Категоріальні та соціальні ознаки дитячої субкультури

 

Світ дитинства - невід'ємна частина людського суспільства. Суспільство не зможе пізнати себе, не зрозумівши закономірності дитинства, водночас не зможе зрозуміти світ дитинства без знань про особливості культури дитинства. По-перше, тому, що індивідуальний розвиток дитини відбувається не в соціальному вакуумі, а в багатоплановому спілкуванні зі світом дорослих і однолітків. Це добре видно на прикладі дитячих ігор, що моделюють доросле життя. Світ дорослої культури ніби накладається на дитяче світосприйняття, у якому провідна роль належить емоційно-чуттєвому фактору.

По-друге, дитина одушевляє навколишній світ, насичує його емоційним забарвленням. Вона перетворює у своїй уяві предмети дійсності, драматизує стосунки з однолітками і на цій основі формує й відтворює найважливішу культурну якість людини у створенні ідеальних цінностей.

По-третє, дитина завжди пов'язана з предметним світом: на основі чуттєвого досвіду в неї формується первинний понятійний апарат, що, безумовно, не можна вважати абсолютною копією дорослих уявлень, тобто діти формують власний - дитячий світ, світ унікальної культури.

І насамкінець, дитинство як особливий специфічний етап у розвитку особистості можна зрозуміти тільки з урахуванням вікового переживання символізму, тобто через систему дитячих уявлень, образів, почуттів і настроїв, у яких дитина й сприймає культуру дорослих людей, осмислюючи власний життєвий шлях. Віковий символізм, з одного боку, відбиває здатність дитини сприймати по-своєму світ, у якому вона живе, а, з іншого - має розглядатися як підсистема культури, що будується на нормативних вікових критеріях, стереотипах, уявленнях, обрядах, ритуалах і наборі цінностей, тобто на всьому тому, що й становить зміст будь-якої субкультури, дитячої в тому числі.

Тому ми у своєму дослідженні вважаємо за необхідне звернутися до аналізу культури дитячої спільноти. З огляду на той факт, що вона існує й розвивається не в соціальному вакуумі, спочатку визначимо місце дитячої субкультури в загальній культурі людства.

Передусім розкриємо сутність поняття «культура» та з'ясуємо, яке місце посідає будь яка субкультура, як елемент у загальному колі культури.

Слово «культура» походить від латинського «культивувати», тобто обробляти ґрунт, саме в такому розумінні воно використовувалось до початку XVIII ст. Пізніше його стали відносити й до людей, які відрізнялися витонченими манерами, начитаністю, музикальністю тощо. У повсякденній лексиці, на рівні масової свідомості, слово «культура» дотепер асоціюється з вихованістю, художньою ерудицією. Майже всі визначення поняття «культура» збігаються в тому, що вона становить особливу форму організації життя людей [69,9].

Водночас різнопланові визначення поняття «культура» пов'язані з тим чи іншим напрямом теоретичної концепції, яку застосовують різні дослідники. Так, представники еволюціоністського напрямку (Е.Тейлор) розглядали культуру як сукупність окремих елементів: вірувань, традицій, мистецтва, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) або еволюція форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій), звичаїв [20].

Крім описового визначення, у культурології конкурували два підходи до аналізу поняття «культура». Перший з них було докладно розроблено в межах школи Т.Парсонса, де культура вважалась лише однією складовою набору аналітичних конструктів, призначених для аналізу соціальної дії. Категорія забезпечує «аналітичну площину» структурування для цінностей разом з біологією, яка виконує ту саму роль для вимог організму, психологією - для індивідуальних потреб і суспільством - для його інститутів [239, 240].

Другий напрям відбито в роботах К. Леві-Строса, пов'язаних з оцінкою культури особливою упорядкованою селективною областю феноменів, що протиставлялися природному. Природне розглядається як матеріал для культури - реалізованої здібності людини специфічним чином «мітити» оточення як своє середовище [233, 26]

Так звані нормативні визначення культури пов'язані зі способом життя спільноти. Так, згідно з К.Уїсслером, «спосіб життя, яким іде громада або плем'я, вважається культурою. Культура племені є сукупність вірувань і практик» [233,24].

