Соціальні функції мови. Поняття культурного коду.

Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потеб- ня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.

Визначення мови як суспільного явища спираєтьсяна тверезий аналіз фактів розвитку і застосуваннямови. Мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків.

Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням ірозвитком — це людське надбання, витворене цілком природним чином» [Гримм 1960: 59]. В. фон Гумбольдт, який, по суті, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим» [Гумбольдт 1960: 80]. Ф. де Соссюр убачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найголовніші (базові) функції — комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:

1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство. Так, скажімо, не завжди існували такі суспільні явища, як сім’я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує суспільство;

2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську,освітньо-виховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну, соціально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мовні функції [Березин, Головин 1979: 65];

3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Культурний код - це сукупність знаків і система певних правил, за допомогою яких інформація може бути представлена у вигляді набору символів для передавання, обробки й зберігання.

Необхідність в культурному коді виникає тоді, коли відбувається перехід від світу сигналів до світу сенсу. Культурний код - це те, що дозволяє дешифрувати перетворені значення сенс. Код - це правила формування низки конкретних повідомлень. Всі коди можуть бути порівняні між собою на базі загального коду, більш простого і всеосяжного. Код дозволяє проникнути на смисловий рівень культури, без знання коду культурний текст виявиться закритим. Культурні коди знаходяться всередині всіх мов культури, але знайти їх непросто - вони проявляють себе при переході з одного рівня сенсу на інший.

41. Поняття та сутність культурного інституту. Сучасні організаційно-правові форми культурних інститутів

Культурний інститут:

Соціальне утворення у межах якого відбуваються взаємовідносини між професійними виконавцями актуальних соціокультурних функцій та членами соціуму.

Завдання – розвиток культури, здійснення мистецької, освітньої, наукової роботи, підвищення творчого потенціалу людини.

Функції:1. Виробництва культурних благ

2. Рефлексія щодо соціокультурного досвіду (осмислення)

3. Збирання та збереження культурних благ.

4. розповсюдження та споживання культурних благ

Види: 1. Комерційні – юридичні особи, що функціонують на засадах самозабезпечення. Мета: отримання прибутку.

2. Не комерційні – організації, що не можуть фінансувати власну діяльність за рахунок прибутків. Мета: соціокультурна

Культурний інститут- державна чи громадська організація, спеціально створена для виконання будь-яких функцій у сфері культури. При цьому частина з них входить у підпорядкування Міністерства культури, частина знаходиться під підпорядкуванні інших галузей, частина ж є незалежними організаціями.

Перш за все слід визначитися в самому предметі. Термін «інститут культурний» зазвичай вживається у двох сенсах: безпосередньому і розширювальному. Культурний інститут в безпосередньому змісті - це якась конкретна організація, яка виконує функцію створення, зберігання або трансляції культурно значущої продукції. Такі, наприклад, бібліотеки, музеї, навчальні заклади, науково-дослідні інститути, політичні партії, філософські гуртки, релігійні громади якогось храму і т.п. Культурний інститут в розширювальному сенсі (іноді говорять «інституція») - це стихійно склався і функціонує порядок (норма) здійснення якої-небудь культурної функції, як правило, ніким не регульованою спеціально. Такі традиції, звичаї, звичаї, ритуали, художні стилі і філософські течії, школи та напрямки в науці і т.п. Слід пам'ятати, що під поняття «інститут культурний» потрапляють не лише стаціонарні колективи людей, виконуючі небудь, але і самі процедури виконання цього (наприклад, інститут ініціації, інститут похорону, інститут богослужіння і т.п.).

Створення будь-якої класифікації і типології культурних інститутів - досить складне завдання, оскільки інститути реалізують культурні функції, і при цьому: по-перше, кількість самих культурних функцій практично незліченно,по-друге, деякі функції забезпечуються по частинах різними інститутами; та по-третє, деякі культурні інститути виконують відразу по безлічі різних культурних функцій.

