Методи формування і корекції моральної свідомості у сліпих та слабозорих учнів

Перша група методів, спрямованих на ф ормування і корекцію моральної свідомості, включає:

1) методи переконання (розповідь, лекція, бесіда, пояснення, диспут, навіювання, розкриття наслідків дій);

2) метод прикладу;

3) метод вимоги та громадської думки.

Методи переконання -це методи впливу на свідомість дитини з метою зміцнення її знань, поглядів, ставлень, які відповідають соціально прийнятим нормам і принципам. Основу цієї групи методів становлять знання, що використовуються для пояснення і доведення правильності та необхідності певного способу поведінки.

Як методи впливу на свідомість, переконанняформують в особистості систему світоглядних, морально-правових, професійних, естетичних та інших орієнтирів, цілей і цінностей, роблять їх не лише зрозумілими і засвоєними вихованцями, а й глибоко сприйнятими ними як особистісні, власні цінності - переконання. Лише на цій основі знання зможуть стати мотивами вчинків і діяльності, внутрішніми регуляторами соціальної поведінки.

Методи переконання - це свого роду психотерапія, яка може реалізовуватися і в такому своєму різновиді, як аналіз вихованцями спеціально підібраних і запропонованих конкретних ситуацій, наприклад, морального або правового змісту. Такі ситуації бувають різних типів: ситуація-ілюстрація, ситуація-оцінка, ситуація-проблема, ситуація-інцидент тощо. Ситуації краще підбирати з реального життя, щоб їх зміст був доступним і цікавим для сліпих та слабозорих вихованців. Вони можуть репрезентуватися в розповіді педагога або у друкованих текстах, зокрема уривках з літературних творів.

У якій би формі не використовувалися методи переконання, монологічній або діалогічній, для їх успішного застосування необхідно враховувати такі основні умови їх ефективності:

· особистий авторитет у вихованців;

· особиста переконаність педагога в тому, в чому він має переконати;

· володіння методом переконання;

· вміння доводити свою правоту;

· загальна і конкретна ерудиція;

· тактовність, витримка, терплячість та наполегливість;

· вміння вислуховувати;

· взаємна довіра співрозмовників, психологічний контакт між ними;

· врахування конкретного емоційного стану вихованця на даний час;

· врахування віку, рівня інтелектуального розвитку вихованця, його основних інтересів, попереднього досвіду поведінки, ступеня зниження гостроти зору та часу його порушення;

· повна відвертість у розмові, правдивість тих фактів та аргументів, що використовуються з метою переконання.

Застосовуючи ці методи, доцільно використовувати відповідні прийоми, а саме: досягнення згоди; знаходження спільних інтересів; виявлення позитивних рис особистості та орієнтування на них у процесі роботи; гальмування негативних проявів дітей у спілкуванні зі співрозмовником; “активне слухання” (“Я тебе розумію”); прийняття і підкріплення слушних думок, аргументів, що їх висловлює дитина; активізація самостійного мислення вихованців; спростування помилкових позицій, псевдоавторитетів; створення зразка для наслідування із залученням прикладів поведінки авторитетних людей (в тому числі й дітей) з мікро- та макросередовища; конкретний наочний показ негативних наслідків для дитини та значущих для неї людей певної поведінки, що не відповідає соціальним нормам її психологічної недоцільності тощо. В цілому слід підкреслити неабияку складність використання методів переконання і необхідності наполегливої роботи вихователя щодо оволодіння їх технологією.

Методи переконання застосовуються переважно в словесній формі, оскільки їх головна мета - формування свідомості особистості, а саме її знань та переконань. Слово має величезні можливості впливу на такі компоненти свідомості учнів, як розум, почуття, воля, а при глибоких порушеннях зору значною мірою компенсує недостатність уявлень і понять.

Через слово вихователь пояснює та доводить правильність певної поведінки, правила спілкування, взаємостосунків.

Одним з найпоширеніших словесних методів формування свідомості є метод розповіді, який використовується у виховній роботі зі сліпими та слабозорими дітьми вже з початку їх шкільного навчання.

Впливаючи на почуття дітей, розповідь допомагає зрозуміти і засвоїти суть закладених в ній моральних оцінок і норм поведінки, розширити моральний досвід сліпих та слабозорих дітей.

