Розвиток психології у росії (друга половина XIX - початок XX ст. )

 

Соціальні умови, що склалися в Росії до останньої третини XIX сторіччя привели до необхідності більш пожвавленого розвитку вітчизняної науки. Саме у цей період, пов'язаний із формуванням власних поглядів на людину та її роль у суспільстві і, головне, — із розвитком рефлексії своєї самобутності, своїх наукових і психічних особливостей, стала формуватися російська психологія. Хоча духовне життя російського суспільства було тісно пов'язане із загальним ходом розвитку західної культури (особливо Франції, Німеччини, Італії, Швейцарії), вона завжди відображала своєрідність соціального і історичного шляху розвитку Росії, її приналежності не тільки до Європи, але й до Азії.

До вже загальновідомих імен, пов'язаних із психологією: М. В. Ломоносов, К. Д. Кавелін, І. М. Сєченов, B. C. Соловйов, О. М. Радищев, О. І. Герцен, В. Г. Бєлінський, М. О. Добролюбов, М. Г. Чернишевський, І. П. Павлов, М. О. Бердяєв, O. A. Веселовський і багато інших представників двох століть (XVIII, XIX), пропонується додати ще кілька персоналій, які внесли свою скромну, але важливу частку в розвиток науки на рубежі ХІХ-ХХ сторіч.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ М. Я. (1822-1885рр.) Народився в с. Оберце Орловської губернії; помер у Тбілісі. Російський публіцист, соціолог, психолог і натураліст; ідеолог панславізму.

В основі соціологічної, соціально-психологічної доктрини лежала ідея уособлених локальних "культурно-історичних типів" (цивілізацій), взаємини яких описуються Данилевським за допомогою біологізаторських побудов: подібно живим організмам, культурно-історичні типи знаходяться в стані безупинної боротьби один з одним та із зовнішнім середовищем. Так само, як і біологічні види, вони проходять природно визначені стадії змужніння і неминучої загибелі. Данилевський виділяє чотири розряди їхнього історичного самопрояву: релігійний, культурний, соціально-економічний і політичний.

Ідеї вченого вплинули на культурологію і психологію Леонтьєва і великою мірою передбачили аналогічні наукові побудови Шпенглера.

ВАГНЕР В. О. (1849-1934 pp.). Російський біолог і психолог, засновник вітчизняної порівняльної психології, автор книг: "Біологічні підстави порівняльної психології" (1910-1913 pp.) та "Виникнення і розвиток психологічних здібностей" (1924-1929 pp.). Розробив особливий метод дослідження на основі порівняння поведінки близьких у видовому відношенні тварин (біологічний метод). Проводив дослідження інстинктивного поводження, на основі яких висунув гіпотезу про мінливість інстинктів.

ГРОТ М. Я. (1852-1899 pp.). Російський психолог та філософ. В 1975 р. закінчив історико-філософський факультет Петербурзького університету. Два роки стажувався у Німеччині. З 1877 року викладав в Історико-філологічному інституті в м. Ніжин. Магістерська дисертація — "Психологія відчувань в її історії, головних основах" (1877); докторська - " До реформи логіки" (1882). З 1883 — професор Московського університету. Товаришував і співробітничав із B.C. Соловйовим, Лопатіним, Трубецьким, Л. Толстим.

Основні роботи:

"До питання про свободу волі" (1884); " Підвалини експериментальної психології" (1895).

В перший період творчості знаходився в колі ідей позитивізму з акцентом на організм Спенсера. Абсолютизував наукові знання як достовірне, дослідним шляхом здобуте. В психології і теорії пізнання виходив з принципу психофізіологічного паралелізму. Відчування (задоволення та страждання) розумів як суб'єктивну оцінку гармонії або дисгармонії між втратою речовин в організмі та їх накопиченням в ході взаємодії із зовнішнім середовищем. В психології був під помітним впливом ідей Сєченова. Пізнання трактував як сукупність "психічних обертів": воно починається із зовнішніх вражень, "переходить" у внутрішні психічні рухи, викликає вольові прагнення і закінчується зовнішніми рухами. Розумові процеси при цьому є асоціації суттєвих образів, але не "механічними і "органічними" (мають на меті інтеграції — диференціації образів).

ЛОПАТІН Л. М. (1855-1920 рр.). Народився й помер у Москві. Філософ — ідеаліст і психолог. Редактор журналу "Питання філософії й психології" (з 1894 р.). Голова Московського психологічного товариства (з 1899 р.). Слідом за В. Соловйовим виступав із критикою матеріалізму, позитивізму і абстрактного раціоналізму як однобічних напрямків, котрим протиставляв розвинутий ним так названий конкретний спіритуалізм. Лопатін — прихильник методу самоспостереження (інтроспекції); єдність психічних функцій він пояснював наявністю душі як понадчасової субстанції (монади).

