Найбільш впливові теорії цінностей

Білет № 6

Категорії діалектики.

Категорії діалектики – це спосіб теоретичного мислення, який спирається на розумінні фундаментальних закономірностей розвитку матеріальної та ідеальної сфер життєдіяльності людини, природи та суспільства.

Категороіальне визначення реальності починається не з дефініцій реальності, а з розуміння суттєвих явищ та закономірностей певної сутності.

1. Сутність — явище.

Явище і сутність — діалектично пов'язані між собою протилежності. Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності до­сягається шляхом пізнання явищ. категорія сутності є тотожною категорії закону, оскільки сутність світу взагалі полягає у розвитку, розвиток відбувається за законами (див. попередня тема), а на такому рівні пізнання світу відбувається лише через вищий рівень абстрактного мислення. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково має "явитися". Сутність і явище — це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання.

2.Причина — наслідок. Основну роль у філо­софському пізнанні відіграє принцип детермініз­му. Цей принцип відображає той факт, що всі про­цеси в світі детерміновані, тобто виникають, роз­виваються і зникають закономірно, внаслідок пев­них причин, обумовлені ними. Причина — це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Явище (або зміни в ньому), породжене причи­ною, називається наслідком.

Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного.

3. Необхідність — випадковість. Необхідність — це об­умовлений зв'язок явищ, за якого поява "події — причини" неминуче викликає певне "явище — наслідок". Випадковість — це такий зв'язок при­чини і наслідку, за якого причинність допускає -реалізацію будь-якого наслідку із багатьох мож­ливих альтернатив. При цьому, який саме конк­ретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно пе­редбачити і вирахувати.

Випадковість: їй властиві непостійність, невизначеність.

4.Можливість — дійсність. Категорія мож­ливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалі­зації можливого. Дійсність є конкретною існую­чою форму предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного.

5. Одиничне — загальне. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий пред­мет, явище, процес, що відрізняється за своїми про­сторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесів. Загальне не існує само по собі, в "чи­стому" вигляді. Воно завжди реалізується в оди­ничному і через одиничне. Одиничне, в свою чер­гу, входить в ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси.

6. Форма — зміст. Під змістом розуміють єдність І суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного пред мета, явища, процесу. Форма — зовнішнє упоряд­кування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існу­вання певного змісту.

У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми.

 

Білет № 8

1. Еммануїл Кант «Критика чистого розуму».

Еммануїл Кант (1724—1804) — німецький філо­соф, засновник німецької класичної філософії.

"Критика чистого розуму" (1781) — основна праця І. Канта — присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.

З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом до­стовірних знань не може бути досвід, як ствер­джують емпіристи. З іншого — таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.

А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Джерелом та­кого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттє­вості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлю­ють можливість достовірної науки — математики і природознавства, а в філософії — можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В резуль­таті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які ви­никають внаслідок впливу об'єктів на нашу здатність сприйняття.Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів "впорядкування", "ув'язці" ем­піричних даних за допомогою апріорних і су­б'єктивних форм чуттєвого пізнання — простору та часу. Відчуття, уявлення і взагалі всі "феномени" (явища), підпорядковані суб'єктив­ним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об'єкти, або "речі у собі". "Речі у собі" — непізнавані. Пізнавані лише явища.

І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять — категорій. "Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомо­гою здатності судження або продуктивної здат­ності уявлення.

І. Кант розглядає загальні методологічні прин­ципи і вимоги наукового пізнання (принцип кау­зальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі "можливого досвіду". Істин­ним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кан­том, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

 

 

Білет № 10

1. Основні концепції соціальної філософії.

Суспільство - це реальні люди, які об'єднались у соціальні групи і соціальні верстви, що вступають у взаємодію і створюють матеріальні та духовні блага для своєї життєдіяльності. Без людини суспільство не існує, бо людина - суб'єкт і головна дієва особа суспільства.

У розвитку соціальної філософії виникло багато найрізноманітніших підходів до пояснення сутності суспільства. Основні концепції суспільства в сучасній філософії:

♦ соціологічний ідеалізм(в класичній філософії розглядається суспільство не як цілісний соціальний організм,а як механічна сума окремих індивідів);

♦ географічний детермінізм(Ш. Монтеск’є, Г. Бокль. Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку- географічний);

♦ історичний матеріалізм(вони розділили суспільні відносини на матеріальні і духовні (ідеальні),довівши,що саме економічні відносини в кінцевому підсумку);

♦ біологічний детермінізм;

♦ психологічний напрямок;

♦ техніцизм;

 

Білет № 12

1. Основні риси і представники «Відродження».

