Характеристика основних методологічних підходів до дослідження інтелекту. Тест вимірювання інтелекту (Векслер).

Методи, що вивчають лише психологічні процеси, властивості і стани людини, називаються дослідницькими. Вони використовуються в емпіричних і експериментальних наукових дослідженнях, основна мета яких - отримання достовірних знань.

Завдання, що стоїть перед психодіагностичним методом, не обмежується кваліфікацією вивчаємого явища, обов'язковим є його інтерпретація.

Психодіагностичний метод конкретизується в трьох основних діагностичних підходах, які практично охоплюють всі діагностичні методики (тести):

1. "Об'єктивний " підхід-діагностика здійснюється на основі успішності (результативності) і способу (особливостей) виконання діяльності.

2. "Суб'єктивний" підхід - діагностика здійснюється на основі успішності відомостей, повідомляємих про себе, самоописи особливостей особистості, поведінки в тих чи інших ситуаціях.

3. "Проективний" підхід - діагностика здійснюється на основі аналізу особливостей взаємодії із зовнішньо нейтральним матеріалом, який в силу його відомої невизначеності стає об'єктом проекції.

Об'єктивний підхід до діагностики проявів людської індивідуальності призвів до утворення двох типів методик (тестів), протиставлення яких стало традиційним. Це - тести особистості і тести інтелекту. Перші спрямовані на вимір неінтелектуальних особливостей особистості, другі - на встановлення рівня її інтелектуального розвитку.

Суб'єктивний підхід представлений багаточисленними опитувальниками, а проективний - різноманітними проективними методиками дослідження особистості.

Проективний підхід полягає у діагностуванні на основі аналізу особливостей взаємодії із зовнішньо нейтральним, знеособленим матеріалом, який через невизначеність (слабо структурованість) стає об'єктом проекції. До методів проективного підходу належать моторно-експресивні, перцептивно-структурні і аперцептивно-динамічні (С. Розенцвейг, 1964).

Існує багато методів психодіагностики. Розібратися в них, немаючи в якості орієнтира деяку схему, практично не можливо. Р.С.Немов пропонує загальну схему класифікації психодіагностичних методів:

1. Методи психодіагностики на основі спостереження.

2. Опитувальні психодіагностичні методи.

3. Об'єктивні психодіагностичні методи, включаючи врахування і аналіз поведінкових реакцій людини і продуктів її діяльності.

4. Експериментальні методи психодіагностики.

Перша група методів обов'язково вимагає введення спостереження і використання його результатів для психодіагностичних висновків.

Методи психодіагностики через процедуру опитування засновані на допущенні про те, що необхідні відомості про психологічні особливості людина може отримати, аналізуючи письмові або усні відповіді на серію стандартних, спеціально підібраних запитань.

Є декілька різновидів цієї групи методів: анкета, опитувальник, інтерв'ю.

Третє місце займають малюнкові психодіагностичні методики. В них для вивчення психології і поведінки досліджуваних використовуються створені ними малюнки, які можуть мати як заданий тематично, так і спонтанний характер.

Тест Векслера (или Шкала Векслера) является одним из самых известных тестов для измерения уровня интеллектуального развития и разработана Дэвидом Векслеромв 1939 году. Тест основан на иерархической модели интеллекта Д. Векслера и диагностирует общий интеллект и его составляющие - вербальный и невербальный интеллекты.

Тест Векслера состоит из 11 отдельных субтестов, разделенных на 2 группы, - б вербальных и 5 невербальных. Каждый тест включает от 10 до 30 постепенно усложняющихся вопросов и заданий. К вербальным субтестам относятся задания, выявляющие общую осведомленность, общую понятливость, способности, нахождение сходства, воспроизведения цифровых рядов и т. д. К невербальным субтестам относятся следующие: шифровка, нахождение недостающих деталей в картине, определение последовательности картин, сложение фигур. Выполнение каждого субтеста оценивают в баллах с их последующим переводом в унифицированные шкальные оценки, позволяющие анализировать разброс.