Велику групу становлять «психологічні» визначення культури. Так, У. Самнер визначає культуру як «сукупність пристосувань людини до її життєвих умов». Р.Бенедикт розуміє культуру як придбану поведінку, що кожним поколінням людей повинна засвоюватися заново. На думку Г.Стейна, культура - це пошуки терапії в сучасному світі [233, 235 ]. М. Херсковіц розглядав культуру як «суму поведінки й способу мислення, що утворює певне суспільство» [235, 15].

Особливе місце в дослідженні термінологічної проблеми займають структурні визначення культури, відповідно до яких у культурі вбачається «сполучення сформованої поведінки та поведінкових результатів, компоненти яких передаються в спадщину членами певного суспільства», які є по суті організованими повторюваними реакціями членів спільноти [236, 3]. До структурного можна віднести також визначення, дане Дж. Хонигманом, за яким культура складається з двох типів явищ - соціально стандартизованих поведінкових дій, мислення, почуттів та матеріальних продуктів поведінки певної групи [236].

Слушною є думка В. Стьопіна, який вбачає в культурі систему таких надбіологічних програм людської життєдіяльності, що розвиваються історично та забезпечують відтворення й зміну соціального життя в усіх його основних проявах [201].

Коротко оглянувши та згрупувавши визначення культури, можемо зробити висновок, що в них ідеться про специфічну для кожного народу форму організації життя людини. До її ключових характеристик науковці, зокрема Ж.П.Мердок, відносять такі:

1. Культура складається зі звичок, тобто чітких способів реагування, що здобуваються за допомогою навчання.

2. Культура прищеплюється вихованням. Культура-те, що переходить з покоління в покоління: кожний новий адепт навчає наступного. Звідси випливає, що будь-яка культура несе на собі загальний відбиток процесу виховання.

3. 3. Культура соціальна. Культурні звички зберігаються в часі не тільки завдяки тому, що передаються в процесі виховання. Вони, крім того, ще й соціальні; інакше кажучи, вони розділяються людьми, що живуть в організованих колективах або суспільствах, і зберігають свою відносну однаковість під впливом соціальних факторів. «Колективні, або поділювані звички конкретної соціальної групи утворять природну одиницю, тобто культуру чи субкультуру. Якщо культура соціальна, то її доля залежить від долі суспільства. Всі культури, що збереглися дотепер, доступні для дослідження, повинні виявляти в собі певні риси подібності, оскільки всі вони повинні були забезпечувати виживання співтовариства. Серед таких культурних універсалій ми, імовірно, можемо відзначити почуття групової згуртованості, механізми соціального контролю, організацію захисту від ворожого оточення й забезпечення відтворення населення» [110,484].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, вагомий для нашого дослідження про те, що культура як соціально наслідуване явище визначає спосіб життя суспільства, що базується на певних ідеалах і цінностях; вона пов'язана з психологічними процесами, зокрема, з процесами символізації; це явище й ідеального, і матеріального порядку.

Програми діяльності, поведінки та спілкування представлені розмаїттям знань, норм, навичок, ідеалів, зразків діяльності, ідей, гіпотез, вірувань, цілей та ціннісних орієнтацій тощо. У своїй сукупності й динаміці вони утворюють історично накопичуваний соціальний досвід. Культура зберігає, транслює цей досвід (передає його від покоління до покоління). Вона також генерує нові програми діяльності, поведінки та спілкування людей, які, реалізуючись у відповідних видах та формах людської активності, породжують реальні зміни в житті суспільства.

Певною мірою культуру також можна розуміти як своєрідну картину світу. У нашій роботі ми розглядаємо культуру як надбіологічну програму життєдіяльності людини (у найширшому розумінні цього слова), яка транслюється кожному наступному поколінню.

Неоднорідність культурного простору, яка стала очевидною в урбанізованому суспільстві, спричинила появу нового явища - «субкультури». Ми розуміємо субкультуру як частину культури, або як частину програми, підпрограму. Програма реалізується саме завдяки своїм підпрограмам. Але субкультура може виступати не тільки я к засіб реалізації великої програми, але і як певна альтернатива або антитеза великої програми, цілісна й цілком самодостатня програма, що може існувати й усередині програми, і сама по собі, як своєрідний запасний варіант розвитку соціокультурної системи.

Хоча поява терміна «субкультура» (вперше його ввів в обіг американський соціолог Т. Роззаком) у науковій літературі датована 30- ми роками XX ст., справжнього поширення він набув у 1960-70-х рр. у зв'язку з дослідженнями молодіжних рухів. У той же час термін «субкультура» з'явився в радянській науковій літературі [240, 38].

