Багатовекторність соціуму у свідомості дитини

 

Процес соціального розвитку - це складне явище, у ході якого відбувається засвоєння дитиною об'єктивно заданих норм людської спільноти та постійне відкриття, затвердження себе як соціального суб'єкта. Можливості засвоєння соціальності розкриваються дитиною в збереженні тенденції до розширення міри свободи, у поглибленні свідомого у власній суб'єктній активності, у характері її заглиблення в соціальний світ.

Як ми вже відзначали, зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів світового рівня культури, загальнолюдських цінностей, з іншого - ставленням до цього самого індивіда, актуалізацією власного «Я», розкриттям творчих потенцій особистості. Відтак, головним критерієм соціального розвитку в цьому випадку є не ступінь засвоєння соціальних норм і правил поведінки (діти нерідко виявляють прекрасну інформованість про норми й правила поведінки, яка залишається при цьому лише на вербальному, а не на поведінковому рівні), не ступінь адаптованості до довкілля на рівні пристосування, конформізму, а ступінь самостійності, ініціативності, творчості особистості. Свідоме застосування відомих способів оптимального розв'язання соціальної проблеми, здатність до розсудливого пошуку шляхів виходу з важкого становища - саме так ми усвідомлюємо завдання дорослого, який прагне допомогти дитині успішно соціалізуватися в різних умовах життєдіяльності.

Вивчення соціального розвитку щодо його змістової сутності (співвідношення соціалізації-індивідуалізації) дає змогу визначити соціально-педагогічні та психологічні механізми становлення цього процесу в онтогенезі.

Соціальний досвід, до якого залучається дитина з перших років свого життя, акумулюється та виявляється в соціальній культурі. Відтак, постає важливе питання про те, як відбувається становлення образу світу взагалі й соціуму зокрема у свідомості дитини на ранніх етапах соціалізації.

Картина світу, його пізнання, світобачення - один з найдосліджуваних і водночас все ще не досліджених наукових термінів. Перш, ніж висвітлити специфіку світосприймання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку охарактеризуємо сутність наукового поняття «картина світу».

Процес пізнання світу вивчається різними науками: філософією - як взаємодія об'єкта та суб'єкта, результатом якої є нове знання про світ; психологією - як система просторів, що відображають смислові відношення суб'єкта зі світом; педагогікою - як сукупність уявлень про навколишній світ, та місце у ньому дитини, починаючи з дошкільного віку. Розглянемо цей аспект детальніше.

Проблема пізнання та відображення світу здавна привертала увагу багатьох філософів-мислителів. її розглядали античні філософи (Геракліт, Зенон Елейський, Протагор, Горгій, Платон, Арістотель), філософи нового часу (раціоналісти Р.Декарт, Б.Спіноза та емпірики Ф.Бекон, Д.Берклі), пізніше -1. Кант, Г.Гегель, Ф.Ніцше, К.Маркс та інші. Науковці різних часів вбачали в пізнанні різновид духовного виробництва, результатом якого є знання в розмаїтті його форм. Сукупність цих форм й зв'язок між ними - це структура знання як цілісності.

Античні філософи вважали, що пізнання світу є обов'язковим, адже людина - частина цього світу. Але справжнє знання досягається лише розумом, роздумами, за допомогою логіки. Почуття обманні, за епоху античності найвищою була мудрість.

Християнство розуміло людину частиною Бога, що пояснювало здатність людини пізнавати Бога не розумом, а серцем, вірою, почуттями.

Філософи Нового часу велику роль у пізнанні світу відводили свідомості. Водночас свідомість розумілась як скривлене дзеркало, змінене знаннями попередніх поколінь. Ці покоління зникли, а їх знання залишилися. У пізнанні вбачався процес, діяльність, відтак, завданням дослідника Нового часу було звільнення від «привидів роду, печери, театру» (Ф.Бекон).

Філософи-емпірики вважали первинним досвід, оскільки розум не містить нічого в собі такого, чого б не було в почуттях, у досвіді. На думку представників протилежного погляду, раціоналістів, пізнання як і знання повинно базуватися не на досвіді, а на роздумах [201].