Выполнение каждого субтеста оценивают в баллах с их последующим переводом в унифицированные шкальные оценки, позволяющие анализировать разброс. Учитывают общий интеллектуальный коэффициент (IQ), соотношение «вербального и невербального» интеллекта, анализируют выполнение каждого задания. Количественная и качественная оценки выполнения испытуемым заданий дают возможность установить, какие стороны интеллектуальной деятельности сформированы хуже и как они могут компенсироваться. Низкий количественный балл по одному или нескольким субтестам свидетельствует об определенном типе нарушений. Выделяют качественные и количественные признаки, характерные для той или иной формы нервно-психической патологии.

№61. Напрямок необіхевіоризму у зарубіжній психології.

Формула біхевіоризму була чіткою і однозначною: стимул – реакція. Питання про ті процеси, які відбуваються в організмі та психічному устрої між стимулом і реакцією, не брали до уваги.

В основі такої позиції – упереджена філософія позитивізму: переконання в тому, що для наукового факту характерна безпосередня спостережливість. Як зовнішній стимул, так і реакція були доступні для спостереження кожному, незалежно від його теоретичної позиції. Тому зв’язок «стимул – реакція» є, відповідно до радикального біхевіоризму, непорушною опорою психології як точної науки.

Тим часом у колі біхевіористів з’явилися видатні психологи, які поставили цей постулат під сумнів. Першим з них був американець Едвард Толмен(1886–1959), який вважав, що формула поведінки має складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати так: стимул (незалежна змінна) – проміжні змінні – залежна змінна (реакція).

Середня ланка (проміжні змінні) – ніщо інше, як недоступні прямому спостереженню психічні моменти: очікування, установки, знання.

Наслідуючи біхевіористську традицію, Толмен проводив досліди над щурами, які шукають вихід з лабіринту. Головний висновок цих дослідів такий: на основі поведінки тварин, яку чітко контролює й за якою об’єктивно спостерігає експериментатор, можна достовірно встановити певну залежність. Її суть у тому, що поведінкою керують не ті стимули, які діють на тварин у цей момент, а особливі внутрішні регулятори.

Поведінці передують очікування, гіпотези, пізнавальні (когнітивні) «карти». Ці карти тварина вибудовує сама, за ними вона орієнтується в лабіринті. На основі цього тварини, яких запустили в лабіринт, дізнаються, «що куди веде». Твердження про те, що психічні образи є регулятором дії, було обґрунтовано в гештальттеорії. Врахувавши її уроки, Толмен розробив власну теорію, яку назвав когнітивним біхевіоризмом.

Інший варіант необіхевіоризму належав Кларку Халлу(1884–1952) і його школі. Він ввів у формулу «стимул – реакція» середню ланку, а саме – потребу організму (харчову, сексуальну, у сні тощо). Вона додає енергії поведінці, створює незримий потенціал реакції. Цей потенціал розряджається під час підкріплення (поняття, яке К. Халл запозичив у І.П. Павлова), і тоді реакція закріплюється й організм чогось навчається.

 

№62. Почуття неповноцінності і його компенсація згідно теорії А. Адлера.

Альфред Адлер, засновник індивідуальної психології, яка розглядає особистість як частину соціальної системи, нерозривно пов'язану з іншими.

Чотири основні принципи адлеровской системи - це цілісність, єдність індивідуального стилю життя, соціальний інтерес і важливість цілеорієнтованної поведінки.

Одним з найбільших внесків Адлера в психологічну науку був його постулат про комплекс неповноцінності і нашої потреби компенсувати почуття неповноцінності.

Неповноцінність, її компенсація, соціальне середовище - це три змінні, результуюча сила впливу яких призводить до формування прагнення до значущості та переваги. За Адлером індивідуальність - це неповторний шлях вироблення способу самоствердження, стилю життя (формується протягом від 3 до 5 років життя).