Основу моральної поведінки складає вільна воля, що підкоряється закону творчої причинності.

ВВЕДЕНСЬКИЙ О. І. (1856-1925 рр.). Російський логік, психолог, філософ. Закінчив Петербурзький університет і залишився там на викладацькій роботі. З 1890 року - професор цього ж університету. Ним написано безліч наукових праць. Серед них: " Логіка як частина теорії пізнання" (1909 р).; "Психологія без будь-якої метафізики" (1914 р.); "Про межі й ознаки одушевлення" (1892 р.). Відкидав експериментальний підхід до аналізу душевного життя.

Все наше знання, вважав вчений, являє собою ступінь самопізнання людини. Отже, будь-які дані дослідження, одержані наукою, потребують філософського аналізу, якийпереходить від окремих суджень (вони не наводяться із досвіду і не носять характеру вроджених). Аналіз нашої пізнавальної здатності показує, що наявність загальних синтетичних суджень в пізнанні (як його умова) припускає визнання вихідних апріорних форм, промислених до дослідження.

РОССОЛІМО Г. І. (1860-1928 рр.). Російський невролог і психолог. Розробив систему комплексної психологічної діагностики, що дозволяла аналізувати індивідуальні особ-ливості уваги, сприйнятливості, волі, запам'ятовування, уяви. На основі кількісної виразності цих психічних процесів, їх сили будувався психологічний профіль особистості.

НЄСМЄЛОВ В. І. (1863-1973 рр.). Російський вчений. Професор Казанської Духовної академії. Репресований в 1932 р. З низки його праць виділяється психологічна робота "Наука про людину" (1906 р.).

Нєсмєлов стверджував, що його світогляд побудований на фактах, а не на поняттях. Він будує свою систему, виходячи з внутрішнього досвіду, або самосвідомості людини. Головним завданням православної антропології і психології вчений вважав показ тотожності християнської істини з ідеальною самосвідомістю людини. Загадкова в людині її подвійність: за самою природою своєї особистості людина є безумовною сутністю, одночасно дійсною як проста річ фізичного світу, однак приреченою жити в обмеженості свого тіла. Людина як прагнуча до волі — вільна ідеально, а також вільна "реально", фактично реалізуючи ідеал свободи у власному існуванні. В ідеї свобода "Я" здійснюється не як пасивна свідомість і вираження осібності людини від оточуючих її предметів, а як жива енергія, яка існує сама по собі, незалежно від усіх даних умов життя і утверджується сама для себе, незалежно від усіх одиночних станів свідомості, тобто "Я" здійснюється не як тваринна особина, а як вільна особистість, яка може не тільки переживати відомі враження життя, але й творити весь зміст життя своєю власною волею.

ПЕТРАЖИЦЬКИЙ Л. І. (1867-1931 рр.). Російсько-польський вчений. Закінчив Київський університет, потім вчився в Берліні. В 1897 р. захистив докторську дисертацію, 1898-1918 рр. Викладав в петербурзькому університеті. З 1918 р. І до смерті викладав у Варшавському університеті.

Середовище трактується вченим в термінах соціальної здатності пояснити прояв людської активності. Людська діяльність — це функція психіки. Існують тільки психічні процеси, решта соціальних утворень є лише їх зовнішніми проекціями. Стимулами та цензорами поведінки виступають емоції етично-морального та правового характеру, що виражаються через імперативні норми, закріплені в культурі і спрямовані на розплату за вчинок з боку суспільства. На відміну від пасивних пізнання і почуття та активної волі, емоції носять активно-пасивний характер. Основна регуляція поведінки задається в сфері індивідуально — психічної самосвідомості, так як уявлення людини про державу і норми права існують незалежно від самої держави. Культивування людства проходить через мислення і діяльність.

РЕЙСНЕР М. А. (1868-1928 рр.). Російський вчений, в тому числі і соціальний психолог. Закінчив Варшавський університет у 1893-1896 рр. викладав у Київському університеті. Потім два роки стажувався і працював в Гейдельберзькому університеті. Захистив дисертацію у О. Л. Блока — сина відомого поета. З 1989 р. екстраординарний професор Томського університету. В 1902 р. поїхав у Париж і читав лекції у Вищій школі соціальних наук. З 1907 р. живе у Петербурзі і працює приватним доцентом університету, професором Вищих жіночих курсів і юридичного інституту: з 1916 року професор Петроградського університету.

Деякі з його праць: " Проблеми соціальної психології"(1928 р.).

