Недержавний сектор в соціальній сфері

НЕДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР В СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

 

 

Конспект лекцій

по дисциплине «Недержавний сектор в соціальній сфері»

для студентів напряму підготовки 6.130102 «Соціальна робота»

всіх форм навчання

 

Маріуполь

 

ББК 60.5я73

 

Недержавний сектор в соціальній сфері [Електронний ресурс]: конспект лекцій по дисциплине «Недержавний сектор в соціальній сфері» для студентів напряму підготовки 6.130102 «Соціальна робота» всіх форм навчання / О. В. Мальцева. – Маріуполь: ПДТУ, 2015. – 104 с. – Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/8969

У даному навчальному виданні представлено короткий виклад курсу лекцій з дисципліни «Недержавний сектор в соціальній сфері», що розрахований на підготовку бакалаврів, які навчаються за напрямком підготовки 6.130102 – «Соціальна робота».

У посібнику розкриті актуальні питання розвитку недержавних організацій та їх ролі в громадянському суспільстві; проаналізовано діяльність НДО щодо надання соціальних послуг, партнерства з органами державної влади та впливу на них в інтересах громадян тощо. Також подані контрольні питання до лекцій, список літератури, що стануть у нагоді студентам всіх форм навчання в процесі підготовки до семінарських занять, виконання завдань самостійної роботи, контрольних робіт тощо.

 

Укладач О. В. Мальцева, канд. філос. наук, доцент

 

Рецензент В. В. Харабет, канд. пед. наук, доцент

 

 

Затверджено

на засіданні кафедри «Соціологія та соціальна робота»,

протокол № 4 від 01 жовтня 2015 р.

 

Затверджено

методичною комісією факультету соціально-гуманітарного факультету, протокол № 4 від 12 жовтня 2015 р.

 

© О. В. Мальцева, 2015

© ДВНЗ «ПДТУ», 2015

ЗМІСТ

ВСТУП.. 6

Змістовний модуль 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.. 8

Лекція 1. ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ЗНАЧЕННЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЩОДО ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ.. 8

1.1 Поняття недержавної (неприбуткової) організації. Типи недержавних організацій 8

1.2 Структура недержавної (неприбуткової) організації. Основні посади в недержавній організації. Посадові обов’язки. 10

1.3 Значення недержавної (неприбуткової) організації щодо вирішення соціальних проблем. 13

Лекція 2. РОЗШИРЕННЯ УЧАСТІ НЕДЕРЖАВНИХ НЕПРИБУТКОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИКОНАННІ ФУНКЦІЙ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ У ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ 15

2.1 Поняття соціальної держави. Принципи розвитку соціальної держави. Причини підсилення ролі «третього сектору» в соціальній сфері України. 15

2.2 Характер перерозподілу функцій соціального захисту населення між державою, місцевими органами влади, підприємствами, некомерційними та громадськими організаціями на правовій основі. Розширення кола суб’єктів соціальної політики 18

2.3 Чинники розвитку недержавних організацій в Україні 21

Лекція 3. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ НЕДЕРЖАВНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ.. 26

3.1 Законодавство у сфері НДО. Особливості нормативної бази стосовно НДО 26

3.2 Закони України «Про об’єднання громадян», «Про соціальні послуги», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про свободу совісті та релігійні організації» про діяльність недержавних організацій. 26

3.3 Потреба в удосконаленні нормативно-правової бази для розвитку недержавних організацій. 29

Змістовний модуль 2. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.. 31

Лекція 4. НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЯК СУБ’ЄКТІВ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ.. 31

4.1 Соціальні послуги, що надаються недержавними організаціями. 31

4.2 Сучасний стан та перспективи недержавного сектора надання соціального сектора 33

Лекція 5. НЕДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ІНДИКАТОР РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.. 37

5.1 Демократія як умова рівноваги та стабільності в суспільстві. НДО як індикатор розвитку громадянського суспільства. 37

5.2 Недержавні організації як складова громадянського суспільства. 38

5.3 Функції недержавних організацій в громадянському суспільстві 40

Лекція 6. ПАРТНЕРСЬКІ ВІДНОСИНИ МІЖ ВЛАДОЮ ТА ТРЕТІМ СЕКТОРОМ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ 44

6.1 Міжсекторальне співробітництво у сфері надання соціальних послуг та його критерії: інституціоналізація та самостійність. 44