Тим не менш, культурні інститути можна диференціювати як за наведеної вище функціональної моделі, так і ділити на державні, громадські та приватні, релігійні та світські, а також класифікувати по інших підставах. При всіх цих типологізації незмінним залишається лише те, що культурні інститути (і інституції, якщо говорити про сферу повсякденного культури) являють собою основні інструменти колективної і в тій чи іншій мірі планованої і організованої діяльності з виробництва, використання, зберігання та трансляції культурних продуктів (цінностей), що принципово відрізняє їх від аналогічної діяльності, виробленої людьми в індивідуальному порядку.

Історично перші інститути культурні з'явилися ще в середньовіччі як артілі будівельників, іконописців, монастирські громади. Зародження перших приватних інститутів, що займаються збереженням культурної спадщини можна віднести до XVIII в. Державні культурні інститути (як культуротворчі, так і культуроохранние) з'явилися в XIX в., Тоді ж поширилася практика створення великих культуроохранних інститутів (музеїв) і дослідних товариств на приватні або громадські пожертви. Ця практика продовжилася і в XX в., Але до переліку культурних інститутів додалися управлінські, наукові, культурно-дозвіллєві та деякі інші.

Так чи інакше, культурні інститути (поряд з індивідуальною творчістю) являють собою основні «майстерні» по виробництву і забезпеченню культури, і їх організаційна структура, характер діяльності та ін мало чим відрізняються від аналогічних характеристик будь-яких інших виробництв; хіба що науково-технічний прогрес тут менш актуальне, ніж розвиток методів інтелектуально-образного пізнання світу і упорядкування уявлень про нього.

Аналіз соціологічних джерел засвідчує увагу до дослідження інституту культури та його структурних елементів. до спеціальних інститутів культури, що організують виробництво духовних цінностей відносять науку, літературу, театр та ін., а до тих, що організують поширення таких цінностей - школи, вузи, культурно-просвітницькі навчальні заклади, бібліотеки, музеї та ін. Як бачимо, у такій структуралізації інститутів не знайшлось місця для туризму. Крім того, тут важливо відокремити соціальні інститути від соціальних організацій.

Більш виважену структуралізацію інститутів культури пропонує АХ). Ручка, виділяючи наступні: соціалізаційні, освітні, художні, медіальні, релігійні та рекреаційні (виділено нами). Отже, виділення в структурі соціальних інститутів культури рекреаційних видів відкриває нішу для включення туди інституту туризму, хоча рекреаційною функцією не вичерпується роль туризму у суспільстві. В той же час дослідження інституту культури в сучасній соціології ще не визначили місця і ролі туризму як інституту з ознаками культури, що вимагає продовження пошуку і розробки методології для його соціологічного дослідження.

Найрізноманітніші форми відносин і взаємодії між індивідуумами властиві більшості процесів та систем сучасного світу. Цю характеристику, зокрема, розкриває корпоративність, що відтворює соціальну природу й характер відповідних організацій цивілізації. До того ж навіть об’єктивна організація нині використовується й розвивається в умовах корпоративної взаємодії соціуму, що істотно позначається на цих процесах. Властивість корпоративності віддзеркалюється у зв’язках і залежностях законів та принципів організації. Різні форми відносин також формують різні види інститутів культури.

Також ще одним видом культурних інститутів є благодійні культурні інститути:

Також існує розподілення форм за агентами культури. До агентів культури відносяться великі соціальні групи, малі соціальні групи, індивіди.

Малі соціальні групи поділяються на:

- Добровільні професійні асоціації, що об'єднують творців культури, що сприяють їхньому професійному росту, що захищають їхні права та сприяють поширенню культурних цінностей;

- Спеціалізовані об'єднання і гуртки;

- Коло шанувальників окремих видів мистецтва, наприклад музичної групи;

- Культурні зрізи, що представляють собою невизначений безліч людей, що належать до інтелігенції і здійснюють духовну підтримку якої культури в цілому, або її окремих видів і напрямків;

- Сім'ї, в яких відбувається первинна соціалізація людини.