"Проблеми психології і теорія історичного матеріалізму" (1925 р.). Закликав переробити величезний фрейдівський матеріал і продовжити його початкову лінію монізму та матеріалізму, очистити дорогоцінні зерна від ідеологічної оболонки (луски).

ВИРУБОВ М. А. (1869-1918 рр.). Російський психоаналітик, психіатр і невролог. Народився в м. Орел, де закінчив гімназію. Закінчив Московський університет (1889 р. доктор медицини). В 1900 році стажувався в Західній Європі у Є. Крепеліна та Є. Менделя.

Здійснював експерименти з синтезу психоаналізу і гіпнозу і використання при психоаналітичній теорії символів та традицій російського православ'я. Написав низку наукових статей і монографій: " До питання про генезис та лікування неврозів тривоги комбінування гіпно-аналітичним методом" (1910 р.); "До психоаналізу ненависті" (1911р.); "До психопатології повсякденного життя" (1913 р.); " До патології асоціацій" (1914 р.).

ЛАПШИН І. І. (1870-1952 рр.). Російський психолог, філософ, учень та послідовник Введенського.

Основні праці: "Закони мислення і форми пізнання"(1906 р.); "Проблема чужого "Я" (1910 р.); "Художня творчість" (1922 р.); "Феноменологія" (1937 р.).

В 1906 році захистив докторську дисертацію ("Закони мислення та форми пізнання"). Закінчив Петербурзький університет; з 1913 року — екстраординарний професор цього ж університету. В 1922 році висланий з Росії. Був професором Празького університету.

Вчений стверджує, що пізнання йде через поступове вироблення у свідомому понятті апостеріорним шляхом апріорних форм, які притаманні людській свідомості споконвічно, але розкриваються їй не відразу. В ході пізнання будуть відкриватися поняття вже задані самою структурою свідомості (важливо їх "побачити"). Таким чином, закони мислення знаходяться віртуально "у тісному зв'язку з матеріалом чуттєвого пізнання". Звідси визначення Лапшиним своєї позиції як "віртуального апріоризму". Для вченого стає проблема реальності "чужого "Я". Будучи іманентною нашій свідомості, вона завжди і за межами її, що заперечує вихідні принципи Лапшина, — "чуже" "Я" є лише гіпотонічною конструкцією: ми постійно переживаємо ілюзію безпосередньої даності "чужого "Я", в основі якої — схильність до "естетичного перевтілення". Трансцендентне "чуже "Я" замінюється іманентним уявленням про плюралізм свідомості.

УХТОМСЬКИЙ О. О. (1875-1942 рр.). Російський фізіолог і психолог; творець вчення про домінанту.

ЄРМАКОВ Д. І. (1875-1942 рр.). Російський вчений. Медичну освіту одержав в Московському університеті. Займався психоаналізом, співпрацював із В. П. Сербським та М. Є. Осиповим. В 1923 році вчений очолив Державний психоаналітичний інститут і дуже плідно працював. З 1921 р. по 1926 р. ним були написані основні праці:" Психоаналіз і художня творчість"; "Психоаналіз і педагогіка", "Гіпнотизм", "Нариси з аналізу творчості М. В. Гоголя"; "Етюди з психології творчості О. С. Пушкіна", "Творчість Ф. М. Достоєвського", " Обмеженість і виразність в картині", "Психоаналіз дитячої душі". Крім медицини і психології Єрмаков був ще й прекрасним художником. Головним напрямком вченого були дослідження літератури і мистецтва з позиції психоаналізу.

ОСИПОВ М. Є. (1877-1934 рр.). Російський психоаналітик та психіатр. Вчився в університетах Цюріха, Базеля, Берна, Бонна. В 1903 р. — доктор медицини.

В 1907 р. познайомився з ідеями Фрейда. Віддаючи належне великим відкриттям і досягненням психоаналітичного вчення, разом з тим вважав, що деякі його компоненти (наприклад, теорія сексуальності) є лише гіпотезами, які потребують подальшої розробки і обґрунтування. В 1920 р. емігрував: Стамбул, Белград, Будапешт, Прага. В 1923-1931 рр. викладав у Празькому університеті.

Автор багатьох статей. Деякі з його книг: "Навіювання та його межі" (1911 р.); "Про психоаналіз" (1910 р,); "Про нав'язливу посмішку" (1912 р.). Вчений розвинув та модифікував деякі ідеї та концепції Фрейда. Здійснив перегляд психоаналітичних уявлень про любов і висунув ідею про первинність кохання як основного фактора космічного життя і абсолютної цінності, яка проявляється в різноманітних формах, і вторинності кохання як фізіологічного потягу і статевої пристрасті. Стверджував що надмірна зосередженість особистості на самій собі провокує і тягне за собою невропатологічні стани, а різні моральні фактори (і вади) походять з джерел психічних розладів.