6.2 Основні моделі соціального партнерства між органами влади та недержавними неприбутковими організаціями. Механізм і практичні заходи щодо забезпечення ефективного соціального партнерства на регіональному рівні 46

Лекція 7. МЕХАНІЗМИ ВПЛИВУ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ДЕРЖАВНІ СТРУКТУРИ.. 49

План. 49

7.1 Етапи процесу залучення недержавних і громадських організацій до політичного процесу державних структур. 49

7.2 Шляхи впливу громадських організацій на державну політику. 52

7.3 Діяльності громадських організацій у представництві інтересів громадян. 54

План. 64

8.1 Труднощі із виконанням функцій НДО.. 64

8.2 Проблеми ліцензування та фінансування НДО.. 66

8.3 Соціальне замовлення як найефективніший механіз розв’язання соціальних проблем 69

Лекція 9. ДЕРЖАВНІ Й НЕДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ: ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД.. 74

План. 74

9.1 Особливості роботи державних та недержавних організацій з соціального захисту населення в США та країн Західної Європи. 74

9.2 Базові європейські моделі співробітництва між державним і недержавним суспільними секторами щодо організації надання соціальних послуг. 77

9.3 Специфіка активності міжнародних неурядових організацій з надання соціальних послуг. 82

Лекція 10. ВЗАЄМОДІЯ І СПІВПРАЦЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗІ ЗМІ ТА БІЗНЕСОМ У СОЦІАЛЬНІЙ РОБОТІ 88

10.1 Взаємодія органіві влади, ЗМІ та недержавних організацій в реалізації державної соціальної політики. 88

10.2 Вплив недержавних ЗМІ на формування правосвідомості громадян. 92

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 100

 

 

 

ВСТУП

Перехід до демократичних форм управління державою за рахунок розвитку та розширення впливу громадянського суспільства є критично важливим для України. Цей процес можна прискорити шляхом зміцнення ретього сектору та посилення його тісної співпраці із органами державної влади всіх рівнів.

Розмаїття НДО в Україні, що працюють в різних сферах, відображає потенціал для підвищення ефективності влади і сприяння прозорій та стабільній демократичній трансформації.

Сильне громадянське суспільство позитивно впливає на підвищення якості державного управління шляхом забезпечення прозорості та стабільності демократичних перетворень. Тому для України важливо приділяти увагу розвитку третього сектору, зокрема:

• стимулювати активну участь громадськості;

• забезпечувати контроль громадськості за реалізацією державної політики;

• запроваджувати демократичні норми і цінності через наявні демократичні інституції.

• мобілізувати ресурси для соціальних потреб.

Підготовка фахівців з соціальної роботи передбачає набуття ними необхідних знань зрозвитку недержавних організацій та їх ролі в громадянському суспільстві, а також про діяльність НДО щодо надання соціальних послуг, партнерства з органами державної влади та впливу на них в інтересах громадян тощо.

Мета дисципліни: познайомити студентів, які навчаються за напрямком підготовки: 6.130102 – Соціальна робота, з основами діяльності недержавних організацій в соціальній сфері, принципами та порядком їх заснування, умовами партнерства з державними органами влади щодо соціального захисту населення.

Завдання вивчення дисципліни:

- сформувати уявлення про специфіку діяльності третього сектору в соціальній роботі з населенням;

- дати теоретичні знання з основ взаємодії державних та недержавних структур в роботі з соціального захисту населення;

- розвити практичні навички з організації співпраці з неурядовими, громадськими організаціями, благодійними фондами та службами.

У результаті вивчення курсу студент повинен знати:

§ понятійний апарат дисципліни;

§ види недержавних організацій;

§ основні напрямки діяльності третього сектору в соціальній роботі;

§ проблеми і складності, що виникають в процесі діяльності недержавних організацій;

§ шляхи подолання проблем, що існують в недержавному секторі;

§ позитивний закордонний досвід залучення організацій недержавного сектору до вирішення соціальних питань;

уміти:

§ чітко володіти і оперувати її понятійно-категоріальним апаратом;

§ застосовувати отримані знання в практичній діяльності;

§ аналізувати позитивні та негативні явища, пов’язані з діяльністю недержавних організацій в соціальній сфері;

§ самостійно висловлювати ідеї щодо покращення стану третього сектору в Україні;

§ працювати з навчальними посібниками, словниками, енциклопедіями, нормативними документами, навчальними планами і програмами;

§ Писати доповіді, реферати, наукові статті для участі в науково-практичних конференціях.

