яке підготовлено всім ходом попереднього розвитку.

Відсутність єдиної загальноприйнятої класифікації вікових періодів розвитку людини - є одна із проблем. І головна трудність в тому, що індивідуальний розвиток особистості відбувається в трьох системах відліку, осями яких є час: біологічне, соціальне та психологічне.

Основні проблеми вікової періодизації психічного розвитку:

1. Проблема органічної та середовищної обумовленості психічного і поведінкового розвитку людини.

2. Вплив навчання і виховання на розвиток дітей.

3. Співвідношення задатків і здібностей.

4. Порівняльне вплив еволюційних, революційних, ситуаційних змін в психіці і поведінці дитини.

5. Співвідношення інтелектуальних і особистісних змін в загальному психологічному розвитку дитини.

Д.Б. Ельконін каже, що основним механізмом зміни вікових періодів розвитку є провідна діяльність. Основні положення періодизації розвитку Д.Б. Ельконіна такі: процес дитячого розвитку ділиться на три етапи:

1. Дошкільна дитинство (від народження до 6-7 років);

2. Молодший шкільний вік (від 7 до 10-11 років, з першого по четвертий клас школи);

3. Середній і старший шкільний вік (від 11 до 16-17 років, з п'ятого по одинадцятий клас школи).

Весь період дитинства з вікової фізичної класифікації ділиться на сім періодів:

1. Дитинство (від народження до одного року життя);

2. Раннє дитинство (від 1 року до 3-х років);

3. Молодший і середній дошкільний вік (від 3 до 5 років);

4. Старший дошкільний вік (від 5 до 7 років);

5. Молодший шкільний вік (від 7 до 11 років);

6. Підлітковий вік (від 11 до 13-14 років);

7. Ранній юнацький вік (від 13-14 до 16-17 років).

 

№2. Структура особистості в аналітичній психології К.Г.Юнга

Юнг вбачав в особистості три взаємодіючі структури:

- Его

- Особисте несвідоме

- Колективне несвідоме.

В Его представлено все, що людина усвідомлює. Особисте несвідоме - це сховище пригніченого, витісненого зі свідомості матеріалу, а також скупчень пов'язаних між собою думок і почуттів, які називаються комплексами. Колективне несвідоме складається з архаїчних, початкових елементів, званих архетипами. В архетипах укладено досвід всього людства, починаючи від наших найдавніших предків, що призводять до реагування певним чином на наш поточний досвід. Найбільш значними архетипами в юнговской теорії є персона (від латинського слова «persona», що означає «маска») - це наше публічне обличчя, тобто те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми. Персона позначає безліч ролей, які ми програємо відповідно до соціальних вимог), тінь (представляє пригнічену темну, погану і тваринну сторону особистості ), анима (представляє внутрішній образ жінки в чоловікові, його несвідому жіночу сторону), анімус (внутрішній образ чоловіка в жінці, її несвідома чоловіча сторона) і самість. Основним символом архетипу самості є мандала та її численні різновиди (абстрактний коло, німб святого, вікно-розетка).

Самість - найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Самість є серцевину особистості, навколо якої організовані й об'єднані всі інші елементи. Коли досягнута інтеграція всіх аспектів душі, людина відчуває єдність, гармонію і цілісність. Таким чином, в розумінні Юнга розвиток самості - це головна мета людського життя.

Юнг ввів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життєвих установок: екстраверсія і інтроверсія. Екстраверти зазвичай рухливі, швидко утворюють зв'язки й прихильності; рушійною силою для них виступають зовнішні фактори. Інтроверти, як правило, споглядальні, прагнуть до усамітнення, їх інтерес зосереджений на самих себе. Юнг виділив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття і інтуїція. Мислення і почуття є раціональними функціями, відчуття і інтуїція - ірраціональними.

Згідно з Юнгом, кінцева життєва мета - це повна реалізація «Я», тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда.

Розвиток кожної людини в цьому напрямку унікально, воно триває протягом усього життя і включає в себе процес, який отримав назву індивидуація. Підсумок здійснення індивідуації, дуже непросто досягається, Юнг називав самореалізацією.