ГУРДЖИЄВ Г. І. (1877-1949 рр.). Російський мислитель. Народився у Вірменії в греко-вірменській сім'ї. Ще в юності у Гуржиєва з'явився інтерес до аномальних явищ. В пошуках "істинного знання" відвідав багато країн Центральної Азії і Африки.

В кінці 1913 року створив перші навчальні групи Інституту Гармонійного розвитку людини. З 1917 до 1924 року жив і працював у Тифлісі, Константинополі, Франції. В 1922 році в замку Фонтенбло створює (відкриває) незвичайний науково-дослідний інститут (пізніше їх називали "лісові філософи").

Написав фундаментальну працю "Все і уся" (1300 сторінок). Наукова творчість Гурджиєва, за його власними словами, була покликана допомагати вирішенню трьох основних проблем: безжалісно і безкомпромісно зруйнувати сторіччями творені в свідомості і почуттях людини вірування і погляди на все існуюче; ознайомити читача з матеріалом, необхідним для нової свідомої творчості, показавши її міцність та доброякісність; сприяти становленню у свідомості і почуттях читача справжнього, а не фантастичного, сприйняття не того ілюзорного світу, який він сприймає, а світу реальності. Згідно з його вченням, люди землі являють собою нещасних істот, чий буттєвий розум внаслідок багатьох причин постійно вироджувався і в теперішній час є дуже — дуже дивним і вкрай незвичайним.

Доктрина мислителя класифікувалася на Заході як "російський містицизм". Вона включає в себе елементи йоги, тантризму, дзен, буддизму, суфізму.

В основі розуміння Космосу у Гурджиєва лежить глобальний принцип єдності мікро та макрорівнів. Все у світі матеріальне та знаходиться в русі, характеризуючись лише різними ступенями. Всесвіт у Гуржиєва акцентовано як єдиний: градація матеріальності абсолютного і створених ним через "промінь творення" світів — різна; за ступенем від Абсолютного число законів, яким підкоряється матеріальність, зростає; люди існують в темному, несприятливому куті Всесвіту, де панують не "найлегші вібрації Абсолютного", а "сторонні тяжкі резонанси". Душа людини також матеріальна, вона складається з дуже тонкої субстанції та прося гається нею протягом життя. Космос у Гурджиєва принципово децентрований, людина знаходиться під постійним впливом різних змістових полів, що утруднює вибір власного шляху та має на меті постійні зусилля. Звичайні мотиви більшості людей зводяться до формули: "Господи, зроби так, щоби двічі по два не було чотири". За схемою, розвиток "проміння — творіння" в решті решт переходить у власну протилежність, бо він існує за "законом октави": в інтервалах "мі - фа" та "сі - до" складових (на відміну від усіх інших) лише один півтон, здійснюється постійне і всезростаюче відхилення проміння від започаткованого напрямку. Людські починання тому протікають непередбачуваним чином і зазвичай закінчується фіналом, протилежним вихідним цілям.

Еволюція людини, за схемою вченого, є зворотнім сходженням в напрямку Абсолюту та орієнтованим проти природи як такої. При цьому в глобальному космічному балансі сил еволюція окремих людей не має принципового значення: поодинці вони можуть вирватися з-під пагубних планетарних (головним чином - місячних) впливів. Будь-яка нація, клас, всяка епоха, рівно як і будь-яка соціальна група, користуються певною якістю "поз", з яких вони ніколи не виходять і які являють їх специфічний "стиль", пов'язаний з певними космічно обумовленими формами мислення та почуттів.Людина не може довільно трансформувати ні форму своїх думок, ні форму своїх почуттів, не змінюючи "пози". Людина не має постійного, незмінного, індивідуального "Я". Вона не може відразу (раз і назавжди) оволодіти якимось готовим загальним сенсом існування. Замість нього існують тисячі окремих "Я", нерідко зовсім невідомих одне одному, взаємовиключних, несумісних одне з одним, включених в різноманітні смислові поля. Вважаючи призначенням людини усвідомлення нею своєї справжньої суті, вчений вбачав сенс існування свого Інституту у створенні умов, в межах яких нічого не могло бути зроблене автоматично і несвідомо. З цією метою використовувались різні вправи, особлива увага зверталась на музику, танець, техніку медитації.

Всі види мистецтва, за Гурджиєвим, є закодованою системою стародавніх знань, "формами писемності", а тому у справжньому мистецтві немає нічого випадкового, його необхідно "вміти читати".

