Виховання навичок і звичок моральної поведінки

Формування навичок і звичок моральної поведінки спирається на емоційно позитивні переживання, пов’язані з конкретною дією, і доцільне на найбільш ранніх, початкових ступенях морального виховання. Це відбувається при виконанні, на перший погляд, дуже простих моральних правил поступово, у процесі накопичення сліпими та слабозорими дітьми досвіду суспільного життя. Так, працьовитість і бережливе ставлення до своїх і громадських речей формується під впливом найпростіших видів праці. Це може бути чергування в класі чи спальні, самообслуговування, допомога батькам по домашньому господарству.

Навички і звички можуть сформуватися в результаті вправ або навіть механічних тренувань. Проте набагато ефективнішим шляхом формування звичок є педагогічно продумане життя дитини. В умовах доцільно організованого життя у школі-інтернаті багато корисних звичок поведінки формуються непомітно для самих вихованців.

Застосування методів формування навичок і звичок моральної поведінки складається з декількох складових. Перша з них - показ взірця даної форми поведінки. Привчання неможливе без ясного уявлення про те, що має бути засвоєним. Саме показ взірця у школах для сліпих дітей та дітей зі зниженим зором вимагає від вихователя знання спеціальних прийомів цієї роботи. Показ здійснюється паралельно з поясненням залежно від віку, стану зору та досвіду дитини, включає такі дії, коли вихователь накладає свої руки на руки вихованця і виконує потрібні рухи руками разом з ним (метод розподіленої дії за О.І. Соколянським) або використовує для уточнення дії контрастний (рельєфний) малюнок тощо.

Прийоми показу взірця різноманітні залежно від характеру звичок, що формуються. Це можуть бути спеціально організовані дії (прямий показ), якщо мова йде про виховання звичок, безпосередньо пов’язаних з моральними відносинами, наприклад, з проявами турботи про товариша або про те, як поводити себе за обіднім столом, на вулиці, в театрі та ін. При цьому доцільно звернути увагу на позитивний приклад з життя свого колективу або використати розповідь на цю тему.

Другим кроком у привчанні є створення загального позитивного ставлення до форми поведінки, яка виховується. У цих випадках також використовуються різноманітні методи і прийоми. Зокрема, це може бути використання методу емоційної яскравої розповіді або демонстрації переваг даної форми поведінки із залученням самих дітей, в першу чергу лідерів, до розробки конкретних заходів для впровадження в життя цієї форми поведінки тощо. Дуже важливим у цій роботі є створення сприятливих умов. Наприклад, формування звички охайно їсти вимагає добре сервірованого столу, культурної обстановки в їдальні; звичка швидко і добре робити домашні завдання - спокійної і зручної атмосфери в робочій кімнаті або класі та ін. Такі умови створюють хороший, відповідний настрій, спонукають дитину постійно, без загрози покарань, діяти певним чином.

Засвоєння певної звички у сліпих та слабозорих дітей відбувається особливо успішно за умови виділення окремих дій, з яких складається певна форма поведінки. Це допомагає дитині точно орієнтуватись у змісті, послідовності дій, полегшує можливість її самоконтролю, виявлення помилок та їх виправлення.

Просте засвоєння правил поведінки не обов’язково веде до морального розвитку, до вдосконалення особистості. Окрім школи на дитину впливають сім’я, середовище, життєві обставини. Буває так, що сформований у процесі життя дитини досвід не збігається з цілями школи щодо морального виховання, а в деяких випадках і суперечить йому. Тому вихователь повинен створювати індивідуальні лінії морального розвитку дитини з урахуванням її світогляду і вже сформованого досвіду.

Моральний розвиток особистості відбувається поступово, за концентричним принципом. До формування різних моральних рис доводиться повертатися на всіх ступенях навчання, збагачуючи поняття дітей новим, глибшим змістом. Поряд зі збагаченням понять, розвитком моральної свідомості учні набувають нових навичок і звичок поведінки.

