Виникнення та розвиток психології в XVII сторіччі

 

Дивно і незрозуміло, чому в жодному підручнику, хрестоматії або навчальному посібнику з "Історії психології" немає розділу або частини, яка б викладала у послідовності становлення та розвиток психологічної думки в Україні.

Самий початок зародження психологічної думки в Україні відноситься до XVII ст.

В усі часи призначення психології виражається у двох напрямках: відображенні історичного шляху народу і впливові на розвиток його культури. Крім цього не треба забувати про вплив минулого на майбутнє. В даному конкретному випадку не треба забувати і всі джерела впливу на розвиток науки взагалі, і психології зокрема. Це, передусім, народна, життєва психологія, а також вплив античної психології, психології епохи Відродження і, нарешті, психології Нового часу. Всі ці часи були представлені, в основному, вченими — універсалами — носіями знань.

В Україні того часу велику просвітницьку роботу вели братські школи. Вони розповсюджували грамотність і знання стосовно людської природи, культури, в тому числі і філософські і, звичайно ж, психологічні. Студенти навчали народ і книжкової мудрості, і різним мистецтвам. Підручники вищої школи також виносили на огляд широкої публіки.

Важливою є роль і значення релігії (в даному випадку — православ'я) та її вплив на передових людей того часу.

Найперший вищий навчальний заклад України — Києво-Могилянській колегіум, який з часом став академією, був заснований Петром Могилою у 1632 році. Це був час, коли українське суспільство, прислухавшись до голосу інстинкту національного самозбереження, рішуче стало на шлях пошуку свого гідного місця в соціальній і політичній структурі тогочасної Європи, пошуку самобутніх форм участі в європейському духовному розвитку. Активізація зусиль щодо інтеграції в європейську цивілізацію передбачала необхідність подолання наявної в Україні наприкінці XVI — початку XVII століть своєрідної інтелектуальної ксенофобії. Умовою такої інтеграції було засвоєння й переосмислення європейських духовних здобутків, у тому числі й надбання західної філософської думки, поза як це уможливлювало рух до взаєморозуміння в тогочасному дискурсі культур, відкривало шлях до синтезу українських і західних духовних традицій.

Завдання синтезу духовних здобутків православної України й латинського Заходу полегшувалося тим, що воно здійснювалося в епоху бароко, яке, сполучаючи релігійний і світський компонент культури, формуючи цілісну дійсність, єдність середньовічного неологізму з ренесансним інди-відуалізмом, органічно вписувалося в контекст української духовної культури того часу з перевагою релігійної сфери. Своєрідність епохи бароко наклала свій відбиток на всі сфери життя й духовної творчості: літературу, мистецтво, освіту тощо, а також на самих творців цих духовних цінностей, тобто вони творили епоху, а епоха формувала їх самих. Типовими постатями цієї епохи були професори Києво-Могилянської академії, про що свідчить бароковий пафос і стилістична вишуканість їхніх трактатів та інших творів, повнота та різноманітність їхньої життєдіяльності.

К. СОКОВИЧ (1578-1647). Філософ, культурно-освітній діяч, письменник. Народився в с. Потелич (нині Нестерівський район Львівської області). Освіту здобув у Замойській академії і Краківському університеті братської школи. З 1824 р. — проповідник Люблінського братства.

На початку XVII ст. значну роль у розвитку української і всієї східнослов’янської психологічної думки відігравали братські школи та колегіуми, а пізніше — Києво-Могилянська академія. Різноманітну творчість Соковича не можна розглядати окремо від просвітницької діяльності цих освітніх закладів. В його творчості найбільш відомі психологічні праці: "Аристотелеві проблеми, або питання про природу людини з доповненнями передмов до шлюбних та поховальних обрядів" (1620 р.) та "Трактат про душу" (1625 р.). В них Сокович ставить перед психологією практичні завдання: як жити у відповідності з природою. Коли вона (душа) розмірковує про речі, то називається розумом; коли згадує — пам'яттю. Вона має багато назв і титулів саме тому, що є невидимою і не може в інший спосіб виразити свою природу, окрім як через свої дії та їх наслідки.

Психіка є зріз Всесвіту і кожну свою здатність вона виявляє як свою тотальність і цілісність. Душа, за твердженням Соковича, є дзеркалом Всесвіту. В поведінці Сокович пропонує дотримуватись "розумних поміркованостей".