Все людство учений уявляв у вигляді чотирьох кіл. Внутрішнє коло "езотеричне" (люди, що досягли найвищого рівня розвитку і володіють неподільним "Я"). Люди середнього, "мезотеричного", кола володіють всіма якостями, які притаманні людям "езотеричного" кола, але їх знання мають більш опосередкований, теоретичний характер. Третє коло — "екзотеричні", знання людей, що входять в нього, носять абстрактний характер, їх розуміння не виражається в діях. Четверте "зовнішнє" коло — коло "механічного людства". Саме тут, передусім, породжується зло, що має механічну природу. У людей тут немає порозуміння, вони протиставлені одне одному. Подолання "механічності" починається із самоспостереження, забезпечується постійними вправами і заключається в скиданні з себе "масок", які приймаються за суть людини. Реальність не повинна бути ілюзорною (масковою). Для скидання "масок" необхідне володіння технологіями особистісних трансформацій. Людина, яка досягла певного розвитку, складається, за Гуржиєвим, з чотирьох тіл: фізичного (з матеріалу планети Земля), астрального (з речовини світу планет), ментального (з матерії Сонця) причинного (з речовини зоряного світу). В Сонячній системі така людина безсмертна. У пересічної людини, яка володіє лише фізичним своїм тілом, функції решти стимулюються переважно зовнішніми впливами мислення і є повністю механічними. Після смерті від такої людини не залишається нічого; "безсмертна" душа зовсім не вроджене надбання, а створюється індивідом в результаті досить вагомих зусиль. Має місце три таких способи: робота з тілом (шлях факіра), робота з вірою і психікою (шлях монаха), робота з розумом і знанням (шлях йогика). Однак, ці шляхи не можуть бути реалізовані в сучасній культурі, потрібний "четвертий" шлях, який має на меті усвідомлення кожної мети буття. Ні вираз обличчя "слабого йогина", ні "нерозумного святого" не відповідають призначенню людини. Буттєве знання (розуміння, або знання "як") на відміну від повсякденного знання "про" повинно бути пережито всією сутністю людини, виступати підсумком діяльності всіх трьох її центрів (тілесного, емоційного та інтелектуального) підсумком самопізнання, — за порядком "четвертим". Тому вчення Гурджиєва має самовизначення концепції "четвертого шляху". В найбільш систематичній формі ідеї Гурджиєва виклав в роботі "Четвертий шлях" його учень П. Д. Успенський. Книгу "Зустрічі з видатними людьми" склали рукописи

Гурджиєва, опубліковані учнями після його смерті.

У 17-19 роках XX сторіччя в Росії відбулися різкі зміни у світогляді людей, помінялися ціннісні орієнтації. Відбулися серйозні переміщення духовних і соціальних площин усього суспільства. Усе це не могло не відбитися на ході розвитку психології того часу.

 3.2. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ У РАДЯНСЬКИЙ ЧАС

 

Смутний час, сплески революційного руху в Росії, перша світова війна, каскад повстань і революцій і, нарешті, громадянська війна, і розруха відкинула могутню, багату державу майже на сто років назад в усіх напрямках її розвитку. Прихід радянської влади згубно відбився на розвитку психології. Психологію терміновим порядком почали підганяти під "рамки комуністичної ідеології" і усіченої радянської філософії. Дійшло до того, що заборонили педологію і навіть замірялися на педагогічну психологію, (вже не говорячи про вчення З. Фрейда й ін.). А тим часом у військових академіях (ім. Дзержинського, Генерального штабу), у Вищому технічному училищі ім. Баумана, у структурах КДБ/НКВД) психологію вивчали в повному обсязі.

Поряд із такими іменами, як Л.С.Виготський, Г.І.Челпанов, Н.Н. Ленге необхідно мати відомості і про інших психологів:

БЛОНСЬКИЙ П. П. (1884-1941 рр.). Російський (радянський) психолог та філософ. Доктор педагогічних наук, професор. Викладав психологію, філософію та педагогіку в МДУ, Основні праці: "Сучасна філософія" (1918); "Трудова школа"(1922); "Педагогіка"(1924); "Педологія"(1925); "Нариси дитячої сексуальності"(1935). В 1919 році організував та очолив академію соціального виховання. З 1920 по 1928 рік був лідером вітчизняної педології. З 1922 року був одним з лідерів та засновників Російського психоаналітичного товариства.

Розробив генетичну (стадіальну) теорію пам'яті, відповідно до якої різні види пам'яті (моторна, афективна, образна, вербальна) відповідають етапам розвитку людини, її мови, мислення та діяльності.

