Проблеми моральної поведінки і виховання

Елліністичний період характеризується тим, що у центр уваги психологів різних напрямів попадає проблема етичної (моральної поведінки. І для стоїків, і для епікурейців мали велике значення дослідження критеріїв морального й аморального, за якими можна оцінювати поведінку людини. Головною причиною розбіжності позицій стоїків і епікурейців було питання про стосунки особистості і суспільства.

Ще в культурі Давньої Греції виникла думка про те, що сильна, значима особистість має право на свої закони, на власну позицію, і її вчинки треба оцінювати за іншими етичними нормами, ніж життя простої людини.

Такою була школа кініків. Єдиний шлях для морального самовдосконалення - це шлях до себе, шлях, що обмежує контакти і залежність від зовнішнього світу. Найкраще таке самовдосконалення починати з раннього дитинства, тому і повинні існувати спеціальні школи кініків для дітей (хоча таке навчання можливе й у зрілому віці).

Шлях морального розвитку і навчання в школах кініків складалося з трьох ступенів - аскеза, ападейкія й автаркія. Перший полягав у відмові від комфорту і благ, що дає суспільство. Кініки ходили в старому одязі, у лахмітті, навіть у дощ і холод не визнавали теплих речей, небагато їли, не мали постійного житла, могли спати і під відкритим небом, не милися. Вони заперечували всі досягнення побутової культури, прагнучи до всепрощення. У такий спосіб переборювалася, на їхню думку, залежність від суспільств що в обмін на комфорт жадало від людини зради себе. На наступному ступені людині вселяли думку ігнорувати знання, накопичені суспільством; неграмотність вважалася навіть достоїнством. На третьому ступені незалежності людину привчали не звертати уваги на суспільну думку, на похвалу й осудження. З цією метою була придумана спеціальна вправа, яка полягала в тім, що учень повинен був просити милостині у мармурової статуї. Успішною вважалася така поведінка, коли він продовжував свої благання, незважаючи на кам'яне, холодне мовчання статуї. Так само учнів привчали не звертати уваги на глузування, образи і погрози, якими супроводжувалася їхня поява в громадських місцях у рваному та брудному одязі. Фактично кініки, прагнучи до незалежності, навчали не так самодостатності, скільки негативному ставленню до суспільства.

Більш розповсюдженими були погляди Епікура, який доводив, що не негативізм, але відчуження, відхід від суспільства є найбільш етично вірним шляхом духовного саморозвитку і самовдосконалення. Він вважав, що єдиним джерелом і добра, і зла є сама людина, во­на - головний суддя власних учинків. Таким чином, джерело актив­ності, як і джерело моралі, укладено у самій людині. Епікур виступав проти твердження, що моральною є тільки поведінка, заснована на розумі. Він вважав, що не розум, але почуття керують поведінкою людини, викликаючи в ній прагнення робити те, що викликає задо­волення, і уникати тих об'єктів, що викликають невдоволення.

Одним з головних постулатів школи стоїків було те, що людина не може бути абсолютно вільною, тому що вона живе за законами того світу, в який попадає. При цьому ми не можемо вибрати ні п'єси, у яку потрапили, ні своєї ролі. Це дано долею, яку ніхто не може змінити. Що ж може сама людина? Вона може тільки з достоїн­ством грати ту роль, що їй уготована. Таким чином, головний мо­ральний закон - необхідність зберегти свою сутність, своє достоїн­ство в будь-яких найважчих умовах. Людина з ранніх років повинна зрозуміти, що вона не в змозі змінити свою долю, ухилитися від неї, вважали стоїки. Тому, хочеш ти чи ні, все одно будеш виконувати волю долі. Але ти можеш являти собою жалюгідне видовище пла­кальника і не розуміти своєї мети людини, а можеш йти по життю з гордо піднесеною головою, усвідомлюючи, куди йдеш.

Стоїки підкреслювали, що сильна людина в будь-яких умовах, навіть у рабстві й у в'язниці, є внутрішньо вільною.

Олександрійська наука

В елліністичний період виникли нові центри культури, де різні течії філософської думки на Сході взаємодіяли із західною. Серед цих центрів виділялися створені в Єгипті у III ст. до н.е. (при ди­настії Птоломеїв, заснованої одним з полководців Олександра Ма­кедонського) бібліотека і музей в Олександрії. Музей являв собою дослідницький інститут, де проводилися дослідження в різних га­лузях науки, у тому числі з анатомії та фізіології.

