Історико-концептуальні аспекти дослідження дитинства

Незважаючи на глобальне значення дитинства в системі життєвого шляху людства, інтерес до досліджуваного феномена з'явився досить пізно, лише в XVII столітті, а ставлення суспільства до дітей, усвідомлення символічного значення дитинства, його місця в структурі життєвого шляху особи в різні періоди історії істотно змінювалися.

Специфіка дорослішання в дитинстві об'єктивно обумовлена біологічними особливостями організму й рівнем культури суспільства, причому останній чинник є визначальним: приблизно при тій самій біологічній будові протягом усієї історії людства рівень психічного розвитку дитини, якого вона досягає на кожному наступному історичному етапі розвитку суспільства, виявляється різним.

Отже, вікові межі дитинства - це змінний продукт історії. Так, навряд чи можна говорити про будь-яку тривалість дитинства в первісному суспільстві, а вікові межі дитинства в Середньовіччі не дорівнюють цьому ж показнику в наші дні. Тому не можна вивчати процес дорослішання дитини, не аналізуючи розвиток людського суспільства, оскільки визначення вікових меж дитинства прямо залежить від рівня матеріальної та духовної культури суспільства. Історично поняття дитинства пов'язується з певним соціальним статусом, колом прав та обов'язків, властивих цьому періоду життя, набором доступних для нього видів і форм діяльності, що задає йому суспільство.

Незважаючи нате, що різні наукові дисципліни загально гуманітарного й соціального спрямування по-різному визначають поняття «дитинство», вони сходяться в тому, що дитинство є невід'ємною частиною життя й культури всього людства й кожного народу нашої планети.

Науки медико-біологічної галузі (педіатрія, анатомія та фізіологія) вивчають дитинство як період зростання людини, визначають дітей людськими істотами, які ще не завершили свого фізичного розвитку й мають специфічні дитячі захворювання. Ці науки використовують для періодизації дитинства передусім об'єктивні морфологічні ознаки: зміна молочних зубів, завершення статевого дозрівання, формування кістяка тощо. Таку ситуацію намагалися виправити російські педіатри Н.Гундобін, В.Кащенко, Г.Россолімо, І.Тарханов, які створили й обґрунтували методи діагностики та навчання розумово відсталих дітей. Вагомими є також праці П. Лесгафта, послідовника В.Бехтєрєва та І.Сеченова, у яких розкрито проблеми сенсомоторної інтеграції як впливового фактору розвитку дитини [92; 146].

Останнім часом широко досліджується такий науковий напрям, як «екологія дитинства». Роботи цього напряму присвячено вивченню способу життя дитини, культури харчування та травмуючого впливу навколишнього середовища. Науковці вже певний час наголошують на небезпечності екологічної ситуації, що склалася в Україні й, безумовно, негативно впливає на фізіологічний та психічний стан дитини, що виявляється в підвищеній втомлюваності, емоційному напруженні та тривозі, пригніченні внутрішніх пізнавальних мотивів (І.Краж, В.Панов, Т.Столяров, В.Ясвін та ін.).

Отже, з біологічної точки зору, дитинство - це не тільки віковий період від народження до 12 років, що характеризується певними фізіологічними особливостями протікання хвороб, але й результат впливу навколишнього середовища на дитину [92].

Філософський інтерес, безсумнівно, викликає духовне життя дитини, світ дитячої свідомості. Е.Субботський стверджує: «Світ дитячої свідомості недалекий. Він поруч, він усередині нашого дорослого світу. Він дивиться на нас очима дитини. Говорить до нас її голосом. Виражає себе в її вчинках. Як зазирнути в цей світ? Спосіб тільки один: жити, говорити, діяти з його посланцями-дітьми. Хоча б «ззовні», побічно, за ознаками, натяками «розшифровувати» його, відчинити заповітні двері у світ дитячої свідомості. Не заглянувши в цей світ, не можна не тільки виховувати інших - неможливо зрозуміти самого себе» [185, 187].

Філософський портрет дитини доповнює В.Зеньковський, який вбачає в дитині органічну єдність мудрості й наївності водночас, яка з перших моментів життя характеризується індивідуальними особливостями, що поступово під впливом життєвих обставин починають проявлятися особливо яскраво. Безвинність дитячої душі виражається в тому, що діти на ранніх етапах соціалізації за своєю емпіричною суттю не є дійсними суб'єктами свого життя, їхня свідомість не збентежена самоперевіркою; лише в почуттях сорому й совісті закладаються перші емпіричні основи самооцінки, перші зачатки свідомої поведінки. Дитяча ірраціональність пояснюється домінуванням емоційної сфери, інтелект і воля «займають» друге, часто службове, місце. Панування реального «Я», слабка влада емпіричного «Я» призводять до того, що в дітях немає нічого штучного, навмисного, немає ніякого підправлення; дитина безпосередньо діє відповідно до всіх своїх потягів і почуттів; саме завдяки цьому дитинство сповнене дійсно духовної волі. Ця внутрішня органічність, за словами психолога й філософа, надає дітям того зачарування, що поза дитинством втрачається назавжди [62; 216].