Великі соціальні групи поділяються на:

- Етноси (плем'я, народність, нація), що представляють собою стійкі міжпокоління спільності людей, об'єднані спільною історичною долею, загальними традиціями, культурою, особливостями побуту, єдністю території і мови;

- Професійні групи творців, дослідників, зберігачів та виконавців художніх творів (зокрема, етнографи, філологи, філософи, критики, реставратори, архітектори, цензори, музикознавці);

- Непрофесійні групи, в тій чи іншій формі долучені до культури (наприклад, шанувальники, глядачі, читачі);

- Аудиторії (глядацька, читацька).

До інститутів культури слід відносити установи та організації, що створюють, виконуючі, що зберігають, поширюють художні твори, а також спонсорують і навчальні населення культурних цінностей, зокрема, школи та пузи, академії наук, міністерства культури та освіти, ліцеї, галереї, бібліотеки, театри, навчально-виховні комплекси, стадіони та ін.

42. Поняття та сутність культурної політики. Основні законодавчі положення у сфері культурної політики України

Під культурною політикою нерідко розуміють заходи, які стосуютьсякультури на місцевому, регіональному або міжнародному рівнях, зосереджені на культурі як такій, або призначені для здійснення безпосереднього впливу на окремих осіб, групи або суспільства, в тому числі на створення, виробництво, поширення та розподіл культурної діяльності, культурних товарів та послуг, а також доступ до них.

За визначенням експертів ЮНЕСКО культурна політика держави повинна бути спрямована «на досягнення визначених культурних цілей з допомогою оптимального використання всіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство в даний час».

Державна культурна політика визначається як сукупність принципів і норм, якими керується держава в своїй діяльності зі збереження, розвитку та поширення культури

У сучасному світі держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. Законодавчо регламентується діяльність системи освіти та науки, робота засобів масової інформації, охорона культурної спадщини, охорона авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості, і в цілому право окремої людини і груп людей на задоволення їх культурних потреб.

Одним з основоположних принципів культурної політики є принцип єдності і різноманіття культури; наступний принцип культурної політики –це принцип культурного виміру розвитку людства;.принцип культурної демократії; та Міжнародна культурна співпраця як принцип. Одне з перших визначень терміну «культурна політика» було дано на круглому столі ЮНЕСКО в 1967 році в Монако. У доповіді «Політика у сфері культури - попередні міркування» під політикою у сфері культури було вирішено розуміти «комплекс операціональних принципів, адміністративних і фінансових видів діяльності і процедур, які забезпечують основу дій держави у сфері культури». У цьому контексті реалізація політики у сфері культури являє собою «всю суму свідомих і обдуманих дій (або відсутність дій) в суспільстві, спрямованих на досягнення певних культурних цілей, за допомогою оптимального використання всіх фізичних і духовних ресурсів, якими володіє суспільство в даний час».

Початкове умова розробки політики у сфері культури - це досягнення згоди між офіційними, творчими, суспільними силами в відношенні пріоритетності цілей культурної розвитку.

Культурна політика включає в себе:

- Систему пошуку, взяття на охорону, реставрацію, накопичення і збереження, захисту від незаконного вивозу, а також забезпечення доступу для вивчення фахівцями або освіти мас предметів світового та вітчизняного культурної спадщини, що володіють неординарною смисловий, історичної або художньою цінністю (книжково-писемних, архітектурно -просторових, художніх творів різних видів і унікальних творів ремесла, історичних документальних і речових раритетів, археологічних пам'яток, а також заповідних територій культурно-історичного значення);

- Систему державної та громадської підтримки функціонування і розвитку художнього життя в країні (сприяння створенню, демонстрації та реалізації художніх творів, їх закупівель музеями і приватними колекціонерами, проведення конкурсів, фестивалів та спеціалізованих виставок, організація професійної художньої освіти, участь в програмах естетичного виховання дітей, розвиток наук про мистецтво, професійної художньої критики і публіцистики, видання спеціалізованої, фундаментальної навчальної та періодичної літератури художнього профілю, економічна допомога художнім колективам і об'єднанням, персональне соціальне забезпечення діячів мистецтва, допомога в оновленні фондів та інструментарію художньої діяльності і т. п.);

- Систему вибудовування різноманітних форм організованого дозвілля людей (клубна, гурткова та культурно-просвітницька робота як загального, так і спеціалізованого профілю, організація спортивно-масових і святково-карнавальних видовищ і заходів, «культурно-просвітницький» туризм по історичним об'єктам і районам, «народна самодіяльність»в галузі художнього або ремісничої творчості, стимулювання інтелектуального та культурного саморозвитку особистості і т. п.; одним з активно розвиваються напрямків цієї функціональної підсистеми є соціальна педагогіка як інституціоналізована методика загальної соціалізації особистості);

- Популяризацію класичних і етнографічних зразків культури (культурних цінностей) у засобах масової інформації;- Міжнародне та міжнаціональне культурне співробітництво, а також ряд інших напрямків діяльності.