Одна з найбільш відомих дефініцій субкультури належить англійському вченому М. Брейку: «Норми, відділені від загальноприйнятої системи цінностей та сприятливій підтримці й розвиткові колективного стилю життя, також відділеного від традиційного стилю, прийнятого в даному суспільстві» [228, 59] Близьким до цього визначення є визначення Н. Смелзера: «субкультурою є будь-як система норм і цінностей, що виділяє групу з великого співтовариства [184, 86]. На думку ж Б. Філіпа, субкультура - це система очікувань і цілей, широко розповсюджена всередині певної підгрупи суспільства [184, 89].

Це поняття використовувалося з низкою таких значень, у яких виявляється сприйняття не інституціональних культурних явищ як низових - на противагу «високій» офіційній культурі. У тому ж контексті використовувалося й поняття «контркультура», що визначала ідеологію молоді, яка руйнує будь-яку культуру взагалі, протистоїть культурі як такій. Звідси видно, що поняття «субкультура» спочатку позначало явища, які сприймалися як не- або поза-культурні. Згодом значення терміна змінилось.

Естетика, етика, ідеологія молодіжних співтовариств одержала визнання як особлива «молодіжна культура». Виявилося існування й інших культур, наприклад, дитячої, які відрізнялися від офіційної, але цілком реальних, зі своїми нормативними й символічними характеристиками. Це додало нового життя поняттю «субкультура», утім в дещо зміненому значенні. Сучасна дефініція пов'язується з позначенням «підсистеми» культури, з огляду на мультикультурний характер сучасного суспільства.

Більшість науковців сходяться в тому, що субкультура - це частина загальної культури, система цінностей, звичаїв, традицій, властива великій соціальній групі (Б.Єрасов, А.Кравченко, Ю.Осокіна, А.Шилова та ін.}. Найбільш повним, на нашу думку, є визначення поняття субкультури О.Семашко: «Субкультура - це специфічні норми, погляди й цінності, а також соціальні й духовні потреби, ціннісні орієнтації тієї чи іншої групи; продукти творчої діяльності, способи залучення до духовних цінностей і особливості їх освоєння, стиль спосіб життя та існування» [193; 163]. Багатовекторність комплексу, що складає субкультуру, дає можливість особистості реалізувати свою соціально-культурну ідентифікацію та визнати себе в суспільстві.

Зміст субкультури певної верстви суспільства відбивається в її картині світу, що, за визначенням Р.Редфілда, є баченням світобудови, характерним для того або іншого народу, уявленням членів суспільства про самих себе й про свої дії, свою активність у світі [241].

Для сучасної науки характерними є вагомі розбіжності у визначенні поняття «картина світу», яке підміняють іншими - «модель світу», «образ світу», «модель універсууму», «схема реальності»,.,внутрішній світ людини», «структура суб'єктивного досвіду» (Б. Ананьєв, Е. Артем'єва, А.Леонтьєв, А. Гуревич, А. Іконніков, Г. Єршова, С. Рахліна, А. Нікітін тощо).

У дослідженні К.Соколова поняття картина світу навіть прирівнюється до поняття.

На нашу думку, картина світу відіграє значну роль у структурі поняття дитяча субкультура, оскільки, дійсно, відокремленість носіїв від інших культур забезпечує спільна «картина світу», загальне світорозуміння. Кожна субкультура збагачується за рахунок носіїв особливих соціокультурних переваг та їхньої особистої культури. Тому, вивчаючи ці переваги в різних проявах і різними методами, можна виявити вагомі для розу міння характеристики певної субкультури.

У низці досліджень неодноразово робились спроби типізувати субкультури. Проте чіткої логіки виділення підстав для класифікації за типом спільнот, які є носіями субкультури, за соціальними класами, характером поведінки, професійним спрямуванням, етнографічними особливостями не спостерігається (Д. Алісов, Н.Багдасарян, Б.Єрасов, Ю.Осокіна, А. Шиловата ін.).

Отже, аналіз наявних досліджень субкультури взагалі та окремих її складових дав змогу виокремити основні її ознаки:

1) субкультура за сукупністю основних елементів ідентична або дуже близька до структури базової культури (мова, релігія, звичаї, мистецтво, господарський уклад тощо), відрізняючись лише однією- двома ознаками [199];

2) для певної групи носіїв субкультури характерна вербальна відмінність, своєрідність смаків, особливо в одязі та художніх уподобаннях;

3) характерною рисою субкультури є наявність спільного ідеологічного стрижня, вектора діяльності;

4) субкультура відкрита новим членам і новим ідеям, новим течіям.

