Історія психології, її предмет і задачі

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І ЗАДАЧІ

 

План

1. Вступ до історії психології.

2. Філософія науки

3. Психологічна наука та її предмет. Теоретич­не та емпіричне знання.

4. Історія психо­логії - особлива галузь знань.

5. Історичний шлях становлення психології як науки. Місце та значення психології в системі наук.

6. Задачі історії психології.

 

 

­ Мета курсу

Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій і напрямів сучасної психології, тенденцій її розвитку. Тільки вихо­дячи з історичного контексту можна зрозуміти їх сутність, оцінити новизну і усвідомити їх історичний смисл. Вивчення історії психо­логії має освітньо-моральне значення. «Історія більш корисна, вона наповнена мудрістю», - писав італійський філософ-гуманіст, XV ст. Лоренцо Валла. Безперечно, майбутнім психологам дуже важливо знати про становлення психології як науки. Дійсно, саме історія психології ознайомлює нас із життям людей науки, розкриває на­повнену драматизмом боротьбу ідей заради істини, викликає різні почуття: від захоплення до розчарування, на що звертають увагу вчені, які працюють в галузі історії психології. Серед них Антоніна Миколаївна Ждан, Михайло Григорович Ярошевський, Володимир Андрійович Роменець, Ірина Маноха та ін.

 

­ Психологія – галузь філософії, як і всі природничі науки.

 

­ Платон: філософія починається зі здивування.

 

Тому печатка конфронтації філософських шкіл лежить на конкретних вченнях про психічне життя. Здавна її при­родничо-наукові, матеріалістичні пояснення протистояли ідеаліс­тичним, що обстоювали версію про дух як першооснову буття. Най­частіше ідеалізм з'єднував наукове знання з релігійними віруван­нями. Але релігія відрізняється від науки сферою культури, що має свій образ думки, свої норми і принципи. Змішувати їх не потрібно. Але помилково було б вважати психологічні вчення, створені на теренах ідеалістичної філософії, ворожими науці. Ми побачимо, яку важливу роль у прогресі психологічного пізнання зіграли ідеаліс­тичні системи Платона, Лейбніца та інших філософів, що обстоюва­ли версію про природу душевних явищ, несумісних з природничо-науковою картиною світу. Оскільки ж цими явищами покриті різні форми культури - не тільки релігія, філософія, наука, але також мистецтво, причому кожна з цих форм випробовує свою історичну долю. Отже, звертаючись до історії психології, треба визначити критерії, на які варто орієнтуватися в цій галузі досліджень, щоб реконструювати її власний літопис.

 

­ “Психологія” – дослідження душі, наука про душу. Спори філософів про душу: чи існує вона, її природу, яке її призначення.

 

­ Розуміння науки: що таке наука, яку область знань можна вважати наукою (з ХІХ ст. психологію вважають наукою).

Наукове знання прийнято поділяти на теоретичне та емпіричне. Слово «теорія» (розгляд, дослідження) грецького походження. Воно означає систематично викладене про спілкування, що дозволяє по­яснювати і пророкувати явища. Узагальнення співвідносяться з да­ними досвіду, чи (з грецької) емпірії, тобто спостережень і експери­ментів, які вимагають прямого контакту з досліджуваними об'єктами. Зриме завдяки теорії «розумовими очима» здатне дати пра­вильну картину дійсності, тоді як емпіричні свідчення органів по­чуттів — ілюзорну. Про це говорить хрестоматійний приклад обер­тання Землі навколо Сонця. О.С.Пушкін у вірші «Рух», описуючи суперечку софіста Зенона, що заперечував рух, з кініком Діогеном, став на бік першого:

“Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить

Сильнее бы не мог он возразить

Хвалили все ответ замысловатый.

Но, господа, забавный случай сей

Другой пример на память мне приходит:

Ведь каждый день пред нами солнце всходит,

Однако ж прав упертый Галилей.”

Зенон у своїй відомій апорії «Стадія» поставив проблему про протиріччя між даними спостереження (самоочевидним фактом руху) і теоретичною трудністю, що виникає. Перш ніж пройти стадію (міра довжини), потрібно пройти її половину, але раніше — половину по­ловини і т.д., тобто неможливо торкнутися нескінченної кількості точок простору в кінцевий час.