Важливою категорією філософського осмислення проблем дитинства є категорія свідомості, зокрема картини світу, що складається на різних етапах дитинства. У процесі соціалізації дитина стикається з філософією життя - феноменами життя і смерті, плинним часом, минулим і майбутнім, зіставленням закономірного й випадкового, живого й неживого (Г.Абрамова, В.Кудрявцев, Д.Фельдштейн). Час стає відчутним, що фізично є присутнім у вигляді перетворень властивостей живого в неживе. Мертва людина, мертвий жук, мертвий собака, мертва квітка зупиняють для дитини час, роблять його вимірюваним, найбільш глобальною одиницею життя - смерті, що позначає початок і кінець. Поняття філософії життя конкретизується в переживаннях дітей, що робить їх предметом наукового інтересу педагогіки й психології.

У дослідженнях психологічної науки феномен дитинства вивчається через особливості психічного розвитку, системного розкриття психічного розвитку дитини в онтогенезі, що також становить інтерес для розуміння специфіки дитячої субкультури.

У психологічній науці існує кілька напрямів дослідження дитинства: загальний психологічний розвиток дитини (Л. Виготський, Л.Божович, Д. Ельконін, О. Запорожець, О. Кононко, Г.Люблінська, С. Холл); концепції навчання та розвитку дітей (Л. Венгер, В.Давидов, О.Дяченко, Е. Торндайк, Ж. Піаже); проблеми періодизації дитячого розвитку (Л. Виготський, Д. Ельконін).

Представники першого напряму розкрили закони ранніх етапів розвитку (Л.Виготський, С.Хол), довели, що розвиток людини відбувається під впливом навколишнього середовища, хоча й залежить значною мірою від біологічних чинників, зокрема спадковості. Набуті форми поведінки дитини, як правило, відбивають специфіку того соціального оточення, у якому вона зростає. Цей важливий висновок орієнтує на необхідність урахування якісних умов соціального оточення дитини, передусім у родині та націлювання цілеспрямованої педагогічної роботи школи на мінімізацію можливих негативних впливів, нормалізацію стосунків дитини із соціумом.

Водночас, як стверджують представники іншого напряму, недостатньо урахування реальної ситуації, необхідно забезпечити керований особистісний і соціальний розвиток дитини в процесі спеціально організованого навчання й виховання, оскільки це має суттєве значення для її психічного розвитку. Так, Е.Торндайк, вбачає в навчанні процес набуття якостей особистості, внутрішньо пов'язаних з розвитком психіки, які становлять певною мірою основу всього його наступного життя [164, 115]. Аналогічна позиція Ж. Піаже, який стверджує, що керований психічний розвиток - це шлях розвитку інтелекту, а значить й ефективного саморозвитку особистості [49,150].

Істотним внеском у розвиток дитячої психології є обґрунтоване Л. Виготським, поняття «зона найближчого розвитку». У зоні найближчого розвитку дитина за допомогою дорослого набуває досвіду для здійснення наступного самостійного кроку в будь-якій діяльності. Так, набуття соціального досвіду поступово відбувається в найближчому колі дитини - сім'ї, дошкільному закладі, потім класі початкової школи, який і становить простір для процесу соціалізації. Зона найближчого розвитку співіснує із зоною варіативного розвитку, який забезпечується щодо дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в тому числі й контекстом дитячої субкультури, тобто того соціально-культурного середовища, що задає смисли, життєві орієнтири окремій дитині. Якщо родина й взагалі дорослий світ створюють зону найближчого розвитку дитини, готуючи її до освоєння соціальних норм і стереотипів відповідної культури, то група однолітків, які є носіями дитячої субкультури, обумовлюють зону варіативного розвитку, задаючи одночасне існування в діалозі різних культур, інших логік, забезпечуючи готовність дитини до розв'язання завдань у непередбачених обставинах [146].