Дитячій субкультурі також притаманні загальні риси. Водночас вона відрізняється низкою специфічних ознак. Зупинимося на них детальніше. Наявні різні думки щодо дитячої субкультури. Так, І. Кон розуміє під дитячою субкультурою автономну соціокультурну реальність, своєрідну субкультуру, що має власні мову, структуру, функції, традиції. Він визначає три основні підсистеми цієї культури: 1) дитяча гра; 2) дитячий фольклор і взагалі художня творчість; 3) спілкування, комунікативна поведінка дітей [83, 26]. На близькій позиції перебуває російський дослідник В. Кудрявцев, який вбачає в дитячій субкультурі «особливу систему існуючих у дитячому середовищу уявлень про світ, цінності тощо, яка частково стихійно складається всередині панівної культурної традиції цього суспільства й займає в ній відносно автономне місце» [104, 17]. В. Абраменкова додає: «Дитяча субкультура - особливий значеннєвий простір цінностей, настанов, способів діяльності та форм спілкування, що здійснюються в тій чи іншій конкретно-історичній соціальній ситуації розвитку» [6, 56].

Визначення І. Котової, Є. Шиянова дещо уточнюють сказане, у них акцентується увага на дитячому товаристві як носи дитячої субкультури. Автори розуміють останню, як «культурний простір і коло спілкування дітей, що допомагає їм адаптуватися в соціумі й створювати власні автономні норми й форми поведінки». Дитяче співтовариство науковці визначають як сукупність людей, які мають відмінні культурні ознаки, що вирізняють їх з-поміж інших спільнот [95,25].

С.Іконнікова, говорячи про субкультуру дитинства, наголошує на цінності її «внутрішньої насиченості переживаннями, емоційним ставленням, не видимим дорослому світові й не завжди усвідомлюваним самою дитиною» [67, 15].

Інший підхід у М. Кагана, який виділяє в культурі дитинства два шари: один - культурні форми, створювані дорослими для дитини, другий - форми її власної діяльності. Творчість дорослих дозволяє дитині прилучитися до досягнень історії культури й через процеси засвоєння предметних образів стати культурною людиною. Таким чином, дитина виявляється не тільки творцем культури, але й творцем власного життя, своєї особи. Конкретизуючи світ, розкладаючи його на предмети, пов'язані з культурою, людина тим самим через засвоєння та привласнення предметів культури стає соціальною та культурною істотою [70].

На основі вище наведених означень подаємо власну дефініцію дитячої субкультури. Дитяча субкультура - це динамічне соціальне, психологічно-культурне автономне утворення зі своїми морально-правовими нормами, мовленнєвим апаратом, своїм фольклорним надбанням та ігровим комплексом.

Погоджуємося із загальноприйнятою гуманістичною оцінкою дитячої субкультури, яку не можна розглядати як спрощене, примітивне утворення, що не розвивається до рівня дорослої культури.

Зауважимо, що включення дитини у світ дорослої культури носить діалектичний характер. З одного боку, дитина є об'єктом загальнокультурного впливу, своєрідним акумулятором культурних надбань. З іншого боку, діти виступають суб'єктом загальнокультурного процесу, створюючи власний світ культури, тобто дитячу субкультуру. М. Осоріна виділяє три головних фактори, що визначають формування дитиною певного світосприймання в процесі дорослішання: 1) вплив «дорослої культури», активними провідниками якої є спочатку батьки, а потім й інші вихователі; 2) особисті зусилля самої дитини, ідо виявляються в різних видах її інтелектуально-творчої діяльності; 3) вплив дитячої субкультури, традиції якої передаються з покоління в покоління дітей і надзвичайно значимі в розумінні дітьми того, як освоїти навколишній світ [ 150,12]. Визначені фактори ми врахували як провідні в процесі соціалізації молодших школярів у просторі дитячої субкультури, вони слугували підґрунтям для визначення педагогічних умов сприяння означеному процесу

Значущим для вивчення змісту, характеру дитячої субкультури є питання про її структуру Структурні компоненти дитячої субкультури подано на рисунку 2.1.