Для успішного вивчення дисципліни потрібно добре знати наступні курси: соціологія, політологія, основи права, філософія,основи економічної теорії.

Робота студентів над курсом включає: слухання лекцій, підготовку до семінарських занять, написання реферату, самостійне вивчення матеріалу.

При вивченні курсу «Недержавний сектор в соціальній роботі» студенти повинні прослухати 12 годин лекцій та виконати 12 годин практичних занять і самостійно вивчити частину матеріалу по завданню викладача, користуватися методичними рекомендаціями з самостійного вивчення дисципліни.

Мета даного посібника: познайомити студентів із станом розвитку НДО в Україні, позитивним досвідом зарубіжних країн щодо надання ними соціальних послуг та впливу на громадянське суспільство.

Виклад лекцій подається у ньому відповідно до навчальної програми дисципліни «Недержавний сектор в соціальній сфері» для студентів за напрямком підготовки 6.130102 – «Соціальна робота», що затверджена на кафедрі «Соціологія та соціальна робота». Зміст даного курсу складається двох змістовних модулів:

- Змістовний модуль 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.

- Змістовний модуль 2. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.

Згідно з навчальною програмою дисципліни дане видання містить десять конспектів лекцій з дисципліни «Недержавний сектор в соціальній сфері», контрольні питання до них, список літератури, що стануть у нагоді студентам всіх форм навчання в процесі підготовки до семінарських занять, виконання завдань самостійної роботи, контрольних робіт тощо.

Незадовільний стан справ в економіці України є, безумовно, чи не основною перешкодою на шляху побудови на її теренах соціальної держави. Адже центральним у системі завдань такої держави є забезпечення реальних гарантій реалізації прав людини «другого покоління».

У свою чергу рівень здійсненності соціальних та економічних прав громадян тісно пов’язаний із наявністю у держави достатніх фінансово-матеріальних ресурсів. За браком останніх, відповідні положення нормативно-правових актів, у тому числі ст.ст. 43, 46, 47, 48 Конституції України, є лише привабливими деклараціями. Крім цього, як відзначалось у літературі, у сфері соціального захисту громадян України мають місце неузгодженості та суперечності між юридичними нормами різних нормативно-правових актів, що також не свідчить про реальність гарантій у цій сфері.

Ще на початку2000-х рр. невирішенність соціальних питань та зубожіння значної частини населення, великі суми заборгованості з заробітної плати, соціальних виплат та пенсій, вимушені простої значної частки виробництва й, відповідно, приховане та зареєстроване безробіття, загострення демографічної ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, освіти, науки та культури, високий рівень корупції та злочинності однозначно доводили: соціально-економічна ситуація в країні лишається складною».

Подальші кризові явища значно ситуацію не змінювали.

По суті соціальна політика Української держави має сприяти вирішенню двох головних завдань.

По-перше, це захист соціально-уразливих верств населення від жорсткого впливу на них ринкових перетворень, що майже неможливо без соціальної підтримки держави;

по-друге, це сприяння засобами соціальної політики активізації економічної активності різних верств населення, розвитку їх здатності адаптуватися до ринкових відносин.

Загальною, характерною практично для всіх постсоціалістичних країн, у тому числі й України, видавалаася тенденція до зменшення обсягу зобов’язань держави щодо «безоплатного» або частково дотаційного забезпечення системи народної освіти, здоров’я тощо. Проведення такої вимушеної політики «переходу до ринку» повинно було передбачати, по-перше, відкритість поставлених політичних цілей, по-друге, наявність розвиненої недержавної соціальної інфраструктури, спроможної взяти на себе частину тягаря соціального захисту найбільш уразливих груп, і, по-третє, пріоритет власне соціальних програм, покликаних не стільки «випустити пару», скільки полегшити адаптацію до нових умов життя тим, хто взмозі витримати таку «ломку», і дати абсолютні гарантії виживання тим, хто вже або ще не може адаптуватися.

Як не парадоксально це звучить, але аналіз діяльності у гуманітарній сфері низки «взірцевих» соціальних держав Заходу дає вагомі підстави стверджувати про можливість подальшого розвитку і втілення в життя принципів соціально-орієнтованої держави при одночасному зменшенні власне державних витрат на соціальну сферу.