Джон Локк критикував теорію вроджених ідей, наголошуючи, що людина народжується без будь-яких ідей. Душа немовляти як чиста дошка, на ній лише з часом з'являються написи — у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Усі люди мають рівні можливості духовного розвитку. У конкретних умовах життя в людей виникають різні погляди, формуються різне бачення світу [158].

За Гегелем, будь-яке пізнання є самопізнанням абсолютного розуму, адже для автора в основі всього, що існує, лежить розвиток абсолютних ідей.

Кант вважав, що Хаос світу явищ отримує упорядкованість лише у свідомості. За його переконанням предметний світ узгоджується з людським розумом, а не навпаки. Роздуми він відносив до спонтанної діяльності, відмінної від пасивного сприйняття, розум виконує функцію підведення чуттєвої інформації під єдине поняття. Відтак, людина спроможна пізнати тільки те, що вона сама створила [201].

Таким чином, аналіз теоретичних джерел засвідчив, що в історії філософської думки існують різні теоретичні моделі пізнання світу: емпіричне (пізнання світу не розумом, а серцем, за допомогою почуттів та сприймання), раціональне (розум - основа пізнання світу та поведінки людей) та агностицизм (непізнання об'єктивного світу, не можливість виявлення його закономірностей й розуміння об'єктивної істини - по Канту).

Широко розглядається пізнання світу дитиною, її картина світу у психології.

Над цією проблемою працювали класики вітчизняної науки Л.Виготський, Л.Венгер, Дж.Гілфорд, В.Давидов, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн, П.Якобсон, В. Петровський, Д.Богоявленська та інші.

У традиційній психології можна виділити дві основні концепції пізнання світу дитиною дошкільного віку. Представники першої концепції вважають, що дитина пасивно сприймає досвід. Прихильники іншої теорії заперечують, що дитина активно вивчає та сприймає досвід, може навіть конструювати власний світ.

Перша точка зору найбільш наочно представлена в дослідженнях біхевіористів - представників «теорії навчання» (Б.Ф.Скінкер). Ствердження про відносну «пасивність» дитини не означає, що вона не сприймає зовнішній світ. Вони не заперечують повністю готовності дитини сприймати та засвоювати нові знання, причому різні, але підкреслюють при цьому, що психіка дитини формується під впливом середовища. Також поведінкою дитини керують внутрішні потреби, але вони вважаються не підвладними контролю самою дитиною.

Механізм розвитку сприйняття світу дитиною вивчається як накопичення зв'язків та асоціацій між предметами, явищами, подіями і поведінкою.

На основі цієї концепції А.Бандурою та У.Мішелєм була висунута «теорія соціального навчання»: поведінка дитини формується не тільки завдяки зовнішньому підкріпленню, а й самостійним спостереженням за тим, що роблять оточуючі їх люди.

Представники іншого підходу вважають, що дитина безперервно вивчає й активно інтерпретує те, що знаходиться навколо неї. Дітям подобається досліджувати навколишній світ, а також синтезувати й аналізувати отриманий досвід. Тому те, чого навчилися діти, залежить в першу чергу від їх інтересів і являє собою відображення індивідуального розуміння дітьми навколишнього.

Першою ж головною складовою механізму становлення сприйняття світу виступає діяльність. Психологічні дослідження розкривають закономірність діяльності, як цілісність двох сторін її соціальної сутності «світу речей» та «світу людей». Проекція на «світ речей» - предметна діяльність, що забезпечує дитині засвоєння знань, вмінь та навичок, формування пізнавальної активності. Проекція на «світ людей» являє собою діяльність, що засвоює норми людських взаємовідносин, включає дитину у систему цих відношень. Дитина «примірює» себе до суспільства, а це, в свою чергу, стимулює її соціальну активність. Предметний зміст соціального досвіду дитини описував у своїх працях Дж.Дьюі.

А.Петровським у концепції персоналізації обґрунтувана наявність в індивіда соціогенної потреби «бути особистістю». Цю ідею також науково опрацьовували І.Кон, Г.Мід, Р.Мертон, Т.Ньюком, Т.Парсонс та інші класики світової психології та соціології.

Навколишній світ, стосунки з людьми дитина сприймає через пізнання себе. Л.Виготський писав, що особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона являє собою для інших. Це є процес становлення особистості»[41; 140]. С.Рубінштейн також ставлення до світу, до інших людей та самого себе розглядає як важливіші складові особистості.