 

№3. Діагностика рівня домагання. Спільність та специфічність змісту та характеристики мотивів та мотивації

Для діагностики використовують: Опитувальник «Оцінка рівня домагань», розроблений В. К. Гербачевського, призначений для виявлення рівнів домагань випробуваного за допомогою діагностики компонентів мотиваційної структури особистості. Під уровенем домагань особистості розуміється прагнення до досягнення мети тієї ступеня складності, на яку людина вважає себе здатним.

Люди, що володіють реалістичним рівнем домагань, відрізняються впевненістю, наполегливістю в досягненні своїх цілей, більшою продуктивністю в порівнянні з людьми, рівень домагань яких неадекватний їх здібностям і можливостям.

Розбіжність між домаганнями і реальними можливостями людини веде до того, що він починає неправильно себе оцінювати, його поведінка стає неадекватною, виникають емоційні зриви, підвищена тривожність і т. П. З цього випливає, що рівень домагань тісно пов'язаний із самооцінкою особистості і мотивацією досягнення успіхів в різних видах діяльності.

Далі описана методика оцінки рівня домагань, як вона представлена ​​в дослідженні В. К. Гербачевського.

Опитувальник В. К. Гербачевського призначений для виявлення рівнів домагань випробуваного за допомогою діагностики компонентів мотиваційної структури особистості. Час на виконання завдань не лімітовано. Залежно від конкретних завдання може виконуватися з перервами.

Бихевиоризм

Поведінка людини, як предмет біхевіоризму -усе це вчинки, і слова, як придбані,так і вроджені, те, що люди роблять від народження й до смерті. Поведінка - це всяка реакція (R) у відповідь зовнішній стимул (P.S), до якої індивід пристосовується. Це сукупність змін гладкої і поперечно-полосатої мускулатури, і навіть зміни залоз, які випливають у відповідь на подразник.

Окрему лінію у розвитку біхевіоризму представляє теорія оперантного біхевіоризму Б. Скиннера. Він виключає внутрішній світ людини, його свідомість з поведінки й виробляє бихевиорізацию психіки.

Гештальтпсихология

Головне поняття цієї психології - поняття комплексної якості як цілісного переживання, пройнятого почуттям. Основу будь-якого психічного акта - сприйняття, пам'яті та інших становить система несвідомих активних процесів і імпульсних тенденцій диспозицій, які детермінують його продукт. Оформляюча сила духу проявляється особливо у творчих діяльностях, створенні нових ідей, соціальних форм та іграх.

Глибинна психологія

Ця психологія висунула ідею незалежності психіки від усвідомлення. Центральне психологічне протягом глибинної психології - психоаналіз З. Фрейда. До класичної глибинної психологїя входять також концепції індивідуальної психології А. Адлера і аналітичної психології К.Г. Юнга. Перед глибинною психологією стоїть проблема особистості, бо зміст несвідомого грає вирішальну роль в з'ясуванні цінності особистості.

Описова психологія

У період відкритого кризи про новий підході до вивчення духовного світу людини заявив німецький філософ У. Дильтей (1833-1911), засновник «філософії життя». Він виступив з критикою академічних філософських шкіл із домаганнями на новй світогляд у вигляді творчих інстинктів та інтуїції. Основна психологічна праця «Описательная психология» (1894).

Діяльність У. Дильтея протікала у кризовій ситуації гострих дискусій щодо методології історичного й будь-якого гуманітарного знання (наук про душу). Відповідно до Дильтею, усі науки про душу мусять базуватися на психології.

 

№ 8. Вікова динаміка формування особистості.

Вікова періодизація – це спроба виділити загальні закономірності, яким підкоряється життєвий цикл людини. Поділ життєвого шляху на періоди дозволяє краще зрозуміти закономірності розвитку і специфіку окремих вікових етапів.

Психологічні періодизації в залежності від критерію виділяють різні періоди в житті людини. Проте, не дивлячись на різні підстави періодизацій розвитку, більшість теорій виділяють одні й ті ж вікові етапи.

Стадії розвитку за Е.Еріксоном

• Дитинство (від народження до кінця 1 року).

• Раннє дитинство (від 1 до 3 років).

• Вік гри (від 3 до 6 років).

• Шкільний вік (від 6 до 12 років).