Мова йде про те, що в умовах надмірного розширення ролі держави в економічній та соціальній царині, коли деякі механізми кейнсіанської моделі державного регулювання або вичерпали себе, або досягли меж своїх можливостей.

«Перевантаження» держави стало негативно позначатися на її ефективності, а надзвичайно велика кількість соціальних програм перетворилась у чинник, що, по суті справи, підриває особисту ініціативу та заповзятливість громадян. Тому на порядок денний у розвинутих країнах поставлено вимоги щодо необхідності заміни або доповнення «держави добробуту» «суспільством добробуту».

Вони, зокрема, передбачають:

- розширення мережі громадських і комунальних інститутів, покликаних надавати соціальні послуги;

- заохочення діяльності приватних фондів, церковних або благодійних організацій,

- заохочення самодопомоги, що в кінцевому результаті повинно сприяти звуженню функцій держави на користь громадянського суспільства.

Останнє поняття набуло нового виміру у зв’язку з розвитком сектора некомерційних груп та організацій, або так званого «третього сектора». Під «третім сектором» розуміють сукупність організацій, які не ставлять собі за мету збільшення особистого прибутку громадян безпосередньо через участь у їхній роботі або через володіння ними. В рамках цієї концепції іноді говорять також про «неприбутковий», «недержавний» сектор «добровільної активності», про «співтовариство некомерційних організацій (НКО)» тощо.

«Третій сектор» відрізняється від «першого» (держави) та від «другого» (бізнесу) принципами свого функціонування. Якщо діяльність у державному секторі здійснюється на основі бюрократичних, а в бізнесі – суто ринкових механізмів, то «третій сектор» діє на основі добровільності, свободи творчості та самореалізації його учасників. Він являє собою систему некомерційних громадських організацій, які виконують певну частину соціальної роботи у суспільстві, а також є трибуною для вираження різних інтересів.

Самореалізація, самоорганізація та самоуправління стають дедалі важливішими чинниками стабілізації та поступального розвитку будь-якої державно-суспільної системи. У розвинутих країнах із ринковою економікою (Великобританія, США, Австралія та інш.) значна частина проблем, пов’язаних із безробіттям, підготовкою та перепідготовкою кадрів, соціальною адаптацією дітей, молоді, інвалідів, вирішується організаціями «третього сектора», фінансування яких є престижною формою самоствердження комерційних структур у суспільстві.

 

Характер перерозподілу функцій соціального захисту населення між державою, місцевими органами влади, підприємствами, некомерційними та громадськими організаціями на правовій основі. Розширення кола суб’єктів соціальної політики

Об’єднуючи у своїх лавах значну частину соціально активного, самодіяльного населення, недержавні організації самодопомоги є одним із основних елементів розвитку громадянського суспільства.

У свою чергу, держава в особі парламенту та уряду також зацікавлена у співробітництві з організаціями «третього сектора». Як виконавці соціальної роботи останні звільняють державу від необхідності створювати власні установи для надання соціальних послуг.

Недержавні організації мають свої джерела фінансування – такі, як церква, міжнародні благодійні організації, фонди тощо. Зрештою, державі вигідніше фінансувати суспільно корисні програми цих організацій, ніж створювати свої соціальні служби. До того ж, знаходячись ближче до практики та конкретних інтересів населення, організації «третього сектора» займають «посередницьку» позицію у відносинах між державою і суспільством та часто виконують соціальну роботу якісніше, ніж державні установи.

Стимулюючи успішне функціонування цих організацій у галузі соціальної роботи, держава досягає так званого «ефекту вивільнення» («Entlastugseffect»), тобто відмови від частини своїх соціальних функцій без шкоди для суспільства.

Достатньо сказати, що держава у країнах із розвинутим сектором неурядових соціальних організацій несе лише близько 25 % загального обсягу соціальних витрат.

Основні ж інвестиції у соціальну сферу надходять із «третього (некомерційного) сектора». За кордоном некомерційні організації є інструментом для залучення інвестицій у соціальну сферу за аналогією з діяльністю пайових фондів та інвестиційних банків із заохочення інвестицій у промисловий сектор. Країни, які найдалі просунулись у цьому напрямку, зокрема США, мають намір і в подальшому сприяти зростанню ролі та впливу неурядових організацій.