Згідно Адлеру, на дітей глибоко впливає свідомість ними власної неповноцінності, яке є неминучим наслідком розмірів дитини і відсутності у нього влади.

Адлер вважав, що життєвий досвід дитини змушує його відчувати свою слабкість, неспроможність і фрустрацію.

Помірне почуття неповноцінності може підштовхнути особистість до конструктивних досягнень. Однак глибоке усвідомлення своєї неповноцінності перешкоджає позитивному росту і розвитку.

Для Адлера практично весь прогрес є результат наших старань компенсувати почуття неповноцінності. Це почуття підштовхує нас до більш значних досягнень.

Адлер розглядав агресію і волю до влади як прояви більш загального мотиву - мети досягти переваги або досконалості, тобто прагнення поліпшити себе, розвинути свої здібності і можливості. Адлер вважав, що всі здорові індивідууми керуються прагненням до вдосконалення, до постійного поліпшення.

Прагнення до переваги може приймати як позитивний, так і негативний напрямок. Якщо це прагнення пов'язано з соціальним інтересом і турботою про благополуччя оточуючих, воно розвивається в конструктивному і здоровому напрямку. Особистість, ведена такою метою, намагається рости, розвивати свої навички та можливості, прагне до конструктивного способу життя.

Для Адлера прагнення ж до особистого вищості є невротичний симптом, результат сильного почуття неповноцінності і відсутності соціального інтересу. Особиста перевага зазвичай не приносить визнання і особистого задоволення, якого шукає людина.

 

№63. Класифікація емоцій. Форми переживання почуттів. Емоційні особливості та риси особистості.

Емоції класифікують в залежності від сфери явищ, що визначають їх появу. Одну з найбільш повних класифікацій запропонував Б.И. Додонов. В ній виділяються:

Альтруїстичні емоції - переживання, які виникають на основі потреби в допомозі, підтримці іншим людям: бажання приносити людям радість, почуття занепокоєння долею іншої людини, турбота про неї.

Комунікативні емоції виникають на основі потреби у спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками та переживаннями.

Глоричні емоції (від лат. «слава») пов'язані з потребою у самоповазі та славі: прагнення завоювати визнання; почуття гордості, почуття переваги, почуття задоволення собою, своїми успіхами.

Праксичні емоції - такі емоції викликані діяльністю, змінами в ході роботи, успішністю та неуспішністю, труднощами здійснення та завершення; бажання дійти успіху в роботі; почуття напруження; захопленість роботою; приємне задоволення від того, що робота зроблена.

Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребами в подоланні небезпеки, інтересом до боротьби; жадоба до гострих почувань; почуття ризику; почуття спортивного азарту; рішучість.

Романтичні емоції - прагнення до всього незвичайного, очікування чогось світлого, доброго; почуття лиховісно-таємничого, містичного.

Гностичні емоції (від грецького «знання»), пов'язані з потребою у пізнавальній гармонії, прагнення зрозуміти те, що відбувається, проникнути в сутність явища.

Естетичні емоції пов'язані з ліричними переживаннями, жадоба краси та гармонії, почуття прекрасного.

Гедоністичні емоції пов'язані із задоволенням потреб в тілесному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями - від смачної їжі, сонця; почуття безтурботності; почуття веселості.

Акизитивні емоції (від франц. «надбання»), породжуються інтересом, прагненням до накопичення, колекціонування, володіння.

Виділяють також так звані фундаментальні емоції. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має власний механізм виникнення та виражається особливими мімічними та пантомімічними засобами. Вважається, що такі емоції вроджені.