Важливість цього методу для дітей з порушеннями зору полягає в тому, що, маючи яскравий емоційний відтінок, розповідь не лише допомагає зрозуміти зміст морального поняття, яке раніше не було зрозумілим, але й викликати у дітей позитивне ставлення до вчинків, які відповідають нормі поведінки, що формується.

Розповідь на етичну тему використовується також для озброєння дітей позитивними прикладами поведінки.

Успішність використання цього методу можлива при дотриманні певних вимог як до змісту розповіді, так і до характеру її проведення.

Так, для молодших школярів розповіді мають бути короткими, емоційними, близькими життєвому досвіду дітей за змістом і переживаннями героїв, з невеликою кількістю дійових осіб. Розповідаючи про моральні вчинки героїв, вихователь повинен зіставляти факти і робити деякі узагальнення.

Для підлітків розповідь має бути складнішою. Психологічно ближчими для них є вчинки, які хвилюють їх своїм високим смислом, хоча і відсутні в їх особистому досвіді. Розповідь для підлітків цінна тим, що ставить перед ними завдання зіставити вчинки, самостійно визначити їх причини, змушує задуматись над мотивами поведінки героїв і проявити самостійність у висновках і узагальненнях.

Умовами ефективності розповіді є добір ілюстрацій, придатних для сприймання дітьми з вадами зору, організація слухання, емоційна манера викладу.

У школах для сліпих дітей ілюстраціями до етичних розповідей можуть бути рельєфні малюнки, радіопостановки, в школах для дітей зі зниженим зором використовують контрастні малюнки, кінофільми тощо.

Розповідь про високі моральні вчинки справляє велике враження, якщо вона проводиться, наприклад, під час прогулянки, екскурсії або туристичного походу, біля вогнища, під час відпочинку між іграми дітей. У таких ситуаціях емоційний вплив розповіді підтримується емоційним впливом навколишньої обстановки. Колективне сприймання розповіді, колективне переживання підсилює її вплив на кожного учня і сприяє формуванню в них відповідних поглядів і суджень.

Лекція -метод, який за своїми функціями близький до розповіді, але має ряд особливостей.

Шкільна лекція - це розгорнутий в доступній формі виклад суті й змісту якогось морального поняття або висвітлення якоїсь моральної проблеми. Цей метод використовується у роботі зі старшими учнями, коли вони вже інформативно і психологічно спроможні протягом відносно тривалого часу сприймати й розуміти досить складні повідомлення на ту або іншу тему.

Головне в лекції, наприклад, на морально-етичну тему - це ознайомлення з основами моралі як загальнолюдської цінності, аналіз та узагальнення відомих учням понять, обґрунтування висновків про моральні вимоги. Вихователю важливо пам’ятати, що старші учні особливо чутливі до переконливості висновків, лише добре обґрунтоване роз’яснення забезпечує правильні висновки та рішення дитини.

Використання цього методу може відбуватись в різних організаційних формах. Це можуть бути окремі виступи з обговоренням після них, цикли лекцій, спеціально розроблені для учнів певного віку. Цей метод особливо ефективний, якщо використовується систематично, а не епізодично, оскільки таким чином він сприяє усвідомленню старшокласниками морального досвіду і створенню у них системи моральних поглядів.

Пояснення в системі методів переконання має на меті допомогти вихованцям розібратися в сутності та значенні принципів, норм і правил поведінки, шляхів досягнення мети, способів самовиховання, самоосвіти та формування на основі набутих знань певних понять.

Бесіда – це обговорення з учнями конкретних фактів поведінки, вчинків, близьких їм за досвідом життя в колективі.

На відміну від розповіді, яка подається вчителем, бесіда залучає самих вихованців до вироблення у них правильних оцінок і суджень про моральні вчинки. Вихователь, аналізуючи разом з дітьми вчинки людей в реальних життєвих ситуаціях, допомагає їм зрозуміти і оцінити їх моральне значення.

Особливістю бесіди є її гнучкість, яка дозволяє швидко відреагувати на поточні події колективного життя, і, разом з тим, далеко вийти за рамки життя свого класу.

Форми бесіди різноманітні. Вона може проводитись як обговорення художнього твору, як обмін думками після прослуховування радіопередачі чи перегляду кінофільму, екскурсії та ін. В усіх випадках діти шукають правильні відповіді, оцінки та судження з приводу конкретних вчинків, фактів поведінки.

Смисл бесіди полягає в тому, щоб допомогти дітям осмислити власний емоційний досвід моральної поведінки, проаналізувати його, перетворити свої враження і переживання в дійсно моральні переконання.