- Юність (від 12-13 до 19-20 років)

Періодизація за Л.С. Виготським, включає такі періоди:

• криза новонародженості

• дитинство (від 2 місяців до 1 року)

• криза 1 року;

• раннє дитинство (від 1 року до 3 років)

• криза 3 років

• дошкільний вік (від 3 до 7 років)

• криза 7 років

• шкільний вік (від 8 до 12 років)

• криза 13 років;

• пубертатний вік (від 14 до 17 років)

• криза 17 років.

Провідна діяльність та періодизація за Ельконіним:

У кожному віці є система різних видів діяльності, але провідна займає в ній особливе місце. Провідна діяльність проходить тривалий шлях становлення, розвитку (під керівництвом дорослих), а не виникає одразу в готовій формі. Провідна діяльність — це не та діяльність, яка займає у дитини більше всього часу. Це головна діяльність з її значенням для психічного розвитку. Ельконін асоціює різні періоди розвитку дитини з провідними видами діяльності.

• Дитинство з безпосередньо-емоційним спілкування дитини та дорослого

• Ранній вік (від 1 року до 3 років) з предметною діяльністю

• Дошкільний вік (від 3 до 7 років) з рольовою грою

• Молодший шкільний вік (від 8 до 12 років) з навчальною діяльністю

• Підлітковий вік (від 11 до 15 років) з інтимно-особистим спілкуванням з однолітками

• Юність

Всередині діяльності виникають і розвиваються так звані психологічні новоутворення. При зміні однієї провідної діяльності до іншого (коли, наприклад, ігрова діяльність дошкільного віку заміщується іншою провідною діяльністю — навчальною, характерною вже для молодшого шкільного віку) відбувається криза. В залежності від змісту виділяють кризи відносин (3 роки і 11 років) і кризи світогляду (1 рік, 7 і 15 років).

 

№ 9. Психодіагностика міжособистісних відносин. Кольоровий тест відносин. Методика Люшера.

Проективна методика дослідження особистості заснована на суб'єктивній перевазі колірних стимулів. Опубліковано М. Люшером в 1948р.

У вітчизняних дослідженнях вивчалася валідність колірного тесту Люшера (В. М. Дашков і Е. А. Устинович, 1980), досліджувалися зв'язки між вибором кольору і емоційним станом (Н. К. Плішко, 1980). Зроблена спроба розробки на основі даного тесту методики, призначеної для вивчення емоційних компонентів ставлення людини до значущих для нього людей і самого себе (А. М. Еткінд, 1980).

Дані про валідность і надійность методики неоднозначні. Поряд з індивідуальним обстеженням допускається групове.

У розробленій М. Люшером теорії особистості є два основних психологічних виміра: активність-пасивність і гетерономність-автономність.

Стимульний матеріал до тесту складається з стандартних різнокольорових, вирізаних з паперу квадратів зі стороною 28 мм. Повний набір складається з 73 квадратів різних кольорів і відтінків. Зазвичай використовують неповний набір з 8 кольорових квадратів. Основними кольорами вважаються (в порядку присвоєного їм номеру): синій, зелений, червоний, жовтий, а додатковими - фіолетовий, коричньовий, чорний і сірий. Спрощена процедура обстеження (для восьми кольорів) зводиться до одночасного пред'явлення обстежуваному всіх кольорових квадратів на білому фоні з пропозицією вибрати один, який найбільш сподобався, приємний. Вибраний квадрат перевертається і відкладається в сторону, потім процедура повторюється. Утворюється ряд квадратів, в якому кольори розташовуються по їх привабливості для обстежуваного.

Перші два кольори вважаються явно переважними, третій і четвертий - переважними, п'ятий і шостий - нейтральними, а сьомий і восьмий - викликають антипатію, негативне ставлення.

Психологічна інтерпретація отриманого ряду суб'єктивної переваги кольору спирається, по-перше, на припущення про те, що кожному кольору властиве певне символічне значення, наприклад: червоний - прагнення до влади, домінування, зелений - завзятість, наполегливість. По-друге, вважається, що ряд колірного переваги відображає індивідуальні особливості обстежуваного. При цьому функціональну значимість має позиція, займана конкретним кольором. Наприклад, вважають, що перші дві позиції ряду визначають цілі індивідуума і способи їх досягнення, а дві останні - придушувані потреби, які символізують даними кольорами. Вибір в області основних кольорів зв'язується з тенденціями осознаваемыми, а серед додаткових - зі сферою несвідомого.