Спростовуючи цю апорію мовчки, одним рухом, Діоген ігнору­вав Зенонів парадокс, Пушкін же виступив на боці Зенона, підкрес­лив велику перевагу теорії згадкою про «упертого Галілея», завдяки якому за видимою, оманною картиною світу, відкрилася істинна.

У той самий час ця істинна картина, що суперечить почуттєвому досвіду, була створена виходячи з його показань, оскільки викори­стовувалися спостереження за переміщенням Сонця по небосхил.

Тут виступає ще одна вирішальна ознака наукового знання - його опосередкованість. Знання будується за допомогою властивих науці інтелектуальних операцій, структур і методів. Це цілком на­лежить до наукових уявлень про психіку.

На перший погляд, ні про що суб'єкт не має настільки досто­вірних відомостей, як про факти свого душевного стану (адже «чужа душа - темінь»). Причому такої думки дотримувалися і деякі вчені, вважаючи, що психологію відрізняє від інших дисциплін суб'єктивний метод, чи інтроспекція («погляд усередину»), особливий «внутрішній зір», що дозволяє людині виділити елементи, з яких утворюється

структура свідомості.

Однак прогрес психології показав, що коли ця наука має спра­ву з явищами свідомості, достовірне знання про неї досягається завдяки об'єктивному методу. Саме він дає можливість непрямим, опосередкованим шляхом перетворити знання про досліджуваний індивідом стан із суб'єктивних феноменів у факти науки. Самі по собі свідчення самоспостереження, самозвіти особистості про свої відчуття, переживання тощо - «сирий» матеріал, що тільки завдя­ки обробці апаратом науки стає її емпірією. Цим науковий факт відрізняється від життєвого.

Сила теоретичної абстракції й узагальнень раціонально осмис­леної емпірії відкриває закономірний причинний зв'язок явищ.

­ науки, в рамках яких в складі філософії перебувала психологія: епістемологія, або гносеологія (наука про те, як люди пізнають світ), етика ( про доречну поведінку людей ), біологія, фізіологія (в останній час).

 

­ предмет психології і предмет історії психології

Наука психологія вивчає факти, механізми і закономірності внутрішнього стану людини, що звичайно називають душею або психікою.

Люди відрізняються один від одного за характером, здатністю запам'ятовувати і мислити, діяти або мужньо, або боязливо тощо. Такі повсякденні уявлення про розбіжності між людьми складаються у нас з малих років і збагачуються мірою нагромадження життєвого досвіду.

Іноді гарним психологом називають письменника чи суддю, а іно­ді й просто того, хто краще за інших розбирається в людях, мотивах їхніх вчинків, у їх смаках, перевагах. У цьому випадку психологом називають знавця людських душ (незалежно від того, чи читав він книги з психології, чи навчався спеціальному аналізу причин по­ведінки), тобто тут ми маємо справу з життєвими уявленнями про психіку.

Однак життєву мудрість варто відрізняти від наукового знання. Саме завдяки набутим знанням люди проникнули в таємниці математики, відкрили закони фізики й хімії, опанували атомом, космосом і комп'ютером. І не випадково наукова психологія стоїть в одному ряду з цими дисциплінами. Вона взаємодіє з ними, але її предмет важчий для розуміння, тому що складніше за людську психіку не має нічого у відомому нам Всесвіті.

­ Психологічна наука та її предмет

 

У загальному визначенні - психологія вивчає пси­хіку живих істот у різноманітних проявах. Але ця відповідь не може задовольнити.

Варто пояснити, по-перше, якими саме ознаками відрізняється психіка від інших явищ буття, по-друге, чим відрізняються наукові погляди на неї від будь-яких інших. Треба мати на увазі, що саме уявлення про психіку не було однаковим у різні часи. Протягом сторіч явища, які крилися під цим поняттям, позначалися словом «душа». Та й нині це слово часто вживається, коли мова йде про психічні якості людини, не тільки тоді, коли підкреслюють її пози­тивні якості, говорять про її душевність. Ми бачимо, що в історії психології науковий прогрес був досягнутий, коли термін “душа” поступився місцем терміну «свідомість». Це була не проста заміна слів, але дійсна революція у визначенні предмета психології. Поряд з цим з'явилося поняття про несвідому психіку. Довгий час воно за­лишалося у тіні, однак наприкінці минулого сторіччя, здобуваючи владу над розумом, перекинуло звичні погляди на всю структуру особистості і на мотиви, що рухають її поведінкою. Але і цим уявлення про сферу, досліджувану психологією як наукою, відмінною від інших, не обмежилося. Воно радикально змінилося за рахунок включення в коло явищ, що підлягають її веденню, того внутрішнього стану, якому дали визначення «поведінка». З цим знову від­булася революція в дослідженні предмета науки психології. Уже це саме говорить про глибинні зміни, що зазнали погляди на визначення предмета психології в спробах наукової думки ними опанувати, відобразити в поняттях, адекватних природі психіки, знайти методи опанування цієї природи.