Представники сучасної психологічної школи (Д.Фельдштейн, Г.Цукерман та інші) також доводять, що об'єкти зовнішнього світу не самі по собі впливають на особистість, а через діяльність, коли стають її продуктами, - це й зумовлює формування «образу світу». Науковці стверджують, що «образ світу» в дитини - це сукупність різних образів, з-поміж яких є й поняття суб'єктивна «картина світу». Вона відображає особливості самої особистості, її внутрішнього світу, відношень з іншими [41].

Отже, поняття картини світу розглядається науковцями як система просторів, що відображають смислові відношення суб'єкта зі світом. До структури цього поняття належать:

− «фізичний простір», пов'язаний зі ставленням дитини до довкілля;

− «соціальний простір», що характеризує ставлення до інших людей;

− «моральний простір, що відображає реальні норми та цінності;

− «особистісний простір», який виявляється у ставленні дитини до себе [171,206].

Ці ціннісні аспекти відображають характеристики сприйняття дитини, її самопізнання, зумовлюють поведінку. Тобто, розвиток дитини, її успішна соціалізація залежить від взаємовідносин дитини з навколишнім світом, і від того, на скільки дорослі дозволяють дитині проявити себе в різних видах дитячої активності.

Проблема дитячої картині світу на часі виявляється також актуальною педагогічною проблемою, вона розглядається в різних аспектах (Г.Віноградов, Н.Іванова, С.Курінна, М.Осоріна, І.Печенко, В.Сухомлинський та інші), проте все одно залишається недостатньо дослідженою. Сучасна педагогічна наука визначає дитячу картину світу як особову систему світобачення, що вміщує в себе сукупність уявлень, смислових відношень про основні сторони взаємодії дитини зі світом та виявляється через різні види дитячої активності.

Але тривалий час проблема дитячої картини світу начебто не існувала. На попередньому етапі розвитку вітчизняної науки дитинство розглядалась як складова частина світу дорослих, який вирішував, що повинна думати та відчувати дитина.

В умовах нестабільного існування світу проблема дитячої картини світу та місця Дитинства у цьому світі як соціального феномену отримує особливого значення.

Д.Фельштейн визначає сучасне дитинство як складний процес, суперечливе, багатоаспектне явище. Дитинство, на його думку, є самостійним організмом, являє собою невід'ємну частину суспільства, що стимулює розвиток Дорослого світу. Сучасне Дитинство стає більш активним у своїй рефлексії на навколишній світ, водночас як світ Дорослих стає більш віддаленим на сучасному етапі, за різних причин дорослі віддалені від дітей за роботою, розвагами, дорослими справами. Науковці відзначають, як негативний наслідок сучасних взаємин дорослого та дитячого світів - зрушення у змісті дитячої субкультури за рахунок втрати дитинством вагомих її компонентів — гри, пісень, казок тощо. Для нас, дорослих, значущим моментом є насищення дитячої культури артефактами, що збагачують духовність, укріплюють психічне благополуччя.

Науковці доводять, що поняття індивідуальне ставлення до дитини та ставлення до світу Дитинства в цілому - різні поняття. Вивченням цих аспектів опікуються сучасні вітчизняні та зарубіжні педагоги(Н.Іванова, Л.Калмикова, М.Осоріна, О.Капіца та інші).

Система світобачення дітей дошкільного віку формується в контексті дитячої субкультури. Отже, вважаємо за необхідне коротко охарактеризувати основні її ознаки. Гак, за Н.Івановою, дитяча субкультура - особлива система існуючих у дитячому середовищі уявлень про світ та життєві моральні цінності [64].

Носієм дитячої субкультури є дитяче співтовариство, яке соціалізується під впливом та у її просторі, з іншого боку, змінює, збагачує дитячу субкультуру на кожному історичному етапі (Варяниця Л.).

Саме дитяча субкультура, на нашу думку, сприяє включення дитини в навколишній світ, у світ взаємовідношень, в якому дитина пізнає світ Дорослих, однолітків та має можливість розкрити іншим своє світобачення, стати активним суб'єктом навколишнього світу.

Отже, завершуючи огляд основних досліджень проблеми дитячої картини світу, можна зробити висновок, що дитяча картина світу є феноменальним явищем.