 

Рис. 2.1. Структурні компоненти дитячої субкультури

Науковці наполягають на усталеності структури дитячої субкультури, до якої належать такі компоненти: дитячий фольклор, дитяча словесна творчість, дитячий правовий кодекс (правила спільноти, прийняті дитячим співтовариством), дитячі ігри (рухливі, рольові, предметні), дитячий гумор (жарти, дражнилки, докучні казки, анекдоти тощо), релігійні уявлення, дитяче філософствування (міркування, роздуми про вічне), естетичні уявлення (прикрашання буття), дитячі інтереси, табуювання.

Дитяча гра. Найважливіший компонент дитинства, під час якої дитина набуває досвіду взаємодії, освоює різні соціальні ролі, відбувається її особистісне становлення. Науковці виділяють традиційні народні ігри. Найповніший збірник народних дитячих ігор видав Є. Покровський, який не тільки класифікував ігри, але й розглянув їх у виховному аспекті. Широко дослідженими є рухливі ігри (І. Шорохов). Наступний різновид - дидактична гра, яку визначають, як цікаву для суб'єкта навчальну діяльність в умовних ситуаціях. Провідною ланкою для використання дидактичних ігор є навчально-виховна діяльність. У результаті дослідження дидактичних ігор розроблено їх класифікацію [195; 211; 216]. Психолого-педагогічні можливості гри в навчально-виховному процесі розкрили Н. Анікеєва [13], В. Букатов [35], Г. Яворська [222]. Ш. Амонашвілі, В. Лозова, які відзначали виняткову роль гри для «посилення пізнавального інтересу дітей, полегшення складного процесу навчання, прискорення розвитку» [10; 104].

Бурхливий і емоційний навколишній світ дитинства та поява великої кількості нових технологій у багатьох галузях життя, на нашу думку, вимагають доповнення цього переліку. Необхідно звернути увагу на розповсюдження комп'ютерних ігор, які також стали частиною дитячого простору. Класифікація таких ігор (першу з них запропонував А. Шмельов) розроблена на основі когнітивних та моторних навичок, яких потребує ігрова діяльність, але вона не є досить чіткою через значну суб'єктивність виділених автором критеріїв. На жаль, відсутня психологічна класифікація комп'ютерних ігор, яка дозволяє оцінити ступінь та якість впливу їх на користувача [211,27].

Такий компонент, як гра, на нашу думку, слід доповнити словом іграшка, оскільки дитячі іграшки здійснюють і позитивний (творчі, розвивальні іграшки), і негативний (монстри, зброя, каральні та катувальні іграшкові пристрої) вплив на психіку дитини, окремі з них супроводжують дитину з народження майже до повноліття. На жаль, діти майже цілком залежні від вибору дорослих щодо іграшкового супроводу свого дитинства.

Мультимедійний простір займає не останнє місце на сучасному етапі становлення дитячої субкультури. Комп'ютер нерідко заміняє дитині друзів, батьків, дитячі забави, інші життєві інтереси. Життя дитини істотно збіднюється. Сучасна дитина перебуває під всеохоплюючим впливом телебачення, відео. На жаль, більшість батьків не культивують естетичний, інтелектуальний смак та інтерес дітей. Відсутність коментарю, аналізу, естетичної чи моральної оцінки з боку дорослих спричинює насичення дитячої картини світу негативними елементами дорослої культури. І останнє - світ дитячої моди, який теж не рідко несе на собі відбитки, тенденції дорослої людини, про що ми вже говорили раніше.

Коротко охарактеризуємо головні складові змісту дитячої субкультури.

Дитячий фольклор. Фольклорна традиція, що ввібрала в себе соціальний і інтелектуальний досвід багатьох дитячих поколінь, надає дитині - дошкільникові чи молодшому школяреві готові способи розв'язання життєвих проблем у дитячому співтоваристві. Дії казкових персонажів, способи розв'язання конфліктів, види мовленнєвих висловлювань дитина наслідує й переносить на власне життя. Особливе значення це має на ранніх етапах соціалізації-сприймання казки, у яку вірить дитина, емоційне відчуття поетичного тексту, словесної гри не залишає дитину байдужою, впливає на її духовний, моральний розвиток.