Завжди потрібно розрізняти об'єкт пізнання і його предмет. Пер­ший існує сам по собі, незалежно від того чи відомий він чи ні. Інша справа - предмет науки. Вона його будує за допомогою спеціальних засобів, власних методів, теорій, категорій.

Психічні явища об'єктивно унікальні. Тому унікальним є і пред­мет науки. У той самий час їхня природа відрізняється включеністю в життєдіяльність організму, у роботу центральної нервової системи, з одного боку, у систему відносин їх носія, суб'єкта, із со­ціальним світом - з іншого. Природно, тому що будь-яка спроба освоїти предметну область психології включала поряд з вивченням того, що випробовує суб'єкт, його видимі й невидимі залежності від природних (включаючи життя організму) і соціальних факторів (різних форм стосунків індивіда з іншими людьми). Коли змінюва­лися погляди на організм і на суспільство, тоді новим змістом зба­гачувалися і наукові дані про психіку.

Отже, щоб пізнати предмет психології, не можна обмежитися тим великим колом явищ, що знайомі кожному з власних переживань і спостережень за навколишнім, зі свого психологічного досвіду.

Людина, що ніколи не вивчала фізику, може на практиці про­тягом свого життя пізнавати і розрізняти фізичні властивості речей, їхню твердість, -горючість і т.д. Так само, не вивчаючи психологію, людина здатна розбиратися в психічному стані своїх близьких. Але подібно тому, як наука розкриває перед нею побудову і закони фізичного світу, так само вона висвічує своїми поняттями таємниці психічного світу, дозволяє проникнути в закони, що ним правлять. Крок за кроком їх освоювала допитлива наукова думка, передаючи крихти здобутих нею істин новим ентузіастам. Уже це саме по собі говорить нам, що предмет науки - історичний. І ця історія зовсім не обірвалася на сьогоднішніх рубежах. Ось чому знання про пред­мет психології неможливе без з'ясування його «біографії», без від­творення «драми ідей», у якій були задіяні і найвидатніші постаті людства, і скромні трудівники науки.

Звичайно, психології за своїми теоретичними досягненнями і практикою зміни життя далеко до фізики. Досліджувані фізикою явища невимірне перевершують фізичні - за своєю складністю їх­нього пізнання. Фізик А.Ейнштейн, знайомлячись з дослідами пси­холога Ж. Піаже, помітив, що вивчення фізичних проблем - дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.

Проте і про дитячу гру, як особливу форму людської поведінки, відмінної від ігор тварин (у свою чергу цікавого феномена), психоло­гія знає тепер чимало. Вивчаючи дитячу гру, психологія відкрила ряд факторів і механізмів, що стосуються закономірностей інтелек­туального і морального розвитку особистості, мотивів її рольових реакцій, динаміки соціального сприйняття.

Просте, усім зрозуміле слово гра - маленька вершина гігант­ського айсберга душевного життя, сполученого з глибинними соціаль­ними процесами, історією культури, випромінюваннями таємничої людської природи. Склалися різні теорії гри, що пояснюють за допомогою методів наукового спостереження й експерименту її різноманітні прояви: від теорії й емпірії - до практики, насамперед педагогічної (але й не тільки до неї).

 

­ предмет історії психології

­

Історія науки - особлива галузь знання, її предмет зовсім ін­ший, ніж предмет тієї науки, розвиток якої вона вивчає.