Дослідження культурно-історичних процесів, місця в них дитинства, дитячої субкультури, етапів становлення дитини як члена соціуму послідовниками Л. Виготського (Л. Божович, Л. Венгер, Д. Ельконін, О.Запорожець, В. Зінченко, М. Лісіна), сучасними науковцями забезпечили підґрунтя сучасних технологій соціального виховання, соціального розвитку дітей.

У працях соціально-психологічного спрямування розкривається психологічний підхід до поняття дитинства як соціального феномену. Характеризується не стільки особистість дитини, скільки психологія дитячих груп, дитячих товариств. Такий підхід дає можливість говорити про вплив соціальної ситуації на процес і забезпечення соціалізованості, вихованості дитини як суспільної істоти. Ця ідея розроблялась у наукових працях А. Петровського [153] та його школи. Розвиток й узагальнення досліджень означеного напряму представлено в роботах В. Авраменкової [6], О. Кононко [86, 214], В. Кудрявцева [103, 3], Д. Фельштейна [199].

Незважаючи на важливе значення цих досліджень, за межами наукового інтересу залишаються окремі моральні, етичні, релігійні соціально-правові, екологічні та інші аспекти включення дитини у світ культури.

Значний внесок в аналіз дитинства як специфічного соціально-культурного простору зробили етнографічні дослідження. Проблема вивчення дитинства представлена двома відносно самостійними напрямами аналізу цього феномена. У межах першого можна виділити роботи, у яких дитинство розглядається як певна культур-но-історична цінність. Ідеться про психологічну антропологію дитинства (Ф. Боас, Е. Куркуленко, Б. Маліновський, М.Мід).

Інший напрям цієї групи досліджень розкриває історію дитинства, способи виховання та світ дитинства в історичному аспекті (В. Абраменкова, Ф. Арієс, Л. Демоз, Е. Еріксон, В. Кудрявцев, М. Осоріна тощо). Коротко оглянемо кожен з напрямів.

М.Мід, Б.Маліновський підкреслюють вагоме значення соціокультурних факторів у процесі дорослішання людини. М.Мід доводить, що в будь-якому суспільстві дитина народжується з певними універсальними біологічними задатками. Проте кожна культура використовує ці «ключі» по-своєму. Концепція М.Мід заснована на виділенні трьох типів культури, що характеризуються різними міжпоколінними стосунками [132]. Ця теорія має важливе значення, оскільки визначає стратегію побудови взаємин у моделі «дорослі-діти» з урахуванням сьогоднішньої ситуації. Якщо для постфігуративної культури, історично найбільш раннього типу, характерним було співвіднесення молодим поколінням своїх дій з традицією, досвідом попередніх поколінь, тобто життєві цінності були зосереджені в минулому, у кофігуративній культурі центром зіткнення цінностей стає сучасність, для дітей більш вагомим є вже не досвід предків, а група однолітків, у взаєминах з якими діти досить рано починають діяти самостійно. На відміну від попередніх типів, префігуративна культура, у якій ми живемо, характеризується настільки швидкими темпами перетворень, що це робить кожну людину - і дорослого, і дитину - приреченою на постійну життєтворчість, у якій різні покоління мають стати партнерами. В умовах префігуративної культури «епіцентр» основних життєвих цінностей зміщується в майбутнє. Відтак, практика взаємодії з дітьми тепер вимагає нових моделей освіти, виховання, які повинні будуватися на співпраці дорослих і дітей. Н.Голованова зазначає: «Умови культурної ситуації, яка створюється, вимагають збагачення, розвитку виховного та соціалізаційного потенціалу освіти» [44]. Цей важливий висновок ми врахували в експериментальній роботі.

Окремі науковці в концепції М. Мід вбачають помилкове прагнення представити специфіку сучасного суспільства як закономірний розрив поколінь, «суперечливу наступність» (Є Малевич), справедливо зазначаючи, що без наступності поколінь, тобто при їх розриві, життя суспільства неможливе: «іншої форми соціалізації молодих, крім поколінної, суспільство не знає» [130]. На нашу думку, головним висновком, що випливає з концепції М.Мід, повинен бути той, що специфічний характер сьогодення вимагає принципово нового, відмінного від попередніх, характеру взаємин між поколіннями.

Науковий інтерес становлять праці з етнографії дитинства. Так, Ф. Арієс досліджує та зіставляє специфічний для різних історичних епох образ «дитинства», що склався у свідомості художників, письменників і вчених. Він уперше конкретно показав, що дитинство - не проста природна універсальна фаза людського розвитку, а поняття, що має складний, неоднаковий у різні епохи соціальний і культурний зміст. На нашу думку, значимість його наукового внеску полягає в таких здобутках: висвітленні еволюції поняття й образу дитинства; висвітленні періодизації життєвого шляху дитинства, історії усвідомлення дитинства як особливого соціокультурного явища, дослідженні еволюції дитячого одягу, ігор і розваг; історії шкільного життя (вік школярів, зміна типів навчальних закладів, зміна цілей і методів керування школою тощо) та дослідженні місця і функцій дітей у «старій» і «сучасній» сім'ї [17].