Картина світу, його пізнання, світобачення - один з найдосліджуваних і водночас все ще не досліджених наукових термінів.

Процес пізнання світу вивчаєгься різними науками: філософією - як взаємодія об'єкта та суб'єкта, результатом якої є нове знання про світ; психологією - як система просторів, що відображають смислові відношення суб'єкта зі світом; педагогікою - як сукупність уявлень про навколишній світ, та місце у ньому дитини, починаючи з дошкільного віку. Розглянемо цей аспект детальніше.

Проблема пізнання світу здавна приваблювала увагу багатьох філософів-мислителів. її розглядали античні філософи (Геракліт, Зенон Елейський, Протагор, Горгій, Платон, Арістотель), філософи нового часу (раціоналісти Р.Декарт, Б.Спінозата емпірики Ф.Бекон, Д.Берклі), пізніше - І. Кант, Г.Гегель, Ф.Ніцше, К.Маркс та інші. Науковці різних часів вбачали в пізнанні різновид духовного виробництва, результатом якого є знання в розмаїтті його форм. Совокупність цих форм й зв'язок між ними - це структура зання як цілісності.

Античні філософи вважали, що пізнання світу є обов'язковим, адже людина - частина цього світу. Але справжнє знання досягається лише розумом, роздумами, за допомогою логіки. Почуття обманні, за епоху античності найвищою була мудрість.

Християнство розуміло людину частиною Бога, що пояснювало здатність людини пізнавати Бога не розумом, а серцем, вірою, почуттями.

Філософи Нового часу велику роль у пізнанні світу відводили свідомості. Водночас свідомість розумілась як зкривлене дзеркало, змінене знаннями попередніх поколінь. Ці покоління зникли, а їх знання залишилися. У пізнанні вбачався процес, діяльність, відтак, завданням дослідника Нового часу було звільнення від «привидів роду, печери, театру» (Ф.Бекон).

Філософи-емпірики вважали первинним досвід, оскільки розум не містить нічого в собі такого, чого б не було в почуттях, у досвіді. На думку представників протилежного погляду, раціоналістів, пізнан-ня як і знання повинно базуватися не на досвіді, а на роздумах.

Джон Локк критикував теорію вроджених ідей. Людина народжується без будь-яких ідей. Душа немовляти як чиста дошка, на ній лише з часом з'являються написи - у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Усі люди народжуються з рівними можливостями до духовного розвитку. У зв'язку з конкретними умовами життя у людей виникають різні погляди, формуються різне бачення світу.

За Гегелем, будь-яке пізнання є самопізнанням абсолютного розуму, адже для автора в основі всього, що існує, лежить розвиток абсолютних ідей.

Кант вважав, що Хаос світу явищ отримує упорядкованість лише у свідомості. За його переконанням предметний світ узгоджується з людським розумом, а не навпаки. Роздуми він відносив до спонтанної діяльності, відмінної від пасивного сприйняття, розум виконує функцію підведення чуттєвої інформації під єдине поняття. Відтак, людина спроможна пізнати тільки те, що вона сама створила.

Таким чином, аналіз теоретичних джерел засвідчив, що в історії філософської думки існують різні теоретичні моделі пізнання світу: емпіричне (пізнання світу не розумом, а серцем, за допомогою почуттів та сприймання), раціональне (розум - основа пізнання світу та поведінки людей) та агностицизм (непізнання об'єктивного світу, не можливість виявлення його закономірностей й розуміння об'єктивної істини - по Канту).

Широко розглядається пізнання світу дитиною, її картина світу у психології.

Над цією проблемою працювали класики вітчизняної науки Л.Виготський, Л.Венгер, Дж.Гілфорд, В.Давидов, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн, П.Якобсон. В. Петровський, Д.Богоявленська.

В традиційній психології можна виділити дві основні концепції розвитку, принципово важливі, з вивчаємої нами точки зору щодо пізнання світу дитиною дошкільного віку. Представники першої концепції вважають, що дитина пасивно сприймає досвід. Сторонники іншої концепції заперечують, що дитина активно вивчає та сприймає досвід, може навіть конструювати власний світ.