 

№ 10. Джерела проективного методу. Тематичний аперцептивний тест (ТАТ).

Джерела проективної техніки варто шукати в дослідженнях Ф.Гальтона, який вивчав асоціативний процес. Гальтон першим переконався в тім, що так звані вільні асоціації такими не є, а визначаються минулим досвідом особистості. Пізніше К.Г.Юнг, що також звернувся до асоціацій, створює тест, який дозволяє актуалізувати часто сховані переживання - комплекси особистості.

В Америці Г.Кент і А.Розанов (1910) намагалися діагностувати психічні розлади на основі нетипових вільних асоціацій, відтворених у відповідь на список зі 100 слів. З цього майже нічого не вийшло, оскільки багато пацієнтів, наприклад хворі епілепсією, практично не давали таких асоціацій. Важливим наслідком цієї роботи було те, що Кент і Розанов, обстеживши біля тисячі людей, склали великий список асоціацій здорових людей (типові відповіді).

Наприкінці XIX - початку XX ст., прагнучи досліджувати уяву, Ф.Е.Рибаков у Росії, А.Біне у Франції, а також інші психологи експериментували з аморфними кольоровими і монохромними чорнильними плямами, що, як і хмари, нагадували людей, тварин, різні події життя. У цьому ж ряду стоять і роботи, у яких фантазія стимулювалася спеціально підібраними сюжетними картинками. Психологам і психіатрам було добре відомо, що розповіді їх підопічних за «плямами», сюжетними картинками дають можливість судити про потреби, інтереси особистості, патології обстежуваних.

Історія створення методики

Тематичний апперцептивний тест був вперше описаний у статті К. Морган і Г. Мюррея в 1935 році. У цій публікації ТАТ був представлений як метод дослідження уяви, що дозволяє охарактеризувати особистість обстежуваного завдяки тому, що завдання тлумачення зображених ситуацій, яке ставилося перед обстежуваним, дозволяла йому фантазувати без обмежень і сприяла ослабленню механізмів психологічного захисту. Теоретичне обгрунтування і стандартизовану схему обробки та інтерпретації ТАТ отримав дещо пізніше, в монографії "Дослідження особистості" Г. Мюррея. Остаточна схема інтерпретації ТАТ і остаточна (третя) редакція стимульного матеріалу були опубліковані в 1943 році.

Проективна психодіагностична методика, розроблена 1930-х в Гарварді Генрі Мюрреєм і Крістіаной Морган. Метою методики було дослідження рушійних сил особистості - внутрішніх конфліктів, потягів, інтересів і мотивів. Після другої світової війни тест став широко застосовуватися психоаналітиками і клініцистами для роботи з порушеннями в емоційній сфері пацієнтів.

Опис методики

Тематичний апперцептивний тест (ТАТ) являє собою набір з 31 таблиці з чорно-білими фотографічними зображеннями на тонкому білому матовому картоні. Одна з таблиць - чистий білий аркуш. Досліджуваному пред'являється у певному порядку 20 таблиць з цього набору (їх вибір визначається статтю і віком досліджуваного). Його завдання полягає у складанні сюжетних оповідань на основі зображеної на кожній таблиці ситуації.

У рядових ситуаціях порівняно масового психодіагностичного обстеження ТАТ, як правило, не виправдовує витрачених зусиль. Його рекомендується застосовувати у випадках, що викликають сумніви, що вимагають тонкої диференціальної діагностики, а також у ситуаціях максимальної відповідальності, як при відборі кандидатів на керівні пости, космонавтів, пілотів і т.п. Його рекомендують використовувати на початкових етапах індивідуальної психотерапії, оскільки він дозволяє відразу виявити психодинаміку, яка у звичайній психотерапевтичній роботі стає видно лише через неабиякий час. Особливо корисний ТАТ в психотерапевтичному контексті у випадках, що вимагають невідкладної і короткострокової терапії (наприклад, депресії з суїцидальним ризиком).

 

№ 11. Юнацтво в світі різних наукових концепцій.

В отсутствие размытых границ между определением подросткового возраста и юности, обратимся к классикам:
Е.Эриксон: Юность (от 12-13 до 19-20 лет)
Л.С.Выготский: Пубертатный возраст (от 14 до 17 лет)
Д.Б.Эльконин: Подростковый возраст (от 11 до 15 лет, с 15 лет – юность)
Ж.Пиаже: Старший школьный возраст (от 15 до 18 лет).