Ф. Арієс та його послідовники розкривають не стільки історичний образ дитини або реальне минуле дитинства, скільки соціальні настанови, ставлення дорослого суспільства до дітей і дитинства. Те, як суспільство сприймає й виховує своїх дітей, за Ф.Арієсом, - одна з основних характеристик культури цього суспільства в цілому.

Наукові позиції Ф. Арієса підтримує І. Кон, стверджуючи, що дослідження дитинства є вивченням варіацій культурних та соціальних спільнот, які з плином часу змінюються, чим пояснюється зміна статусу дитинства в різні історичні періоди [16].

За визначенням І. Кона, найбільш широкою та честолюбною психоаналітичною концепцією історії дитинства є «психогенна теорія історії» американського психоаналітика, соціолога й історика Л.Демоза, що встановлює загальні закони й причини історичного розвитку, які кореняться у взаєминах дітей і батьків [79]. Заслуговує на увагу періодизація дитинства Л.Демоза, яка дає можливість об'єктивно оцінити, як сучасне суспільство виявилося підготовленим до фасилітаційної функції щодо виховання дітей, які приходять у світ з усвідомленням власної життєвої місії.

Відповідно до своїх ідей Л.Демоз поділяє всю історію дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідає певний стиль ви-ховання й форма взаємин між батьками та дітьми.

Інфантицидний стиль (зі стародавності до IV ст. н.е.) відзначався негативним ставленням до маленьких дітей, які розцінювались як перешкода дорослому суспільству. Масові дітовбивства навіть не каралися владою, а ті діти, які виживали, часто теж ставали жертвами насильства дорослих.

Стиль ігнорування, (IV—XIII ст.) характеризувався визнанням наявності в дитини душі, але водночас прагненням віддалитися від неї (годувальниця, виховання в монастирі або в чужій родині), ігноруванням її інтересів, бажань, проблем (занедбаність, пригнобленість - характерні риси ставлення до дитини в родині).

Амбівалентний стиль (ХІУ-ХУІІ ст.) відзначає підвищення статусу дитинства. До дітей починають ставитися з увагою, передусім у фізичному догляді, однак їм ще відмовляють у самостійному духовному існуванні, кожен рух дитини жорстко контролюється та регламентується.

Нав'язливий стиль (XVII ст.). Залишається домінуючою контролююча позиція дорослих до дитинства, що виявляється в нав'язливому прагненні цілком контролювати не тільки поведінку, але й внутрішній світ, думки й волю дитини. Це підсилює конфлікти батьків і дітей.

Стиль, що соціалізує (XI - середина XX ст.). На цьому етапі метою виховання є не стільки завоювання та підпорядкування дитини, скільки тренування її волі, підготовка до майбутнього самостійного життя. У дитині вбачають об'єкт виховного впливу, який розглядається як єдино можливий спосіб набуття позитивного соціального досвіду

Стиль, що допомагає (із середини XX ст.). Основна ідея полягає в усвідомленні дорослими суб'єктності вибору життєвого шляху, для чого кожній дитині необхідно максимально розвинути індивідуальність, набути власного соціального досвіду. Звідси - прагнення батьків до емоційної близькості з дітьми, розуміння, емпатії тощо. Водночас зазначимо, що трагедія останньої, сьогоденної, стадії полягає в тому, що поряд з рівнем високого осмислення фасилітаційної місії дорослої частини людства поширюється, на жаль, принципово відмінна позиція, пов'язана з безвідповідальним ставленням до культури дитинства, наслідком чого стає занадто раннє занурення дитини у світ дорослої культури [83].

Таким чином, представлений огляд змінної позиції дорослої частини людства до дитинства, розуміння й адекватної оцінки його сутності засвідчує, що на кожному з історичних етапів суспільство намагалося знаходити відповідні завданням свого часу способи взаємодії з дітьми, визначало найбільш ефективні засоби впливу на їхній розвиток. Характерним для сучасного періоду є розуміння головної своєї функції як допомоги дітям у їхньому особистісному становленні та соціалізації, у визначені індивідуальної стратегії життєтворення. Відтак, усвідомлення визначної ролі традиції, досвіду минулих поколінь як життєвих орієнтирів, які діти засвоюють у процесі цілеспрямованої навчально-виховної роботи, забезпечення набуття соціального досвіду в суспільних стосунках з однолітками та дорослими через різні форми співпраці, гурткової роботи, у різноманітних проектах у жодному разі не можуть перекреслити чи мінімізувати значення того процесу активного самостановлення, яке відбувається у внутрішньому плані кожної дитини й для якого ми, доросли, повинні створити відповідні умови.

