Психологічні погляди в епоху еллінізму

Як уже говорилося, після походів царя Олександра Македон ського (IV ст. до н.е.) виникла найбільша імперія стародавнього світу. Її наступний розпад відкрив новий період в історії давнього світу елліністичний - з характерним для нього синтезом елементів культур Греції і країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно змінилося. Вільний грек утрачав зв'язок з рідним містом, стабільним соціальним середовищем і потрапляв в умови непередбачених змін. З усе більшою гостротою він відчував несталість свого існування у світі, що змінився. Ці зрушення у реальному положенні й у самовідчутті осо­бистості наклали відбиток на уявлення про душевне життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелектуальні досягнення колишньої епохи ставиться під сумнів. Виникає філософія скепти­цизму, що рекомендує взагалі утримуватися від суджень, які стосу­ються навколишнього світу, через їхню недоведеність, відносність, залежність від звичаїв тощо (Піррон, кінець IV ст. до н.е.). Така інтелектуальна настанова виходила з етичної мотивації. Передбача­лося, що відмова від пошуків істини дозволить знайти душевний спокій, досягти стану, коли зникають будь-які хвилювання.

Ідеалізація способу життя мудреця, усунутого від гри зовніш­ніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність у хиткому світі, протистояти потрясінням, що загрожують самому існуванню, направляла інтелектуальні пошуки двох інших філо­софських шкіл, що домінували в елліністичний період, - стоїків і епікурейців. Пов'язані зі школами класичної Греції, вони переос­мислили їх ідейну спадщину відповідно до духу нової епохи.

Стоїки

Школа стоїків виникла у IV ст. до н.е., одержала свою назву за іменем того місця в Афінах («стояти» - портик храму), де її заснов­ник Зенон (не плутати із софістом Зеноном) проповідував своє вчен­ня. Уявляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікацій вогняного повітря (пневми), стоїки вважали людську душу однією із таких модифікацій.

Під пневмою (вихідне значення слова - вдихувати повітря) перші натурфілософи розуміли єдиний природний, матеріальний початок, що пронизує як зовнішній фізичний космос, так і живий організм, і псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок), що в ньому перебуває. В Анаксимена, як і у Геракліта та інших натурфілософів, пог­ляд на псюхе, як частку повітря чи вогню, означав її породженність зовнішнім, матеріальним космосом. У стоїків же злиття псюхе і природи набуло іншого змісту. Сама природа спиритуалізувалася, наділяючись ознаками, властивими розуму, але не індивідуального, а понадіндивідуального. Відповідно до цього вчення світова пневма ідентична світовій душі, «божественному вогню», що є логосом, як вважали пізніші стоїки, - долею. Щастя людини вбачалося в тім, щоб жити відповідно до логосу.

Як і їхні попередники в класичній Греції, стоїки вірили в наявність розуму, в те, що людина не досягає щастя через незнання того, де воно є. Але якщо колись існувала гармонічна особистість у повноцінному житті якої зливаються розумне і почуттєве (емоційне), то у мислителів елліністичної епохи, в умовах соціальних негараздів, страху, незадоволеності, тривоги, ставлення до емоційних потрясінь (афектів) змінилося.

Стоїки оголосили афектам війну, вбачаючи в них «псування розуму», оскільки вони виникають через «неправильну» діяльність розуму. Задоволення і страждання - помилкові судження про сьогодення; бажання і страх - настільки ж помилкові судження майбутнє. Від афектів варто лікувати як від хвороб, їх потрібно «з коренем виривати з душі». Тільки розум, вільний від будь-емоційних потрясінь (як позитивних, так і негативних), здатен правильно керувати поведінкою. Саме це дозволяє людині виконувати своє призначення, свій обов'язок і зберігати внутрішню волю.

Ця етико-психологічна доктрина, звичайно, сполучалася з установкою, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати психотерапевтичною. Люди відчували потребу в тім, щоб встояти перед драматичними поворотами життя, що позбавляють душевної рівноваги. Вивчення мислення і його ставлення до емоцій не мало абстрактно-теоретичного характеру, а співвідносилося з реальним життям, з навчанням мистецтву жити. Усе частіше до філософі зверталися для обговорення і вирішення особистих, моральних проблем. Із шукачів істин вони перетворювалися в цілителів душ, пізніше стали священики та духовенство.

Епікурейці

На іншій космологічній основі, але з тією ж орієнтацією на пошуках щастя і мистецтва жити, ґрунтувалася школа Епікура (кінець IV ст. до н.е.) У своїх уявленнях про природу епікурейці спиралися на атомізм Демокрита. Однак на противагу демокритовому вченню про обов'язковість руху атомів за законами, що виключають випадковість, Епікур припускав, що ці частки можуть відхилятися від своїх закономірних траєкторій. Такий висновок мав етико-психологічне підґрунтя.

На відміну від версії про «тверду» причинність в усьому, що відбувається у світі (а також і душі), епікурейці допускали довіль­ність, спонтанність змін, їхній випадковий характер. З одного боку, такий підхід віддзеркалював відчуття непередбачуваності людського існування, з іншого боку - визнавав можливість довільних відхи­лень, закладених у природі речей, виключав строгу зумовленість вчинків, пропонував певну свободу вибору. Іншими словами, епіку­рейці вважали, що особистість здатна діяти на свій страх і ризик. Утім, слово «страх» тут можна вжити тільки метафорично: весь зміст епікурейського вчення полягав у тому, щоб, перейнявшись ним, люди рятувалися саме від страху.

Цій меті служило і вчення про атоми: живе тіло, як і душа, складається з атомів, що рухаються в пустоті, що у момент смерті розсіюються за загальними законами вічного космосу. А як так, то «смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, коли ж смерть настає, то нас уже немає».

Представлена у вченні Епікура картина природи і місця людини в ній сприяла досягненню безтурботності духу, свободи від страхів, насамперед, перед смертю і богами (які, існують між світами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтур­ботне існування).

Як і багато стоїків, епікурейці міркували про шляхи досягнення незалежності особистості від зовнішнього. Кращий шлях вони вба­чали в самоусуненні від усіх суспільних справ. Саме така поведінка дозволяє уникнути смутку, тривог, негативних емоцій і в такий спосіб отримати насолоду, тому що вона є не що інше, як від­сутність страждання.

Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лукрецій (І ст. до н.е.). Він критикував вчення стоїків про розум, розлитий у ви­гляді пневми. У дійсності, за Лукрецієм, існують тільки атоми, що рухаються за законами механіки, в результаті чого виникає і сам розум. У пізнанні первинними є відчуття, перетворені (на зразок того, «як павук плете павутину») в інші образи, що приводять до розуму.