Варто мати на увазі, що про історію науки можна розглядати з двох позицій. Історія - це те, що реально відбувається в часі і про­сторі як процес. Він йде своєю чергою незалежно від того, яких по­глядів дотримуються ті чи інші індивіди. Це ж стосується й розвитку науки. Як неодмінна складова культури, вона виникає і змінюється

незважаючи на те, які думки з приводу цього розвитку висловлю­ють різні дослідники в різні епохи й у різних країнах.

Що ж до психології, століттями народжувалися і змінювали одне одного уявлення про душу, свідомість, поведінку. Відтворити об'єктивну картину цієї зміни, виявити, від чого вона залежала, і по­кликана історія психології.

Таким чином, психологія як наука вивчає процеси, форми та за­кономірності психічної діяльності. Історія психології описує і пояс­нює, як саме ці факти й закони були відкриті (часом у болісних по­шуках істини) людському розуму. Тому, якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і сприймань, пам'яті і волі, емоцій і характеру, то предметом історії психології є діяльність людей, які вивчають психічний світ.

Визначена послідовність у зміні основних «формацій» науково­го мислення (його стилів і структур): кожна «формація» визначає типову для даної епохи картину психічного життя. Закономірності цієї зміни (перетворення одних категорій і понять в інші) вивчають­ся історією психології і тільки нею. Звідси - її унікальні задачі. Перша задача - це вивчати закономірності розвитку знань про пси­хіку. Друга - розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення. Третя - з'ясувати залежність зародження і сприйняття знань від соціокультурного контексту, від ідеологічних впливів на наукову творчість, тобто від потреб су­спільства (бо наука — не ізольована система, вона покликана задо­вольняти потреби). Четверта задача - осмислити роль особистості, її індивідуального шляху в становленні самої науки.

План

1. Загальний нарис розвитку античної психологічної думки.

2. Погляди вче­них античності на природу психічного.

3. Підсумки розвитку античної психологічної думки.

 

Уявлення про душу існували з найдавніших часів. Йдеться про особливості давньогрецької цивілізації, досягнення якої не повинні розглядатися ізольовано від досягнень стародавнього Сходу.

Це стосується античної філософії, що охоплює всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було зумовлено корінними зміна­ми в матеріальному житті людей, своєрідною «промисловою рево­люцією», пов'язаною з переходом в сфері виробництва від бронзи до виплавляння заліза.

Широкого застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами, що призвело до встановлення нового типу рабовласницького суспільства - ра­бовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відно­син, швидке розширення економічних зв'язків, установлення мор­ської гегемонії - усе це робило значні перетворення в житті і свідо­мості древніх греків, від яких нові обставини вимагали енергії, іні­ціативи. Розхитуються колишні вірування, швидкими темпами йде акумуляція знання - математики, астрономії, географії, медицини. Ускладнюється критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Мислення індивіда спрямовується до філософських узагальнень, що охоплюють світобудову в єдино­му образі. Виникають перші філософські системи, автори яких намагаються пояснити першооснову всесвіту, що народжує все не­вичерпне багатство явищ, той чи інший вид матерії: воду (Фалес), невизначену нескінченну речовину «алейрон» (Анаксимандр), по­вітря ( Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нове розуміння світу, але й нова людина. Інди­від виводився з-під влади міфологічних істот, що живуть на Олім­пу. Перед ним відкривалася перспектива розуміння законів буття через спостереження і логіку. Приймаючи рішення, індивід вже не міг покладатися лише на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до розуміння всесвіту.

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальний характер (плину, зміни) психічних станів у поєднанні з допсихічними, про різні перехідні один в інший рівні душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпо­рядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріаль­ного світу - назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання.

Нові вчення виникають не в континентальній Греції з її сільсько­господарським укладом, а в грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії: у Мілеті й Ефесі - найбільших торгово-промислових і куль­турних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності Схід давньогрецького світу перестає бути осередком філософської думки. Ним стає Захід. Виникають вчення Парменіда (кінець VI ст. до н.е.) в Елеї та Емпедокла (490-430 pp. до н.е.) в Аг-ригенті на острові Сицилія, поширюється філософія напівлегендар-ного Піфагора з острова Самос.

Після греко-персидських воєн (V ст. до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філо­софії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокрита, що створив атомістичну теорію, Гіппократа, погляди якого на природу морганізму мали значення не тільки для медицини, але й для філософії, Анаксагора, який проголошував, що природа побудована з дрібних матеріальних часток, що упорядковуються внутрішньо властивим їй розумом.