Через них, а також органи місцевого самоврядування, передбачається розповсюджувати 40 % грошових коштів на соціальну підтримку. Це, на думку досвідчених американців, скорочує ланцюжок посередників між допомогою та тими, хто дійсно її потребує. Одночасно у людей розвивається громадянська активність і «прагнення допомагати самому собі». Крім цього, такий підхід зменшує бюрократизм, який критики соціальної держави небезпідставно вважають другим значним її недоліком.

У Франції діяльність благодійних організацій є найменш розвиненою порівняно з іншими країнами Заходу через правові обмеження. Щодо структури доходів, французький «третій сектор» має дві характерні риси, що відрізняють його від усіх інших: високий рівень урядової підтримки й одночасно незначний розмір надходжень із приватних джерел. 60 % всіх доходів припадає на державний сектор, ще майже 30 % складає плата за послуги, які надаються недержавними організаціями. Отже, приватні пожертви не наповнюють і 7 % бюджету «третього сектора». Це пов’язано з обмеженими можливостями фінансової підтримки неприбуткових організацій і традиційною непопулярністю благодійництва.

Цікавою є ситуація у сфері вищої освіти у Великобританії: держава надає навчальним закладам фінансову підтримку з метою забезпечення громадянам більшого доступу до освіти, але університети функціонують як приватні неприбуткові установи. Схожа ситуація має місце і в сфері соціальних послуг. «Третій сектор» Сполученого Королівства зберігає традиційно високий рівень приватної благодійної підтримки. Загалом вона становить 12 % загальних надходжень, а в таких сферах, як охорона здоров’я, соціальні послуги та охорона навколишнього середовища коливається між 25 і 40 %.

У «третьому секторі» Німеччини домінують шість великих «об’єднань безкоштовного соціального забезпечення». Це недержавні організації, утворені за релігійним чи класовим принципом або просто на основі спільних інтересів. Деякі з них виникли ще на початку ХХ століття, як, наприклад, Робітнича благодійна спілка (утворена в 1919 році). Крім цієї спілки, існують Німецька благодійна спілка «Каріта», Німецька паритетна благодійна спілка, Німецький червоний хрест, Благодійний центр євреїв Німеччини, Діаконічний фонд євангелістської церкви Німеччини. Разом вони становлять дві третини неприбуткового сектора, на них припадає майже 60 % всіх його операційних витрат. У сфері охорони здоров’я недержавні організації акумулюють 34 % усіх зайнятих, а у сфері соціальних послуг цей показник ще більший – 61 %. Багато в чому така ситуація є наслідком доктрини субсидіарності, яка зобов’язує державні органи в разі потреби звертатись до неприбуткових організацій: така доктрина є найбільш дієвою саме в цих сферах.

Британський вчений Р. Шуламіт зазначає, що у Західній Європі зміни в соціальній сфері відбуваються за напрямами:

1) проникнення ідей ринкової економіки у сферу соціальних служб;

2) розвитку волонтерського (недержавного) сектора, який бере на себе частину функцій, що їх раніше виконували безпосередньо державні служби;

3) залучення родичів до процесу догляду за тими, хто цього потребує, за умов відсутності достатньої соціальної підтримки;

4) впровадження госпрозрахункових принципів у систему надання соціальних послуг;

5) розукрупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до споживачів послуг;

6) акцентування на задоволенні різноманітних індивідуальних потреб;

7) (загальна тенденція, яка ще не зовсім утвердилася) більше прислухатися до думки самих споживачів послуг та їхніх близьких;

8) формування через Європейський Союз єдиної соціальної політики, чутливішої до запитів різноманітних груп населення та різних регіонів, ніж політика більшості членів Союзу сьогодні.

У більшості східноєвропейських країн (Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Болгарія та інш.) у наш час також спостерігається процес перерозподілу функцій соціального захисту населення між державою, місцевими органами влади, підприємствами, некомерційними та громадськими організаціями на правовій основі. Досвід цих держав свідчить, що відмова від організації системи допомоги бідним в основному на загальнодержавному рівні та передача її на місця сприяють оптимізації перерозподілу суспільних коштів, виділених на цілі соціального захисту, надають системі соціальної підтримки необхідної адресності, дозволяють підняти рівень матеріальної допомоги тим, хто її дійсно потребує.