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV—XVI ст. Видатними її представника­ми були Микола Кузанський, Піко делла Міран-дола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Ла Боесі, Мішель Монпгень, Нікколо Маківеллі, Ми­кола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Тома-зо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною ри­сою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистец­тва змальовується розмаїтий світ людського бут­тя та його величезна цінність..Формується нова самосвідомість людини, її ак­тивна життєва позиція, з'являється відчуття осо­бистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Пріоритетним в ієрархії духовних ціннос­тей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя висту­пає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, од­нією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему ду­ховних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспіль­ного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства.

Філософія Відродження переглядає також се­редньовічне ставлення до природи. Вона запере­чує тлумачення останньої як начала несамостій­ного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" — "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби при­землюється, він перестає бути чимось позаприрод-ним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепці­ям мислителів Відродження була властива діа­лектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401—1464), Б. Телезіо (1509—1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології..

 

 

Білет № 14

1. Дайте характеристику основних теорій історичного процесу та розкрийте їх суперечності.

Білет № 6

Категорії діалектики.

Білет № 10

Основні концепції соціальної філософії.

Білет № 4

Праця Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини».

Білет № 8

Еммануїл Кант «Критика чистого розуму».

Білет № 12

Основні риси і представники «Відродження».

Білет № 14

Дайте характеристику основних теорій історичного процесу та розкрийте їх суперечності.

Білет № 18

Обґрунтуйте сутність та типологію наукових революцій.

Білет № 24

Закон єдності та боротьби протилежності.

Білет № 32

Надлюдина Ніцше.

Білет № 28

Екзистенціоналізм.

Екзистенціалізм або філософія існування —

Білет № 26

Розкрийте форми і сутність відображення(форми матеріального руху: як на рівні кожної з цим форм відбувається відображення).

Білет № 22

Співвідношення розсудку та розуму у пізнавальному процесі/

 

 

Найбільш впливові теорії цінностей

• натуралістичний психологізм (Дж. Дьюї).

• аксіологічний трансценденталізм (В. Віндельбанд).

• персоналістський онтологізм (М. Шелер).

• соціологічна концепція цінностей (М. Вебер).

• маркситстська концепція цінностей (К. Маркс, Ф. Енгельс).

Ці та інші концептуальні підходи до визначення сутності цінностей дають змогу конкретизувати їх поняття в сучасних теоретичних вимірах. Таких вимірів багато, але найбільш розповсюджені такі:

Цінності завжди є людськими, мають соціальний характер. Вони формуються і розвиваються на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини і в рам­ках певних конкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей.

Цінність - це філософська категорія, яка зазначає культурне, сус­пільне й особистісне значення явищ та факторів дійсності.

Аксіологія потребує також активного використання ціннісних орієнтацій. Це по­няття містить у собі соціально-політичні, економічні, моральні, наукові, правові аспек­ти, які вивчаються фахівцями відповідних профілів, здійснюються у житті людини, суспільства.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, зла­года в суспільстві, порядок, мир, демократія. їм протисто­ять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеа­ли людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедли.

Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є бла­гом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від сві­домості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що су­б'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єк­ти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-по­між інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єк­тивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чо­му свідомо надають перевагу.

 

Білет № 13

1. Основні риси і представники «Просвітництва».

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Анг­лію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу ста­новила віра в розум як джерело знання і як засаду побу­дови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання при­родних прав людини.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройня­те вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтува­лася на переконанні, що наука і технічний прогрес ство­рять рай на землі.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунту­вали його теоретично.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його пред­ставників переростає в атеїзм.

У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти­лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по­кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив­них буржуазних політичнх течій і партій.

 

Білет № 15

1. Декарт «Міркування про метод»

Рене Декарт (1596—1650) — французький філо­соф, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу.

"Міркування про метод" (1637) — один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складаєть­ся з 6 частин: про науки (частина 1); про науко­вий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояс­нюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі".

Тому центральною проблемою науки і філо­софії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірнос­тей.

Р. Декарт формулює "головні правила методу".

В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з пред­метів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і ви падіння логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й оче­видного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати без­перервність ланцюга умовиводів. Для забезпечен­ня виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

На завершення Р. Декарт підкреслює практич­ну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зро­битися господарями і володарями природи".

Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турбо­ти не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

 

Білет № 17

1. Закони діалектики.

Діалектика — це вчення про найбільш загальні закони розвит­ку природи, суспільства та пізнання і сформова­ний на цьому вченні універсальний метод мис­лення та діяльності.

Історія філософії знає три основні форми діа­лектики:

1. Аналітична діалектика (Геракліт, Зенон).

2. Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель).

3. Матеріалістична діалектика (класики марксизму).

Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.

Закон єдності і боротьби протилежностей. Цей

закон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові — його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв'язок протилежностей. Протилежності — такі сторони, моменти, пред­мети, які одночасно: 1) нерозривно пов'язані, одна передбачає існування іншої (добро — зло, низ — верх); 2) взаємовиключають одна одну; 3) взає-мопроникають і, за певних умов, переходять одна в одну (позитивне і негативне, прогрес і регрес, матеріальне та ідеальне).

Закон взаємного переходу кількісних і якіс­них змін. Цей закон характеризує механізм роз­витку, тобто як, яким чином відбувається розви­ток. Його сутність полягає в тому, що поступове накопичення кількісних змін в певний момент неминуче призводить до корінних якісних пере­творень (стрибків), до набуття нової якості, яка, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на характер і темпи кількісних змін. Наприклад, перетворен­ня одних хімічних елементів у інші залежить від змін величини заряду ядра атома, перетворення води в лід чи пару — від зміни температури.

Закон заперечення заперечення. Цей заков характеризує напрямок розвитку, його посту пальність, циклічність та спадкоємність. Розви­ток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль — як ланцюг циклів. Наприклад: зерно — рослина — нові зерна; тео­рія — практика — нова теорія.

Білет № 19

1. Відмінності філософії Бекона та Декарта.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання — головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561 —1626 рр.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в ціло­му принципово негативно ставиться до середньо­вічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Бо­гові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відро­дження вбачав істину також в Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істи­на знаходиться в самих речах і необхідно здійсню­вати її пошук в природі, світі. Бекон проголошує принцип емпіриз­му і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одинич­них речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати приро­ду. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а ося­гаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба поперед­ньо подолати: ідоли роду, ідоли печери, ідоли майдану, ідоли театру. Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Засновником протилежного раціоналістично­го напрямку був французький філософ Рене Де­карт (1596—1650 рр.). Він принципово по-іншо­му вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схолас­тичного знання, сліпої віри, з іншого — на пошу­ки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мисли­мого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експеримен­тальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивіду­альний акт мислення. Сам сумнів є процесом мис­лення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсо­лютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природ­не світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістич­но-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, напри­клад, є ідея Бога — найдосконалішої істоти, — ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

 

Білет № 21

1. Охарактеризуйте основних представників та розкрийте зміст філософії «Нового часу»(капітал. період).

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом
і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.

Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи.

Ф. Бекон (1561-1626) - підкреслює необхідність пізнавати об єктивно суттєві речі і явища, відмовитися від схоластичної відірваності від природи і людини. Джерело буття знаходиться в почуттях, які виникають в процесі практичного впливу індивіда на природу. Розробив індуктивний метод.

Р. Декарт(1596-1650). Кінцева мета знання людини - панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини. Для досягнення цієї мети необхідно використовувати принцип сумніву, який направлений проти сліпої віри і потребує попередньо сумніватися у всьому науковому існуванні. Основний вид пізнання - раціональне пізнання - раціональне пізнання, інструментом якого є розум.

Джеон Локк (1632-1704). Всі людські знання мають чуттєве походження. Заперечував думку Декарта про "вроджений ідеал", людський розум від народження є "tabula rasa". Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Ж. Ламетрі (1709-1751) - пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів.

Висновки: Матеріалісти Нового часу гостро критикували ідеалістичне розуміння проблем онтології. Гострі проблеми набули нових засобів і методів аргументації поглядів, що свідчить про багатоплановість і складність розвитку філософської думки.

У вирішенні проблем онтології - матеріалісти цілком залишалися на позиціях метафізичного, механічного матеріалізму. Вони не розуміли принципу загального зв язку явищ, предметів реального світу, а їх рух - кваліфікували лише як пересування тіл у просторі

 

Білет № 23

1. Охарактеризуйте філософські аспекти економічного базису суспільства.