Афіни V-ro століття до н.е. — центр інтенсивного розвитку фі­лософської думки. У цей період розгорнулася діяльність «вчителів мудрості» - софістів, їхня поява була обумовлена розквітом рабо­власницької демократії. Виникли установи, які вимагали красно­мовства, освіченості, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на громадян не зовнішнім приму­сом, а шляхом впливу на їхній інтелект і почуття.

Проти софістів, що довели відносність і умовність людських по­нять і встановлень, виступив Сократ. Він учив, що в поняттях і цін­ностях повинно бути загальне - непорушний зміст.

Два великих мислителі IV ст. до н.е. - Платон і Аристотель - створили системи, що протягом багатьох століть впливали на філософсько-психологічну думку людства.

З піднесенням Македонії (IV ст. до н.е.) створюється грандіозна імперія, після розпаду якої починається новий період, - елліністич­ний. Для нього характерні зміцнення тісних зв'язків між грецькою культурою і культурою народів Сходу, а також розквіт у деяких елліністичних центрах (особливо в Олександрії) дослідних і точних наук. Основні філософські школи цього періоду були представлені перипатетиками - послідовниками Аристотеля, епікурейцями - по­слідовниками Епікура (341-270 pp. до н.е.) та стоїками.

Філософські вчення елліністичного періоду зосереджені на етич­них проблемах. Положення особистості в суспільстві докорінно змі­нилося. Вільний грек втрачав зв'язок зі своїм містом-полісом і опи­нявся у вирії бурхливих подій. Його положення в мінливому світі ставало хитким, що породжувало індивідуалізм, ідеалізацію способу життя мудреця, непідвласного нібито грі зовнішніх стихій.

Зростала недовіра до пізнання людиною природи. Виник скеп­тицизм, родоначальник Піррон, який проповідував повну байдужість до всього, що існує («атараксію»), відмову від діяльності, стримуван­ня від суджень про будь-що. В ідеологічному плані вчення стоїків, епікурейців, скептиків утверджували покірність індивіда стосовно військових рабовласницьких монархій, що виникли після розпаду імперії Олександра Македонського. Мудрість убачалася не в тім, щоб пізнавати природу речей, а в тім, щоб установлювати правила поведінки, що дозволяють зберегти несхитність у круговороті со­ціально-політичних та військових потрясінь.

Давній Рим, розвиток культури якого безпосередньо пов'язаний з досягненнями елліністичного періоду, відомий такими мислителя­ми, як Лукрецій (І ст. до н.е.) і Гален (II ст. н.е.).

Пізніше, коли повстання рабів і громадянські війни почали по­трясати Римську імперію, широкого поширення отримали погляди, ворожі матеріалізму і дослідному вивченню природи (Платон, нео­платонізм).

Софісти

Зовсім новий бік пізнання душевних явищ відкрили філософи - софісти (від грець, «софія» - мудрість), їх цікавила не природа з її незалежними від людини законами, а сама людина, що, як говорив перший софіст Протагор, «є мірою всіх речей». Згодом софістами стали називати лжемудреців. Але в історії психологіч­ного пізнання діяльність софістів відкрила новий об'єкт: відносини між людьми, досліджувані з використанням засобів, що покликані довести і вселити будь-яке положення незалежне від його вірогід­ності.

У зв'язку з цим детально обговорювалися прийоми логічних мір­кувань, побудови мови, характер взаємин між словом, думкою і пред­метами, що сприймаються. «Як можна що-небудь передати за до­помогою мови, — запитував софіст Горгій, — якщо її звуки нічого загального не мають з речами, що позначаються ними?» І це не було лише логічним хитруванням, але ставило реальну проблему. Вони, як і інші питання, що обговорювалися софістами, підготували роз виток нового напрямку в розумінні душі.

Були залишені пошуки природної «матерії» душі. На передній план виступило вивчення мовної і розумової діяльності з погляду її використання для маніпулювання людьми, їхня поведінка ставилася в залежність не від матеріальних причин, як це уявлялося колишнім філософам, що увібрали душу в космічний кругообіг. Тепер вона попадала в мережу довільних логіко-лінгвістичних хитроспле­тінь. З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості су­ворим законам і невідворотним причинам, що діють у фізичній природі. Мова і думка позбавлені подібної невідворотності; вони повні умовностей і залежать від людських інтересів і пристрастей. Тим самим дії душі здобували невизначеність.

