Особливості соціального розвитку дітей у різних умовах життєдіяльності

 

Висловлена раніше дефініція поняття «соціалізація особистості» дає нам змогу розглядати його як двосторонній процес взаємодії людини й соціального середовища, тобто включення її в систему суспільних відносин через засвоєння соціального досвіду, а також самостійного відтворення цих відносин, у ході яких і відбувається формування неповторної, унікальної особистості. Науковці відзначають, що оптимальна інтеграція людини із соціумом визначається не тільки генетично переданою інформацією, але й стає можливою внаслідок набутих знань і досвіду (Б.Ананьєв, Л.Божович, І.Зязюн, С.Козлова, І.Кон, О.Кононко, В.Котирло, О.Леонтьєв, В.Мухіна, А.Петровський, Л.Піменова, В.Чудновський та ін).

Як ми вже зазначали, через сукупність механізмів соціалізації засвоюються норми, еталони поведінки, погляди, що властиві для сім'ї та найближчого до дитини оточення, відбувається накопичення знань та досвіду соціально прийнятої поведінки у взаємодії дитини з різними соціальними інститутами в межах дитячої субкультури та в процесі спілкування дитини з особами, які для неї є суб'єктивно значимими, вплив усіх зазначених механізмів опосередковується рефлексією, оскільки дитина формується та змінюється в результаті усвідомлення й переживання реальності, у якій вона живе.

Відтак, очевидна необхідність оцінки об'єктивних та суб'єктивних детермінант, що впливають на процес соціалізації особистості дитини. Це насамперед оцінка соціально-економічних, соціально-політичних, соціокультурних умов матеріального й духовного життя суспільства взагалі, окремих соціальних спільнот та індивіда, його найближчого оточення.

Визначаючи складовими процесу соціалізації різні її рівні, щаблі (стихійну, відносно керовану, відносно контрольовану, самозаміну), сучасна наука для характеристики означених вище чинників, визначення ключових щодо цього категорій використовує термін середовище - як умови життя людей та продукту їхньої спільної діяльності.

Поняття «середовище» широке за обсягом й об'єднує сукупність зовнішніх умов, факторів та об'єктів, серед яких народжується, живе й розвивається живий організм (С.Литвиненко, В.Ямницький) [122 218]. Розвиток дитини відбувається не шляхом одностороннього впливу середовища на особистість, а є результатом її постійної взаємодії. Для сучасної науки властива неоднозначна дефініція середовища, що пояснюється наявністю різних підходів до його вивчення. Найзагальнішим є поділ середовища на природне та соціальне. На думку вчених (М.Гамезо, В.Панов, Т.Столярова та ін.), середовище охоплює природне, соціальне, культурне оточення, тому в аналізі взаємодії з ним дитини треба враховувати всю сукупність чинників (біологічні, соціальні, фізичні, культурні).

Ми вивчали особливості процесу соціалізації дітей - вихованців дошкільних закладів та учнів перших класів загальноосвітніх шкіл, які виховуються в різних умовах життєдіяльності (С.Курінна, 2000- 2003). Першу групу становили діти, охоплені суспільною дошкільною освітою, тобто ті, які постійно відвідують дошкільні навчальні заклади. Друга група-так звані «домашні діти», які з різних причин не відвідують дошкільні навчальні заклади й або отримують платну індивідуальну педагогічну підготовку з педагогом, або навчаються в «занятійних групах», або просто виховуються в сім'ї й не отримують ніякої системної освіти. До третьої групи належать діти - вихованці дитячих будинків і притулків, переважна більшість з яких - соціальні сироти, суспільні ізгої. Характеристиці умов життєдіяльності кожної з трьох груп передуватиме огляд об'єктивних чинників, що впливають на процес соціалізації дітей.

Кожен із соціальних інститутів (сім'я, група однолітків у дошкільному закладі, школі) виявляється альтернативним референтним джерелом, завдяки якому здійснюється вибір моделей соціальної поведінки. Коротко охарактеризуємо їх.

Сім'я як персональне середовище розвитку - один з найважливіших інститутів соціалізації особистості, адже вона зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування, впливає на формування нових соціальних якостей, умінь та навичок. На думку науковців, соціально-позитивний чи негативний вплив сім'ї залежить від кількості параметрів, з-поміж яких: соціокультурний, що засвідчує рівень культури сім'ї, соціально-економічний, який визначається її майновими характеристиками, техніко-гігієнічний - особливості способу життя (І.Гребенніков, С.Литвиненко, В. Ямницький та ін.). Сім'я як різновіковий колектив представлена певною системою закріплених традиціями, звичаями, моральними й правовими нормами стосунків між старшими й молодшими, батьками й дітьми. Під їхнім впливом формується світогляд дитини, ставлення до довкілля й зокрема соціуму. До психологічних механізмів сімейної соціалізації, в умовах якої відбувається функціонування персонального середовища розвитку дитини, належать: ідентифікація (дитина наслідує батьків); включення батьків у внутрішній світ дитини, її інтереси, потреби, смаки, прагнення; цілеспрямоване формування поведінки, що відбиває систему норм, схвалених суспільством.