Відмічаючи багатство людських особистостей, Сокович будує типологію людей на основі особливостей їх самопізнання: якою мірою вони охоплюють загальнолюдське в собі та співвідносять його зі своїми індивідуальними якостями.

Підсумковим для всієї його психології є питання: "Як я повинен вчинити?" Сокович, як тонкий спостерігач фізіологічних феноменів, аналізує погодження звичаїв із вчинками людей, не перестає дивуватись чуду психічного буття людини, бачити в ній дуже тонке мистецтво природи. Психологія людини, за Соковичем, виникає у живої істоти через її приналежність до сім'ї, до суспільства, до Всесвіту. Психологія людини знаходить своє втілення і в злодіяннях, і у високоморальних вчинках. В своїх філософсько-психологічних промовах і зверненнях вчений проголошує сенс людського буття як буття моральне.

І. ГІЗЕЛЬ (1600-1683 рр.). Просвітник, філософ, церковний діяч та історик. Народився у Пруссії. Вступив до Київської колегії вже маючи солідний запас знань, а навчаючись в ній, вражав професуру і студентів умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Св. Письма, а й на людський інтелект, здоровий глузд, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. Ці якості юнака помітив П. Могила і на власні кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції у Замойській академії, а потім в університетах Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646- 1650 рр.), ставший її окрасою. З 1650 р. він — ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів. А з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку.

Гізель був перший з професорів Києво-Могилянської академії, хто в своїх лекціях знайомив студентів з новітніми досягненнями в науці, зокрема - вченням Коперніка.

Значну увагу Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі намагався обґрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цим питанням присвячена праця Гізеля "Мир з Богом чоловіку".

Слід зазначити, що людина у Гізеля поставала не сліпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волі, повноправним господарем своєї долі і вчинків, головним критерієм яких, а також добра і зла, була совість розумної людини, що має керувати всіма її діями. Першим серед українських мислителів Гізель поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих законів, що, власне, і відбилося в його ставленні до церковних заповідей та настанов. Звеличуючи раціональне в людині, особливого значення він надавав моральному вихованню та освіті, вбачаючи в них шлях до природного земного щастя, яке досягається зусиллями людей. Гізель зробив дуже великий внесок в розвиток психологічної думки в Україні. Сучасники називали його Аристотелем. Курс психології він читав в 1645-47 роках. В основу своєї психології вчений поклав знаменитий афоризм:

"Нічого немає в інтелекті, чого б не було у відчуттях", однак він далекий від думки вважати психологічні якості відчуттями. Він поступово розкриває своєрідність психічних здібностей. Стверджує, що їх не можна зводити до вихідного чуттєвого досвіду. Мислительний компонент психіки, зокрема судження, він тлумачить в дусі мотиваційних рушійних сил. Гізель знаходить в судженнях таку якість, як впевненість, через яку інтелект стверджує чи заперечує зв'язок між предметами. В плані мотивації досліджуються переконання, правдоподібність, віра. Мислення розглядається як якість особистості. Гізель виражає яскраву тенденцію стилю бароко в психології, коли ускладнює і поглиблює мотиваційну структуру мислення компонентами почуттів, волі, несвідомого. Він аналізує співвідношення емоції і волі як ефектів розумної душі, розкриває зв'язок схильностей людини з індивідуальними проявами темпераментів. В своїх творах вчений вказує на необхідність розуміння внутрішнього розуму і волі у людських вчинках. Тоді воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

ЯВОРСЬКИЙ С. І. (1658-1722 рр.). Народився в Яворові (нині Львівська область), помер у Москві. Український та російський консервативний церковний діяч та публіцист, просвітник, проповідник, педагог та філософ. Дитинство минуло у містечку Красилівка, неподалік від Ніжина. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. З 1684 р. удосконалював знання в єзуїтських учбових закладах Львова, Любліна, Познані та Вільнюса, для чого повинен був прийняти католицтво. У 1687 р. повертається до Києва. Знов приймає православіє і стає професором Києво-Могилянської академії; викладав риторику, філософію, психологію, поетику та богослов’я. В 1689 р. подався в ченці. У 1700 р. цар Петро призначив Яворського пильним спостерігачем — наглядачем патріаршого престолу у Москві.