До фундаментальних емоцій відносять (за К. Є. Ізардом):

• інтерес-хвилювання - позитивна емоція, яка мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість;

• радість - позитивне емоційне збудження, яке виникає при появі можливості повного задоволення актуальної потреби. В суб'єктивному плані це найбільш бажана емоція. Радість може виникнути в результаті послаблення дії негативного чинника;

• горе-страждання - емоція, яка викликається комплексом причин, пов'язаним з життєвими втратами. Часто переживається, як почуття самітності, жалості до себе, почуття непотрібності, нерозуміння оточенням;

• гнів - виникає при явному розходженні поведінки іншої людини з нормами етики, моралі;

• відраза - часто виникає разом з гнівом. Відраза являє собою бажання позбутися від когось або чогось;

• презирство - емоція, що відображає деперсоналізацію іншої людини або цілої групи, втрату їх значущості для індивіда, переживання переваги в порівнянні з ними;

• страх - переживання, що викликано отриманою прямою або непрямою інформацією про реальну або уявлювану небезпеку, очікування невдачі. Страх є найсильнішою негативною емоцією;

• подив - різке підвищення нервової стимуляції, яке виникає після якоїсь несподіваної події;

• сором - виникає як переживання неузгодженості між нормою поведінки та фактичною поведінкою, прогнозування осудливої або різко негативної оцінки оточуючих на свою адресу;

• вина - емоція схожа на сором, оскільки також виникає в результаті неузгодженості між очікуваною та реальною поведінкою. Вина виникає при порушеннях морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли людина відчуває особисту відповідальність.Емоції проявляються у певних психічних переживаннях, відомих кожному на власному досвіді, і в тілесних явищах. Афекти - це нетривалі й сильні емоції людини, що виникають раптово й виявляються в різких змінах м'язової діяльності та стану внутрішніх органів. Стрес - це стан психічного напруження, що виникає у людини в процесі діяльності за найскладніших, важких умов як у повсякденному житті, так і в особливих ситуаціях.Настрої -це загальний емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус упродовж певного часу. Пристрасті - це стійкі й тривалі почуття, пов'язані зі стійким прагненням людини до певного об'єкта. Типові розходження емоційних особливостей особистості можуть виявлятися:• в сильній чи слабкій збудливості;• в більшій чи меншій емоційній стабільності;• у силі (інтенсивності) почуттів;• в глибині почуттів.Особливості в емоційній збудливості та стабільності суттєво характеризують темперамент людини. Характерологічно дуже суттєвими та глибокими є розходження між емоційними, сентиментальними та пристрасними натурами. Однак емоції протягом життя змінюються, навіть ті ж самі ситуації можуть викликати згодом зовсім інші емоції. Формування та переробка емоцій здійснюється в результаті включення людини в нову практику, яка змінює її основні настанови, загальну спрямованість особистості. Якщо прагнення придушувати та викорінювати емоції в корні невірне, то вміння регулювати їх прояви необхідно.

№ 64. Психодіагностика мотивації. Опитувальник мотивації афіляції. Опитувальник потреб у досягненні

Мотив (від лат. Movere — рухаю, штовхаю) — це спонука до діяльності, пов'язана із задоволенням потреб суб'єкта, тобто це су­купність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб'єкта і визначають її спрямованість. Мотивація — це сукупність спонукальних факторів, які викликають активність організму і виз­начають його спрямованість.

Мотивація пояснює цілеспрямованість дії, організованість і стійкість цілісної діяльності, спрямованої на досягнення певної ме­ти. Мотив на відміну від мотивації - це те, що належить самому суб'єкту поведінки, з його стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до здійснення певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, яке в узагальненому вигляді представляє множину диспозицій.

Прямі методи психодіагностики мотиваційної сфери особистості.

В основі цих методів лежить перший критерій (пряма оцінка уявлень людини про причини або особливості поведінки, інтересах і т. д.). Хоча конкретні методики можуть відрізнятися за способами конструювання і за іншими особливостями. За цими методами можна судити скоріше про «удаваний мотив», причинні стереотипи, ціннісні орієнтації, ніж про реально діючі мотиви діяльності.