Відзначаючи надзвичайний позитивний вплив родини настановлення особистості дитини, науковці водночас звертають увагу на «недоліки» сімейної соціалізації, яка, на думку О.Кононко, виявляється у центрації малюка на своїх проблемах, домінуванні егоїстичних прагнень; надмірній опіці, допомозі, що гальмує процес дорослішання; відсутності в оточенні дитячого товариства, партнерів, серед яких малюк навчається домовлятися, узгоджувати дії, розв'язувати конфлікти; дефіцит елементарних обов'язків, ділових стосунків, домінування процесуальної діяльності над результативною; непослідовність вимог та оцінок [87, 67].

З огляду на різноманітність стилів сімейної соціалізації (домінаторний, партнерський та їхні різновиди), узагальнену характеристику «благополучна» / «неблагополучна», зрозумілим виявляється той факт, що діти, які мають лише такий досвід, по-різному стартують на початку свого шкільного навчання, тобто початку такого періоду, коли вони вперше вимушені вийти за межі тільки сім'ї. Вузькість соціального досвіду, певною мірою його однобокість (у більшості сучасних сімей дитина не розв'язує жодної проблеми, не має досвіду відповідності за власні дії) утруднює ситуацію входження малюка до нового соціуму, у якому, на відміну від сім'ї, не кожен іде йому назустріч. Навіть діти, які виховувалися в партнерській сім'ї, де панують відкриті стосунки, співчутливі відносини, почуття захищеності, тісна сімейна згуртованість, хоча й швидше адаптуються до нових умов, проте боляче переживають дефіцит соціального досвіду. Діти ж, які виховувалися в домінаторних або тоталітарних сім'ях із суворими правилами примусу, відсутністю сімейної єдності, зі станом постійної конкуренції, дуже складно будують власні стосунки з однолітками, відчувають жах від необхідності спілкуватися з дорослими.

Відтак, сім'я - найближче розвивальне й виховне середовище. У сім'ї діти раннього й дошкільного віку орієнтовані на дорослого, його оцінки, знання, вчинки. Проте процес входження дитини до соціуму був би неповним, якщо б обмежувався лише тим соціальним досвідом, який дитина може здобути в спілкуванні і взаєминах з дорослими. Отже, діти, які відвідують дошкільні заклади, на момент вступу до школи виявляються у вигіднішому стані, оскільки, крім досвіду сімейної соціалізації, вони ще мають і досвід, здобутий у процесі різноманітної життєвої практики спілкування й взаємодії з однолітками.

За концепцією дошкільного виховання та Базовим компонентом дошкільної освіти, сучасний дошкільний заклад має стати «інститутом соціалізації», призначення якого - забезпечити фізичну, психологічну й соціальну компетентність дитини від народження до шести-семи років, можливість адаптації до унормованого існування серед людей, сформувати ціннісне ставлення до світу, навчити особистісного існування, озброїти елементарною наукою і мистецтвом життя. Передусім це відбувається завдяки поступово зростаючій ролі дитячого співтовариства, яке, за твердженням Ю.Лотмана, починаючи зі старшого дошкільного віку суттєво впливає на процес соціалізації дитини [222, 86]. Дитяча спільнота (вислів О.Усової) - важливе джерело близької інтересам дітей інформації про соціальну дійсність, яка, хоч і відрізняється неточністю, проте активно сприймається й швидко й легко засвоюється. По-друге, дитяче співтовариство - школа формування соціальних почуттів та особистісних якостей. Передусім дитина неодноразово спостерігає прояви почуттів іншими дітьми, відчуває на собі ці прояви й сама висловлює свої почуття. Взаємини з однолітками активізують певні особистісні якості дитини. Дитина, що є дуже цінним, здобуває практику (частіше всього інтуїтивно) відбору, активізації якостей, ухвалених певним дитячим товариством. Це формує гнучкість, здатність пристосуватися до середовища, повагу до інших, розвиває впевненість у собі. Проте дитяче товариство може активізувати й негативні якості дитини, стимулювати агресивність, надмірну гнучкість, підкорення більшості. По-третє, дитяче товариство в дошкільному закладі створює умови для практики соціальної поведінки. Взаємини дітей стають, так би мовити, полігоном для перевірки й закріплення засвоєних соціальних моральних норм. Отже, у процесі соціалізації дитячому співтовариству, керованому педагогом, належить значна й відповідальна роль. Його не можна замінити дорослим товариством. До речі, за даними державного комітету статистики на 1 січня 2004 р. в Україні функціонувало 15.023 дошкільних заклади, у яких виховується понад 977.000 дошкільників, 20,3% з них складають діти шести років.