Огляд досліджень, присвячений вивченню дитинства, буде не повним, якщо не звернутися до праць художників, композиторів, літераторів, які також вивчали образи дитинства.

Важливим символом зміни ставлення дорослих до дитинства слугує одяг. Ф.Арієс, аналізуючи портретні зображення дітей на стародавніх картинах, описи дитячого костюма в літературі, виділяє три тенденції в еволюції дитячого одягу: фемінізація - костюм для хлопчиків багато в чому повторює деталі жіночого одягу; архаїзація - одяг дітей у певний історичний час запізнюється порівняно з дорослою модою та багато в чому повторює дорослий костюм минулої епохи; використання для дітей вищих верств звичайного дорослого костюма нижчих для підкреслення нижчого статусу дитини порівняно з дорослою людиною [16]. На думку Ф. Аріеса, формування дитячого костюма стало зовнішнім проявом глибоких внутрішніх змін ставлення до дітей у суспільстві. Як характерну рису дитячого костюма сучасної епохи відзначимо, що для сучасних батьків дитячий костюм є засобом виразити, продемонструвати свою соціальну позицію, фінансову спроможність. Так, сьогодні індустрія дитячих товарів випускає золоті соски для немовлят, іграшки, що коштують сотні тисяч (!) доларів, такі ж дорогі костюми. В одязі малюків намагаються відобразити тенденції сучасної дорослої моди, що виявляється в зачісках, типу «ірокез», надмірно металізованих джинсових нарядах, наявності суто «дорослих» елементів у фасонах суконь для дівчаток, костюмчиків. Телевізійні передачі, наприклад, «Кумири та кумирчики» представляють дітей у провокаційних ситуаціях, не характерних для дитинства - відкриті вечірні жіночі сукні, імітація дорослих банкетів тощо. Усе це призводить до негативного нав'язування дітям через одяг, окремі предмети побуту елементів дорослої культури, формування неадекватного ставлення до них. Важко не погодитися з висловом Ж. Руссо: «Дитина народжується добрим дикуном, порочним робить її суспільство» [79,45].

Не менш значущими показниками місця дитинства у світі дорослих є літературні характеристики (Г.Гессе, Ч.Діккенс, В.Драгунський, С.Васильченко, В.Катаєв, В.Короленко, М.Коцюбинський, М.Стельмах, М.Твен, Л.Толстой, К.Чуковський, І.Франко та інші). Образи дитинства в художній літературі й мистецтві змінюються та розвиваються (І. Кон). Інтерес до дитинства в просвітителів скоріш можна визначити як прозаїчний, виховний, ніж поетичний. Дитячі та юнацькі роки займають усе більше місця в просвітительських автобіографіях і «романах виховання», зображуючи період становлення, формування особи героя. У сентименталістів і романістів «безневинне дитинство» виглядає безтурботним часом щастя [79]. За словами М. Епштейна, тільки романтизм відчув дитинство не як службово- підготовчу фазу вікового розвитку, але як дорогоцінний світ у собі, глибина й принадність якого притягає дорослих людей [219,25]. Дитяча безвинність і безпосередність протиставляються «перекрученому» й холодному світові розумної дорослості. Однак дитинство, отроцтво і юність для літераторів - ще не самоцінні етапи життя, а підготовка до нього, що має переважно службове значення.

Разом з романами з'являється спеціальна дитяча література, яка переслідує передусім повчальні, дидактичні цілі (К.Ушинський, Л.Толстой).

Отже, образ дитинства змінюється від романтичної розчуленості до містичного страху та трепету залежно від соціальних уявлень людства, характерних для різних епох (І.Кон, Д.Фельдштейн).

Завершуючи короткий історико-етнографічний та літературознавчий екскурс пізнання дитинства, згадаємо слова І.Кона про те, що інтерес до дитинства виникає лише на певному етапі індивідуального та соціального розвитку, а будь-які уявлення про нього відбивають весь пройдений нами життєвий шлях: «Дорослий не може повернутися в залишену країну свого дитинства, світ дитячих переживань часто здається йому таємничим і закритим. У той же час кожен дорослий несе своє дитинство й не може навіть при бажанні звільнитися від нього. У свою чергу, дитина не може ні фізично, ні психологічно існувати без дорослого; її думки, почуття й переживання похідні від життєвого світу дорослих. Парадокс, виражений формулою «хлопчик - батько чоловіка», повторюється в науках про суспільство: суспільство не може зрозуміти себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії й особливостей дорослої культури» [79; 84].