У сучасних умовах культурна політика виступає як сукупність науково обгрунтованих поглядів і заходів щодо всебічної соціокультурної модернізації суспільства та структурним реформам по всій системі культуропроізводящіх інститутів, як система нових принципів пропорціональності державної і громадської складових у соціальному і культурному житті, як комплекс заходів по завчасному налагодженню наукового та освітнього забезпечення цих принципів, по цілеспрямованій підготовці кадрів для кваліфікованого регулювання соціокультурних процесів завтрашнього дня, а головне - як осмислена коректування загального змісту вітчизняної культури.

Загальні цілі та принципи культурної політики України

У молодій незалежній демократичній державі, яка проходить крізь складні трансформаційні процеси, роль культури набуває особливої важливості, з чого випливає і ключова роль державної культурної політики.

Така політика має забезпечувати правові, інституційні, фінансові умови для розвитку сучасної української культури як ключового чинника формування зрілого демократичного суспільства, сталої національної ідентичності, що буде необхідною передумовою успішного входження України до світової спільноти розвинених демократичних держав. За минулі роки було зроблено кілька спроб сформулювати основи для такої культурної політики держави, визначити її засади, цілі, пріоритети у формі окремого правового документу.

Хронологічно першим документом цього роду стали “Основи законодавства України про культуру”, схвалені Верховною Радою України у лютому 1992 року.

Стаття 2 “Основ...” визначала принципи культурної політики:

“Основними принципами культурної політики в Україні є:

визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

збереження і примноження культурних надбань;

розвиток культурних зв’язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань;

рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об’єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

всебічне міжнародне культурне співробітництво;

визнання пріоритеру міжнародно-правових актів у сфері культури;

поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.”

43. Співвідношення понять «культура» і «цивілізація». смотри 26 вопрос

 

44. Культурологічний аспект взаємодії суспільства і природи.

1. Культура і природа як дві форми буття.

Культура - це друга природа, результат людської діяльності, і тому культура дуже часто протиставляється природі. Але культура і природа тісно взаємопов'язані між собою. Природа - це необхідна умова виникнення та існування культури. Культура - це посередник між людиною і природою, результат їх взаємодії. Характер цієї взаємодії історично змінювався. Між природою і людським суспільством відбувається обмін речовиною та енергією. Є дві форми цього обміну:

- Безпосереднє привласнення людиною об'єктів природи

- Опосередковане людською діяльністю привласнення об'єктів природи.

(неолітична революція)

2. Вплив природи на культуру.

Вплив природи на культури був і буде завжди, оскільки людина - це частина природи, діяльність якої спрямована на задоволення фізіологічних та біологічних потреб.

Природа впливає на матеріальну культуру:

- Стан флори і фауни впливає на тип присвоєння господарства

- Стан природних ресурсів визначає характер знарядь праці

- Корисні копалини й енергетичні ресурси визначають розвиток суспільства

- Клімат визначає тип одягу, транспорту, житла.

Природа впливає на духовну культуру, так як вона визначає звичаї і обряди народу, традицією, менталітет.

Природа впливає на художню культуру, так вона дає матеріал для творчості, визначає образи, сюжети, теми творів.

3. Вплив культури на природу.

Вплив культури на природу величезний. Результатом цього впливу є культурний ландшафт, тобто перетворена людиною природа. Виділяються два види культурного ландшафту:

- Агросфера - сукупність природних об'єктів, створених самою людиною (сади, городи, пасовища).

- Техносфера - сукупність матеріальних об'єктів, внесених людиною в природу (залізниці, шосе, мости).