Філософський аспект є обов'язковим у кожній спеціальній науці, у тому числі й економічній. Справжня філософія економіки починається із запитання "Як можливе господарство?" Філософія дає господарству світоглядну орієнтацію - виступає зі свідо­мо сформульованим припущенням про його місце в усьому світовому універсумі та розгортає його в цілісну теоретичну систему. В цьому наданні світоглядного значення економічному явищу і полягає джерело, основний мотив, який живить власне філософію економіки, зумовлює її до життя, яка б не була його форма. Інший варіант філософської інтерпретації економіки дає економічний матеріалізм, який сповідує чисте господарст­во і вилучає із господарювання духовність, а разом з нею - індивідуальність, творчість, історію; все те, що складає властивості справжнього буття.

 

Духовність - це атрибут людини як особистості, антипод аморальності та безду­ховності, які знаходять вираз у втраті особистістю своїх суб'єктивних якостей.

У процесі становлення багатомірного економіко-господарського механізму, су­перечностей його функціонування, розвитку економічних систем у розмаїтті теорій духовність не втрачає свого значення.

Навпаки, вона виступає найнадійнішим захистом проти прагматизму, амораліз­му, "голого" прагматицизму, що спустошують людину.

Основні духовні компоненти: Економічна свідомість, Економічне мислення,Економічна психологія, Економічні переконання, Моральні цінності економіки, Економічна культура.

Економічне буття - це буття людини, яка акумулює в собі основні форми життє­діяльності, у тому числі економічну. Економіка завдяки людині стає універсальною, єдиною матеріально-духовною сферою, через яку особистість реалізує себе як ціліс­ність. Створення нової філософії економіки і повинно об'єднати загальні характеристи­ки економічного буття з конкретними інтересами, прагненнями індивідів, їхнім пред­метним самоствердженням у суспільному житті. Людина розуміється як носій, суб'єкт діяльнісних сил, який володіє можливостями прикладати ці сили до вирішення різних життєвих завдань.

 

 

Білет № 25

1. Охарактеризуйте співвідношення понять «свідомість» і «самосвідомість». Покажіть генезис основних форм самосвідомості.

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також жити внутрішнім життям. Такі умови забезпечуються завдяки пев­ним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універ­сальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбу­вається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках лю­дини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в ре­чах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто сві­домість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'я­зок із мовою. Мова виконує важливі функції:

1) збереження знань (акумулятивна функція);.

2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комуні­кативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь — самопочуття. Са­мопочуття — це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом ото­чуючих речей та людей. Щоб правильно орієнту­ватися в світі речей, необхідно насамперед усві домлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбу­ваються в самій дійсності від суб'єктивних про­цесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї. Усвідомлення себе як такого, що належить до тієї чи іншої спільності людей, тієї чи іншої куль­тури і соціальної групи — є більш високим рівнем самосвідомості.

Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про реф лексію.

Рефлексія — це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предме­том спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно перероб­ляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.

Людина аналізує себе в світі певного ідеалу осо­бистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цьо­го ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відпо­відає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскіль­ки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.

Білет № 27

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає, що людський розум пізнає в не “речі в собі”, а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення якість, кількість, причинність, реальність, тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з. ”антиноміях” чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив закон, повеління, що існує в свідомості людей, і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

 

Білет № 29

1. Історико-філософські концепції онтології.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкіл­ля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, вини­кає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема — це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відпо­відей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні кон­цепції, категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матері­альним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші — як без­перервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

. Перша тема — життя і смерть людини. Че­рез усвідомлення свого життя людина прагне усві­домити категорію "буття".

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене наро­дженням та зникненням. Виникає питання: мін­ливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Третя тема усвідомлення буття — питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізна­ли світ, в якому живемо. Проблема буття законо­мірно відображається в питаннях про його будо­ву. В процесі обговорення цих питань формува­лися такі поняття, як світ, природа, людина, мис­лення, простір, ціле і частина, матеріальне та іде­альне тощо.

Матеріалістичне вирішення про­блеми буття передбачає наявність таких філософ­ських аспектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

— світ, що розвивається, є сукупною реальні­стю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

 

Білет № 31

1. Філософія Гегеля.

Свою філософську систему Гегель назвав - «абсолютним іде­алізмом». Ця назва пов'язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона - розум, мислення, розумне мислення. Вона - суб­станція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність існує як буття; розум є безм