Отже, характеристика поняття дитинства в історико-культурному аспекті дає можливість визначити його як соціокультурний прошарок суспільства з притаманними йому культурними вимогами, традиціями, нормами та правилами, які існують у межах цієї вікової групи.

Дитинство не може існувати поза широким соціокультурним контекстом, що враховує еволюцію способів виробництва, статевої та вікової стратифікації, типів родини, системи міжособистісних відносин, а також ціннісних орієнтацій культури. Відтак, соціологічні дослідження суттєво збагачують науку про дитинство.

Соціологія розглядає дитинство як частину соціальної структури суспільства. Як об'єкт спеціального соціологічного аналізу дитинство в його структурному вираженні перебуває в центрі уваги зарубіжних дослідників (В. Абраменкова, Е.Болдінг, Дж.Гарбаріно, К.Девіс, Дж. Квортруп, І. Кон, В. Кудрявцев Е. Омельченко, М. Осоріна, Д. Фельдштейн, С.Фріс, В. Ярка). Над цією проблемою працюють також українські вчені: І.Богданова, І. Звєрєва, О.Караман, О.Кононко, В.Кузь, С.Литвиненко, І. Печенко, Р.Прімата інші.

У концепції Е.Болдінг дитинство розглядається з позиції функціоналізму, тобто стосунки дітей і дорослих представлені як класи по відношенню один до одного. Причому класовою дією автор називає «таку законну дію, що застосована у відношенні до будь-якої категорії людей (жінок, дітей, стариків чи особливої групи етнічних або расових меншостей) на основі членства в цій категорії, а не на основі індивідуальної ситуації або погреби» [225, 73]. Такий погляд на дитинство є дуже важливим, оскільки знаходить своє відображення в законодавстві, де щодо соціальної групи дітей уживається термін «неповнолітня група». З одного боку, статус неповнолітніх може вважатися перевагою, тому що вимагає певної уваги оточення й особливого ставлення суспільства, що забезпечує необхідний захист. Але, з іншого боку, цей же статус обумовлює певною мірою відокремленість дітей від дорослої частини суспільства.

На позиції оцінки дитинства як підготовчого етапу до повноцінного дорослого життя стоять Т.Нарсонс і Ш.Айзенштадт, які розглядають підростаюче покоління як «об'єкт соціалізації»«, а прояви невдоволення, соціального протесту з боку дітей проти надмірного контролю, неповажного ставлення розглядаються як форми девіантної поведінки. Ш.Айзенштадт справедливо підкреслює, що всі діти повинні бути соціалізовані, перш ніж вони можуть досягти повного статусу дорослого. На них має вплинути моральний код суспільства, у якому вони зростають, його загальноприйняті правила, вони повинні одержати знання й навички, необхідні для здійснення ними дорослих ролей. Водночас дитині відводиться дуже незначна роль у набутті власного досвіду, самозростанні, формуванні власної Я- концепції. Автори зазначають, що в той час, коли в примітивних суспільствах цінності, що передавалися дітям у родині, залишалися тими самими, які були визначальними для їхнього дорослого життя, зміна статусу від дитини до дорослого - не дуже складний процес.

У сучасних індустріальних суспільствах навпаки існує вагомий структурний розрив між сім'єю, у якій виросла дитина, економічною та соціальною системою, у якій вона згодом посяде певне місце, тому зміна статусу від дитини до дорослого - це тривалий період переходу. Суспільство стає більш складним і вимагає включення в процес соціалізації спеціальних соціальних інститутів, які беруть на себе функції не тільки підготувати дитину до дорослого життя, а й допомогти їй сформуватися як повноцінній особистості, знайти себе в соціумі, відчути сутність субординації тощо.