Навіть якщо дитина не відвідує з будь-яких причин дошкільний заклад, важливо надавати їй можливість продуктивно спілкуватися з однолітками через різні форми додаткової освіти, до яких належать і «занятійні групи», розвивальні центри.

Попередня характеристика сім'ї як джерела й опосередкованого ланцюжка передачі дитині соціально-історичного досвіду, передусім досвіду емоційних та ділових взаємин між людьми (у дошкільному закладі ця практика лише збагачується й доповнюється), логічно підводить до думки, що втрата сім'ї - найтяжча трагедія в житті дитини. Гостра соціальна криза в країні відбилася не тільки на матеріальному, а й на моральному здоров'ї та благополуччі сім'ї як інституті природного біологічного та соціального захисту дитини. Гіркою ознакою нашого часу є соціальне сирітство. Виховання в умовах державних сирітських закладів, зміни закладів й опікунів, навіть при найкращому розкладі, травмують психіку дитини, унеможливлюють реалізацію природних потенцій, порушують систему її взаємин з навколишнім.

За даними держкомстату, головними причинами, що сприяють поширенню явища соціального сирітства, є такі: збільшення кількості дітей, які народилися поза шлюбом, соціальна дезорганізація сімей, матеріальні житлові труднощі батьків, нездорові стосунки між ними, слабкість моральних настанов і негативні явища, пов'язані з деградацією особистості (алкоголізм, наркоманія, відмова від батьківства) [101,4].

Окрім страшенного руйнівного впливу на здоров'я дитини, соціальне сирітство порушує емоційні зв'язки дитини з довкіллям, зі світом дорослих, однолітків, які розвиваються в більш сприятливих умовах, викликає вторинні порушення фізичного, психічного та соціального розвитку У дитини, яка відірвана від батьків і перебуває в дитячому сирітському закладі, знижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції, домінує негативний настрій. У більшості дітей розвивається відчуття тревоги й невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до світу, погіршується емоційна регуляція, емоційно-пізнавальна взаємодія та, як результат, гальмується інтелектуальний розвиток. 85-92% випускників дитячих будинків, притулків виявляються не здатними до навчання за програмами загальноосвітніх шкіл (С.Забрамна, І.Кривовяз, О.Стребелєва). Резюмуємо: дитина виходить у широке життя з відчуттям своєї незначущості, з незадо- воленою потребою в любові, з нечіткою життєвою перспективою, недовірою до оточення, незнанням своїх прав і обов'язків, привчена жити у вузькому й регламентованому соціумі, а відтак, вона навряд чи з часом зможе стати повноцінною компетентною, гармонійною й збалансованою людиною.

Актуальними лишаються питання наступності в роботі сирітських закладів, координації їхньої діяльності, узгодження програм, а також налагодження плідної взаємодії з усіма іншими інститутами, у яких зростають і виховуються діти дошкільного віку.

Останнім часом активізувалися центри позашкільної освіти, які опікуються проблемами раннього розвитку дітей, підготовки їх до школи. Так, за даними фахівців, у 2000 р. офіційно функціонувало 823 будинки й центри позашкільної роботи [74]. їх мережа постійно зростає. З-поміж специфічних позитивних умов, що створюються в «занятійних» групах, можна виділити новизну та незвичайність обстановки, прилучення до недитячого, дорослого життя, можливість здобути нові знання, тимчасовість, коротку тривалість перебування дитини поза домом, без батьків, можливість апробувати малюка в різних видах діяльності. Проте відсутність сталого дитячого товариства, домінування занять над грою, оскільки діти приходять у заклад «працювати», вчитися, а не бавитися, організація діяльності за шкільною системою не дають змоги повною мірою використати потенційні можливості соціалізації в таких закладах.

Визначення специфіки різноманітних соціальних інститутів, у яких відбувається первинна соціалізація дітей, було необхідним для нашого дослідження, адже врахування своєрідності означених соціальних інституцій важливе для побудови головної стратегічної лінії системи виховної роботи, яка б сприяла процесу соціалізації вихованців дитячих будинків, збагачувала соціальний досвід «домашніх» дітей. Тобто, ідеться про необхідність цілеспрямованого проектування варіативного освітнього середовища, що забезпечує, за словами В.Слободчикова, індивідуальні траєкторії розвитку дітей [181, 109—111].