Повернути діям душі міцність і надійність, що кореняться не у вічних законах макрокосмосу, а у внутрішньому ладу самої ду­ші, прагнув один із видатних мислителів давнього світу Сократ (469-399 pp. до н.е.). Син скульптора й акушерки, він одержав загальну для афіняна того часу освіту та став філософом. Філософи обговорювали проблеми теорії пізнання етики, політики, педагогіки з будь-якою людиною, яка погодиться відповідати на запитання в будь-якому місці - на вулиці, на ринковій площі, у будь-який час. Сократ на відміну від софістів не брав грошей за філософствування, і серед його слу­хачів були люди різних політичних переконань, ідейного і мораль­ного складу. Зміст філософської діяльності Сократа (що одержала назву «діалектика» - перебування істини за місцем бесіди) полягав у тому, щоб за допомогою певним чином підібраних запитань до співрозмовника отримати щиру відповідь (так званий сократовий метод). Обговорювалося велике коло «життєвих понять» про спра­ведливість, несправедливість, добро, красу, мужність тощо.

Сократ вважав своїм обов'язком брати активну участь у гро­мадському житті Афін. При цьому він далеко не завжди погоджу­вався з думкою більшості в народних зборах і в суді присяжних, що вимагало чималої мужності, особливо в період правління «тридцяти тиранів». Свою незгідність з більшістю Сократ вважав результатом того, що він завжди прагнув до дотримання законів, справедливості, про які не завжди піклується більшість людей. Він був звинуваче­ний у тім, що «не шанує богів і розбещує юнацтво», і присуджений до смерті 361 голосом з 500 суддів. Сократ мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши прохання своїх учнів про втечу як порятунок.

Сократ не записував своїх міркувань, вважаючи, що тільки жи­ва бесіда веде до потрібного результату — виховання особистості. Тому важко цілком реконструювати його погляди, про які нам відомо з трьох основних джерел - комедій Аристофана, спогадів Ксенофонта і творів Платона. Усі ці автори підкреслюють, що саме Сократ уперше розглядав душу як джерело моральності людини, а не як джерело активності тіла (як це було прийнято в теоріях Геракліта і Демокрита). Сократ говорив про те, що душа - психічна якість ін­дивіда, властива йому як розумній істоті, що діє відповідно до мо­ральних ідеалів. Такий підхід до душі не міг виходити з думки про її матеріальність, а тому одночасно з виникненням погляду на зв'я­зок душі з моральністю виникає і новий погляд на неї, що пізніше був розроблений учнем Сократа Платоном.

Говорячи про моральність, Сократ пов'язував її з поведінкою людини. Моральність - це благо, реалізоване у вчинках людей. Од­нак для того, щоб оцінити той чи інший вчинок як моральний, по­трібно попередньо знати, що таке благо. Тому Сократ пов'язував моральність з розумом, вважаючи, що чеснота складається зі знан­ня добра й у дії відповідно до цього знання. Наприклад, хороброю є та людина, що знає, як потрібно поводитися під час небезпеки і по водиться відповідно до своїх знань. Тому, насамперед, треба навчити людей, показати їм різницю між добрим і поганим, а потім оцінювати їхню поведінку. Пізнавши різницю між добром і злом, людина починає пізнавати й самого себе. Таким чином, Сократ при ходить до найважливішого положення своїх поглядів, пов'язаного з переносом центру дослідницьких інтересів з навколишньої дійсності на людину.

Девіз Сократа - «Пізнай самого себе». Під пізнанням самого себе Сократ розумів не звертання «усередину» - до власних переживань і станів свідомості (саме поняття про свідомість на той час ще не вичленилось), а аналіз вчинків і відносин до них, моральних оцінок і норм людської поведінки в різних життєвих ситуаціях. Це вело до нового розуміння сутності душі.

Якщо софісти прийняли за вихідний пункт відношення людини не до природи, а до інших людей, то для Сократа найважливішим стає відношення людини до самої себе як носія інтелектуальних і моральних якостей. Згодом навіть говорили, що Сократ був піонер психотерапії, намагаючись за допомогою слова оголити те, що приховано за зовнішніми проявами роботи розуму.