На початку 20в у філософській літературі з'являється термін «ноосфера». З точки зору Вернадського, під впливом зусиль всього людства, біосфера поступово перейде в якісно новий стан - ноосферу. Ноосфера - це перетворення розуму в найбільшу біологічну і космічну силу.

Причини утворення ноосфери:

- Експансія розуму в усі куточки всесвіту

- Об'єднання людства

- Розвиток науки

 

4. Екологічна криза.

Сьогодні взаємовідношення культури і природи набуває конфліктного характеру. З точки зору філософів, причиною екологічної кризи стали культурні причини. Такою причиною вважається установка на антропологічну винятковість людини, основними постулатами якої є:

- Вищу цінність цього світу представляє людина. Все інше цінне лише тому, що корисно для людини. Природа - це власність людини, над якою вона має необмежену владу.

- Ієрархічна картина світу. Світ людей протиставлено світу природи.

- Метою взаємодії людини з природою є задоволення її потреб.

- Характер взаємодії з природою визначається прагматичним імперативом: правильно і дозволено все те, що корисно для людства.

- Етичні норми і правила поширюються лише на відносини з людьми, але не на ставлення до природи.

- Природно-охоронна діяльність також підпорядкована імперативу: природу треба зберегти для наступного покоління.

Такі установки призводять до руйнування природи, до екологічної кризи.

 

45. Історичні процеси інституціоналізації діяльності у сфері культури

Інституціоналізація – це процес упорядкування, формалізації, та стандартизації суспільних зв’язків та відносин, в процесі яких утворюється соціально-культурний інститут.

інститут

група людей

інтереси+потреби

мета

принципи досягнення мети: принципи+обов’язки+привілеї+санкції

матеріальна база (ресурси)

діяльність

функція(реалізація)

Принципи утворення:

1) Продовження роду (шлюб)

2) Територіальний принцип

3) Добровільного інтересу

4) Принцип трудових та професійних інтересів

5) Принцип соціальної ієрархії

6. Види та функції соціально-культурної діяльності

функцій соціально-культурної діяльності, найважливішими з яких є:

• культуроохоронна функція - вивчення, збереження, відновлення і використання культурної спадщини в процесі підвищення духовних потреб та інтересів різних груп населення;

• культуротворча функція - створення та збагачення культурних цінностей, творчого розвитку дітей, підлітків і дорослих; діяльна участь в організації вільного часу населення;

• соціоорганізаційна функція - створення сприятливого культурного середовища, стимулювання інноваційних рухів в соціокультурній сфері; розробка та реалізація федеральних, регіональних, муніципальних та інших цільових соціально-культурних програм та технологій; організація діяльності центрів, що сприяють культурному розвитку населення; сприяння розширенню та поглибленню роботи структур додаткового освіти, розвитку народної творчості; керівництво установами, організаціями та об'єднаннями соціально-культурної сфери;

• соціопедагогічна функція - проведення масової інформаційно-освітньої і виховної роботи за місцем проживання; популяризація здорового способу життя; залучення людей до процесу безперервної освіти, соціально-культурної творчості і рекреативної-розважального дозвілля; соціально-культурна підтримка людей з особливостями фізичного розвитку, участь у діяльності з соціальної та соціокультурної реабілітації та адаптації осіб з поведінкою, що відхиляється; допомога в сімейному вихованні дітей.

Соціокультурну деятельність можна поділити на 5 видів (за Каганом): перетворюючу, пізнавальну, ценнісно-орієнтаційну, комунікативну та художньої творчості. Соціокультурна діяльність відображає спеціфіку людини як істоти соціальної за Каганом.

 

47. Поняття "корпоративна культура". Основні атрибути корпоративної культури.

корпоративна культура - це система цінностей, переконань, вірувань,уявлень, очікувань, символів, а також дійових принципів, норм поведінки, традицій, ритуалів і т.д., які склалися в організації або її підрозділах за час діяльності та які приймаються більшістю співробітників.

Загальна категорія визначення корпоративної культури - це система особистих і колективних цінностей, які сприймаються і поділяються членами організації, а також набір прийомів і правил вирішення проблеми зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників, що виправдали себе в минулому й підтвердили свою актуальність у сьогоденні.