Так, лікарі Герофіл і Еразистрат, праці яких, на жаль, не збе­реглися, значно удосконалили техніку вивчення організму, зокрема головного мозку. До найважливіших, зроблених ними відкриттів належить встановлення розходжень між чуттєвими і руховими нервами, через дві з лишнім тисячі років це відкриття лягло в основу найважливішого для фізіології і психології вчення про рефлекси.

Великим дослідником душевного життя був давньоримський лікар Гален (II ст. до н.е.). Ним написано понад 400 трактатів з філософії й медицини, з яких збереглося близько 100 (переважно з медицини). Гален синтезував досягнення античної психофізіології в детально розроблену систему, що слугувала основою уявлень організм людини протягом наступних століть. У праці «Про час людського тіла» він, спираючись на безліч спостережень і експериментів та узагальнивши пізнання медиків Сходу і Заходу, у тому числі олександрійських, описав залежність життєдіяльності цілісного організму від нервової системи.

У ті часи заборонялося анатомування людських тіл, усі де ставилися на тваринах. Але Гален, оперуючи гладіаторів (рабів, яких римляни не вважали за людей), зміг розширити медичні уявлення про людину, насамперед, про її головний мозок, де, як вважав, виробляється і зберігається «вищий сорт» пневми як носія розуму.

Широкою популярністю протягом багатьох сторіч користувалося розвинене Галеном (слідом за Гіппократом) вчення про темпераменти як про пропорції, у яких змішані кілька основних «соків». Темперамент із перевагою «теплого» він називав мужнім і енергійним, з перевагою «холодного» — повільним тощо.

Велику увагу Гален приділяв афектам. Ще Аристотель писав, що, наприклад, гнів можна пояснити або міжособистісними відносинами (прагнення помститися за образу), або «кипінням крові» в організмі, Гален стверджував, що первинними при афектах є зміни в організмі («підвищення серцевої теплоти»), прагнення ж помстися - другорядне.

Велику популярність набуло також вчення філософа-містика з Олександрії - Фелона (І ст. н.е.), який вчив, що тіло - це порох, що одержує життя від подиху божества. Цей подих і є пневма. Уявлення про пневму, що посідало важливе місце в античних вченнях про душу, носило, як вже зазначалося, суто гіпотетичний характер. Це створювало ґрунт для ірраціональних, недоступних емпіричному контролю суджень про залежність того, що відбувається з людиною від надпочуттєвих сил, посередників між земним світом і Богом.

Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив давньог­рецький філософ Плотін (близько 203-269 pp. н.е.), засновник рим­ської школи неоплатонізму. В основі існування всього тілесного він вбачав еманацію (витікання) божественної, духовної першооснови.

Плотін (слідом за Платоном) учив, що індивідуальна душа по­ходить від світової душі, до якої вона і спрямована, інший вектор активності індивідуальної душі направлений до почуттєвого світу. Сам Плотін виділив ще один напрямок, а саме - спрямованість душі на себе, на власні незримі дії: вона наче стежить за своєю ро­ботою, стає її «дзеркалом».

Через багато сторіч здатність суб'єкта не тільки відчувати, по­чувати, пам'ятати, мислити, але і мати внутрішнє уявлення про ці функції одержала назву рефлексії. Така здатність слугує невід'ємним «механізмом» свідомої діяльності людини, що з'єднує її орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією у світі внутрішньому, у самому собі.

Вчення Плотіна зробило вплив на Августина (354-430 pp. н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до се­редньовічного християнського світогляду. Августин додав до трак­тувань душі особливого характеру: вважаючи душу знаряддям, що править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не ро­зум. Тим самим він став основоположником вчення, названого піз­ніше волюнтаризмом (від лат. «волюнтас» - воля).

На думку Августина, воля індивіда залежить від божественної і діє в двох напрямках: керує діями душі і звертає її до себе самої. Усі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки во­льовій активності суб'єкта. Так з «відбитків», що зберігають органи почуттів, воля створює спогади.

Усе знання закладене в душі, що живе і рухається в Богові. Воно не здобувається, а добувається з душі знов-таки завдяки спрямо­ваності волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягти з граничною віро­гідністю власну діяльність і її незримі продукти.