Бесіда у школі для дітей з порушеннями зору вимагає від вчителя взаємопорозуміння з учнями, знання їх проблем і переживань, а також створення необхідного контакту між учнями, що дозволить їм вільно висловлюватись.

Успішне використання бесіди передбачає:

· обґрунтування вчителем теми як життєво важливої, а не надуманої;

· формулювання запитань, які б спонукали до розмови;

· спрямування розмови у правильному напрямку;

· залучення учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов’язків;

· підсумки бесіди, формування на їх основі раціонального вирішення проблеми, яка обговорюється, прийняття конкретної програми дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

Бесіда може проводитись у фронтальній формі з класом на будь-яку тему: політичну, правову, моральну, естетичну тощо.

Індивідуальна бесіда проводиться так, щоб учень не лише зрозумів, але й переживав ті проблеми, які у нього виникли. Вихователь повинен спочатку виявити причини негативного вчинку, а потім перейти до аргументованого пояснення його суті і разом з учнем знайти правильне вирішення проблеми.

Диспут використовується як метод залучення самих учнів до вироблення правильних понять і суджень. Конкретні факти і вчинки людей слугують вихідним матеріалом для обговорення проблем.

Особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок, яка має на меті вироблення певного судження і переконання в правильності тієї чи іншої точки зору. Диспут вчить боротися з помилковими поглядами та відстоювати власні думки, аналізувати, робити висновки.

У роботі зі старшими школярами диспут застосовується для задоволення їх потреб у розмірковуваннях над смислом життя, прагненні знайти його для себе. Проведення диспуту вимагає спеціальної підготовки і дотримання вимог, які забезпечують його ефективність. Так, для проведення диспуту важливі[10]:

· підбір тем, які б хвилювали, спонукали учнів до відвертої розмови;

· вміле ведення дискусії, зіткнення різних думок, поглядів;

· відвертість до кінця, ніяких замовчувань і заборон;

· вміння сперечатись, не ображаючи опонентів;

· вміння захищати свої погляди, переконувати в них інших людей, аналізувати поняття, а не просто досягати певних кінцевих рішень.

Процес підготовки до диспуту включає залучення учнів до його розробки. Учасники диспуту повинні заздалегідь обміркувати і те, що підлягає обговоренню, і власні аргументи з приводу проблеми, яка обговорюється.

Важливою умовою успішності проведення диспуту є правильна поведінка дорослих. Педагоги повинні максимально делікатно, з повагою ставитись до висловлювань учнів. Завдання педагога в тому, щоб спонукати учнів до розмірковувань, пошуку, вказати вірний шлях до самостійних рішень.

Навіювання, якспосіб психологічного впливу на свідомість, призводить до прояву у дитини, навіть супроти її волі і свідомості, певного стану, почуттів, або до здійснення вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати звичним формам її поведінки. Навіювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. У педагогічній діяльності засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, приклади і навіть сама особистість вихователя. Елементи навіювання наявні також у проханні, наказі, переконанні, прикладі, авторитеті, громадській думці. Особливо елементи навіювання простежуються у мистецтві та художній літературі.

В історії педагогіки існували різні підходи до визначення ролі навіювання у вихованні. Одні перебільшували його значення, інші заперечували можливість його використання. Проте більшість педагогів вважає, що в системі методів виховання навіювання має зайняти своє місце як самостійний метод або як прийом у складі інших методів. Ступінь навіювання залежить як від вікових, так і від індивідуальних особливостей дитини, її культурного та інтелектуального розвитку, освіченості, особливостей характеру (слабкої волі, недооцінювання своїх можливостей), почуття особистої неповноцінності, як це буває у сліпих та слабозорих, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихователя. Для cліпих та слабозорих дітей дуже важливим є авторитет педагога, тому вміле використання цієї їх своєрідності в поєднанні з педагогічними прийомами дає позитивні результати у вихованні.

Однак, в роботі зі сліпими та слабозорими дітьми педагог повинен враховувати те, що ці діти вразливі і легко підкоряються навіюванню осіб, які мають у них авторитет. Коли така людина порядна і прагне добра - навіювання матиме позитивні наслідки, але зустрічаються випадки, коли незряча людина потрапляє під негативний вплив, наслідує ненормовану поведінку. Це стосується таких випадків, коли незрячі потрапляють під вплив нетрадиційних релігійних груп, сект або починають зловживати алкоголем, виправдовуючи свою поведінку для себе і оточуючих життєвими проблемами, що пов’язані з поганим зором. Замість прагнення їх побороти, людина пливе за течією, шкодить собі та оточуючим, які про неї піклуються.

