Антична психологія, її особливості та відмінності

План

1. Загальний нарис розвитку античної психологічної думки.

2. Погляди вче­них античності на природу психічного.

3. Підсумки розвитку античної психологічної думки.

 

Уявлення про душу існували з найдавніших часів. Йдеться про особливості давньогрецької цивілізації, досягнення якої не повинні розглядатися ізольовано від досягнень стародавнього Сходу.

Це стосується античної філософії, що охоплює всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було зумовлено корінними зміна­ми в матеріальному житті людей, своєрідною «промисловою рево­люцією», пов'язаною з переходом в сфері виробництва від бронзи до виплавляння заліза.

Широкого застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами, що призвело до встановлення нового типу рабовласницького суспільства - ра­бовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відно­син, швидке розширення економічних зв'язків, установлення мор­ської гегемонії - усе це робило значні перетворення в житті і свідо­мості древніх греків, від яких нові обставини вимагали енергії, іні­ціативи. Розхитуються колишні вірування, швидкими темпами йде акумуляція знання - математики, астрономії, географії, медицини. Ускладнюється критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Мислення індивіда спрямовується до філософських узагальнень, що охоплюють світобудову в єдино­му образі. Виникають перші філософські системи, автори яких намагаються пояснити першооснову всесвіту, що народжує все не­вичерпне багатство явищ, той чи інший вид матерії: воду (Фалес), невизначену нескінченну речовину «алейрон» (Анаксимандр), по­вітря ( Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нове розуміння світу, але й нова людина. Інди­від виводився з-під влади міфологічних істот, що живуть на Олім­пу. Перед ним відкривалася перспектива розуміння законів буття через спостереження і логіку. Приймаючи рішення, індивід вже не міг покладатися лише на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до розуміння всесвіту.

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальний характер (плину, зміни) психічних станів у поєднанні з допсихічними, про різні перехідні один в інший рівні душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпо­рядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріаль­ного світу - назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання.

Нові вчення виникають не в континентальній Греції з її сільсько­господарським укладом, а в грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії: у Мілеті й Ефесі - найбільших торгово-промислових і куль­турних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності Схід давньогрецького світу перестає бути осередком філософської думки. Ним стає Захід. Виникають вчення Парменіда (кінець VI ст. до н.е.) в Елеї та Емпедокла (490-430 pp. до н.е.) в Аг-ригенті на острові Сицилія, поширюється філософія напівлегендар-ного Піфагора з острова Самос.

Після греко-персидських воєн (V ст. до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філо­софії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокрита, що створив атомістичну теорію, Гіппократа, погляди якого на природу морганізму мали значення не тільки для медицини, але й для філософії, Анаксагора, який проголошував, що природа побудована з дрібних матеріальних часток, що упорядковуються внутрішньо властивим їй розумом.

Афіни V-ro століття до н.е. — центр інтенсивного розвитку фі­лософської думки. У цей період розгорнулася діяльність «вчителів мудрості» - софістів, їхня поява була обумовлена розквітом рабо­власницької демократії. Виникли установи, які вимагали красно­мовства, освіченості, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на громадян не зовнішнім приму­сом, а шляхом впливу на їхній інтелект і почуття.

Проти софістів, що довели відносність і умовність людських по­нять і встановлень, виступив Сократ. Він учив, що в поняттях і цін­ностях повинно бути загальне - непорушний зміст.

Два великих мислителі IV ст. до н.е. - Платон і Аристотель - створили системи, що протягом багатьох століть впливали на філософсько-психологічну думку людства.

З піднесенням Македонії (IV ст. до н.е.) створюється грандіозна імперія, після розпаду якої починається новий період, - елліністич­ний. Для нього характерні зміцнення тісних зв'язків між грецькою культурою і культурою народів Сходу, а також розквіт у деяких елліністичних центрах (особливо в Олександрії) дослідних і точних наук. Основні філософські школи цього періоду були представлені перипатетиками - послідовниками Аристотеля, епікурейцями - по­слідовниками Епікура (341-270 pp. до н.е.) та стоїками.

Філософські вчення елліністичного періоду зосереджені на етич­них проблемах. Положення особистості в суспільстві докорінно змі­нилося. Вільний грек втрачав зв'язок зі своїм містом-полісом і опи­нявся у вирії бурхливих подій. Його положення в мінливому світі ставало хитким, що породжувало індивідуалізм, ідеалізацію способу життя мудреця, непідвласного нібито грі зовнішніх стихій.

Зростала недовіра до пізнання людиною природи. Виник скеп­тицизм, родоначальник Піррон, який проповідував повну байдужість до всього, що існує («атараксію»), відмову від діяльності, стримуван­ня від суджень про будь-що. В ідеологічному плані вчення стоїків, епікурейців, скептиків утверджували покірність індивіда стосовно військових рабовласницьких монархій, що виникли після розпаду імперії Олександра Македонського. Мудрість убачалася не в тім, щоб пізнавати природу речей, а в тім, щоб установлювати правила поведінки, що дозволяють зберегти несхитність у круговороті со­ціально-політичних та військових потрясінь.

Давній Рим, розвиток культури якого безпосередньо пов'язаний з досягненнями елліністичного періоду, відомий такими мислителя­ми, як Лукрецій (І ст. до н.е.) і Гален (II ст. н.е.).

Пізніше, коли повстання рабів і громадянські війни почали по­трясати Римську імперію, широкого поширення отримали погляди, ворожі матеріалізму і дослідному вивченню природи (Платон, нео­платонізм).