Тобто йдеться про тенденцію до муніципалізації соціальної політики, що, на наш погляд, концептуально відповідає принципу субсидіарності. У нашому випадку останній можна трактувати як недоцільність виконання вищими інституціями (центральною владою) тих функцій у царині соціального захисту, з якими успішно можуть упоратися нижчі (місцева влада) інстанції. Особа повинна отримувати необхідну соціальну підтримку в тому середовищі, де вона живе, працює і де легко перевірити і визначити її можливості та потреби.

Для України, як і для інших країн СНД, пріоритетним і дуже складним є завдання розширення кола суб’єктів соціальної політики, оскільки на території колишнього СРСР були майже повністю відсутні всі основні елементи недержавної соціальної інфраструктури. Важливим кроком у цьому напрямку може стати прискорення прийняття Верховною Радою України законів «Про державну соціальну допомогу», «Про діяльність неприбуткових організацій» та інших нормативно-правових актів, де буде передбачено прозорий механізм регулювання надання соціальних послуг недержавними організаціями. А поки що, як зауважує О. Лавринович, недержавні неприбуткові громадські організації в Україні тільки-но намагаються привернути до себе увагу законодавчої та виконавчої влад, оскільки перебувають у повній законодавчій блокаді й неспроможні самодостатньо розвиватися. Сьогодні ці інституції суспільної ініціативи не відіграють істотної ролі у формуванні громадянського суспільства в Україні, хоча мали і повинні були б брати активнішу участь у встановленні плюралістичних відносин.

 

Закони України «Про об’єднання громадян», «Про соціальні послуги», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про свободу совісті та релігійні організації» про діяльність недержавних організацій

 

Закон України «Про об’єднання громадян» (1992р.) регулює діяльність суспільно-політичних груп, партій та громадських організацій.

За Ст. 1 цього Закону «Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод». Дія цього Закону не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування, інші об’єднання громадян, порядок створення та діяльності визначається іншим законодавством.

Ст. 3 визначає «Громадська організація є об’єднанням громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів».

Даний Закон визначає:

- принципи створення та діяльність об’єднання громадян (Ст.6);

- співвідношення між державою та об’єднаннями громадян (Ст.8);

- статус об’єднань громадян (Ст.9);

- порядок створення та припинення діяльності об’єднаннями громадян (Розділ ІІІ Ст.11, 12) тощо.

В Законі України «Про благодійництво та благодійні організації» дається визначення наступним поняттям:

- благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги;

- меценатство – добровільна безкорислива матеріальна фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги;

- спонсорство – добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

В даному законі вказуються також основні напрями благодійництва та благодійної діяльності:

- сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;

- покращення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також подання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;

- подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям; сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням; сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

- подання допомоги талановитій творчій молоді;

- сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам’яток історії та культури; подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобів масової інформації, інформаційної інфраструктури;

- сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи; сприяння розвитку охорони здоров’я, масової фізичної культури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування.

Конкретні напрями благодійництва та благодійної діяльності визначаються благодійниками і статутами (положеннями) благодійних організацій.

У вищезазначеному законі також говориться, що благодійництво, благодійна діяльність здійснюються на засадах:

- законності,

- гуманності,

- спільності інтересів і рівності прав її учасників,

- гласності,

- добровільності та самоврядування.

Діяльність благодійників і благодійних організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з органами державної влади і не позбавляє права на отримання державної допомоги.

Необхідно зазначити, що основними принципами державної політики щодо благодійництва та меценатства є:

- створення правових гарантій для вільного функціонування та розвитку благодійництва та меценатства;

- добровільність та свобода благодійництва та меценатства з урахуванням обмежень, встановлених законами України;

- моральна та матеріальна підтримка державою благодійної та меценатської діяльності через систему податкових пільг та інших засобів заохочення;

- захист передбачених законодавством України прав та інтересів суб’єктів благодійництва та меценатства.

Державна політика щодо благодійності повинна базуватися на таких положеннях як:

- правове регулювання розвитком благодійної діяльності;

- визначення пріоритетних напрямків і розробка спеціальних програм у сфері благодійництва;

- добровільна діяльність меценатів;

- моральна та економічна підтримка державою благодійництва.