Перша точка зору найбільш наочно представлена в дослідженнях біхевіористів - представників «теорії навчання» (Б.Скінкер). Ствердження про відносну «пасивність» дитини не означає, що вона не сприймає зовнішній світ. Вони не заперечують повністю готовності дитини сприймати та засвоювати нові знання, причому різні, але підкреслюють при цьому, що психіка дитини формується під впливом середовища. Також поведінкою дитини керують внутрішні потреби, але вони вважаються не підвладними контролю самою дитиною.

Механізм розвитку сприйняття світу дитиною вивчається як накопичення зв'язків та асоціацій між предметами, явищами, подіями і поведінкою.

На основі цієї концепції А.Бандурою та У.Мішелєм була висунута «теорія соціального навчання»: поведінка дитини формується не тільки завдяки зовнішньому підкріпленню, а й самостійним спостереженням за тим, що роблять оточуючі їх люди.

Представники іншого підходу вважають, що дитина безперервно вивчає й активно інтерпретує те, що знаходиться навколо неї. Дітям подобається досліджувати навколишній світ, а також синтезувати й аналізувати отриманий досвід. Тому те, чого навчилися діти, залежить в першу чергу від їх інтересів і являє собою відображення індивідуального розуміння дітьми навколишнього.

Першою ж головною складовою механізму становлення сприйняття світу виступає діяльність. Психологічні дослідження розкривають закономірність діяльності, як цілісність двох сторін її соціальної сутності «світу речей» та «світу людей». Проекція на «світ речей» - предметна діяльність, що забезпечує дитині засвоєння знань, вмінь та навичок, формування пізнавальної активності. Проекція на «світ людей» являє собою діяльність, що засвоює норми людських взаємовідносин, включає дитину у систему цих відношень. Дитина «примірює» себе до суспільства, а це, в свою чергу, стимулює її соціальну активність. Предметний зміст соціального досвіду дитини описував у своїх працях Дж.Дьюі.

А.Петровський у концепції персоналізації обґрунтував наявність у індивіда соціогенної потреби «бути особистістю». Над цією проблемою працювали також І.Кон, Г.Мід, Р.Мертон, Т.Ньюком, Т.Парсонс та інші класики світової психології.

Навколишній світ, стосунки з людьми дитина сприймає через пізнання себе. Л.Виготський писав, що особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона являє собою для інших. Це є процес становлення особистості»[41; 20].

До суті поняття «життєвих відносин» С.Рубінштейн відносить три елементи особистості: відношення до предметного світу, до інших людей та до самого себе.

Представники сучасної психологічної школи (Д.Фельдштейн, Г.Цукерман та інші) також доводять, що об'єкти зовнішнього світу не самі по собі впливаються на особистість, а через діяльність, коли стають її продуктами, - це й зумовлює формування «образу світу». Науковці стверджують, що «образ світу» у дитини - це сукупність різних образів, з-поміж яких є й поняття суб'єктивна «картина світу». Вона відображає особливості самої особистості, її внутрішнього світу, відношень з іншими [40].

Отже, поняття картини світу розглядається в психології як система просторів, що відображають смислові відношення суб'єкта зі світом. До структури цього поняття належать:

− «фізичний простір», пов'язаний зі ставленням дитини до довкілля;

− «соціальний простір», що характеризує ставлення до інших людей;

− «моральний простір, що відображає реальні норми та цінності;

− «особистісний простір», який виявляється у ставленні дитини до себе [171,206].

Ці ціннісні аспекти відображають характеристики сприйняття дитини, її самопізнання, зумовлюють поведінку Тобто, розвиток дитини, її успішна соціалізація залежить від взаємовідносин дитини з навколишнім світом, і від того, на скільки дорослі дозволяють дитині проявити себе в різних видах дитячої активності.

Проблема дитячої картині світу на часі виявляється також актуальною педагогічною проблемою, вона розглядається в різних аспектах (В.Абраменкова, Г.Віноградов, Н.Іванова, М.Осоріна, В.Сухомлинський та інші), проте все одно залишається недостатньо дослідженою. Сучасна педагогічна наука визначає дитячу картину світу як особливу систему світобачення, що вміщує в себе сукупність уявлень, смислових відношень щодо основних сторін взаємодії дитини зі світом та виявляється через різні види дитячої активності.