Наиболее распространённой в отечественной психологии является периодизация Д.Б. Эльконина, который определяет юношеский возраст как старшее подростничество (14-17 лет). У ребенка появляется потребность к самопознанию, формируется самосознание, ставятся задачи саморазвития, самосовершенствования, самоактуализации. Осуществляется профессиональное и личностное самоопределение, ему важно знать, кем он будет. Ведущая деятельность - учебно-профессиональная (операционально-техническая фаза), в процессе которой формируются мировоззрение, профессиональные интересы, идеалы.

Разные ученые дают этому возрасту разные временные рамки. Кто-то утверждает, что от 17 и до 23. А вот, например, В. С. Мухина определяет юность как период отрочества до взрослости – возрастные границы от 15–16 до 21–25.
Юность, по мнению В. И. Слободчикова, - завершающая стадия ступени персонализации. «Главные новообразования юношеского возраста – саморофлексия, осознание собственной индивидуальности, появление жизненных планов, готовность к самоопределению, установка на сознательное построение собственной жизни, постепенное врастание в различные сферы жизни».Проще говоря, юность – это время выбора жизненного пути, работа по выбранной специальности (поиск ее), учеба в вузе, создание семьи, для юношей – служба в армии.В юности происходит овладение профессией, появляется возможность создания своей семьи, выбор стиля и своего места в жизни.
Л. И. Божович писал: «Самоопределение, как личностное, так и профессиональное, - характерная черта юношества. Выбор профессии упорядочивает и приводит в систему соподчинения все его разнообразные мотивационные тенденции, идущие как от его непосредственных интересов, так и от других многообразных мотивов, порождаемых ситуацию выбора».

Во второй половине XX века французский психолог Б.Заззо также изучала подростков из различных социально-экономических слоев общества, чтобы выявить их личные представления о продолжительности подросткового возраста и юности. Б. Заззо показала, что начало отрочества почти все они относят к 14 годам, связывая его с половым созреванием Однако представления о сроках его окончания расходятся. Рабочие и низкоквалифицированные работники считают, что их юность закончилась в 19 лет, инженерно-технические работники отодвигают этот срок до 20 лет, предприниматели и лица свободных профессий - до 21 года. Таким образом, субъективная средняя продолжительность юности колеблется в зависимости от социального положения и длительности образования в целом от 4 до 7 лет.

 

№ 12. Типові форми скарг клієнтів.

Запит клієнта. Терапевтичний процес розпочинається запитом клієнта – його ініціативною дією, яка полягає у добровільному (за власним бажанням, із власної ініціативи) зверненні до спеціаліста з проханням допомогти йому вирішити певну психологічну проблему. Часто звернення до психотерапевта сприймається клієнтом як останній засіб у вирішенні проблеми, а інші засоби і джерела психологічної підтримки (члени родини, друзі, знайомі) визнаються ним неефективними.

Запит має щонайменше 2 рівні:

1) поверховий (клієнт найчастіше усвідомлює і готовий обговорювати саме цей рівень проблеми: наприклад, очевидні труднощі в стосунках із дитиною, чоловіком, іншими членами родини);

2) глибинний (саме цей рівень проблеми цікавить терапевта: він дає можливість ідентифікувати проблему клієнта і знайти шлях її розв’язання).

Запит завершується скаргою – формулюванням клієнтом того, що є джерелом його неблагополуччя, виводить його із стану душевної рівноваги і спонукає його звернутися по допомогу психотерапевта.

Скарга містить такі елементи:

1) суб’єктивний та об’єктивний локус – вона завжди орієнтована на когось чи на щось;

2) самодіагноз – вона завжди базується на поясненні клієнтом причин його труднощів;

3) формулювання психологічної проблеми як усвідомлення клієнтом бажання змінити себе, травмівну ситуацію, своє ставлення до неї;

4) прохання про допомогу.