У практиці тифлопедагогіки дуже важливим виявляється метод (або прийом) розкриття наслідків дій. Важливість цього методу пояснюється особливостями формування у дитини з глибокими порушеннями зору здатності розуміння системи причинно-наслідкових відношень. Обмеження в накопиченні життєвого досвіду, пов’язані з порушеннями візуального сприймання, ускладнюють правильне самостійне оцінювання дитиною тих поведінкових дій (власних та дій оточуючих), які мають трансформуватися в загальні переконання, що регулюють поведінку дитини. Часто дитині важко розібратися в ситуації, зрозуміти причинно-наслідковий зв’язок між вчинком та його результатом, встановити смисл дій іншої людини, що буває причиною порушення поведінки у сліпих та слабозорих дітей.

Порушення зору відбиваються також на здатності конкретизувати узагальнення, подані в словесній формі вихователем. Такі проблеми у дитини виникають тоді, коли узагальнені норми поведінки подаються вихователем, не викликаючи у дитини емоційного відгуку, не пов’язуються з її досвідом.

Використання методу розкриття наслідків дій має спиратися на здатність дитини до узагальнення в свідомості соціально цінних поведінкових актів, критичність мислення, її власний досвід та можливості емоційного реагування.

До групи методів формування та корекції свідомості вихованців належить і такий метод, як приклад. Педагог впливає на свідомість і поведінку дитини через створення взірця для наслідування, ідеалу.

Приклад подає, в першу чергу, сам вихователь та всі оточуючі дитину люди. Зрячі діти можуть самостійно використовувати приклад для самовиховання. Використання прикладу як методу або прийому виховання дітей з порушеннями зору повинно поєднуватись з роз’ясненням, розповіддю, бесідою.

Сприймаючи приклад, дитина ніби приміряє його до себе, виникає суб’єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати йому. Як приклади використовуються дії та вчинки товаришів по школі, батьків, вчителів, літературних героїв.

Приклад, який має стати ідеалом, зразком для наслідування, може бути: конкретний життєвий, конкретний літературний, збірний, узагальнений. Найвпливовішим для вихованців є конкретний життєвий приклад, що близький до їхнього досвіду, цікавий та значущий.

Педагог може використовувати приклад для конкретизації того чи іншого теоретичного положення, для спонукання певного типу поведінки, для доведення цінності певної моральної норми.

Умови ефективного застосування методу прикладу такі:

· усвідомлення вихованцями особистісної цінності прикладу;

· наявність громадської думки, яка підтверджує цей приклад;

· доступність прикладу для наслідування;

· усвідомлення необхідності просуватися вперед на шляху до ідеалу, самокритично порівнювати себе з ним;

· прийняття важливості самовиховання;

· “людяність прикладу”, його життєвість, наявність тих, спільних з вихованцем, людських слабкостей, які ідеал зміг перебороти.

Вимога являє собою метод педагогічного впливу на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної дії або гальмування негативних проявів поведінки. На відміну від інших методів, вимога впливає не лише на розум дитини, але й на волю, мотиваційно-почуттєву сферу, спонукаючи до вироблення позитивних навичок і звичок поведінки.

Вимога завжди повинна бути зрозумілою дитині, справедливою, коротко і чітко висловленою вчителем. Оскільки в процесі навчання дитині весь час пред’являються вимоги усім педагогічним колективом школи та батьками в усіх сферах життя і діяльності, в школі виробляють єдині вимоги до учнів.

Вимоги пред’являються дітям в прямій або опосередкованій формах. Пряма вимога ставиться перед учнем у вигляді конкретного опису дій в певній ситуації. Опосередковані вимоги поділяють на три групи:

1) позитивні вимоги, пов’язані з вираженням позитивного ставлення до вихованця: вимога-прохання, вимога-довіра, вимога-схвалення;

2) нейтральні вимоги, в яких педагог не виявляє чіткого ставлення до дітей, вони базуються на вже сформованому ставленні дитини до певного виду діяльності (вимога-порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі);

3) негативні вимоги, які демонструють негативне ставлення педагога до дій учня (осуд, вияв недовіри), попередження про можливе покарання.