Яворському належить одна з видатних розробок психологічної системи академічного ґатунку, яка дотримується Аристотелевої традиції. Це була психологія, яку викладали саме як систему психологічних знань не тільки в Європі, а й в арабському світі. Логічна схема психологічної системи залишилась в цілому без змін, але вона охоплювала все нові і нові спостереження. Було узагальнено велику кількість фактів, які поставали в практиці спілкування, медицини, етнічних традицій, - усіх знань, які стосувались життя людського тіла і душі. Вчення Яворського про душу, як і інших видатних вчених — представників Києво-Могилянської колегії, розширювалось до меж антропології. Перед ним ставали не тільки теоретичні проблеми, а й ряд практичних, що мусили давати поради, як доцільно і морально поводити себе в тих або інших обставинах.

Відповідно до трьох книг Аристотеля "Про душу" Яворський будує свій психологічний курс. Показуючи традиційно встановлену специфіку кожного виду душі, специфіку форм життєдіяльності, які властиві рослинам, тваринам, людям, Яворський докладає найбільше зусиль, щоб розкрити їхню підпорядкованість в єдиній людській істоті. Він насамперед вказує на взаємозалежність таких здатностей, як рух у просторі, бажання. Рух як вихідну здатність було підкреслено, ще в стародавній анатомічній психології (Демокрит та ін.). Бажання як потяг до руху мають таку ж давню історію дослідження. Єдність душі Яворський доводить через ідею функціональної взаємодії. Одна життєва функція може сприяти або заважати іншій. Напружена дія інтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії — ознака того, що всі ці здатності походять з однієї душі. Яворський здійснює критичне осмислення теорій Аристотеля на ґрунті наукових досягнень XVII ст. В традиційну структуру психології вкладається новий зміст.

Більш вагомим доказом єдності людської душі, за Яворським, виступають генетичні підстави. Види душі - вегетативна, чуттєва, розумна — виникають як органи єдиної душі, послідовно вдосконалюються, спеціалізуються для відправлення різних дій. Одні з них з'являються в дитинстві, інші — в юності або старості. У Яворського мова йде не про різні душі, а про своєрідні інструменти і засоби природи, якими користується організм у своїй життєдіяльності. Природа йде від менш досконалих до більш досконалих дій. Матерія, з якої складається людська істота, поступово вдосконалюється у своїй організації і спочатку здійснює спонукання вегетативні, потім — чуттєві, далі — розумові. Встановивши підрозділи душі на основі її специфічних здатностей, Яворський ставить питання про ідеальну або матеріальну природу цих душ.

Зробивши принципову заяву про те, що душа розумова не залежить від матерії, Яворський все ж визнає емпіричні факти залежності духовних дій від тілесних, від предметного світу, від якого душа приймає види (ейдали) та від яких, в свою чергу, залежить процес розуміння. Користування розумом залежить від тілесних диспозицій (схильностей), хоч і не прямо, а через дії уяви. Розум спирається на уяву, остання залежить від тіла.

Рослинна і тваринна душі визначаються як матеріальні. Ці душі подільні як частини цілого, залежать від матеріального буття. Нічого нематеріального не сприймають, не утворюють універсальних, абстрактних понять. Сприймають лише те, що має колір, смак, інші матеріальні якості.

Якби душа була подільна, одна частина її грішила б, інша — каялась; одна б ненавиділа іншу. Душа перебуває у всьому тілі, і разом з тим, вона незалежна від тіла. Відокремлені частини тіла душі не мають. Ці думки Яворський пов'язує з ідеєю локалізації психічних функцій. Саме мозок має "диспозицію" (схильність) бути субстратом душі.

Відбиваючи провідні тенденції в психології XVII ст., Яворський не тільки пов'язує всі рівні душі з тілесними актами, а й акцентує увагу на рефлекторному механізмі цих актів.

Рефлекторну дію Яворський називає "необхідною відчуттєвою дією", яка уможливлюється цілісністю нервової системи, мозком. Цілісність душевних проявів він бачить в ряді механізмів пам'яті, що постають в онтогенезі. Старіючи, тварини менше пригадують речі, про які знали в молодості.

Для обґрунтування ідеї безсмертя розумної душі Яворський знаходить "етичні" аргументи: праведник, який мучився на цьому світі, мусить мати надію на щасливе життя на тому світі, де душа нечестивого очікує на муки.

