Чезаре Ломброзо: психопатологія геніїв і злочинців

 

Італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1836–1909) зазнав сумнівної світової слави як засновник психоантропологічного напряму в кримінології. З 1855 р. Ч. Ломброзо почав публікувати свої статті пов’язані з проблемами кретинізму. Згодом його зацікавили гострі на той час проблеми психіатрії. З 1862 р. Ломброзо стає професором кафедри психічних хвороб в Павійському університеті та працює директором Клініки душевних захворювань в Пейзаро.

 

Ключові ідеї Ломброзо пов'язані з висуненням теорії невропатичності, психічних аномалій видатних, особливо геніальних, творців, а також ролі несвідомих станів у їхній діяльності. До вивчення злочинців Ломброзо застосував антропометричний метод, використовував також дані патологічної анатомії, фізіології та психології злочинців, що наштовхнуло його на опрацювання ідеї “вродженого злочинця”, який істотно відрізняється від нормальної людини. Вчений навіть говорив про вродженість самих типів злочинців (злодіїв, ґвалтівників, убивць). Досліджуючи антропологічні властивості злочинців як спадкові, Ломброзо порівнює злочинця з дикуном, зазначаючи в них спільні риси, такі як брак моральності, розвинених мислительних дій. Це була своєрідна теорія атавізму злочинця. До цього Ломброзо ще додав ознаки епілепсії та морального божевілля.

 

Концепція Ломброзо зазнала гострої критики з боку криміналістів та антропологів, але він наполегливо створює нові праці за своїми традиційними темами: “Геніальність і божевілля” (1864), “Людина-злочинець” (1876), “Любов у божевільних” (1889), “Злочини в політиці та революції” (1890), “Новітні успіхи науки про злочинця” (1892), “Злочинна оцінка” (1893), “Жінка – злочинниця і повія” та ін. Попри неприйняття сучасниками його основоположних ідей та практичних зусиль Ломброзо вважається фундатором антропологічної школи карного права.

 

У XIX ст. особлива увага зверталася на особистість, її психологічні проблеми. Але це були дослідження, умовно кажучи, акцентуйованих особистостей. Риси нормальної, звичайної особистості залишалися поза увагою психологів. Науковий інтерес спрямовувався до незвичайного в людині, що сприяло розпізнаванню особистісних рис і баченню особистості як такої.

 

Акцентуйовані особистості, до вивчення яких вдавалися психологи, історики культури та інші дослідники, були людьми героїчного типу, що здійснювали титанічні вчинки, виявляли звитягу не тільки у сфері військовій, у “межових ситуаціях”, а й у творчості взагалі. Це були також особистості злочинного типу, які проявляли певного роду героїзм, втрачаючи при цьому у звуженій своїй свідомості моральний контроль; проте вважалося, що вони “торують нові шляхи міжособистісних стосунків”. Героїзм і злочинність переходять одне в одне залежно від впливу на суспільство, але щодо кваліфікації героїчності або злочинності все залежало від настанов особистості, групи, суспільства в цілому, історичного рівня його розвитку. Кваліфікація злочинного як божевільного, як атавістичного лише показує фіксованість свідомості на меті, відсутність зворотного морального зв'язку, рефлексії як оцінки з боку вселюдського.

 

