Ібн-рошд (1126-1198) - великий вплив на філософську думку заходу.

> нове трактування Арістотельського розуму (“нуса”): людська душа має особливості, що дають їй можливість сприймати божественний “нус”. Коли тіло помирає, “нус” продовжує існувати як момент універсального розуму.

> Дві положення його концепції, що призвели до гострої ідеологічної боротьби:

- людська душа не вічна;

- богоподібність людини.

 

 

ІІ. Середні віки (V-XVI ст.)

 

1. Схоластика (“схоластикос” - шкільний, учений) обгрунтування християнського віровчення з використанням логічних прийомів. загальна ідея –коментування текстів.

2. Фома Аквінський (1225-1274). Томізм. – канонізовані схоластичні ідеї. Ідеї про душу - на базі Арістотелевих, хоч основна ідея викинута – зближення матеріального і психічного. Душа –одна. Вона має буття, відокремлене від тіла, нематеріальним і індивідуальним. Душа-джерело руху тіла. Є здібності душі (розум (нус), воля), рослинні і тваринні функції, яким необхідно тіло для життя на землі. Існують чисті форми у нематеріальному світі і що здійснюються лише в матерії. Людська душа – найменша із чистих та найбільша із нижчих форм.

 

3. Номіналізм – англійська філософія (В. Оккам). “Номен” – назва, ім’я.

 

 

1590 - вперше введений термін “психологія” (Р.Гоклениус, О.Кассман)

 

Епоха наукової революції

 

 

Галілео Галілей – провісник нової епохи, вчив, що природа є системою тіл, які рухаються і не володіють ніякими властивостями, крім геометричних та механічних.

Рене Декарт – французький математик, природознавець і філософ. У своїх дослідженнях Рене Декарт орієнтувався на модель організму як на механічно працюючу систему.

Вільям Гарвей: відкриття кровообігу: серце це своєрідна помпа, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не потрібно. Він підтверджував модель організму Декарта.

Уявлення Р.Декарта про будову нервової системи: “трубки”, по яких проносяться повітряноподібні частки (“тваринні парфуми”). Зовнішній імпульс приводить їх у рух і заносить у мозок, звідти вони автоматично відбиваються до м’язів (гарячий предмет обпалює руку) Термін “рефлекс” – відбиття (через три сторіччя Павлов в своїй лабораторії поставив погруддя Р.Декарту). Рефлекторна природа поведінки без душі як керуючої сили – велике відкриття у психології.

Отже, організм людини – механізм, але механізм, що навчає.

“Пристрасті душі” – один із найважливіших творів. Д. розробив проект “машини тіла”, до функцій якої належать: “сприйняття, утримання ідей у пам’яті, внутрішні прагнення”.

Душа піднесена до субстанції, що рівна з субстанцією природи. Вона і тільки вона знає про власні стани і акти, вона –свідомість. Предметом психології стає свідомість: “Я мислю, отже, я існую”. Пізніше цей “внутрішній зір” стали називати інтроспекцією.

Декарт робить висновок про три види ідей: породжених самою людиною, ідей набутих і ідей вроджених (інтуїція).

Ідея психофізичної взаємодії –взаємного впливу душі і тіла.

Спіноза –голландський мислитель – опонент Декарта.

Механічний детермінізм Декарта має дві сторони: позитивну (вивчення психічних процесів) і негативну (обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ).

С., на відміну від Д., не відкидає емоції, а пробує пояснити їх. Дає визначення волі як признаної необхідності. Виділяв 3 фундаментальні почуття: потяг, радість і сум, з них виводяться всі інші.

Готфрід-Вільгельм Лейбніц – виділяє у душі області за ступнем усвідомленості знань, що в них зберігаються: виразне знання, неясне знання і область несвідомого.

Відкрив поняття апперцепції – процесу усвідомлення неусвідомлюваних понять.

Психофізичний паралелізм – душа і тіло існують і діють самостійно й автоматично.

Томас Гоббс (англ.) – відкрив асоціації, як їх пізніше назвали. Він стверджував: матеріальні речі, впливаючи на організм, викликають відчуття, з відчуттів виникають уявлення, що утворюють ланцюги думок, що виникають у тому порядку, в якому виникали відчуття.

Платон та Арістотель уже подали види асоціацій: за суміжністю, подібністю і контрастом, але Гоббс сприймав їх чисто механістично: як зчеплений ланцюг психічних елементів за суміжністю.

Дж. Локк – згоджується, що походження всіх знань - досвідове, психіка дитини формується в процесі її життя, відкидає ідею вроджених знань Декарта. Психіка дитини “tabula rasa” (чиста дошка). Звідси - величезне значення виховання. З тверджень Локка виникло розуміння предмету психології – явищ свідомості, що породжуються зовнішнім досвідом, який виходить від органів почуттів, і внутрішні, що накопичується власним досвідом індивіда.

 

Психологічні ідеї епохи Просвітництва

 

 

Гельвецій (1715-1771) (“Про розум”, “Про людину”)– на противагу Руссо вважав, що для людини неоціненну роль грають культура та суспільне виховання. Однак дійшов до однобоких висновків: шляхом виховання із людини можна ліпити що завгодно. Разом з тим він, відкинувши культурно-історичні фактори розвитку людини, вважав, що безпосередні тілесні потреби і пристрасті він перетворював у основний двигун розумового розвитку суспільства.

Дідро (1713-1784) (“Думки про пояснення природи”, “Розмова д’Аламбера з Дідро”) – відстоює єдність матеріального світу, але не спінозовського, де людині відкривається тільки довжина і мислення. він висуває гіпотезу, що по всій матерії існують живі молекули різної степені складності.

Кабаніс (1757-1708) висунув припущення, що мозок призначений для виробництва думки; враження, що поступають до мозку, приводять його в дію (їжа-шлунок), тобто свідомість – функція мозку як одного із органів людини.