Він розглядав психологічну науку як науку про поведінку живих організмів; був апологетом трансформації всієї психології у соціальну, оскільки поведінку людини, як вважав Блонський, варто розглядати як одну функцію соціального життя. Вивчаючи механізми пам'яті, Блонський виділяв моторну, образну, вербальну, афективну пам'ять за генетичним принципом, він досліджував також процес розвитку мислення, сексуального розвитку дітей, певною мірою вплинув на одного з великих психологів — Л. С. Виготського.

ШПІЛЬРЕЙН С. М. (1885-1942 рр.). Російський вчений. Закінчила Цюріхський університет, а в 1911 р. захистила докторську дисертацію. У 1912 р. з'явилась її робота "Руйнування як причина становлення", де вона завбачила принципово важливу ідею Фрейда, визнавши садистський компонент сексуального потягу як "деструктивний" потяг. Загальноприйнято вважати Шпільрейн ученицею Юнга та наставником Ж. Піаже.

УЗНАДЗЕ Д. М. (1886-1950 рр.). Грузинський (радянський) психолог і філософ, що розробив загально-психологічну теорію установки. Один з засновників Тбіліського університету, де сформував відділення психології, директор інституту психології АН Грузії. Автор робіт "Основні положення теорії установки" (1961 р.) і "Експериментальні основи психології установки" (1966 р.). Освіту отримав у Лейпцизі (1909 р.) і Харкові (1913 р.). Дав власне методологічне трактування поняттю установки як межі між суб'єктивним і об'єктивним, яка зв'язує психічне не тільки з психічним же, але і з фізичним. Установка описується як цілісний, недиференційований і несвідомий стан суб'єкта, що передує діяльності і виступає ланкою, що опосередковує зв'язок між психічним і фізичним та дозволяє зняти постулат безпо-середності. Виникає при зіткненні потреби суб'єкта і об'єктивної ситуації її задоволення.

Являючись автором оригінально-загально-психологічної концепції — установки, що експлікує — трактує загально закономірні процеси розвитку й функціонування психіки в процесі цілеінтенціональної діяльності індивіда. Узнадзе стверджує, що певна межа, демаркаційна лінія між суб'єктивно-психічними й об'єктивно-фізичними феноменами — умовами, що не тільки роз'єднує ті чи інші явища, але й інтегрує-консолідує ранжирні ряди факторів-кондицій-форм-явищ, корельованих-імпліційованих-асимільованих з диференціальними психофункціями-психопроцесами суб'єктів, що трохи зближує таке трактування з аксіомами — тезами Фрейда, учнем якого Узнадзе себе завжди вважав.

РУБІНШТЕЙН С. Л. (1889-1960 рр.). Психолог і філософ. Один із творців діяльністного підходу в психології. Філософську й психологічну освіту одержав у Марбурзі. З 1942 р. протягом декількох років був директором інституту психології. У 1943 році створив у МГУ імені М. В. Ломоносова кафедру, а потім відділення психології, а в інституті Філософії АН СРСР — сектор психології (1945 р.). У статті "Принцип творчої самодіяльності", написаній ще в 1922 році. Вчений сформулював принцип єдності свідомості і діяльності, що надалі — у 30-ті роки — був покладений в основу його діяльнісного підходу.

Рубінштейн розробляв системно-діяльністний підхід і в психології, і у філософії, і в педагогіці. Суб'єкт і його психіка, психофеномени формуються-еволюціонізуються-інкарнуються початково в праксіологічній діяльності-активності і тому в кардинально-психологічному аспекті повинні досліджуватися-інтерпретуватися, на думку Рубінштейна, як опосередковані ланки його праці, процесів пізнання, процесів виховання, процесів навчання.

ШПИЛЬРЕЙН І. Н. (1891-1937 рр.). Відомий радянський російський психолог, один із творців російської психотехніки. Вищу освіту одержав в університетах Гейдельберга і Лейпцига. Був арештований у 1935 р. з обвинуваченням у контрреволюційній пропаганді й троцкізмі і розстріляний. Реабілітований посмертно. Займався проблемами психології праці (раціоналізація праці, стомлення, автоматизація трудових дій, профорієнтація, профдобір).

Основні інтереси вченого лежали в області психотехніки. Вивчав поведінку людини.

М'ЯСИЩЕВ В. М. (1892-1937 рр.). Вчений займався, в основному, психологією особистості. Його ідеї: ядро особистості суб'єкта і є квінтесенція індивіда, константно-сгіроектованна на перетворення наявної реальності. Ядром суб'єкта є інди-відуально-цілісна модель, система, що складається із суб'єктивно-орієнтаційних, свідомо-гностичних, суб'єктивно-селекційних корелят — відносин до отосу, до дійсності.