У всякому разі, його методика таїла ідеї, що зіграли через багато сторіч ключову роль у психологічних дослідженнях. По-перше, робота думки ставилася в залежність від задачі, що створює перешкоду для її звичного плину. Саме такою задачею була система питань, що Сократ обрушував на співрозмовника, викликаючи тим самим його розумову активність. По-друге, ця активність споконвічно носила характер діалогу. Обидві ознаки: а) спрямованість думки, створювана задачею, і б) діалогізм, що припускає - пізнати споконвічне соціальне, оскільки корениться у спілкуванні суб'єктів стали в XX ст. головними орієнтирами експериментальної психології мислення. Про цього філософа, що став на усі століття ідеалом безкорисливості, чесності, незалежності думки, ми знаємо зі слів його учнів. Сам же він ніколи нічого не писав і вважав себе не вчителем мудрості, а людиною, що пробуджує в інших прагнення істини.

Після Сократа, у центрі інтересів якого була переважно розумова мова діяльність (її продукти і цінності) суб'єкта, поняття про наповнилося новим предметним змістом. Його складали особливі сутності, яких фізична природа не знає. Ідеї, висунуті Сократом, поглиблені в теорії його видатного учня Платона. Платон (428-348 pp. до н.е.) народився в знатній афінській родині. Його різнобічні здібності виявилися дуже рано і послужили підставою для багатьох легенд, найбільш розповсюджена з яких приписує йому божественне походження (робить його сином Аполлона). Справжнє ім'я Платона - Аристокл, але ще в юності він одержує нове ім'я - Платон, що значить широкоплечий (у ранні ро­ки він захоплювався гімнастикою). Платон мав поетичний дар, його філософські праці написані гарною літературною мовою, у них ба­гато художніх описів, метафор. Однак захоплення філософією, ідея­ми Сократа, учнем якого він стає в Афінах, відвернуло Платона від наміру присвятити своє життя поезії. Вірність філософії і своєму великому наставникові Платон проніс через усе життя. Після тра­гічної смерті Сократа Платон залишає Афіни, присягнувши ніколи більше не повертатися в це місто.

Його подорожі тривали близько десяти років і закінчилися тра­гічно - він був проданий у рабство сицилійським тираном Діонісієм, що спочатку попросив Платона допомогти йому в будівництві «ідеаль­ної держави». Друзі Платона, довідавшись про це, зібрали необхід­ну для викупу суму, але Платон був уже звільнений. Тоді зібрані гроші були вручені Платонові, він купив ділянку землі на північно-західній окраїні Афін і заснував там свою школу, що назвав Ака­демією. Уже в похилому віці Платон робить другу спробу взяти участь в державних справах, намагаючись створити «ідеальну дер­жаву» вже разом із сином Діонісія - Діонісієм молодшим, однак і ця спроба закінчилася невдачею. Розчарування в навколишньому затьмарило останні роки життя Платона, хоча він був до кінця днів оточений багатьма учнями і послідовниками, серед яких був і Аристотель. Платон спирався не тільки на ідеї Сократа, але й на деякі по­ложення піфагорійців, зокрема на обожнювання числа. Над ворота­ми Академії Платона було написано: «Той, хто не знає геометри, да не ввійде сюди». Прагнучи створити універсальну концепцію, що поєднує людину і космос, Платон вважав, що навколишні предмети є результатом з'єднання душі, ідеї, з неживою матерією.

Платон вважав, що існує ідеальний світ, у якому знаходяться Душі, чи ідеї, речей, ті зроблені зразки, що стають прообразами ре­альних предметів. Досконалість цих зразків недосяжна для предме­тів, але змушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але й метою реальної речі. В принципі, ідея Платона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але під враженням якого є всі речі, що входять до цього поняття. Так, не існує якоїсь узагальненої людини, але кожна з них є нібито варіацією поняття «людина».