Різні види фольклорного надбання досліджували: фольклористи Г. Виноградов [38], Г. Довженок [52], Н. Заглада [57], О.Капиця [72], Є. Покровський [163, Н Сивачук [179]; науковці з огляду на сучасний стан науки про дитинство та вплив фольклору на розвиток дитини Л. Виготський [40], І.Кон [79], Д.Ельконін [217], Е.Еріксон [220, М.Осоріна [149]; виховний потенціал українського фольклору представлено в роботах таких корифеїв науки, як Г. Ващенко [36], В. Сухомлинський [188], Є. Саявко [178]. Автори сходяться у визнанні величезного значення, яке має народна мудрість як джерело соціального досвіду, національної традиції, загальнолюдських цінностей для виховання маленької дитини.

Однією з важливих складових дитячої субкультури є наявність власної мови спілкування між дітьми, яка відрізняється особливим синтаксичним та лексичним устроєм, образністю. Вивчаючи усне й писемне дитяче мовлення, Д. Ельконін відзначав своєрідність не тільки лексичних значень та граматичних форм, але й синтаксису дитячої мови [217], що окремі вчені пояснюють тяжінням дітей до автономності в суспільстві, а також особливим ставлення до мовленнєвої гри. Діти жваво експериментують з мовним матеріалом, поетично, образно розкривають первинний зміст слова, пристосовуючи його до власного життя [5, 10].

Дитяча словотворчість: «копатки, красняк, пустиня» - те саме, що приклади народної етимології - «полуклініка, гульвар», але особливо ці паралелі напрошуються при аналізі перевертнів, настільки улюблених дітьми: «їхало село повз мужика, а з-під собаки гавкають ворота». Перевертні - особливі мовні мікроформи, у яких вивертається нормативна словоформа, явище, очевидне стає неймовірним, проблематизуються загальноприйняті уявлення. Своїм корінням ці нісенітниці (К.Чуковський) сягають народної сміхової культури як способу розширення свідомості, переосмислення світу, творчості. Гра в перевертні дозволяє дитині осмислити відносність самої норми, але не з метою її заперечення, а з метою творчого застосування до конкретних життєвих ситуацій - завжди унікального й неповторного. У своїх словотворчих досвідах дитина фіксує резервний потенціал рідної мови, можливості її розвитку, не відаючи про це, от чому К. Чуковський і Р. Якобсон називали дітей геніальними лінгвістами [225,184]. Цей аспект ми також активно застосовували в експериментальній роботі.

Ще один компонент дитячої субкультури - табуювання власних імен у дитячих співтовариствах і наділення однолітків прізвиськами й кличками. Ця сторона прояву автономізації дитячої групи, особливо характерна для підліткового та юнацького середовища, на жаль, дотепер не стала предметом уваги дослідників. Тим часом, саме прізвиська є своєрідним проявом самого змісту дитячої субкультури й багатим матеріалом для з'ясування механізмів функціонування дитячих співтовариств в онто- й філогенезі [6,79]. Проте ми не будемо розглядати його детально, оскільки для молодшого шкільного віку табуювання не є вагомою характерологічною ознакою, воно з'являється у взаєминах однолітків пізніше, у підлітковому віці.

Найважливішим елементом дитячої субкультури є релігійні уявлення й духовне життя. Духовне ми розуміємо як таку діяльність свідомості, що спрямована на визначення особистістю критеріїв добра і зла, формування мотивів поведінки в згоді (чи в протиріччі) із совістю (сумління), на пошук сенсу життя й свого місця в ньому. Сумління-духовна інстанція, вираження моральної самосвідомості особистості, що дозволяє здійснювати контроль та оцінку власних вчинків.

Духовне життя є найпотаємнішою й недоторканною частиною життя дитини не тільки для дорослих, які оточують дитину, але й для однолітків. Саме це мав на увазі В.Зеньковский: «Ми знаємо, ми глибоко відчуваємо, що там, у глибині дитячої душі, є багато прекрасних струн, знаємо, що в душі дитячій звучать мелодії - бачимо їхні сліди на дитячому обличчі, начебто вдихаємо в себе аромат, що виходить з дитячої душі, - однак все ж залишаємося з болісним почуттям закритої й недоступної нам таємниці» [61,208].

Кожна дитина природно релігійна, якщо брати до уваги її віру в надприродне, потребу в знаходженні вищого осередку цілісного світу, його Творця й Вседержителя. Навіть якщо дитина відлучена від релігійної традиції, як більшість дітей України радянського та пострадянського періодів, її потреба в емоційному зв'язку з усевишнім досить міцна [188]. Однак педагоги відзначають, що більшість дітей приховують свої релігійні почуття від однолітків [6,107].