Дитинство, на думку Дж.Квортруп, є частиною суспільства в тому розумінні, що діти дійсно беруть участь в організованих видах діяльності, а також становлять частину соціальної структури суспільства, багато в чому взаємодіючи з іншими частинами суспільства. Ми підтримуємо думку Дж.Квортруп про те, що діяльність дітей не тільки виявляється творчою, але разом з тим вона використовується інструментально дорослим товариством. Діти - не менш активна частина «великого» суспільства, і основні соціальні події на них впливають не менше, ніж на інших людей [231, 68]. На підтвердження цієї думки пригадаємо, як вплинули на дітей, навіть дошкільного віку події помаранчевої революції 2004 року. Прикро зазначати, що навіть маленькі діти не були позбавлені політичного тиску (політичні симпатії окремих педагогів впливали на ставлення до дітей, чиї батьки висловлювали протилежну до їхньої позицію). Діти в початкових класах та дошкільних групах по-дорослому грали в політичне протистояння «помаранчевих» і «блакитних», будували наметові містечка, відтворювали в іграх марширування з прапорами, виголошували гасла, ділили групу одноліток на «своїх» та «чужих», залежно від політичних уподобань батьків. Немало дітей у сучасному світовому суспільстві (є такі й в Україні) вимушені заробляти на хліб з «ніжного» віку. Це ще раз підтверджує, що дітей не обходить суспільне життя країни, вони не просто підпадають під вплив соціальної, політичної, економічної ситуації, як абсолютно залежні від неї особи, діти виховуються в цих обставинах, закріплюють свої уявлення, фіксують емоційні переживання.

Аналіз існуючих концепцій дав змогу визначити дві протилежні тенденції в еволюції сутності дитинства. Так, з одного боку, еволюціоністські концепції суспільної історії дитинства демонструють той факт, що з розвитком суспільства об'єктивно зростає певна автономія дитинства від дорослого світу. З іншого боку, концепції трансформації дитинства в сучасне суспільство ілюструють ознаки підвищеної уваги до дитинства, збільшення контрольованого дорослими простору дитячих практик у зв'язку з вищевказаними тенденціями розвитку сучасного дитинства. Особливо детально ці ідеї розкрито в наукових роботах С. Фріса. Учений розглядає процес дорослішання як рух від абсолютної залежності до незалежності і, як наслідок, від безвідповідальності до відповідальності. Причому, це прямування, на нашу думку, може здійснюватися й у просторі, що контролюється дорослими, і в неконтрольованому ними просторі [231].

Абсолютно підтримуючи означену концепцію, зазначимо, що перший очевидний соціальний рух у напрямку до незалежності дітей від батьківської родини відбувається в той момент, коли вони йдуть до школи. Причому шкільне життя змінюється, коли учні стають дорослішими, поступово збільшується їхня особиста відповідальність за шкільну роботу, їхній успіх і невдачі. Учні початкової школи можуть виявляти більшу самостійність, незалежність, ніж діти дошкільного віку. Можуть, якщо ініціативу в цьому процесі не перекривають батьки, які намагаються надмірно контролювати дитину, виконувати за неї (щоб краще вийшло, вищою була оцінка) домашні завдання. Таку позицію дорослих яскраво ілюструє поведінка першокласниці, яка, нетерпляче очікуючи, поки батько й мати впораються з її уроками, абсолютно серйозно промовляє: «Я довго буду чекати, поки ви тут все виконаєте?! Мене діти у дворі чекають!». Отже, процес набуття відповідального ставлення до власного життя значною мірою залежить від позиції дорослих, умов життєдіяльності дітей.

Не можна погодитися з функціоналістичними ідеями, які відтворюють поширену думку про дитинство як про соціально й економічно відносно не значимий життєвий період порівняно зі зрілістю. Таку думку щодо дитинства більш категорично висловив К.Девіс: «Найважливіші функції для суспільства людина виконує, будучи дорослою, а не в дитячому віці. Отже, ставлення суспільства до дитини є головним чином підготовчим, а його оцінка - в основному, потенційною. Будь-яке вчення, що ставить недоліки дітей на перше місце, а потреби суспільства - на друге, є соціологічною аномалією» [229, 217]. Висновком, який випливає з цієї тези, є те, що діти реально належать до соціальної групи в системі суспільних відносин лише на формальному рівні, оскільки вони цілком залежні й підлеглі світові дорослих. Відтак, діти повинні грати, і цей вид діяльності презирливо визнається єдино можливим.

Дж. Гарбаріно також дотримується погляду на дитинство як на «життя в іншому світі» й говорить про те, що «в епоху сучасності бути дитиною - значить бути захищеним від економічного, політичного й сексуального впливів; дитинство - це час, коли надається величезне значення особистим інтересам і зводяться до мінімуму інтереси суспільні» [232, 120]. На жаль, сучасне суспільство не може повною мірою забезпечити захист дитинства, а дитина, як ми вже зазначали, не може бути відірваною від соціального життя суспільства.