Рівень Особливості рівня Характер атрибутів Приклади атрибутів

1. Зовнішній рівень Створюється штучно (усвідомлено) і розпізнається споживачем. В основному цей рівень неглибинний, оскільки зазвичай (хоча й не повністю) стосується корпоративного стилю одягу, атрибутів компанії й т.п. Найчастіше він використовується як інструмент РЯ для залучення клієнтів. Зовнішні, або видимі Фірмовий стиль, символи, слогани, організаційні церемонії

2. Базовий Це офіційні зафіксовані взаємини між керівництвом і співробітниками. Включає статут, розпорядки, організаційну структуру, кадрову політику, прийняті стилі управління й т.п. Рівень важливий і обов'язковий. Робота над ним - прямий обов'язок служби персоналу, безумовно, у співпраці з керівною ланкою. Офіційні Місія компанії, кодекс компанії, моральний кодекс компанії. Регламенти, в яких пропис. Правила діяльності компанії

3. Внутрішній Прихований (латентний) рівень Це реальний стан стосунків між співробітниками і керівництвом, що виявляється в ділових, і неділових розмовах, у розповідях співробітника про компанію своїм рідним і друзям. Саме цей рівень найважливіший при формуванні лояльності. І саме на нього прагнуть вплинути (безпосередньо або опосередковано) служба персоналу і керівники. Проте, цей рівень не піддається жодному управлінню, якщо слова розходяться зі справою. Латентні, або приховані Неписані правила взаємин співробітників, цінності працівників, іх установки, правила поведінки (неписані всі)

 

48. Свято як соціокультурний феномен

Свято – це багатогранне суспільне явище. Відображаючи життя окремої людини і суспільства в цілому, воно сприяє формуванню духовності людини і перетворюється на соціально-культурну цінність суспільства.

Свято виконує важливі соціальні функції: компенсаторну, естетичну, моральну. Особливе значення у святі має його естетична складова: емоційна насиченість змісту, виразність, експресивність, видовищність, елементи карнавальності, театралізація.

Свята поділяються на релігійні, державні, професійні, національні, національно-народні та ін.

В історії свят значною мірою відображаються політичні і соціально-економічні особливості розвитку суспільства, а також інтереси і прагнення окремих класів і прошарків цього суспільства в ту чи іншу епоху. Так, Сенат Венеціанської республіки протягом багатьох століть диктував правила і висував умови щодо користування святковим вбранням як під час проходження карнавалу, так і в повсякденному житті.

 

Свята поєднують у собі все, що накопичено в культурі народу, відображають історичне життя певної суспільно-економічної формації і в значній мірі формують духовний світ нації. Важливу роль у святах відіграють соціально-психологічні чинники, релігійні звичаї і обряди, норми взаємовідносин між людьми, фольклор.

Свято – явище всезагальне і постійне. „Свято – первинна і незнищенна категорія людської культури. Воно може виродитися, але не зможе зникнути взагалі”, – писав автор класичних праць з теорії культури М.М. Бахтін.

Для більшості людей свято є можливістю позбутися клопотів повсякденного життя, своєрідною колективною психологічною розрядкою. За образним висловом Бахтіна, „це – тимчасовий вихід в утопічний світ”

Свято є засобом поєднання людей, відновлення певних суспільних зв’язків, виконуючи комунікативно-інтегративну функцію. Без свята, очевидно, людина відчула б себе відчуженою, одинокою, ізольованою від суспільства. Свято – явище колективне, воно організує великі маси людей різного віку, різних професій і соціальних прошарків суспільства, створює „неначе єдине народне ціле”

У святі відображається і ціннісна орієнтація людини у світі, у якому вона живе. Ця ціннісно-орієнтаційна функція свята, яка несе політико-ідеологічне навантаження, дуже важлива для соціалізації суспільства. Вона відображає зміни соціокультурних цінностей суспільства.