Те, що людям властивий природжений потяг до життя вічного, до безсмертя, має свої засади в існуванні спеціального атрибута розумної душі — безсмертності. Страх смерті, який переживають люди, має своїм предметом не повне заперечення душевного життя, а розрив зв'язків з тими або іншими людьми — рідними, друзями, близькими. Страх смерті Яворський бачить у незнанні того, що людину очікує по той бік цього життя. Пізнаючи себе, людина позбавляється цього страху, мудро і спокійно зустрічає смерть.

Позиція Яворського у вирішенні психофізичної проблеми весь час залишається подвійною. То він доводить незалежність від тіла розумної частини людської душі, то показує численну кількість фактів з психічного життя людини, які спрямовані на доказ нерозривної єдності цієї душі. Природа душі як життєвого начала — творча. Вона не була б началом, якби не воліла, не пізнавала, не любила, не розподіляла.

У своїх психологічних дослідженнях Яворський виходить з положення про два протилежні боки мотивації людської поведінки і людського буття в цілому. Він називає їх діями іманенції та залежності від зовнішніх причин. Живій істоті властиві іманентні дії, середовище лише їх стимулює. Інші риси іманенції в актах бажання, пізнання Яворський пов'язує з божественною благістю. Пізнання виводиться з інтелекту як його іманентна властивість.

Виклавши ідеї щодо душі як начала життя, підкресливши протилежність іманентного та рефлекторного принципів дії, Яворський здійснює періодизацію людського життя. Він виходить з того, що визначає життя як центральну психологічну категорію. У зв'язку з цим він міркує над проблемою відношення життя і смерті. Переходячи до рішення конкретних проблем "психології життя", Яворський вирішує, найперше, питання про віковий поділ життя, наводить велику кількість факторів, які зумовлюють, зберігають та продовжують життя.

Виклавши основні положення своєї "психології життя", Яворський детально зупиняється на головних здібностях душі: вегетативній, відчуттєвій, руховій, розумовій та побажальній. Дві останні він звільняє від залежності тілесних структур як субстрату, проте знову докладно зупиняється на рефлекторному механізмі, поширюючи рефлекторний принцип на пояснення всіх рівнів психологічного життя людини.

Яворський починає з викладу теорій рефлекторної дуги, переходить до теорії рефлекторного кільця. Він піднімає рефлекторний принцип до рівня іманентного духу, показує рефлекс як вольову дію, покладає на рефлекторну основу психічні явища: пізнавальні, емоційні, вольові. Рефлекс стає душевним, душа, покладена на рефлекторний принцип, спонукає цим усі життєві акти.

При розгляді психічних здібностей Яворський встановлює їхні внутрішні зв'язки: пізнавання поєднує з прагненням, інтелект - з пам'яттю. Він шукає зв'язки, переходи між інтелектом, волею і почуттям.

Яворський спеціально вивчає інтелектуальну пам'ять, піднімаючи психологічні проблеми до рівня гносеологічних та онтологічних, а часом і теологічних. Цей вид пам'яті він розуміє як "акт розуму", що виходить з абсолютної повноти знань, властивих божественній істоті. Тут у Яворського перехрещуються дві природи - душі і Бога. Розумову здатність душі він наділяє властивостями безтілесного, неподільного, вічного буття, яке сповнене любові до Бога і тому здійснює його пізнання.

Пам'ять є дещо інше як розгортання божественних атрибутів через людську психіку. Сам по собі Бог як всеохоплююча реальність пам'яті не має, адже для нього немає ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього. Він завжди у всьому, все охоплює відразу.

Воля — вища розумова здатність. Воля виявляється у самовизначенні особи, її самостворенні, тому є актом вільним. Від людини залежить, робити певну справу чи не робити.

Об'єктом волі у Яворського являються такі моральні риси поведінки людини, як чесність, прихильність до добра або їм протилежні риси — нечесність, зло. Воля, керована пильною увагою, має можливість більш упевнено прямувати до добра та уникати зла. Яворський вказує на залежність актів волі від пізнання.

Психологія, що виникає в цю епоху, відображає психіку людини, об'єктом її досліджень та творчості є різні аспекти діяльності людини. Все, що створено людиною, повертається в систему її психологічних знань. Проте в цих наукових творах неповно втілені ідеальні мрії людини.

 2.2. ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ (XVIII СТОЛІТТЯ)

 

Залежність і самодосконалість як визначальні принципи психології XVIII століття в їх взаємодії перетворюються в принципи, що визначають співвідношення теоретичної і практичної діяльності людини.