БАСОВ М. Я. (1892-1931 рр.). Відомий психолог, учень О. Ф. Лазурського. Широко відомий своєю критикою біхевіористського і рефлексологічного підходів до аналізу психіки. Запропонував включити переживання в розуміння поведінки, що розглядається в соціально-культурній і історичній обумовленості. Він проводив також дослідження в області дитячої психології і педології.

Вчений розробив методику психологічних спостережень за дітьми дошкільного віку. У своїх монографіях обґрунтував превальовану необхідність об'єктивного дослідження психічної активності, діяльності індивіда, а не поведінки, як трактували рефлексологи і біхевіористи. Басов вважав, що людина є активний суб'єкт у середовищі, він апелював до історико-соціокультурної детермінації індивідуальної поведінки людини і вважав, що акти поведінки індивіда залежать від цінностей (досягнень) науки і культури.

СМИРНОВ А. О. (1894-1980 рр.). Психолог — універсал, фахівець, насамперед в області психології пам'яті, а також загальної, вікової, педагогічної психології та історії психології. Експериментально довів, що характер мимовільного запам'ятовування пов'язаний зі структурою діяльності суб'єкта.

ТЕПЛОВ Б. М. (1896-1965 рр.). Видатний психолог, засновник школи диференціальної психології. Ґрунтуючись на вченні І. П. Павлова про типи вищої нервової діяльності, він запропонував теорію індивідуальних розбіжностей людини. Вчений також займався проблемою здібностей. ("Психологіямузичних здібностей"; "Розум полководця"), розглядаючи зв'язок природних задатків і прижиттєвого формування.

Теплов обґрунтував програму дослідження-інтепретації фізіологічних основ індивідуальних диференціацій психології суб'єкта. Він вивчав властивості нервової системи, репродуктував-створював модуси, пов'язані з експериментально-об'єктивно-емпіричною діагностикою, досліджував психологічну інкарнацію самих властивостей-предикатів та їх конституювання на базі індивідуально-апостеріорної стилістики діяльності-активності суб'єктів.

ГЕЛЛЕРШТЕЙН С. Г. (1896-1967 рр.). Психолог, один з основоположників радянської (російської) психотехніки. Проводив дослідження вправи простої і складної сенсомоторної реакції. Займався також проблемами відновлення втрачених під час війни психічних функцій.

АНОХІН П. К. (1898-1974 рр.). Російський (радянський) фізіолог і психолог. Запропонував власне розуміння підкріплення, що відрізняється від класичного, загальноприйнятого. Воно розглядається вченим як засноване на порівнянні того результату, який потрібно досягти (акцептора дії), із динамічно виникаючої зворотної аферентації, що свідчить про адекватність неадекватності реакції. На цій основі ним була розроблена теорія функціональних систем.

ЗЕЙГАРНИК Б. В. (1900-1988 рр.). Радянський психолог. Психологічну освіту одержала в 20-х роках в Німеччині; у лабораторії К. Левіна здійснила всесвітньо відомі дослідження забування завершених і незавершених дій. У цих дослідженнях було показано, що незавершені дії запам'ятовуються краще, ніж завершені у 1,9 рази, що одержало назву "ефекту Зейгарник". Надалі дослідниця займалася проблемами патопсихології, зокрема мислення, використовуючи при цьому методологію діяльнісного підходу.

ГАЛЬПЕРІН П.Я. (1902-1988 рр.). Радянський (російський) психолог. Автор теорії поетапного формування ментальних дій. Він розумів психопроцеси як специфічний вид орієнтованої активності, а у зв'язку з цим учений виявляв специфіку освоєння дитиною соціального досвіду. Вчений досліджував також проблеми уваги "мовної свідомості", і, у контексті самих побудов, вивчив співвідношення навчання, ментального розвитку і формування креативного мислення індивіда на певних етапах розвитку. Він розробив і досліджував концепцію диференціальної діагностики розумово-інтелектуального розвитку дитини.

БІРЕНБАУМ Г. В. (1903-1952 pp.). Радянський психолог. З 1923 по 1931 рік (із перервою) училася в Берлінському університеті. Спочатку працювала в лабораторії Курта Левіна, а потім — у Л.С.Виготського. Надалі проводила дослідження в лікарнях міст Ульяновська і Рязані.

ЛЕОНТЬЄВ A. M. (1903-1979 pp.). Видатний радянський (російський) психолог, що досліджував механізми формування вищих функцій. Роботи Леонтьєва практично співвідносяться з багатьма проблемами психології: проблемами еволюції психіки у філогенезі, ролі діяльності тварин у цьому процесі; проблемам виникнення й еволюція свідомості в антропогенезі, у зв'язку з еволюцією колективно-трудової діяльності індивіда, проблемами, пов'язаними зі структурними моделями свідомості. Учений досліджував, також емотивно-мотиваційну сферу особистості, історичну методологію психології, а, базуючись на філософсько-культурно-історичних теоріях, Леонтьєв продуктивно висунув і подетально проаналізував оригінальну психологічну концепцію діяльності індивіда.