Але тривалий час проблема дитячої картини світу начебто не існувала. На попередньому етапі розвитку вітчизняної науки дитинство розглядалась як складова частина світу дорослих, який вирішував, що повинна думати та відчувати дитина.

В умовах нестабільного існування світу проблема дитячої картини світу та місця Дитинства у цьому світі як соціального феномену отримує особливого значення. Сучасне Дитинство, на думку науковців, стає більш активним у своїй рефлексії на навколишній світ, водночас як світ Дорослих стає більш віддаленим від дитинства.

Учені доводять, що поняття індивідуальне ставлення до дитини та ставлення до світу Дитинства в цілому - різні по суті. Вивченням цих аспектів опікуються сучасні вітчизняні та зарубіжні педагоги (Н.Іванова, Л.Калмикова, О.Кононко, М.Осоріна, О.Капіца та інші).

Система світобачення дітей дошкільного віку формується в контексті дитячої субкультури, яка є особливою системою існуючих у дитячому середовищі уявлень про світ та життєві моральні цінності [11]. Про їх якість можна судити з аналізу дитячих запитань, тверджень, складених дітьми казок, оповідей тощо.

Саме дитяча субкультура сприяє включення дитини в навколишній світ, у світ взаємовідношень, в якому дитина пізнає світ Дорослих, однолітків та має можливість розкрити іншим своє світобачення, стати активним суб'єктом навколишнього світу.

Основною складовою дитячої картини світу є соціальний простір дорослих і ровесників. Питання про ставлення дитини до кожного з них пов'язане з поняттям локусу орієнтації-динамічної якості групи дітей, які виступають суб'єктом впливу на розвиток особистості в різні періоди дитинства. Цей локус орієнтації пересувається в процесі життєвого шляху в напрямку від соціальних груп дорослих до групи однолітків. І дуже важливо, щоб цей вплив на дитину відбувався в гармонійному сполученні [1,9-10].

Дитяча субкультура, яка володіє невичерпним потенціалом варіантів становлення особистості, у сучасних умовах набуває значення пошукового механізму нових напрямів розвитку суспільства. «Суспільний дитячий погляд» - це погляд у завтрашній день, він демонструє необхідність звернення до аналізу картини світу, яка дуже швидко змінюється в дитячій свідомості для розуміння теперішнього й прогнозування майбутнього. Сьогодні різко погіршився показник якості життя сучасної дитини, особливо в морально-етичній сфері, критеріями якого є: ставлення до світу речей, інших людей, однолітків, самого себе, а також відсутність оптимістичної картини світу, радісного світовідчуття та віри в майбутнє. Основною причиною таких показників є ті зміни, які відбувалися в нашому суспільстві, складність перехідного періоду до європейської держави, масштабність і гострота його соціальних, культурних та економічних проблем. Аналіз суспільних процесів свідчить, що наразі найменш захищеною категорією населення є діти. Ми вже вказували на негативні умови, в яких відбувається зростання дитини. Знецінення моральних норм у стосунках між людьми призводить до зниження рівня виховання дітей, послаблення інтересу до навчання. Складні матеріальні умови в сім'ях зумовлюють залучення частини дітей до дрібних спекуляцій, жебракування. Особливо складним є матеріальне становище в багатодітних сім'ях. Недостатньо здійснюються заходи щодо соціального й правового захисту дітей. Нині нараховується 51,1 тисячі дітей, які залишилися без піклування, та дітей-сиріт. Причому ця цифра щороку збільшується. Позбавлені постійної батьківської опіки, діти все частіше потрапляють у сферу інтересів кримінальних осіб, стають безпритульними, бомжами. Зростаюча дегуманізація відносин у дитячому середовищі виявляється в крайніх формах: у збільшенні дитячої жорстокості й злочинів, у загальній криміналізації дитячої субкультури - її мовлення, ігрових форм спілкування, загальних настанов [ 109,4]. Не в останню чергу це пов'язано з кризою сім'ї, втратою традиційного авторитету батьків.

Крім цього, важливим чинником психологічного й духовного не- благополуччя дитини, що відбивається в її картині світу, є значний вплив на нього телеінформаційного середовища, яке сьогодні є вкрай складним, суперечливим і плинним.