Класифікація запитів:

1) маніпулятивні запити (найчастіше клієнт хоче: контролювати відносини, почуття і поведінку інших людей, змінити ситуацію чи вийти із неї; змінити себе, знайти нові способи жити в цій ситуації); завдання терапевта – трансформувати маніпулятивний запит у конструктивний, допомогти клієнту усвідомити причини його проблем і труднощів);

2) запити про інформацію (найчастіше – це отримання відомостей про межі норми); завдання терапевта – безпосереднє та опосередковане інформування (повідомленні інформації, пояснення).

3) запити на допомогу в самопізнанні (визначення індивідуальних особливостей); завдання терапевта – аналіз життєвого шляху, діагностика здібностей і т.ін., емпатійне і рефлексивне слухання тощо;

4) запити на допомогу в саморозвитку (прагнення клієнта до розвитку комунікативних та інших здібностей); завдання терапевта – аналіз поведінки, вироблення нових поведінкових патернів, запобігання неконструктивних дій і реакцій, розвиток навичок саморегуляції тощо;

5) запити на трансформацію (або екзистенційні запити про смисл життя і т.ін.); завдання терапевта – застосовувати всі можливі засоби – психоаналіз, йоготерапію, психосинтез, транзактний аналіз, медіативні техніки, емпатійне слухання.

6) запити на зняття симптомів (скарги на страхи, емоційні розлади, проблеми комунікації, енергетичну слабкість і т.ін.); завдання терапевта – інтерпретувати психологічний смисл симптому та умов, які провокують симптомоутворення, робота з образами і т.д.

 

ВИГОТСЬКИЙ Л. С. Значним етапом у розвитку радянської психології з'явилися дослідження і очолюваній ним групи психологів. У своїх ранніх роботах Виготський вказував на значення вчення І. П. Павлова для психології і намагався розвинути думку про рефлекторної природу психіки. Одним з перших радянських авторів він підкреслив всю важливість проблеми свідомості для матеріалістичної психології. Йому вдалося не тільки піднятися над обмеженістю «поведінкового» погляду на людину, а й подолати ідеалістичне уявлення про свідомість як про замкнутий у собі світі чисто суб'єктивних явищ. Він прагнув пояснити психіку людини як продукт людського розвитку, однак при цьому дуалистически протиставляв «культурне» розвиток «натуральному», а самий хід історичного розвитку психіки трактував абстрактно, поза боротьбою класів. Виготським показана провідна роль навчання в психічному розвитку дитини і зроблені перші дослідження в області засвоєння дітьми наукових понять.

АНАНЬЄВ Б. Г. Радянський психолог, послідовник В.М.Бехтерєва, що запропонував систему людинознавства, у якій були інтегровані дані різних наук про людину (як індивід, особистість та індивідуальність). Учений здійснював дослідження в галузях почуттєвого сприйняття, психології спілкування, відновлення працездатності пора­нених та ін. Єдину концепцію людинознавства як специфічну комплексну дисципліну, що поєднує різні досягнення наук про людину, він класифікував у чотирьох аспектах:

1. людина як біологічний вид;

2. онтогенез і життєва еволюція людини як індивіда;

3. доспідження-аналіз людини як особистості;

4. глобальні проблеми людства.

Ананьєв висловився про субординаційні рівні організації самої людини: а) індивід; б) особистість; в) індивідуальність. Він вважав, що індивідуальність еволюціонує на основі взаємозв'язку особливостей індивіда як особистості і си­мультанна як суб'єкта діяльності, активності, що детерміновані природними властивостями людини.

№20. Психодіагностика рис та їх характеристика. Багатофакторний опитувальник Кеттела.

Кожну особистість сприймають як носія певних рис, властивостей, якостей.

Психодіагностика зосереджується не на дослідженні, а на діагностуванні рис. Діагностичні методики повинні бути змістововалідними, ґрунтуватися на певних теоріях рис.

Особистісна риса (риса особистості) - гіпотетична базова диспозиція або характеристика особистості, яку можна використовувати для пояснення постійності і послідовності її поведінки.

У психології існує кілька способів виокремлення рис.

1. Концептуалізація особистості, пошук рис, що відповідають теоретичним уявленням.