Стимулювання доброчинної діяльності полягає також в наданні податкових та інших пільг, що поширюються на меценатів та благодійників, меценатські організації у відповідності з чинним законодавством України.

Норми законодавства, які б сприяли та заохочували діяльність благодійників, повинні відповідати українським умовам та потребам в суспільстві.

Таким чином, концептуальні засади державної політики у сфері благодійності ґрунтуються на системі теоретично розроблених і законодавчо закріплених загальних принципах і пріоритетах ефективного розвитку благодійної діяльності в Україні, а також на створенні правових гарантій для вільного функціонування та розвитку благодійної діяльності й захисті передбачених вітчизняним законодавством прав та інтересів суб’єктів меценатства та благодійництва.

Згідно із Законом України «Про соціальні послуги» (2003) професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг підлягає ліцензуванню відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Основною метою запровадження ліцензування професійної діяльності у сфері надання соціальних послуг є підвищення якості їх надання. Проте на практиці це положення Закону поки що не діє, оскільки немає затвердженого механізму ліцензування господарської діяльності суб'єктів, що надають соціальні послуги.

Ліцензування здійснюється згідно із Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Тож ліцензію мають отримувати суб’єкти господарської діяльності – спеціально створені установи, а не безпосередньо громадські організації. Але за Законом «Про соціальні послуги» вони можуть бути суб’єктами надання соціальних послуг.

Сьогодні в Україні існує дисбаланс між бажанням суб’єктів недержавної форми власності брати участь у формуванні ринку соціальних послуг та можливостями, що визначені чинними нормативно-правовими актами.

 

Згідно з чинним законодавством, основними суб'єктами-надавачами соціальних послуг в Україні є державні та комунальні установи, що фінансуються з державного чи місцевого бюджету та безпосередньо виконують соціальні функції держави з надання соціальних послуг.

Однак постійне збільшення кількості осіб, які потребують соціального забезпечення шляхом надання їм соціальних послуг, призводить до ситуації, коли держава не в змозі повною мірою забезпечити надання соціальних послуг всім особам, які цього дійсно потребують, та не може гарантувати якості послуг, зважаючи на обмеженість розміру видатків з бюджетів на зазначені цілі. Суттєву підтримку у сфері надання соціальних послуг державі у такому випадку мали б надати саме недержавні суб'єкти – надавачі соціальних послуг.

У соціально розвинених країнах існує ринок соціальних послуг, що зумовлено наявністю багатьох суб'єктів – надавачів таких послуг різних форм власності. В Україні необхідність соціальних закладів різних форм власності визначено ст. 46 Конституції України, в якій зазначено, що право на соціальний захист громадян реалізується шляхом створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Зазначену норму деталізовано ч. 11 ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги», в якій зазначено, що суб'єктами, які надають соціальні послуги, є державні та комунальні спеціалізовані підприємства, установи та заклади соціального обслуговування, підпорядковані центральним, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування (далі – державні та комунальні суб'єкти), юридичні особи, створені відповідно до законодавства, які не мають на меті отримання прибутку (далі – недержавні суб'єкти), фізичні особи.

Статтею 12 Закону України «Про соціальні послуги» передбачено, що сфера надання соціальних послуг заснована на використанні та розвитку всіх форм власності і складається з державного та недержавного секторів.

На відміну від державного сектора, до якого, згідно з чинним законодавством, належать такі суб'єкти надання соціальних послуг особам, які цього потребують, як органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді, служби у справах дітей та інші служби та установи, що знаходяться в державній або комунальній власності – недержавний сектор надання соціальних послуг менш розгалужений.

До недержавного сектора відносяться громадські, благодійні, релігійні організації та фізичні особи, діяльність яких пов'язана з наданням соціальних послуг. Незважаючи на те, що надання соціальних послуг в Україні є прерогативою саме держави, організації недержавного сектора у сфері надання соціальних послуг особам, які цього потребують, відіграють значну роль.

Спектр соціальних послуг, що надаються недержавними організаціями, є досить широким та охоплює такі соціальні сфери:

- надання соціальних послуг людям з обмеженими можливостями;

- соціальна реабілітація;

- робота з дітьми та молоддю;

- допомога сім'ям з дітьми-інвалідами;

- соціальна профілактика негативних явищ серед молоді;

- протидія поширенню епідемії ВІЛ/СНІД;

- робота з безпритульн