Перелік мотивів, які зазвичай використовуються в цих методах, в основному складається з конкретних мотивів. Ці методи найчастіше використовуються для вивчення мотивів навчальної, професійної та інших видів діяльності.

У цю ж групу входять методики вимірювання установок, які побудовані таким чином, що про характер мотиваційної змінної судять на основі висловленої думки.

«Опитувальник для вимірювання аффілятівной тенденції і чутливості до знедолення» А. Мехрабіана вимірює два узагальнених мотива: прагнення до прийняття і страх знедолення. Опитувальник складається з двох шкал. Шкали оцінюють в першому випадку загальні очікування індивіда про позитивний результат при встановленні міжособистісного контакту, а в другому випадку відповідно негативні очікування.

Опитувальник для вимірювання результуючої тенденції мотивації досягнення А. Мехрабіана (RAM) має дві форми: для чоловіків і для жінок. Опитувальник побудований на основі теорії мотивації досягнення Дж. Аткінсона. При підборі пунктів тесту враховувалися індивідуальні відмінності людей з мотивом прагнення до успіху (М s) і мотивом уникнення невдачі (МAF) в поведінці, детермінованом мотивацією досягнення.

 

№65. Психодіагностика інтелектуального розвитку. Методика Станфорд-Біне.

Шкала розумового розвитку Станфорд-Біне.

Ще в 1905 р. Альфред Біне за дорученням міністерства освіти Франції розробив методики, за допомогою яких можна вимірювати рівень розумового розвитку дитини. Для кожного віку підбиралися свої завдання, що могли вирішити 80-90% дітей з вибірки в 300 дітей даного віку. Дітям до 6 років пропонувалося по 4 завдання, а старше b років - 6 завдань. Показником інтелекту в шкалах Біне був розумовий вік, що визначався по успішності виконання тестових завдань Іспит починався з виконання завдань, що відповідають хронологічному віку дитини, якщо вона справлялася з усіма завданнями, то їй пропонувалися завдання більш старшого віку (якщо вона вирішувала не всі, а деякі з них, то іспит припинявся). Максимальний вік, усі завдання якого вирішувалися обстежуваними, є його базовим розумовим віком. Наприклад, якщо дитина вирішила усі завдання для 7 років і 2 завдання для 8 років, то її базовий вік дорівнює 7, а кожне додатково виконане завдання оцінюється числом «розумових місяців» (кожне завдання відповідає 2 місяцям, тому що 6 завдань =12 місяцям), отже, розумовий вік (РВ) дитини = 7 рокам 4 місяцям. Розбіжність розумового і хронологічного віку вважалася або показником розумової відсталості (якщо РВ менше хронологічного), або обдарованості (якщо РВ більше хронологічного).

Американський вчений Термен (працював у Стенфордському університеті) удосконалив тест Біне, виникла шкала Стенфорд- Біне у якій став використовуватися показник - коефіцієнт інтелектуальності, що представляє собою частку, одержану при діленні розумового віку на хронологічний і помноженій на 100. Коефіцієнт інтелектуальності, який позначають скорочено IQ, дозволяє співвіднести рівень інтелектуальних можливостей індивіда із середніми показниками своєї вікової і професійної групи. Можна порівнювати розумовий розвиток дитини з можливостями її ровесників. Наприклад календарний вік 8 років, а розумові здібності ближче до шестирічної групи, отже, такий і його «розумовий» вік, а відповідно і коефіцієнт інтелекту близько 75%. Середнє значення IQ (розумовий вік відповідає хронологічному) відповідає 100 балам; найнижчі можуть наближатися до 0, найвищі - до 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення - 16 балів у кожну сторону. У кожної третьої людини IQ знаходиться між 84-100 балами, і така сама частка осіб (34%) з показником від 100 до 116 балів. Таким чином, основна маса (68%) і вважається людьми із середнім інтелектом. Дві інші групи (по 16% у кожній), результати яких відповідають крайнім показникам шкали розглядаються чи як розумово відсталі (люди зі зниженим інтелектом Ш від 10 до 84), чи такі, що володіють високими (вище за середні) інтелектуальними здібностями (І<2 від 116 до 180). Якщо результат дитини вищий за тестову норму, більш 116, то дитина вважається інтелектуально обдарованою. Шкала Стенфорд-Біне застосовується в усьому світі, мала кілька редакцій: 1937, 1960, 1972, 1986 рр.