2. Вивільнення семантичної подібності психологічних якостей. Кожна людина володіє власним семантичним простором, основними вимірами в якому є сила, активність і оцінка. Будь-який об'єкт людина незалежно від свого бажання сприймає як сильний - слабкий, активний - пасивний, добрий - поганий. Це відбувається переважно не усвідомлено, однак психосемантичні методи, засновані на явищі синестезії - взаємодії подразників різних модальностей, що допомагають виявити взаєморозміщення об'єктів у просторі. Якщо цими об'єктами є риси, то можна отримати інформацію про властивості, з якими вони пов'язані і які їм протиставлені або незалежні (ортогональні).

3. Факторний аналіз. Його використовують переважно для виявлення характеристик, що не піддаються безпосередньому спостереженню, проте можуть впливати на сукупність властивостей.

Усі риси мають змішану соціобіологічну природу, а належного діагностичного інструменту для їх фіксації створено не було.

Отже, поняття "риси особистості" (особистісні риси) можуть мати різне тлумачення в межах певної теорії. Зокрема, їх можна трактувати як стійкі особливості поведінки людини, що повторюються в різних ситуаціях; як стабільну схильність поводитися певним чином, що виражається у різних соціальних умовах. Або виразити риси особистості як спосіб поведінки в певних життєвих сферах. Теорія центральних рис особистості описує риси особистості як характеристики людини, які зумовлюють думку про неї. Особистісні риси є структурним особистісним утворенням і можуть діагностуватися тестами для діагностики особистості загалом.

Многофакторный личностный опросник 16PF является одним из наиболее распространенных анкетных методов оценки индивидуально-психологических особенностей личности. Он разработан под руководством Р. Б. Кэттелла и предназначен для написания широкой сферы индивидуально-личностных отношений. Отличительной чертой данного опросника является его ориентация на выявление относительно независимых 16 факторов (шкал, первичных черт) личности. Данное их качество было выявлено с помощью факторного анализа из наибольшего числа поверхностных черт личности, выделенных первоначально Кэттеллом. Каждый фактор образует несколько поверхностных черт, объединенных вокруг одной центральной черты.

Методика Кэттелла широко используется в психодиагностической практике как за рубежом, так и у нас в стране. Его опросник универсален, практичен, дает многогранную информацию об индивидуальности человека. Необходимо отметить, что опросник диагностирует черты личности, но не мотивационно-потребностную сферу (мотивы, потребности, интересы и ценности), требующую применения других методик. Наибольшее распространение опросник получил в медицинской психологии, при диагностике профессионально важных качеств, в спорте и научных исследованиях.

Опросник Кэттелла включает в себя все виды испытаний - и оценку, и решение теста, и отношение к какому-либо явлению.

 

№21. Сенситивність і особливості різних сенситивних періодів розвитку в житті дитини.

Слово «сензитивный» в переводе с латыни означает «чувствительный».

Так называют промежутки времени, когда дети наиболее восприимчивы к определенным видам деятельности, эмоционального реагирования, поведения и т.п. То есть в разные периоды жизни ребенок легче всего обучается чему-то, и никогда более ему не удастся так легко овладеть этим знанием или умением, как в соответствующий сензитивный период.

Длятся эти периоды, по мнению педагогов, только определенный промежуток времени и проходят безвозвратно, независимо от того, удалось ли ребенку полностью воспользоваться их условиями для развития каких-либо способностей.

Сензитивные периоды развития ребенка универсальны, то есть через них так или иначе проходят абсолютно все дети, независимо от места рождения, культуры и традиций социума, в котором они проживают

В своих работах Мария Монтессори выделила следующие основные периоды в развитии детей, которые также делятся на важные этапы, в зависимости от возраста ребенка:

•Сензитивный период развития речи (от рождения до 6 лет) – ребенок учится говорить, читать и писать;

•Сензитивный период восприятия порядка (от рождения до 3 лет) – обучение порядку в окружающей среде, в отношении людей к предметам, во времени или режиму, а также в поведении взрослых по отношению к ребенку;

•Сензитиный период сенсорного развития (от рождения до 5,5 лет) – развитие органов чувств, способности видеть, слышать, ощущать запах, вкус и т.п.;

•Сензитивный период восприятия маленьких предметов (от 1,5 до 2,5 лет) – ребенок интересуется проблемами целого и его частей, манипулирует мелкими предметами;

•Сензитивный период развития движений и действий (от 1 года до 4 лет) – в этот период особенно важно, чтобы ребенок вел активный образ жизни, нельзя ограничивать двигательную активность малыша;

•Сензитивный период развития социальных навыков (от 2,5 до 6 лет) – время, когда ребенок активно интересуется формами вежливого поведения (или невежливого, в зависимости от его окружения дома и на улице), в этот период ребенку нужно помочь научиться культурным формам общения. Зная о том, какой сензитивный период предстоит пройти ребенку, родители смогут подготовиться и пережить его с максимальной пользой.