Злочинність, що “розчищає шлях для творчості”, “поступу”, є негацією застарілого взагалі, як дух заперечення. Вона є демонічним началом в особистості, яке нерідко розкривається цинічним способом, кваліфікуючи себе як щось надлюдське, що має право повелівати й діяти виходячи із суто особистісних інтересів. Коли акцентуація досягає рівня, що далеко переступає межі нормального, особистість входить у патологічні стосунки, виявляючи певну залежність звуженого характеру. Коли при цьому вона вбачає в собі значні переваги над буденними виявами особистості, створює своєрідну виправдовувальну ідеологію щодо своїх учинків, тоді постає надлюдина, яка протиставляє себе іншому зі зневагою, зосереджує в собі, як на її думку, весь світовий титанізм, а саме відчуває в собі надлюдське. Коли ж надлюдина звільняє себе від протиставлення іншому і, більше того, вбирає в себе не просто інше, а вселюдське, відчуває в собі присутність вищого начала, тоді маємо справу зі святістю, яка вже обмежує себе щодо активності окремих учинків, є субстанційною значущістю, переживає абсолютну самодостатність, довершеність і разом з тим має межову індивідуалізацію. Особистість, яка містить у собі вселюдське, активно і проблемно співвідносить його зі своєю індивідуалізованою сутністю, особистість, яка завдяки своїй безмежній обдарованості розкривається у певних творчих актах, є творцем. Вона зосереджує в собі всі зазначені риси акцентуйованих особистостей та і їх самих узагалі. Таким є коло особистісних акцентуацій, риси яких тісно пов'язані між собою. Ломброзо розкриває особистість у стані великої творчої піднесеності, коли вона рішуче переступає межі звичайного вчинку. її незвичайність кваліфікується як антиморальне, але виправдовується як таке, що постало в результаті фатальної антропологічної спадковості. Зокрема, ці риси розкриваються як єдність геніальності й божевілля, адже, на думку Ломброзо, тільки таке поєднання може дати історично значну особистість.

 

Ломброзо досить упевнено розв'язує питання подібності геніальних і психічно хворих людей, досліджує вплив атмосферних явиш на геніїв та психічно хворих, які однаково гостро відчувають цей вплив, установлює залежність метеорологічних явищ і народження геніальних людей, намагається віднайти зв'язок раси й спадковості, геніальності та психічних захворювань. Ломброзо досліджує тих геніальних людей, які слабували на психічні розлади. Він зазначає особливості поєднання геніальності та психічних хвороб серед поетів, гумористів, артистів, графоманів, “пророків”, революціонерів. Як науковий матеріал Ломброзо використовує автобіографії психічно хворих людей, їхні літературні твори.

 

Висновки, що їх робить Ломброзо зі своїх досліджень зв'язку геніальності та божевілля, не підтверджують необхідності такого зв'язку. Проте психічні стани представників обох груп дещо схожі. “У буремному й тривалому житті геніальних людей бувають моменти, коли ці люди виявляють більше подібності до божевільних, і у психічній діяльності тих і тих є чимало спільних рис, наприклад, посилена чутливість, екзальтація, що змінюється апатією, оригінальність естетичних творів і здатність до відкриттів, несвідомість творчості та використання особливих висловів, сильна неуважність, схильність до самогубства і, нарешті, велика самоповага”. Щоправда, Галілей, Кеплер, Колумб, Вольтер, Наполеон, Мікеланджело – люди безсумнівно геніальні – не виявляли, проте, ознак божевілля. Крім того, Ломброзо зазначає, що геніальність проявляється значно раніше, ніж психічні захворювання.

 

Якщо психічні захворювання передаються спадково, то геніальність помирає разом з її носієм – індивідом. Видатні розумові здібності у хворих надто однобічні. Хворі не мають наполегливості в розв'язанні завдань, твердості характеру, уваги, акуратності, пам'яті – рис, найбільш властивих генію. Вони не виявляють співчуття до інших людей. Генії спокійно, з усвідомленням власних сил неухильно йшли обраним шляхом до високої мети, виявляючи твердість духу в нещасті, не стаючи рабами жодної пристрасті. Такими були Спіноза, Бекон, Галілей, Данте, Вольтер, Колумб, Мак'явеллі, Мікеланджело. За Ломброзо, всі ці люди мали сильний, гармонійно розвинений череп, що свідчить про міць мислительних здатностей, підкріплених могутньою волею. Вони ніколи не зраджували своїх переконань, не ставали ренегатами, не зрікалися розпочатої справи. Усім їм була притаманна цілісність характеру.

 

До патологічних ознак діяльності незвичайних людей Ломброзо відносить надмірну ретельність опрацювання матеріалу, зловживання символами, епіграфами та аксесуарами, переважання одного кольору в малюнку і відчайдушну жагу будь-яких новацій. В літературних творах та наукових статтях наявні претензії на дотепність, зайва систематизація, намір виставляти на перший план свою особу. І всюди – непереборний потяг до оригінальності, який, проте, не реалізується. Ломброзо висловлює побоювання стосовно долі народів, якими керують такі патологічні особистості. Вони намагаються віщати у стилі біблійного лаконізму. Серед них чимало шарлатанів, хоч вони самі цього не усвідомлюють. Таких психопатів Ломброзо називає матоїдами. Це удавані реформатори, які весь час наполегливо втручаються в соціальні проблеми й навіть здатні на політичні вбивства.

