Кама: сфера почуттєвих бажань

 

Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к – перша літера санскритської абетки) та м – знаку людини. Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини. Каму можна визначити і як одержання фізичної насолоди завдяки безпосередньому статевому зв'язку між чоловіком та жінкою.

 

Індійська традиція знала чимало творів, присвячених різним сферам інтимних взаємин, без яких не існувало б і самого людства. Перший твір про кохання із ста тисяч розділів приписують богу-прародителю Праджапаті. Мудрецю Шветакету приписують запровадження моногамії та створення трактату про кохання із п'ятисот розділів.

 

Давньоіндійські еротичні поняття, знання і мудрість, накопичені приблизно з X ст. до н.е. по IV ст. н.е. зафіксовані у "Кама сутрі", праці видатного мислителя Малланаги Ватсьяяни (ІІІ–ІV ст. н.е.). Він не лише підсумував увесь попередній розвиток цієї теми, але й вступив у полеміку із своїми попередниками. Для свого твору Ватсьяяна обрав жанр сутр, тобто афористично стислих суджень про предмет, які дозволяли досягти високого ступеня систематизації. У "Кама сутрі", крім того, є також і прозові оповідні розділи та деякі віршовані вставки. Складається вона із семи частин:

 

- загальна, з викладом основних принципів;

- про інтимні взаємини;

- про залицяння і шлюб;

- про обов'язки дружини;

- про чужих дружин;

- про гетер;

- про збуджувальні засоби.

 

Кожна з цих частин ділиться на дрібніші підрозділи, присвячені окремим специфічним граням інтимних стосунків.

 

Твір Ватсьяяни, по суті, присвячений і соціальній функції кохання, його психології та етиці і власне фізіології статевого акту, засобам досягнення найвищого ступеня любовної насолоди.

 

Безперечно, твір стосується чоловіків і жінок загалом, але автор мав на увазі передусім нагарику, городянина, людину освічену та заможну, яку можна назвати світською. Саме вона перебуває в центрі "Кама сутри", хоча в ній присутні також представники й інших прошарків суспільства - від царів до позакастового простолюду.

 

Гідною нагарика є жінка, яка володіє, за Ватсьяяною, "шістдесятьма чотирма мистецтвами", докладно переліченими у творі. Проте в їх число включено й те, що не відповідає сучасному розумінню слова "мистецтво". Автор зараховує сюди і ведення домашнього господарства, і знання арифметики, граматики, мов, і вміння користуватися косметикою та визначати характер людини за окремими її рисами, і посвяченість у такі розваги як півнячі та перепелині бої тощо. Сукупність цих "шістдесяти чотирьох мистецтв" істотна і для самого нагарики, бо може допомогти йому завоювати серце жінки.

 

Той, хто осягне основи "Кама сутри", дхарми й артхи, – зазначав Ватсьяяна, – зможе володіти своїми почуттями та пристрастями, він ніколи не опиниться рабом ницих інстинктів і досягне успіхів у житті.

 

Даосизм: шлях наймудріших

 

Як і в Стародавній Індії, філософсько-психологічна думка Китаю мала глибокі ідейні витоки. їх складали ряд напівміфологічних пам'яток китайської писемності – "Ші цзин" ("Книга пісень"), "Шу цзин" ("Книга історії"), "І цзин" ("Книга змін"). Остання привертає особливу увагу, оскільки малозрозумілий і загадковий архаїчний зміст її давав широкий простір для розвитку творчої уяви. Впродовж століть майже всі давньокитайські мислителі намагалися тлумачити і коментувати її текст. Ця тривала за часом дослідницька діяльність призвела до формування двох найвпливовіших філософських течій – даосизму та конфуціанства.

 

У давнину казали: якщо конфуціанство – верхній одяг китайця, то даосизм – його душа.

 

Засновниками цих вчень є китайські мислителі Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.) і Кун Фуцзи (551–479 до н.е.), більш відомий як Конфуцій.

 

Щоб зрозуміти, чому даосизм і конфуціанство справили такий глибокий і тривкий вплив на китайців, японців, корейців та інші сусідні народи, необхідно сягнути по деяку інформацію про основне китайське поняття – дао. Саме слово означає "шлях, дорога або стежка", а в ширшому розумінні – "метод, принцип або вчення". Для китайців гармонія і порядок у всесвіті є виявами дао – чогось на зразок божественної волі або закону, що існує у всесвіті й керує ним. Іншими словами, китайці не вірять у Бога Творця, який керує всесвітом, а вважають, що першопричиною всього є провидіння, воля неба або просто саме небо. Застосовуючи концепцію дао до людських справ, китайці вірили, що існує природний і правильний спосіб здійснення всього і що кожна річ та кожна особа має своє належне місце й призначення. Наприклад, вважалося: коли правитель намагатиметься справедливо виконувати свої обов'язки стосовно людей і здійснювати для неба жертовні ритуали, то народ втішатиметься миром та добробутом. І коли люди захочуть розшукати шлях, тобто дао, і триматися його, то зможуть сподіватисязлагоди, миру й успіху. Але якщо вони обирають інший шлях чи противляться йому, це призведе до безладдя й катастрофи. Жити в гармонії з дао й не перешкоджати його плину – це стрижневий елемент китайської філософської й релігійної думки. Можна сказати, що даосизм і конфуціанство – два способи вираження одного поняття. Даосизм є містичний у своїй початковій формі й пропагує бездіяльність, спокій, пасивність, втечу від суспільства й злиття з природою. Він проголошує, що все буде гаразд тоді, коли люди складуть руки, нічого не робитимуть і не втручатимуться в природний перебіг подій.