Сміховий світ дитячої субкультури. Існування вищого, святого завжди припускає й наявність (нехай у прихованій формі) нижчого, бісівського. Подібно тому, як у Давній Русі поряд з винятковою духовною культурою й благочестям існувала сміхова культура різдвяних Святок і Масниці, буйних ігор, блюзнірських уявлень, так само й усередині дитячої субкультури не можна не побачити «низові» форми усних текстів фольклору. До них можуть бути віднесені всілякі розіграші однолітків і дорослих (типу сучасного бешкетництва з дверними й телефонними дзвінками в містах), пародії (типу «У Лукомор'ї дуб спиляли...»), а також дитяча непристойна поезія, ті самі садистські віршики й інші форми, у яких комічне, веселе, до чого завжди прагне дитина, набуває психологічного сенсу порушення заборон дорослих. На єдине джерело й загальний спосіб самоподання сміхового світу дорослих і деяких форм дитячого фольклору вказує відомий культуролог Д. Лихачов: «Рима й особливий умовний ритм як знаки жарту найближче стоять до того способу дражнити, що поширений серед дітей: дражнячи, діти часто підбирають «образливі» рими до імені того, кого вони дражнять, вимовляють свої дражнили (прозивалки) співучо, пританцьовуючи, ритмічно повторюючи деякі фрази, вирази, розтягуючи слова й т. ін.» [123, 50]. Любов дитини до дражнилок, перевертнів, тимчасового порушення статусів, до сміхових ситуацій водночас руйнує й стверджує порядок і непорушність світу, що перевіряється нею на міцність. Сміхова активність дитини - це кожного разу підтвердження власного існування через ніби вивертання себе й навколишніх перевертнів [205].

Пустуни й бешкетники в дитячій субкультурі цілком вписуються в уявлення про сміховий світ як світ порушень правил і норм поведінки, скинення авторитетів і перекидання звичних понять. Ці діти з вираженим почуттям гумору уміють бачити смішне в найсерйознішому, уявити ситуацію під найнесподіванішим кутом і тим самим викликати до неї підвищений інтерес оточуючих. «Працюючи на публіку», пустуни включають в орбіту своїх експериментів млявих, безладних або боязких дітей, потішаючись над ними, змушують їх рухатися, оборонятися.

Відомий педагог Ш. Амонашвілі надавав пустунам великого значення в педагогічному процесі, підкреслюючи їхню дотепність, кмітливість, життєрадісність, уміння застосовувати свої здібності в будь-яких несподіваних умовах і викликати в дорослих почуття необхідності переоцінки ситуації та відносин. У його книгах є чимало сторінок, що становлять собою своєрідну «оду» пустунам: «Не можна було б будувати справжню педагогіку, якщо б не було дитячих витівок, не було бешкетників. Вони дають їжу для того, щоб педагогічна думка рухалася далі й щоб вихователі були постійно стурбовані необхідністю думати творчо, виявляти новаторство, педагогічне дерзання» [11, 26]. Таким чином, сміховий світ, вмонтований у дитячу субкультуру поряд із світом страшного, зі світом божественного, містичного, відіграє величезну роль у соціокультурній регуляції життя дитячого угрупування.

Отже, як бачимо зміст дитячої субкультури багатогранній, він охоплює всі сфери дитячого життя - від національно-культурної до таємничого світу власного «Я».

Разом з визначенням структурних елементів дитячої субкультури, науковці особливого значення надають розкриттю її основних функцій:

− соціалізуюча. Основним агентом соціалізації виступає група однолітків, вона впливає на засвоєння соціальних законів, трансформацію традицій [60,64];

− психотерапевтична. Тут важливе значення має не тільки дитячий фольклор, а й різні форми взаємодії дітей, зокрема, дитяча гра [171; 14;54;55];

− культуроохоронна. У надрах дитячої субкультури зберігаються жанри, усні тексти, обряди, ритуали й інше, втрачені сучасною цивілізацією [132;205];

− прогностична - орієнтована на майбутнє, пов'язана зі створенням простору для самореалізації [129].

Розкриємо ці функції детальніше.

Смисл дитячої субкультури виявляється в тому, що вона надає дитині особливий психологічний простір, у якому дитина здобуває «соціальну компетентність у групі рівних» [231,68]. Отже, найважливіша функція дитячої субкультури полягає в тому, що вона забезпечує соціалізацію, основним агентом якої виступає група однолітків.