 

Божевільні та психопати з певними ознаками геніальності або й без них справляли великий вплив на натовп, провокували політичні рухи. Інші – справжні генії та божевільні (серед них Ломброзо називає Магомета, Лютера, Савонаролу, Шопенгауера) – знайшли в собі сили затримати розумовий розвиток народів і навіть виявилися засновниками релігій або сект. Отож, на думку Ломброзо, людство має остерігатися “блискучих геніальних привидів”.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Які найбільш значущі психофізіологічні дослідження були проведені в ХІХ столітті?
2. Чому, за твердженням Й. Гербарта, психологія як наука про людину та психіку потребує опертя на математичний фундамент?
3. Поясніть сутність концепції Й. Гербарта про статику і динаміку уявлень та її роль в теорії навчання.
4. Що спільного в підходах Г. Ляйбніца та Й. Гербарта щодо змісту психіки?
5. Поясніть тезу Г. Фехнера про те, душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти.
6. Чому Г. Фехнер убачав у психофізиці найвірогідніший шлях побудови наукової психології?
7. Прокоментуйте причини звернення Г. Фехнера до теології, схарактеризуйте його містико-психологічні пояснення про життя після смерті.
8. Схарактеризуйте місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки. Яким чином його природничонаукові досягнення вплинули на побудову нового наукового світогляду.
9. Чому І. Сєченов закликав до розв'язання психологічних проблем фізіологічними методами?
10. Прокоментуйте тези І. Сєченова:
“Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише явища – м'язового руху”;
“Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”;
“У незмірній кількості випадків характер психічного відображення на 999/1000 дається вихованням у найширшому розумінні цього слова і тільки на 1/1000 залежить від індивідуальності”.
11. Які завдання для психологічної науки формулює І. Сєченов у світлі своєї рефлекторної теорії психіки?
12. Прокоментуйте думку К. Ушинського про те, що на людину не можна дивитися тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Поясніть сутність його антропологічного принципу.
13. Як К. Ушинський розумів природу психологічного такту?
14. Чому, на противагу всім іншим психологам, К. Ушинський ставив у центр душевних явищ не свідомість, не волю, а почуття як перші прояви потягів?
15. Які методи дослідження психіки були запропоновані В. Вундтом?
16. Чому В. Вундта можна вважати не лише засновником експериментальної психології, але й одним із фундаторів етнічної та історичної психології?
17. У чому виявився вплив теорії еволюції Ч. Дарвіна на психологію?
18. Яким чином, спираючись на концепцію статевого відбору, Ч. Дарвін розглядає виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови?
19. У чому Ч. Дарвін убачає підґрунтя розвитку розумових і моральних якостей людини?
20. Поясніть, чому психічне осмислюється Ч. Дарвіним як механізм і наслідок статевого вибору.
21. Що підштовхнуло Ф. Гальтона до розгляду проблеми генетичних передумов розвитку психічних здібностей?
22. Які теоретичні й практичні основи тестування розробив Ф. Гальтон?
23. Поясніть сутність євгенічних досліджень, започаткованих Ф. Гальтоном.
24. У чому, за Г. Еббінгаузом, сутніть вододілу між психологією та науками про об'єктивний світ?
25. Що нового привніс в експериментальну психологію Г. Еббінґауз?
26. Чому ідея “вродженого злочинця”, запропонована Ч. Ломброзо, зазнала гострої критики?
27. Прокоментуйте популярність теорії невропатичності, психічних аномалій видатних особистостей, які розробляв Ч. Ломброзо.

Рекомендована література до розділу

Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней. – М., 1995.
Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М., 1997.
Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології. – К., 2004.
Лихи Т. История современной психологии. – СПб., 2003.
Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. – К., 1995.
Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.
Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней: Новое время.– СПб., 1996.
Роменець В.А. Історія психології XIX – початку XX століття. – К., 1995.
Роменець В.А. Історія психології: XIX – початок XX століття. – К., 2007.
Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. – К., 1983.
Якунин В.А. История психологии. – СПб., 1998.
Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М., 1997.