 

№22. Соціально-психологічний аналіз міжгрупових відносин.

Міжгрупові відносини — сукупність соціально-психологічних явищ, які характеризують суб'єктивне відображення зв'язків між соціальними групами, а також зумовлений ними спосіб взаємодії спільностей.

Принципова відмінність соціально-психологічного кута зору на проблему полягає в тому, що тут в центрі уваги (на відміну від соціології) коштують не міжгрупові процеси і явища самі по собі або їх детермінація суспільними відносинами, а внутрішнє віддзеркалення цих процесів, тобто когнітивна сфера, пов'язана з різними аспектами міжгрупового взаємодії. Соціально-психологічний аналіз концентрує увагу на проблемі відносин, що виникають в ході взаємодії між групами, як внутрішньої, психологічної категорії.

Природа міжгрупового сприйняття полягає в тому, що тут ми маємо справу з упорядкуванням індивідуальних когнітивних структур, зв'язуванням їх в єдине ціле.

Цілісність і уніфікованість - специфічні структурні характеристики міжгрупового сприйняття. Динамічні його характеристики також відрізняються від динамічних характеристик міжособистісного сприйняття: міжгрупові соціально-перцептивні процеси мають більшу стійкість, консервативністю, ригідністю, оскільки їх суб'єктом є не одна людина, а група, і формування таких процесів не тільки більш тривалий, але і більш складний процес, в який включається як індивідуальний життєвий досвід кожного члена групи, так і досвід «життя» групи.

Міжгрупових діяльність може виступати як у формі безпосередньої взаємодії різних груп, так і в своїх вкрай опосередкованих безособових формах, наприклад, через обмін цінностями культури, фольклору і т. П.

Міжгрупове сприйняття, яке було виділено як специфічно соціально-психологічний предмет дослідження в області міжгрупових відносин, саме по собі інтерпретується з точки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп.

Міжгрупове сприймання — процеси соціальної перцепції, у яких суб'єктом і об'єктом сприймання є соціальні групи, спільності.

Міжгрупове сприймання інтерпретується з точки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп.

Розроблення проблеми міжгрупових відносин у межах діяльнісного підходу не тільки констатує те, що соціальні відносини лише за певних умов можуть сприяти розвитку міжгрупової дискримінації, а визначає засіб подолання цієї дискримінації, вважаючи ним спільну діяльність груп.

У процесі міжгрупової взаємодії відбувається безпосередній чи опосередкований вплив однієї групи на іншу, результатом якого є зв'язок, заснований на принципах симпатії чи антипатії.

Міжгрупова поведінка — дії, що здійснюють індивіди однієї групи стосовно індивідів іншої.

Міжгрупові конфлікти — конфлікти всередині великих соціальних груп, організацій, сторонами яких є соціальні групи, що переслідують несумісні цілі і перешкоджають одна одній у їх здійсненні.

Соціально-психологічними причинами міжгрупових конфліктів є невизначеність, суперечливість норм, правил поведінки; відмінності у цінностях, стилях спілкування, соціальному статусі індивідів різних груп; недосконалість міжгрупових каналів комунікації; функціонально-рольова невизначеність та ін.

Міжгрупове сприймання порівняно з міжособистісним має таку специфіку:

— об'єднання індивідуальних уявлень у цілісніть, якісно відмінну від елементів, з яких вона складається;

— довготривалий, менш гнучкий процес формування міжгрупового сприйняття, яке, сформувавшись, набуває стійкості до внутрішніх впливів;

— схематизація та спрощення сприйняття й оцінення іншої групи.

Міжгрупове сприйняття є більш стереотипним, у ньому тісніше з'єднані когнітивні (пізнавальні) та емоційні компоненти, яскраво виражена оцінна спрямованість. Водночас воно пристрасніше, ніж міжособистісне. Очевидно, це пов'язано з тим, що міжгрупо<