В українській психології, яка розквітла в Києво-Могилянській академії, були створені значні психологічні системи. Вони відрізнялись принциповою логічною чіткістю, містили в собі великий емпіричний матеріал. В єдності логічної системи, а також в дослідних спостереженнях дедалі чіткіше виявляється ідея вчинку, яку приймають як логічний осередок психологічних систем.

Розробка цього осередку в багатьох випадках приводить до спеціальної теорії вчинку, виводить ці діяльності зі сфери пошукової категоріальності в сферу живих практичних проблем.

ПРОКОПОВИЧ Ф. (1681-1736 рр.). Народився в небагатій родині, рано залишився сиротою та виховувався у дядька по матері - ігумена Братського монастиря і ректора Києво-Могилянського колегіуму. Після успішного закінчення колегіуму пішов у ченці під іменем Самуїла, подався продовжувати навчання на Захід. Уніатські владики послали талановитого юнака до Римського колегіуму. Викладачам він сподобався і вони давали йому приватні уроки і навіть дозволили користуватись Ватіканською бібліотекою. Вони намагались залучити такого розумного хлопця до ордеру єзуїтів. Володіючи латинською мовою, Прокопович досконально ознайомився з усією літературою та рукописами, які були у бібліотеці.

Наприкінці 1704 р. юнак був уже в рідному Києві, повернувшись до православ'я, вступив до Київського братства і постригся у ченці, зі вдячністю взявши ім'я свого дядька — Феофана Прокоповича. В академії він традиційно пройшов ієрархічними сходами від професора і префекта до ректора та ігумена. Як професор курсів філософії, риторики, теології та поетики він наслідував представників красного письменства в теоріях Аристотеля, Платона, Цицерона, Фабія.

В Петербурзі, куди він переїхав на вимогу Петра І, український вчений став духовним ідеологом петровських реформ і просвітницького "абсолютизму", організатором відомої "Вченої дружини", ратував за створення Російської Академії наук та академії мистецтва. А в своєму будинку він організував першу в Росії світську школу, в якій навчалося 160 юнаків усіх станів, переважно з незаможних родин, та сиріт. Зі школи Прокоповича вийшло чимало видатних діячів науки та культури; таких як соратники М. Ломоносова — академіки С. Котельников, О. Протасов, Г. Теплов та інші.

Гуманістичні принципи, елементи світськості та корисної діяльності в ім'я суспільства Прокопович втілював завжди у практику.

Проблема ситуації, мотивації, дії та післядії (з головним акцентом на мотивації) застосовується Прокоповичем і до ширшого феномену — процесу навчання, стаючи причиною, яка уможливлює сам процес пізнання. А зміст його Прокопович бачить в широкій соціальній основі (благо батьківщини, доля нащадків, тощо). Саме красномовство він досліджує як діяльність, якій людина служить самовіддано, взявши її за сенс свого життя. Через мову одна людина "входить в іншу", роблячи великі зрушення, перебудовуючи психіку в цілому, а найбільше — її мотиваційну основу.

Прокопович вважав, що продуктивно наслідувати можна лише один взірець, це вбереже від безхарактерності, від плинного, нестійкого, суперечливого стилю.

Різнобічно розглядаючи природу почуттів та їх психологічні властивості, Прокопович досліджує їх суть, походження та види, правила збудження їх. Встановлюючи відмінності між почуттями любові, прагнення, турботи, тривоги, надій, впевненості, ревнощів, радості, ненависті, гніву та обурення, смутку, співчуття та втіхи, страху, жаху, розпачу, заздрощів, сорому.

Оскільки почуття зачіпають усі сторони людської душі, Прокопович подає загальну теорію психіки. Він покладається на звичну традицію у тлумаченні терміну "душа". Життя має три властивості: вегетативність, що дає життя кожній речі; чуттєвість — через органи зору, слуху, дотику та ін.; мислення, завдяки якому жива істота може мати судження, робити висновки. Виходячи з цього славнозвісного Аристотелевого поділу душі на види, Прокопович насамперед пов'язує почуття зі збудженнями чуттєвої душі.

В своєму екскурсі він виводить слово "почуття" із дій того предмету, що певним чином викликає в людині хвилювання.

Вплив психічних здібностей, за Прокоповичем, в ідеалі має відповідний стиль — хай це будуть тілесні, фізіологічні зміни, або ораторська діяльність та ін. Розглядаючи природу радості, він досліджує відповідний стиль її вираження.