Уже на найбільш ранніх етапах філо- й онтогенезу дитяче співтовариство разом з родиною (а часом і замість неї) бере на себе навчальні та виховні ролі. Саме в дитячому середовищі іноді досить жорстко за допомогою традиційних культурних засобів - дитячого правового кодексу, фольклору, ігрових правил - відбувається підпорядкування дитини груповим нормам та оволодіння нею контролем над власною поведінкою, тобто, формування її як особистості.

По-друге, дитяча субкультура з її величезним розвивальним потенціалом надає дитині експериментальну площадку для самореалізації, для випробовування себе, визначення меж своїх можливостей, занурюючи її в інші логіки, інші світи й простори. На відміну від культури дорослих, що визначально задає шлях розвитку дитини від простого до складного, від конкретного до абстрактного, дитяча субкультура надає можливість їй самостійно обрати один з різноманітних шляхів, тобто визначає зону варіативного розвитку.

По-третє, простір дитячої субкультури створює для дитини «психологічне укриття», захист від несприятливих впливів дорослого світу, це означає, що дитяча субкультура виконує психотерапевтичну функцію. Групова психотерапія за допомогою гри, «казкотерапії»

відомий прийом не тільки для дітей, але й для дорослих [167]. Водночас дитячий фольклор (наприклад, страшилка- тренінг тривожності й острахи темряви, дражнилка - психологічний засіб володіння собою та тренування культурних комунікативних умінь тощо) становлять собою не штучно створені, а природні психотерапевтичні засоби, які дитяче співтовариство використовувало протягом тисячоріч. Характерні для сучасної соціальної ситуації розвитку ознаки катастрофічного зросту дитячих неврозів, психічних захворювань, відчуження дітей від дорослих та однолітків, їхнього духовного неблагополуччя [15; 55; 62] - усі ці риси фахівці пов'язують зі скороченням і навіть знищенням фізичного простору дитячих ігор і спілкування (міських дворів і сільських околиць), тобто з неможливістю нормального функціонування дитячих співтовариств з метою засвоєння всього багатства дитячої субкультури. Ступінь заглибленості дитини в дитячу субкультуру виявляється своєрідним показником її гармонійних стосунків з іншими людьми.

Дитяча субкультура виконує також культуроохоронну функцію − у її надрах зберігаються жанри, усні тексти, обряди, елементи сакральності й ін., утрачені сучасною цивілізацією. Багатьма етнографами й фольклористами відзначається характерне для сьогодення зміщення культурних цінностей з побуту дорослих у дитяче середовище як момент збереження традицій з оновленою функціональністю.

Подібно до того, як дитяче мовлення допомагає відшукати загальні лінгвістичні закони, у дитячих іграх знаходять чудом збережені історичні свідчення глибокої стародавності, дитячий фольклор, дитяча казка, прізвиська, релігійні уявлення доносять до нас різноманітні форми й відтінки людських відносин, етичних норм, естетичних зразків різних епох [132; 55].

У дитячій субкультурі існують механізми, що допомагають дитині виробити готовність до розв'язання проблем, які з'являться в майбутньому, на наступній фазі її розвитку, та сформувати алгоритм адекватної дії. У цьому виявляється особлива прогностична функція дитячої субкультури. У ситуації «культурного вибуху» [129, 54], пережитого країною, коли підвищується фактор невизначеності, коли виявляються неспроможними багато прогнозів, розрахованих на стабільні ситуації, у дитячій субкультурі існує прогностичний потенціал передчуття, передбачення траєкторії розвитку культури. Біблійна мудрість «вустами дитини мовить істина» в наші дні перестає звучати чисто метафорично, діти не знають, що їм відкрита істина, вони пророкують про долю світу відповідно до парадокса знання незнаючих. Проблематизуючи й переосмислюючи історичну спадщину дорослих, дитяча субкультура ставить крапки в розвитку загальнолюдської культури. У цьому її духовна місія, за висловленням У.Емерсона: «Діти - вічні месії людства, втілення його невідворотного майбутнього» [6, 116].

Отже, ми можемо зробити висновок: дитяча субкультура - це соціально-культурний простір, який перемежовується з простором культури дорослих. З огляду на функції дитячої субкультури ми маємо стверджувати, що вона є агентом соціалізації особистості дитини. Ґрунтовного аналізу потребує проблема соціалізації дошкільників і молодших школярів у рамках дитячої субкультури.