Вагомими для створення об'єктивної картини дитинства є ідеї щодо його оцінки представниками соціальної культурології (П. Бюхнер, І. Бестужев-Лада, М. Віннс, С. Іконнікова, М. Каган, І. Кон, Л. Кураєва, Е. Куруленко, Х.Попітц, Н. Постман, Д. Ріхтер, Д. Фельдштейн, X. Хенгст, X. Цахер, С. Щеглова). Учені солідаризуються в позначенні нового явища «емансипації дітей», під яким вони розуміють набуття дитиною все більш значимого місця в родині, в установах освіти й взагалі в суспільстві, ранню «вуличну» соціалізацію на відміну від «сімейного» дитинства. Учені констатують зменшення традиційної дитячої субкультури, оскільки внаслідок урбанізації звужується поле дитячої гри й освоєння життєвого простору. Все раніше діти потрапляють у співтовариства однолітків, яке теж змістовно й структурно якісно змінилось. Батьки схвалюють самостійність, суб'єктність дітей, цьому сприяє подальший розвиток ідей прав дітей.

Ми поділяємо погляд С. Щеглової стосовно серйозних змін статусу дитинства в суспільстві, що характеризуються підміною понять дорослішання та освоєння культури [213]. Як докази кризового стану дитинства наводяться дані про руйнування ореолу насиченості подіями процесу дорослішання, через відсутність конкретних обрядів, що відзначають перехід дитини на наступну сходинку на шляху до статусу дорослого. Можна погодитись з думкою дослідниці про те, що для дитини більш не існує образу ідеального дорослого, який раніше був єдиним прикладом й опорою в уявленні дітей про їхнє майбутнє.

Близькою до нашого розуміння процесів соціалізації є думка Е. Куруленко щодо еволюції дитинства в аспекті співвідношення репродуктивних і креативних механізмів соціалізації в соціокультурному контексті. Автор підкреслює, що еволюція змісту й методів соціалізації дітей нерозривно пов'язана зі зміною соціально-економічної структури й форм суспільної діяльності людей. У зв'язку з ускладненням і збагаченням культури обсяг переданих з покоління в покоління знань, умінь і навичок збільшується, а самі форми їх передачі диференціюються й спеціалізуються. Це яскраво проявляється в засвоєнні дітьми фольклору як скарбниці народної мудрості [119, 17]. Адже саме це джерело людство застосовувало найбільш послідовно тривалий час. Водночас автор, наполягаючи на ролі вікової мудрості предків як форми соціального досвіду, традицій, зазначає, що, на жаль, сьогодні, не наслідування є головним чинником соціалізації підростаючого покоління, тобто не сліпе копіювання та імітація певної сукупності знань чи вмінь, а передусім моделювання, творче переосмислення їх самою дитиною - це вирішальна ознака входження дитини в соціум дорослого, який постійно змінюється та ускладнюється [115].

Отже, зроблений теоретичний аналіз довів, що більш поширеним є погляд на дитинство як таке, що майже виключене з системи суспільних відносин. З одного боку, усвідомлення дитинства як якоїсь замкнутої системи примушує звернути увагу на дітей як на особливу групу в соціальній структурі суспільства з особливими інтересами та потребами, а, з іншого боку, розуміння дитинства як неповнолітньої групи передбачає існування домінуючої групи з вищим соціальним статусом і більшими привілеями. Ми не спростовуємо думку про те, що діти як соціальна група мають нижчий соціальний статус і користуються меншими привілеями порівняно з домінуючою над ними групою дорослих. Разом з тим виникає питання про те, який характер виключення дітей з участі в повноцінному житті: де межа між захистом дітей від суспільства та їх виключенням з нього. Складність проведення подібного аналізу полягає в тому, що його проводять представники домінуючої групи - дорослі, які висловлюють своє ставлення до дітей у патерналістинній формі: усе, що робиться для дітей, робиться начебто для їхнього ж блага. У зв'язку з цим з'являються спірні питання: по-перше, чи не забувають дорослі про самих дітей, коли визначають основні органи, наприклад, такі, як держава, батьки і ринок, які беруть участь у будівництві дитинства, і по-друге, чи є безперечним те, що дорослі завжди представляють інтереси дітей, коли говорять від їхнього імені.

Таким чином, аналіз концепцій еволюції дитинства демонструє зростаючу автономію простору дитинства від дорослого співтовариства на рівні філогенезу, вказує на збільшення ступеня його незалежності, визнання за ним позиції суб'єкта суспільних відносин, на який не менше, ніж на доросле співтовариство, впливає все, що відбувається у світі.