 

З другого боку, конфуціанство є прагматичним, тобто практичним. Воно навчає, що суспільний лад буде підтримуватися, коли кожна людина відіграватиме призначену їй роль і виконуватиме свої обов'язки. Тому конфуціанство систематизує всі людські й громадські стосунки – між правителем і підданим, батьком і сином, чоловіком і дружиною тощо – і дає всім їм вказівки.

 

"Дао де цзин" ("Книга Шляху і Благодаті") – головна літературна пам'ятка даосизму, філософського вчення про вихідні основи буття, що безпосередньо спрямовують поведінку людини. Засновник даосизму Лао-цзи наголошував на ідеї загальної рухомості та мінливості світу, наполягав на беззастережному підпорядкуванні всієї життєдіяльності людини закону "дао", підкреслював неможливість (моральну і фізичну) діяти всупереч "дао".

 

У Лао-цзи дао постає своєрідною філософською першоосновою, субстанцією, з якої все походить. Воно – "начало неба і землі", "матір усіх речей", "ворота народження". У той же час, воно – кінець усіх речей, "усе суще повертається до нього", подібно до того, як гірські потоки вливаються в ріки і моря. Дао виявляється субстанцією, якій одночасно притаманні атрибути буття і небуття. І у цій іпостасі воно є нічим іншим, як вічним становленням.

 

Дао не можна виразити словами, оскільки воно безконечне, не має межі і тому не може бути визначеним у якихось раціональних дефініціях. Проте дао – ця істинно "річ у собі" – не є непізнаваним. "Той, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю дао, а хто має пристрасті, бачить його лише у кінцевій формі". Дао можна бачити, слідувати його сяйву, сприймати, вдосконалювати його в собі. Тобто воно не є чимось недоступним. Але осягнення дао очевидно не є пізнанням, скоріше – містичним самозаглибленням та інтуїтивним спогляданням.

 

У метафізиці даосизму значне місце посідає інше ключове поняття "де". Його також важко зрозуміти. Напевно, де, передусім, є протилежністю дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де – це кінцева форма дао. "Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами". Де – це Дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людини, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне дао входить у неї лише тією мірою, якою людина хоче чи здатна його асимілювати. "Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним де". "Дао народжує речі, де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, удосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх".

 

Де – це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. "Хто вміщує в собі довершене де,... той цілковито гармонійний". Де, – неодноразово повторює Лао-цзи, – треба постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського дао. "Тотожний дао, отримує дао", "хто служить дао, той тотожний дао", маючи його в собі замість недосконалого де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

 

Найкращим чином характеризує дао рівновага і змішування двох величних принципів: інь і ян.

 

Інь і ян – основні поняття давньокитайської натурфілософії, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче – чоловіче, темне – світле, пасивне – активне). В даосизмі і конфуціанстві зображається у вигляді двох кривих, вписаних в коло, одна біла, інша чорна з крапкою протилежного кольору на початку кожної з них.

 

Вони символізують дві протилежності, котрі існують у будь-якій речі, одночасно протидіючи одна одній і доповнюючи себе за рахунок іншої. У Стародавньому Китаї "інь" став символом жінки і темряви, а "ян" – символом чоловічого начала і світла.

 

Давньокитайська міфологія стверджує, що всяке людське тіло містить у собі й чоловіче, й жіноче начало, хоча в жінці повніше представлене "інь", а в чоловікові –"ян". На поділі анатомічних органів за цим принципом ґрунтується уся китайська народна медицина.

 

Привілейована сфера для зустрічі жіночого інь і чоловічого ян – сексуальність. Міжстатеві взаємини стають у даосизмі майже містичним діянням, де відтворюється гармонія Всесвіту. Кожний шукав у сексуальному єднанні можливість сприйняти енергію протилежного принципу свого партнера, тому й сама практика злягання була насичена лаоським символізмом.

 

"Таємні приписи для нефритових покоїв" рекомендували чоловікові старанно пристосовувати своє статеве життя до взаємопотоків інь і ян у Всесвіті. "Слід уникати злягання у великі морози чи в страшенну спеку, при сильному вітрі чи суцільній зливі, під час місячного чи сонячного затемнення, при землетрусі чи в грозу; все це – заборони неба. Не слід займатись коханням хмільному чи наїденому, збудженому чи розгніваному, будучи в тузі чи великому страхові; все це – заборони для людини. Не треба займатись коханням поблизу гір і потоків, побіля вівтарів, призначених для поклоніння духам неба і землі, в інших святих місцях, біля криниць чи вогнища; все це – заборони землі. Варто дотримуватись цих трьох родів заборон".

Даоські трактати нараховують десятки "небесних" і "земних" сексуальних технік з поетичними назвами, наприклад: "метелик буяє", "політ чайки понад скелею", "стрибок білявого тигра", "осінні дні" і т. ін.

 

З часом даосизм включив у себе і вдосконалив давню систему оздоровчих і медитативних технік. Здоров'я і довголіття стало вважатися невід'ємною умовою і основною ознакою осягнення дао.

 

"Безсмертя", якого прагнули даоські мудреці – це безсмертя духу, тотожне буддіській нірвані. Виходячи з цієї точки зору, даоси розробили оригінальну і надзвичайно дієву систему психофізичного тренінгу, кінцева мета якого накопичення життєвої енергії. Прийоми "внутрішньої алхімії" охоплювали всі сфери людської життєдіяльності і, у першу чергу, дихання, харчування і секс.