 

№ 66. Поняття про волю. Найважливіші особливості вольової діяльності. Фізіологічні механізми.

Воля - це психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей.

Вольова діяльність - це особлива форма активності людини. Вона полягає в тому, що людина здійснює владу над собою, контролює власні імпульси і в разі необхідності - гальмує їх.

Особливості вольових дій - мимовільні, довільні і вольові дії.

Мимовільні рухи і дії виникають під впливом певного сигналу, що йде від периферичної нервової системи, бувають природжені і набуті:

- природжені: орієнтувальні, захисні та хапальні реакції, виразні рухи. Фізіологічною основою природжених мимовільних рухів є механізм безумовних рефлексів.

- набуті: орієнтувальні, захисні, хапальні і виразні рухи, які здійснюються завдяки діяльності кори великих півкуль головного мозку. Їх фізіологічною основою є механізм умовного рефлексу.

Довільні дії виникають у зв`язку з центральним корковим послідовним подразником за наявності в корі великих півкуль головного мозку осередку оптимального збудження Вони нерозривно пов`язані з відображенням мети і засобів її досягнення. На відміну від мимовільних, довільні дії, мають такі характеристики: 1) наявність усвідомлених мотивів; 2) спрямованість на досягнення мети; 3) нерозривний зв"язок з мисленням і мовленням.

Вольові дії - це дії, скеровані на досягнення свідомо поставлених цілей і пов`язані з подоланням труднощів.

Основні ознаки вольових дій:

1) свідоме подолання перешкод на шляху до досягнення мети;

2) наявність конкуруючих (суперечливих) мотивів;

3) наявність вольового зусилля.

 

№67. Поняття про сприймання. Властивості сприймання. Різниця між відчуттями та сприйманнями. Фізіологічні механізми сприймання.

Сприймання – це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх їхніх якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на органи чуттів.

Властивостями сприймання є:

-предметність — властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці.

-цілісність — властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприймання від відчуттів

-структурність — це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом.

-константність (від лат. constans — постійний) — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зорового, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позначається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

-осмисленість — властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання індивіда як акт категоризаціі — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людської діяльності.

Відчуття – це первинне, базова ланка ланцюжка пізнання, початковий, сутнісні джерело абсолютно всіх наших знань про навколишній світ і нашому власному організмі. П’ять основних видів даних нам від природи відчуттів – смак, нюх, дотик, слух і зір – дозволяють швидко отримати інформацію про прояви зовнішнього середовища. Відчуття виникає, коли нервова система реагує на той чи інший подразник, тобто це явище рефлекторне. Варто відзначити, що відчуття при цьому – не пасивний процес: воно пов’язане з руховими реакціями. Інакше кажучи, у відповідь на який-небудь подразник зовнішнього світу у нас, наприклад, звужуються судини, напружуються м’язи, рухаються очі – таким чином ми активно реагуємо на події навколо. Сприйняття – процес складовою, складніший, ніж відчуття. Воно включає в себе зазвичай відразу кілька відчуттів, що дають в конкретний момент найбільш об’ємне уявлення про досліджуваний об’єкт. Якщо ми, наприклад, тримаємо в руці квітка і милуємося їм, вдихаючи його аромат, то таке цілісне враження від рослини називатиметься сприйняттям. А відчуттями в даному випадку будуть враження від зовнішнього вигляду квітки, його запах, дотикове відчуття пальців, що тримаються за стебло.

Фізіологічні механізми сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і між-аналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються.