Оскільки поняття незмінне, то й ідея, чи душа, з погляду Платона, постійна, незмінна та безсмертна. Вона є охоронницею мopaльності людини. Будучи раціоналістом, Платон вважав, що поведінка повинна збуджуватися і направлятися розумом, а не почуттями, і виступав проти Демокрита та його теорії детермінізму, стверджуючи про можливості волі людини, волі його розумної поведінки. Душа, за Платоном, складається з трьох частин: що жадає, жагуча та розумна. Що жадає і жагуча душі повинні підкорятися розумній котра одна може зробити поведінку моральною. У своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома конями. Чорний кінь - душа, що жадає, - не слухає наказів і потребує постійної вузди, тому що він прагне перевернути колісницю, скинути її в прірву. Білий кінь - жагуча душа, хоча й намагається йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і потребує постійне догляду. І, нарешті, розумну частину душі Платон ототожнює з візником, що шукає правильний шлях і направляє по ньому колісницю, керуючи конями. В описанні душі Платон притримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і гарні часі душі: розумна частина для нього є однозначно гарною, тоді як душа, що жадає, і жагуча - поганими, низькими.

Душа постійна і людина не може її змінити, тому і зміст тих знань, що зберігаються в душі, теж незмінні, а відкриття, здійснені людиною, є, по суті, не відкриттями чогось нового, а лише усвідомленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мислення Платон розумів як пригадування того, що душа знала у своє му космічному житті, але забула при переселенні у тіло. І саме мислення, що він вважав головним когнітивним процесом, є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняття інтуїція, що веде до творчого мислення). Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон говорив про відчуття, пам'ять і мислення, причому він першим заговорив про память як про самостійний психічний процес. Він дає пам'яті визначення «відбиток персня на воску» - і вважає її одним з найважливіших етапів у процесі пізнання навколишнього. Сам процес пізнання в Платона, як уже говорилося, з'являвся у вигляді пригадування. Отже, пам'ять була сховищем усіх знань як усвідомлених, так і неусвідомлюваних на даний момент.

Однак Платон вважав пам'ять, як і відчуття, пасивним процесом та протиставляв її мисленню, підкреслюючи його активний характер. Активність мислення забезпечується його зв'язком із мовою, про що говорив ще Сократ. Платон розвиває ідеї Сократа, доводячи, що мислення є діалогом душі із самим собою (говорячи сучасною мо­вою - внутрішня мова).

Дослідження Платона заклали нові тенденції не тільки у філосо­фії, але й у психології. Він уперше виділив етапи в процесі пізнан­ня, відкривши роль внутрішньої мови й активність мислення. Він також уперше представив душу не як цілісну організацію, але як визначену структуру, що зазнає тиску протилежних тенденцій, що конфліктують, мотивів, що не завжди можливо примирити за допо­могою розуму. (Ця ідея Платона про внутрішній конфлікт душі стане особливо актуальною в психоаналізі, тоді як його підхід до проблеми пізнання відіб'ється на позиції раціоналістів.)

Однак погляди Платона взявся перебороти Аристотель (384-322 pp. до н.е.), відкривши нову еру в розумінні душі як пред­мета психологічного знання. Джерелом знання взяв не фізичні тіла і безтілесні ідеї, але організм, де тілесне і духовне утворюють нероз­дільну цілісність. Душа, за Аристотелем, — не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом та дуалізмом Платона.

Аристотель був сином медика при македонському царі і сам го­тувався до медичної професії. З'явившись сімнадцятилітнім юнаком в Афіни до шістдесятирічного Платона, він кілька років навчався в його Академії. Відома картина Рафаеля «Афінська школа» зобра­жує Платона, який вказує рукою на небо, Аристотеля - на землю. У цих образах відображено розходження в орієнтирах двох вели­ких мислителів. За Аристотелем, ідейне багатство світу приховане в почуттєво сприйнятих земних речах і розкривається в прямому спілкуванні з ними.

На околиці Афін Аристотель створив власну школу, названу Лікеєм (пізніше словом «ліцей» стали називати привілейовані навчаль­ні заклади, яких сьогодні досить багато у різних країнах і в Україні також). Це була крита галерея, де Аристотель, звичайно прогулю­ючись, вів заняття. «Правильно думають ті, - говорив Аристотель своїм учням, - хто вважає, що душа не може існувати без тіла і є тілом».

Кого мав на увазі Аристотель, коли казав, хто «правильно думає»? Очевидно, що не натурфілософів, для яких душа - це най тонше тіло. Але й не Платона, що