Великий інтерес становить трактування Прокоповичем вчинку, що розглядається у зв'язку зі злочином. Щоб зрозуміти злочин, треба уважно дослідити особу і причину вчинку. Проте в дослідженні злочину як такого навіть злочин є своєрідно спрямований вчинок; та й сама кваліфікація злочину досить умовна; а сам злочин може бути витлумачений в інший час як героїчний вчинок.

Слід підкреслити, що Прокопович досліджує співвідношення головних способів існування мотивації: свідомого і несвідомого. А це не просто співвідношення, воно виражає головну суперечність людської мотивації подібно до того, як головною суперечливістю ситуації є залежність і незалежність її від тих чи інших обставин.

Чимало психологічного змісту містять сентенції, ретельно підібрані Прокоповичем, які стосуються рис вчинку, характеру, особистості людини, звичаїв тощо. Це вислови Цицерона, Вергілія, Горація, Сенеки, Овідія, Катулла та багатьох інших.

"Етика" Прокоповича є осередком для психологічної думки, адже вона говорить про людський вчинок. Звичай породжує вчинок всупереч своєму єству, тому що вчинок, виходячи зі звичаю, протиставляє себе йому і цим, у кропіткій і тривалій роботі, вже змінює звичай. Саме у звичаї криється "здоровий глузд".

З десяти розділів першої книги Прокоповича про етичні проблеми психології збереглося тільки чотири. Проте існує план "етики", в якому містяться назви всіх десяти розділів цього курсу лекцій. Перегляд цього змісту показує, що в лекціях розглядаються ґрунтовні аспекти психології. Отже, етика і є логічним завершенням самої психології, чим далі, тим більше елементів етики стають складовими психології.

Спершу досліджується природа добра, що воно таке і з чого складається. Далі стверджується, що будь-яке бажання приводить до добра і найвище добро — щастя. Розглядається питання: в чому полягає найвище щастя і чи можна його досягти в цьому житті.

В подальшому викладі етичних проблем Прокопович все пильніше приглядається до психологічних підвалин поведінки. Його цікавлять внутрішні засади людських дій, включаючи і вроджені. До них він відносить інтелект. Робиться спроба з'ясувати, чи інтелект рухає волю, а чи навпаки. Чи рухає воля нижчі здатності, чи вона є вільною основою дій.

КОЗАЧИНСЬКИЙ М. (1699-1755 рр.). Народився в місті Ямпіль. По закінченні Києво-Могилянської академії виїхав у Сербію для організації шкіл, був учителем і префектом школи в місті Карлівцях. Повернувшись до Києва, став професором, а потім префектом Києво-Могилянської академії. Після 1746 р. він — ігумен Гадяцького та Слуцького монастирів.

Як і решта викладачів Києво-Могилянської академії, Козачинський пов'язує мораль із навичками, котрі схиляють людину до почесних або ганебних дій. Головне, за твердим переконанням Козачинського, що той, хто вчиться якійсь науці і звичайно підтверджує свої принципи на ділі, не доказує абсолютну безхарактерність, роздвоєність.

Належить усвідомлювати принципи людських дій. Інтелект і воля сходиться для дій — цільових і спонукаючих. Цільові причини людських дій визначаються як мотиви, заради яких виконуються (на внутрішньому та зовнішньому рівнях) дії.

Свої психологічні міркування Козачинський відносить до моральної філософії взагалі, або до монастики, в якій, на його думку, людина має гостру потребу, адже моральна філософія та її практичне вираження являють собою істину, кінцеву мету людини, тобто Бога.

КАЛИНОВСЬКИЙ С. (1700-1753 рр.) Закінчив Києво-Могилянську академію і згодом викладав в ній філософію та риторику. Обіймав посаду префекта академії, а пізніше — префекта Московської слов'яно-греко-латинської академії; керував Петербурзькою Олександра Невського семінарією. Наприкінці життя був єпископом Новгородським.