 

№68. Методи діагностики уваги і можливості використання отриманих результатів в практиці роботи психолога.

Увага – зосередженість діяльності суб’єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об’єкті – предметі, події образі, міркуванні тощо.

1. Методика Пьерона-Рузера. Кодування геометричних фігур протягом 3 хвилин. Дитині пропонується закодувати чотири фігури: ромб -- горизонтальна риска, коло -- залишити порожнім, квадрат -- в центрі точка, трикутник -- вертикальна риска. Спочатку всі разом заповнюють зразок. На бланку всього десять рядків по десять фігур у кожній.

2. Методика кодування Д. Векслера ділиться на два виду: кодування 5 фігур для дітей 5-7 років (5 рядів по 10 цифр) і кодування 9 цифр для дітей 8-15 років (4 ряди по 25 цифр). За 2 хвилини дитина має закодувати як можна більше фігур або цифр.

3. Методика для визначення розумової працездатності П. Я. Кеэса. Протягом 2 хвилин дитина має серед повторюваних геометричних фігур знайти і відзначити три фігури, що відповідають зразку. Всього сім рядів по 15 знаків у кожному.

4. Корректурная проба Бурдона. Необхідно протягом 5 хвилин викреслювати різними способами 2-3 букви. Всього 40 рядків по 40 символів в кожній.

5. Проба Ландольта являє собою ряди незамкнутих кілець (24 рядки по 24 знаку в кожній), при цьому розриви знаходяться в різних місцях кілець. Пропонується протягом 5 хвилин закреслювати два типи кілець.

Метод вибіркового слухання К. Черрі, або «Вечірка з коктейлем». Суть методу в тому, що одночасно пред´являють два повідомлення. Під час бінаурального пред´явлення обидва повідомлення, записані на різні доріжки магнітофонної стрічки, подають одночасно в праве і ліве вухо. Залежно від мети експерименту це можуть бути записи текстів, списки слів або окремі слухові сигнали. Піддослідний має дослухатися лише до одного повідомлення: він може одержати інструкцію повторювати текст або слова, запам´ятовувати їх, виявляти цільові стимули та ін.

Метод вибіркового бачення У. Найсера. Піддослідним пред´являли дві досить знайомі події: гру в м´яч (три чоловіки перекидали один одному баскетбольний м´яч) або гру «У долоньки» (два гравці, роблячи неритмічні рухи, намагалися шльопнути один одного по долонях). Однак під час змішування двох відеозаписів створювалася «екологічно невалідна» ситуація, яка не трапляється в повсякденному досвіді. Піддослідним пропонували відстежувати тільки одну гру: якщо вони стежили за грою в м´яч, то повинні були натискати на ключ усякий раз, коли гравець кидав м´яч, і цілком ігнорувати гру «У долоньки»; якщо ж вони стежили за грою «У долоньки», то повинні були натискати на ключ під час кожного торканні рук і цілком ігнорувати гру в м´яч

Методики пошуку - одні з найбільш поширених у дослідженні уваги. Знамениті таблиці Бурдона, таблиці Шульте, як і тест коректурної проби, є, фактично, завданням на зоровий пошук. Їх широко застосовують як діагностичні методики

Методики повного відтворення дають змогу досліджувати обсяг уваги через аналіз кількості одночасно запропонованих елементів, які суб´єкт може з ясністю сприйняти. У класичних експериментах з тахістоскопом було показано, що, якщо запропоновані стимули досить прості та розкидані по демонстративному полю безладно, обсяг уваги зазвичай не перевищує 5-7 елементів.

Методики реєстрації рухів оком спрямовані насамперед на дослідження напряму уваги під час виконання різної діяльності, наприклад, читання текстів, розглядання картинок або розв´язання шахових завдань. Крім цього, аналізуючи рухи очей, можна зробити висновок про ступінь напруженості уваги і включеності в діяльність (Гіппенрейтер, 1978).