Окремим видом вимоги є громадська думка. Саме вона виступає опорою в утвердженні моральних норм, прийнятих у колективі, сприяє усвідомленню учнями тих чи інших видів вимог, підвищує ефективність виховання. Обговорюючи негативний вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов’язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки легше переконати учня в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.

Готуючись до обговорення поведінки учнів, досвідчені вчителі уникають надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішення, учень сприймає це серйозніше, оскільки бачить, що педагог не налаштовував проти нього членів колективу, вони мають власну думку.

До обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не варто звертатися надто часто, оскільки їх реакція на критичні зауваження знижується, а інші члени колективу, з огляду на відсутність результатів, зневірюються в можливостях громадської думки. Високо оцінюючи роль громадської думки у вихованні школярів, В.О. Сухомлинський вказував, що не повинно бути предметом обговорення в колективі:

1) поведінка дитини, причина якої має явні або приховані ненормальності в сім’ї, зокрема антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, незгоди між батьком і матір’ю; діти розуміють взаємозв’язок між своєю поведінкою і життям сім’ї, тому оприлюднення тіньових сторін цього життя пригнічує їх;

2) поведінка або окремі вчинки, які об’єктивно є протестом проти грубості, свавілля старших, оскільки підліток у такому разі вважає осуд несправедливістю щодо себе;

3) вчинки підлітків, що є результатом допущеної педагогом помилки;

4) вчинок, зумовлений тим, що вчитель припустився необ’єктивності в оцінюванні знань учня;

5) неправильний вчинок, пояснення якого потребує розповіді про глибоко особисті, дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом, тому що наштовхування на відвертість у такому разі учень переживає як спонукання до зради, виказування друга;

6) поганий вчинок, мотиви якого пов’язані з особливостями стосунків у сім’ї, про які дітям рано знати і які не можна їм роз’яснювати.

Ефективність громадської думки у вихованні школярів залежить від умілого її використання. Вона має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю.

Громадська думка формується заздалегідь, а не лише тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським активом, наявності аналізу життя та діяльності школярів у світлі моральних норм, стимулювання учнів до висловлення власної думки, колективного аналізу конфліктних ситуацій та їх вирішення, привчання учнів критично самостійно оцінювати думки і явища, аргументовано обстоювати власну думку.

Громадська думка виступає як колективна вимога і формується під керівництвом педагогів різними шляхами. Зокрема, це відбувається:

· на основі забезпечення єдиних педагогічних вимог до всіх учнів;

· при наявності учнівського самоврядування;

· через організацію спільної громадської діяльності колективу учнів;

· при колективному аналізі та оцінці різних явищ громадського і культурного життя країни та учнівського колективу;

· при стимулюванні учнів до критичної оцінки думок і явищ та висловлювань власної думки.

Процес формування громадської думки включає виявлення індивідуальних думок членів учнівського колективу і на їх основі вироблення правильних остаточних суджень.

Важливо, щоб громадська думка випереджала негативні явища в житті учнівського колективу і була спрямованою на тих, хто на неї зважає. Емоційний вплив громадської думки настільки сильний, що в застосуванні до емоційно нестійких дітей вона може наносити психічні травми, тому її треба використовувати обережно. Аби внаслідок критичних зауважень від імені всього колективу дитина не потрапила в безвихідну ситуацію, громадська думка має не лише критикувати, але й підказувати вихід з неї.

Формування моральної свідомості дітей неможливе без залучення до цієї роботи їх почуттів, емоційних переживань. Тому в цій роботі використовуються спеціальні прийоми (які Т.В. Рогожкін[11] виділив у класифікації методів формування моральних почуттів у дітей).

Зокрема, у роботі спеціальних шкіл-інтернатів для сліпих дітей та дітей зі зниженим зором використовуються такі прийоми формування моральних почуттів:

1) спеціальне акцентування на емоційності змісту, наголошення на духовно близькому, істотно важливому для учня;

2) вплив на почуття учня шляхом виразності викладу, мовлення, жестів педагога;

3) емоційність обстановки, в якій відбуваються події з життя школи, класу;

4) емоційність стосунків між учнями, вчителями, батьками та оточуючими;

5) позитивний фізичний контакт з дитиною при схвальній оцінці етичного вчинку (тактильний прийом);

6) включення школярів у таку активну навчальну і позакласну діяльність, яка викликає почуття переживання, радості пізнання та творчості.