Центральним осередком етичних і психологічних досліджень Калиновського був вчинок. У побудові теорії вчинку Калиновський виходить з ідеї моральності, розуміючи її зміст як навички жити доброчесно або ні. На відміну від китайських вчених Калиновський бере безпосередньо антагоніста вчинку — мораль. Калиновський виявляє себе сином епохи Просвітництва, стверджуючи, що воля реалізує себе, коли освіт-люється розум, котрий повчає нас, що належить робити. Він підкреслює, що справедливість, моральні чесноти залежать від знання наукового. Цю суперечливу моральну діяльність Калиновський розглядає на матеріалі вікової психології насамперед він, у зв'язку з цим, спеціально зупиняється на психології юнацького віку, підсумовуючи здобутки науки в цьому питанні за попередню історію психології. Спосте-реження його самого становлять і для сучасної психології певний інтерес. Підкреслюється гетерохронність у вияві схильностей до певної діяльності. Калиновський зауважує, що зрілі люди спираються більше на досвід у справах, у судженнях виявляють як твердість, так і об'єктивний зміст людських відносин. Це пояснюється тим, що людина розуміє основну мету життя, яка включає в себе ідею блага. Людина спонукається до дії прагненням блаженства, хоча воно для неї має поки що прихований смисл. Людина хоче бути щасливою, але ніколи не думає про блаженство як таке. Вона також не думає про мету. Калиновський не виділяє свідомого від несвідомого у мотивації. Він вивчав смисл блаженства як мотиваційно-рушійну сили. Калиновський зауважує, що людина за своєю природою ставить багато цілей, але їх належить скоординувати, вибрати провідну. Тому людина не може в один і той час мати два рівноцінних прагнення. Досліджуючи змістову сторону мотивації, Калиновський знову повертається до ідеї блаженства.

Навички інтелекту переходять у навички волі, що створює можливість переходу від мотиву до дії. Вчений приділяє увагу питанню про втілення образу в дію за допомогою "диспозиції органа рухової здатності". Разом з цим Калиновський показує певну відповідність мотиву та дії, розкриває це, а також смисл їхньої тотожності за змістом.

Аналіз моральних дій не можна здійснити без урахування емоцій. Моральний зміст навички стосується насолоди та прикрості як мотивів, які здебільшого ведуть до здійснення емоцій та актів. Отже, можна сказати, розглядається емоційна форма мотивації, на яку вже накладається ситуаційний зміст. Об'єктивно Калиновський досліджує актуальну ситуаційну значущість, яка виступає спонукою до дії. Хоч інтелектуальний аспект вчинку не виноситься на перший план, усе ж пізнання чеснот він трактує як таке, що спрямовує людські вчинки на доброчесність. Ідея вчинкової дії досліджується досконало й широко.

Доброта людського акту поєднується зі здоровим глуздом. Вчений робить спробу пояснити, як розумна природа людських дій випливає зі здорового глузду: здоровий глузд або його показ є те, чим розумна природа спрямовує людські вчинки на шлях доброчесності.

Центральною проблемою мотивації Калиновський вважав "чуттєве бажання" як риси волі: або про "хвилювання руху" він говорить як про чуттєве бажання, народжене уявою, відчуттям добра і зла.

КУЛЯБКА С. (1704-1761 рр.) Видатний просвітник, філософ, педагог, церковний та громадський діяч. По материнській лінії був онуком гетьмана. Пройшов певний курс освіти в Києво-Могилянській академії. Після її закінчення постригся в ченці Києво-Межигірського монастиря. З 1727 року по 1745 рік викладав в Києво-Могилянській академії, де пройшов шлях від педагога до професора філософії, а в 1740 році став префектом і ректором академії. В 1745 році його призначили Костромським єпископом, а через шість років — архієпископом Петербурга. Так склалося, що останні десять років він жив і працював у Росії.

Як послідовник традицій своїх вчителів, він перейняв від них зацікавленість проблемою вчинку, показав дуже тонкі переходи в його філософському, етичному й психологічному тлумаченні.

Кінцевою метою вчинку Кулябка вважає щастя. Мета обмежує щастя — прагнення, тобто визначає мотивацію. Кожне розумне створіння діє заради мети, спонукаючи себе й спрямовуючись до самої мети тому, що пізнає її як таку й відповідні їй засоби здійснення вчинку. І діє людина заради цієї мети, спонукаючи себе й спрямовуючись, хоч у своїх діях часткового характеру не завжди це усвідомлює. Вирішуючи практичні завдання, людина, як правило, не має на увазі кінцеву мету всіх своїх дій (Бога), інакше ніколи б не грішила. Звідси випливає вся конфліктність у мотиваційному визначені вчинку. Він пов'язує інтелект з досягненням істини, а волю — з досягненням добра. Ці дві психічні властивості людини існують завжди в одностайності й злагоді. Воля спонукається інтелектом; інтелект переконує волю, не тільки наочно пропонуючи для вибору з альтернатив природу об'єкта, а й виявляючи, розкриваючи при цьому суб'єкта. Кулябка також зауважує, що воля рухається чуттєвим бажанням, і це дає підставу для переживання людиною колізійності вчинку. Воля зі свого боку використовує владу щодо інтелекту зовнішніх органів тіла, а також щодо фантазії, уяви, відчуттів, загального бажання. Тоді інтелект і внутрішні органи, які є слухняними здібностями, не чинять опору волі, а в легкій дії скоряються їй, і за знаком волі інтелект, то в теорії, то на практиці, поспішає її виконати.

