Емпедокл: між Любов'ю й Ворожнечею

 

Імідж філософа і вченого, пророка і містика, який знаходимо в особі Піфагора, ще повніше реалізувався в Емпедоклі з Акраганту (бл. 490 – 430 до н.е.). Вважали, що він творив чудеса за допомогою своїх чарів і наукових знань. Він нібито мав владу над вітрами; оживив жінку, яка була наче мертва цілих тридцять днів, а врешті, оповідають, загинув, стрибнувши в кратер Етни, аби довести, що він божиста істота.

 

Емпедокл перший зважився на компроміс, визнавши чотири первісні стихії ("корені усіх речей"): землю, повітря, вогонь і воду. Кожна з цих стихій вічна, але вони можуть бути змішані в різних пропорціях і таким чином породжувати можливі складні субстанції, які ми подибуємо в світі. Їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден з елементів, нову якість. Самі по собі "корені" незмінні і вічні, але внаслідок своєї відмінності один від одного отримують можливість взаємно обмінюватися місцями, що і становить рух. З'єднання і роз'єднання цих елементів і дає картину народження і руйнування усіх речей і процесів навколишнього світу. Досить механічне тлумачення з'єднань і роз'єднань унеможливлює довести уявлення про їх об'єднання в нове якісно ціле до висновку про існування нових законів, яким підкоряється це якісно нове.

 

Сам процес з'єднання і роз'єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дією двох космічних сил – "Любові" і "Ворожнечі". Коли переважає Любов, усе виявляється "з'єднаним", але таке переважання не вічне, з периферії Космосу починає свій наступ Хаос, що несе Ворожнечу і призводить до повного роз'єднання усіх "коренів". Потім знову перемагає Любов. Отож, устрій світу залежить від того, котра із сил в даний час має перевагу. Й історія світу з цієї точки зору має циклічний характер: коли Любов цілком перемішає всі стихії, Ворожнеча поступово знов розділяє їх; коли Ворожнеча їх розділить, Любов поступово знов їх об'єднує і веде до гармонійного стану. Таким чином кожна складна субстанція минуща, тільки стихії, та ще Любов і Ворожнеча, вічні.

 

Любов та Ненависть виступають тут як сили тяжіння та відштовхування. Коли панує або переважає Любов, усі елементи змішуються в велику кулю, в якій усе неподільне, нерозрізнене: цей божественний, самозадоволений, самодостатній Сфер (слово, що Емпедокл вживає, ніби як власне імення). Але помалу починає посилюватись Ненависть: вона розділяє та розриває елементи. Сфер розсипається – так повстає наш світ. Фантастично-поетична картина, яку малює Емпедокл, подає нам зміст його уявлення про будову та життя світу. Розподілені елементи знаходять собі властиве місце в цьому світі: посередині земля, коло неї вода, навколо повітря, на зовнішній периферії світу – вогонь. Постає жива матерія, спочатку рослини, які, на думку Емпедокла, мають психічне життя, та в яких він перший помітив існування статевих ознак.

 

Особливу винахідливість виявив Емпедокл у поясненні біологічних і психічних явищ. Виникнення органічного життя він уявляв собі як справу випадку. Первісно "незліченні племена смертних створінь були розкидані по всій землі й мали всілякі можливі подоби, так що просто диво". Були "голови без шиї й тулуба", "очі без обличчя", "людські постаті з бичачими мордами". Були гермафродити, що поєднували в собі природу чоловіка і жінки, але не мали здатності плодитися. І врешті решт вижили тільки деякі форми. Таке, хоч і доволі фантастичне пояснення, а також твердження, що менш досконалі істоти виникли перед досконалішими (рослини перед тваринами), було мовби передвістям теорії добору й еволюції. А пишучи, що "волосся, листя, грубе пір'я птахів і луска, що росте на могутніх членах – те саме", він наївним чином висловив ті думки, на яких багато віків пізніше збудовано порівняльну морфологію.

 

Докладніше відомо про психологічні погляди Емпедокла, особливо погляд на процес сприймання. У сприйманні він бачив діяння сили Любові, яка і є причиною того, що подібне тягнеться до подібного й пізнає подібне. "Землею бачимо землю, водою воду, повітрям бачимо ясне повітря, а вогнем нищівний вогонь. Любов'ю бачимо любов, а ненавистю сумну ненависть". Звідси він виводив, що всі стихії мусять знаходитися в оці, щоб око могло бачити природу.

 

Другим основним положенням теорії сприймання було для Емпедокла те, що сприймання можливе тільки при безпосередньому зіткненню органу чуття з річчю, яку сприймаємо. Положення це змусило його прийняти гіпотезу, яка згодом здобула у Греції загальне визнання: факт, що людина бачить речі звіддаля, він тлумачив тим, що з речей виділяються "випливи", з очей також, і одні випливи зустрічаються з іншими. Випливи просочуються з ока і до ока через пори; отож можна бачити тільки ті речі, які під оглядом форми і величини відповідають порам ока: то було ще наївне схоплення слушної думки, що сприйняття залежні від будови органу.

 

Доповненням цієї теорії сприймання була теорія почуттів, також розглянута фізіологічно і побудована на засаді подібності: "Приємність виникає з того, що подібне у стихіях та їх мішанині, а прикрість із того, що протилежне". Нарешті, Емпедокл вибудував учення про темперамент, начеб диференціальну психологію на чисто фізіологічному підґрунті, в якій застосував свою теорію стихій. І тут деталі були наївно примітивні. Згідно з цією теорією, в наймудріших стихії змішані у рівних кількостях і розміщені ані надто рідко, ані надто густо; ті, в котрих стихії розміщені надто рідко – тупі і швидко втомлюються; ті, в котрих густо – імпульсивні, багато справ починають, а мало закінчують; ті що мають добрий уклад стихій у руках – добрі ремісники; ті, що в язику – добрі промовці.