ЗІНЧЕНКО П. І. (1903-1969 pp.). Радянський (російський) український психолог. У 30-ті роки в рамках досліджень, проведених у Харківській психологічній школі, розробляв проблеми пам'яті, зокрема мимовільного запам'ятовування. Учений прийшов до висновку, що мимовільне запам'ятовування має пряму залежність від характеру і структури діяльності людини. І далі: краще запам'ятовується те, що маєвідношення до мети діяльності, а не просто знаходиться в полі зору, але не включене в діяльність. Ним була досліджена динаміка забування і відтворення шкільних знань.

ЗАПОРОЖЕЦЬ О. В. (1905-1981 рр.). Радянський психолог. Учень Л.С. Виготського. У 30-ті роки в рамках досліджень, проведених у Харківській психологічній школі, займався проблемою виникнення психіки у філогенезі (разом з А. М. Леонтьєвим). Було показано і доведено, що в основі будь-якого пізнавального процесу лежать практичні дії, зокрема, що сприйняття і мислення є системою згорнутих перцептивних дій, у яких відбувається уподібнення основним властивостям предмета і, за рахунок цього, формування перцептивного чи розумового образу. Далі вчений розробляв положення про розвиток емоцій як процесу поступового оволодіння діями оцінки змісту ситуації. Запорожець створив концепцію виникнення і розвитку довільних рухів і дій, де, зокрема, узагальнив досвід відновлення рухів у поранених під час вітчизняної війни.

Разом із Л. С. Виготським і А. М. Леонтьєвим А. В. Запорожець працював над проблемами, пов'язаними з моделлю дії індивіда. Він розробляв основи психологічної теорії діяльності в онтогенетических експлікаціях, а також пояснював роль практичних дій, практичної активності в еволюції гностичних процесів. Учений переконливо довів, що в інтродукції будь-якого гностичного процесу дитини лежать її практичні дії і на них надалі базується усе. Мислення, за Запорожцем, у дитини диференціюється як дієво-ментально-практичне узагальнення, що впливає на структуру і механізми поведінки, активності дитини, усієї її життєдіяльності.

АНАНЬЄВ Б. Г. (1907-1372 рр.). Радянський психолог, послідовник В. М. Бехтерева, що запропонував систему людинознавства, у якій були інтегровані дані різних наук про людину (як індивід, особистість та індивідуальність). Учений здійснював дослідження в галузях почуттєвого сприйняття, психології спілкування, відновлення працездатності поранених та ін. Єдину концепцію людинознавства як специфічну комплексну дисципліну, що поєднує різні досягнення наук про людину, він класифікував у чотирьох аспектах:

1) людина як біологічний вид;

2) онтогенез і життєва еволюція людини як індивіда;

3) дослідження — аналіз людини як особистості;

4) глобальні проблеми людства.

Ананьєв висловився про субординаційні рівні організації самої людини: а) індивід; б) особистість; в) індивідуальність. Він вважав, що індивідуальність еволюціонує на основі взаємозв'язку особливостей індивіда як особистості і симультанна як суб'єкта діяльності, активності, що детерміновані природними властивостями людини.

БОЖОВИЧ Л. І. (1908 - 1981 рр.). Радянський (російський) і український психолог, одна з учениць Л. С. Виготського, входила в Харківську школу, що розвивала ідеї активно — діяльнісного підходу в психології. Божович вивчала гностичні інтереси школярів, а також здійснювала диференційований підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності і їх кореляції із соціальними мотивами; досліджувала проблему особистісних конфліктів серед дітей. Працювала у сфері дитячої психології.

СПІРКІН О. Г. (1981-1996 рр.). Радянський філософ і психолог. З 1946 року веде викладацьку роботу. З 1974 р. — академік. Основні праці з проблем свідомості і самостійності.

ІЛЬЄНКОВ Е. В. (1924-1979 рр.). Радянський вчений спеціаліст у галузях психології, філософії, педагогіки. В 1968 р. захистив докторську дисертацію "До питання про мислення".

Автор концепції культурно-історичного розвитку людини. Вчений обґрунтував фундаментальну роль ідеального (ідеалу) в особистісному становленні індивіда. Ідеальне, на думку Ільєнкова — це здатність людини будувати свою діяльність у відповідності з формою будь-якого іншого, а також в узгодженні з перспективою (логікою) зміни цього іншого розвитку людсь