Аналіз людської дії робиться в плані мотиваційного періоду становлення психологічних знань. Людські дії, за Кулябкою, поділяються на вільні й мимовільні. В мотиваційному відношенні це означає свободу й несвободу в прийнятті рішень, що визначається наявністю розумності в самій дії, а цю розумність формує знання. Ось тут і виступає проблема свідомого й несвідомого, що виходить із пізнання диспозицій у теорії вчинку. Так чи інакше аналізуються такі поняття, як любов, ненависть, сум, радість, страх, скорбота та ін. Сам смисл перетерплювання вбачається в дії чуттєвого бажання відповідно до добра і зла, сприйнятого відчуттям та уявою.

КОНИСЬКИЙ Г. (1714-1801 рр.). Народився ум. Ніжині в родині козацького старшини. В 11 років Георгія віддають для навчання у Києво-Могилянську академію, яку він успішно закінчив у 1743 р.

Роки навчання юнака в академії були періодом її найбільшого розквіту: саме тоді тут викладали послідовники прогресивних ідей Нового часу: Стефан Калиновський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, видатний лінгвіст Семіон Годорський та ін.

Саме у ці роки академія стає на шлях раціоналізму. Повертається обличчям до класичної науки, до нового розуміння. У філософських курсах академії виникає жвавий інтерес до природознавчих, точних наук, які закладає на початку XVIII ст. Феофан Прокопович. Блискуча освіта і глибоке знання основ багатьох наук дало змогу Кониському сконцентрувати навколо себе видатних вчених — викладачів і студентів.

З 1745 р. Кониський — професор академії. Він викладає метафізику, логіку, філософію, етику, спираючись на новітні досягнення науки й твори таких вчених, як: Галілей, Декарт, Вольф, Коменський та ін. Кониський у своєму філософському курсі поглиблює тенденцію раціоналістичного, поклавши в основу філософського знання розкриття причин речей і явищ природи. Вчений відстоює позиції природного походження людського знання, переконує, що пізнання поглиблюється й навіть починається не з розкриття якихось вроджених ідей, а з відчуття. Цілком відповідно до духу гуманізму епохи Відродження Кониський висуває ідею активно думаючої людини. Сама людина у нього є активним началом і творчим началом в процесі пізнання світу. Кониський не розділяє принципово людину і світ, а мислить з позиції їх єдності: людина — частина природи. Вона як вінець творіння стоїть вище від усіх створених речей і відображає в собі весь світ. У людині — найвищому своєму ступені — природа досягла певної досконалості. Природа наділила людину талантом і розумом, тому вона здатна пізнавати й підкоряти природу. Основою пізнання світу у Кониського виступає досвід, практика. Відчуття, чуттєве сприйняття — основа для вироблення істинних понять, суджень та наукових теорій. Діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття.

Заключний етап чуттєвого сприйняття — діяльність оцінки. Вона притаманна, перш за все, тваринам, дає їм можливість правильно орієнтуватися, вибирати, чого потрібно уникати, а за чим слідкувати. Цю здатність тварин Кониський називає інстинктом і вважає, що інстинкт замінює тваринам інтелект.

СКОВОРОДА Г. С. (1722-1794 рр.). Народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. В дитинстві він був дуже розумним хлопчиком. Після закінчення Київської академії здійснив невеличку подорож по європейських країнах. Потім викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, звідки був звільнений за свободомислення. Після цього Сковорода протягом 25 років до самої смерті був мандрівним філософом, учителем і співаком.

Сковороду називають "українським Сократом". Пішки обходячи рідне лівобережжя та Слобожанщину, зустрічаючись з різними людьми, він з усіма вступав у диспути, у всіх випитував їх погляди на життя. Свої бесіди філософ заводив на ярмарку і в йолі, в дорозі і на відпочинку. Більш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя — у само