Методики, які використовують фізіологічні кореляти уваги. Одним з методів, який широко використовують у дослідженнях уваги тепер, - метод реєстрації викликаних потенціалів (ВП). Саме завдяки реєстрації ВП відбулося істотна зміна в уявленнях про фізіологічні механізми вибіркової уваги й відкрито нові можливості для їхнього дослідження.

Методи діагностування уваги дає можливість психологу надати інформацію про індивідуально-психічні властивості клієнта, яка була б корисна їм самим та тим, хто з ними працює.

 

№69. Спрямованість особистості. Сутність, визначення, структура.

Спрямованість - одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу. Поняттям "спрямованість" позначаються ті особистісні утвори, які результативно виявляють себе таким чином: а) в одній і тій самій життєвій ситуації різних індивідів спонукають ставши перед собою рівні завдання; б) у конкретного індивіда створюють невипадкову послідовність постановки цілей, що протистоїть випадковим змінам ситуацій. Інакше кажучи, спрямованість - це модус особистості, стрижень її структури, що визначає її ініціативну поведінку, яка виходить за межі пасивних реакцій на зовнішні подразники.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.

Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, скажімо, сильного емоційного стану.

Отже, спрямованість особистості має моноідентичний одновершинний характер. Чи так це в реальному житті? Певно, ні Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до жінок, дітей і при цьому дуже сприйнятлива до всіх суспільних подій. У чому ж полягає спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від конкретної життєвої ситуації, свідомо, а Іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають ту або іншу поведінку.

Якщо інтереси, ідеали, переконання особистості стикаються один з одним, спрямованість особистості виявляється в групі конфліктуючих мотивів.

У значущій для особистості ситуації мотиви виявляються чіткіше й окремі з них закономірно стають домінуючими. Але це не означає, що вони домінують постійно: їх домінування має ситуативний характер. Щоб розкрити провідні мотиви поведінки, художник (письменник, драматург, кінорежисер) навмисно стикає людей у таких ситуаціях, у яких виразно мають виявлятися особистість, її характер та спрямованість. Отже, окремі мотиви можуть відігравати роль стійкого й домінуючого чинника лише в деяких людей; частіше вони виступають у такій ролі лише в найбільш значущій для особистості ситуації, стосовно найбільш значущих для неї цінностей.

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) І спрямованість на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підгримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути мінімальним.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці - своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У Праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.

 

№70. Ціль та основні завдання психодіагностики інтелекту. Тест структури інтелекту Амтхауера.

Інтелект (лат. intellectus - сприйняття, розуміння) - здатність до набуття знання і вмінь, долання перешкод та розв'язання нестандартних ситуацій, що визначає успішність адаптації індивіда до нових ситуацій.

Людину завжди цікавили можливості її розуму, за допомогою якого вона пізнає себе і навколишній світ. Зв'язок особистісних та інтелектуальних чинників завжди був у центрі наукових досліджень. Один із їх висновків - зв'язки між особистістю та інтелектом, які виявляються у мотивації розумової діяльності і залежать від настанов, потреб, інтересів та ідеалів особистості,рівня її домагань тощо, багато в чому визначають активність інтелекту; характерологічні властивості особистості, структура її мотивів залежать від об'єктивності її ставлення до дійсності, досвіду пізнання світу і загального розвитку інтелекту. Не менш важливими є питання щодо детермінант інтелекту. Результати досліджень дають змогу стверджувати про значну роль середовищних факторів за максимальною участю генетичних, оскільки спадковість визначає широкі межі розвитку організму

Тести вимірювання інтелекту є сукупністю методик, призначених для діагностування загальних здібностей людини. Вони відрізняються від інших методик вимірювання індивідуально-психологічних особливостей - тестів особистості, спрямованих на вивчення інтересів, емоцій, особливостей поведінки в певних соціальних ситуаціях.

Тест інтелекту Амтхауера. тест, розроблений німецьким психологом Рудольфо