Свята, звичаї і обряди, з ними пов’язані, виконують також і значну пізнавально-творчу функцію. Свято слугує поштовхом для розвитку художньої творчості, оскільки привертає людей до активної участі в оформленні свята, до виготовлення спеціального начиння і костюмів, створення музики, пісень і танців, щоб зробити його масштабним і яскравим.

Свято виконує ще одну дуже важливу функцію, стимулюючи розвиток виробництва

Обов’язкове оновлення житла й одягу, передсвяткове прибирання, позбавлення від старих речей і купівля нових, заготовка спеціальних продуктів, а також придбання подарунків.

Ці глибоко вкорінені у житті народу звичаї, що супроводжують свята, весь цей спалах споживання є міцним імпульсом для розширення виробництва багатьох видів продукції.

З проведенням свят пов’язані значні пересування населення країною, які охоплюють мільйони людей. Такі пересування стимулюють розвиток торгівлі і транспорту.

Теоретики свята С.Б. Маркар’ян і Е.В. Молодякова зазначають, що свято – одна з найбільш сталих форм духовної культури, де, як правило, традиція переважає над інновацією, адже в ньому відображаються не лише міфологічна свідомість народу, давній культ і ритуал, але й характер суспільного укладу, сімейно-побутових стосунків, мораль, психологія.

„Стійкість існування свята, його постійність пов’язані насамперед з тим, що, концентруючи від покоління до покоління культурну активність людей, обростаючи обрядами, розвагами, декораціями, створюючи атмосферу радості і піднесення, перериваючи повсякденний ритм життя, свято відповідає багатьом колективним та індивідуальним вимогам настільки, що потреба в його проведенні виявляється більш стійкою, ніж початкова ідея, цінність або сукупність цінностей, які викликали його до життя”.

Свята невід’ємні від історії країни. Приводом до їх виникнення частіше за все є якась історична подія загальнонаціонального характеру або місцевого значення.

Значна частина традиційних свят, які характеризуються багатою обрядовістю, яскравістю і пишністю, привабливі тим, що зберігають і доносять до сьогоднішнього покоління значну кількість моментів історичного минулого країни. Водночас не можна не згадати, що ці свята свідомо підтримуються і культивуються панівними колами країни протягом багатьох століть, оскільки вони допомагають подавати історію кожному новому поколінню в потрібному для цих кіл аспекті.

49. Культурна ідентифікація та мультикультурні конфлікти

Поняття культурної ідентифікації пов´язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття.

Вперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції 3. Фрейда. Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї "приналежності" або "спільності" і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з´єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею "коренів".

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу - міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію - власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і врешті-решт - фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо.

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя; це визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножуючи надбання матеріальної і духовної культур.

Міжнаціональний конфлікт (у широкому сенсі) - це будь-яка конкуренція (суперництво) між групами, від протиборства за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції, у всіх тих випадках, коли протистоїть сторона визначається з точки зору етнічної приналежності її членів.

Причини міжнаціональних конфліктів:

1) економічні причини - боротьба етносів за володіння власністю, матеріальними ресурсами

2) соціальні причини - вимоги цивільного рівноправності, рівності перед законом, в освіті, в оплаті праці, рівність при прийомі на роботу, особливо на престижні місця в органах влади;

3) культурно - мовні причини - вимоги збереження або відродження, розвитку рідної мови, згуртовує етнос в єдине ціле.

4) Концепція «зіткнення цивілізацій» Хантінгтона пояснює сучасні конфлікти конфесійними, релігійними відмінностями.

5) Історичні минулі взаємини народів.

6) етнодемографічної - швидка зміна співвідношення чисельності контактуючих народів внаслідок міграції та відмінностей у рівні природного приросту населення.

Типи міжнаціональних конфліктів:

1) конфлікти стереотипів (етнічні групи чітко не усвідомлюють причини суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ «небажаного сусіда», вірмено - азербайджанський конфлікт);

2) конфлікт ідей: висунення тих чи інших домагань, обгрунтування «історичного права» на державність, на територію (Естонія, Литва, Татарстан, у свій час ідея Уральської республіки);

3) конфлікт дій: мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, відкриті зіткнення

 

50. Ліберальний та консервативний проекти мультикультуралізму. Основні представники.