Звички моральної поведінки слугують підґрунтям для формування таких моральних якостей, як чемність, охайність, ввічливість, щирість, дружність, чесність тощо.

Процес морального виховання дуже суперечливий і складний. Вихователю доводиться зважати на суперечність між спадковістю, середовищем і вимогами вихователів. Відомо, що те, що суперечить природним нахилам людини, вона сприймає важко, після тривалих зусиль. Так, незрячій дитині дуже важко навчитись обслуговувати себе, вона з дитинства привчається до допомоги дорослих і, коли в школі розпочинається робота з вироблення навичок самообслуговування, охайності, вона довго опирається, не розуміючи необхідності цього, як правила поведінки в суспільстві.

Моральне виховання побудоване на зростанні моральних потреб вихованців. Однак не всі вихователі вміють помічати, стимулювати і задовольняти потреби учнів. Діти часто наштовхуються на заборони педагога, який боїться проявів їх самостійності. Уникаючи покарання, дитина може тимчасово відмовитись від своїх бажань, але буде шукати спосіб їх задовольнити в іншій ситуації. Вихованець починає хитрувати, обдурювати і з часом така поведінка призводить до виникнення у нього хибних моральних рис.

Ще більш небезпечним в моральному розвитку дітей з порушеннями зору є безвідмовне задоволення їх бажань. Така поведінка властива переважно батькам дитини. Жаліючи дитину, вони намагаються полегшити її життя, прощають всі її витівки, пояснюючи це її життєвими проблемами, пов’язаними з поганим зором. Надалі, після закінчення школи, такі діти стають безпорадними у житті, їх поведінка сприймається сторонніми як неправильна.

Велике значення має моральне самовдосконалення дитини. Вихователь має керувати процесом морального самовиховання дитини. Стимулом до самовдосконалення може стати ідеал (конкретна особа або узагальнений образ), з яким дитина весь час себе порівнює. Важливо, щоб вихователь знав цей ідеал і, у разі необхідності, скоригував його.

Напрями морального виховання в школах для дітей з порушеннями зору

Моральне виховання сліпих та слабозорих дітей спрямоване на вироблення в учнів найважливіших рис, притаманних сучасному суспільству, воно включає такі важливі для майбутнього життя напрями, як громадянське виховання (правове, національне, патріотичне та інтернаціональне), статеве, екологічне виховання, виховання дисциплінованості.

В.О. Сухомлинський так визначив значення морального виховання в житті людини: “Моральні, громадянські, ідейні цінності - неминущий і нічим не замінний засіб виховання. Водночас виховання на громадських, духовних цінностях - дуже дійовий засіб самовиховання юнацтва. Осягаючи громадянську мужність, обов’язок перед Батьківщиною, юний громадянин вчиться міряти себе вищою міркою моральної гідності. Він немов бачить себе очима суспільства, вдумливо і вимогливо аналізує свої вчинки, свою поведінку. Проте ефективність цього засобу цілком залежить від того, які думки і почуття юнацтва пов’язуються з активною діяльністю, на якій громадянській ниві людина розкривається як патріот, як борець за ідеї …”.[14]

 

Громадянське виховання

Змістгромадянського вихованнядітей з порушеннями зору полягає в тому, що вони мають повною мірою оволодіти, так само, як і звичайні діти, положеннями громадянської демократії про те, що людина є системоформуючою основою суспільства і держави.

Громадянське виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують особистість.

Система громадянських цінностей, які прищеплюються дитині, включає:

§ патріотичну самосвідомість, громадянську відповідальність і мужність, суспільну ініціативність й активність, готовність трудитися для розвитку Батьківщини, захищати, підносити її авторитет;

§ повагу до Конституції, законів України, прийнятих у ній правових норм, сформованість потреби в їх дотриманні, високу правосвідомість;

§ досконале знання і володіння державною мовою, постійна турбота про піднесення її престижу й функціонування в усіх сферах суспільного життя і побуту;

§ повагу до батьків, свого родоводу, до традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як представника, спадкоємця і наступника;

§ дисциплінованість, працьовитість, завзятість, творчість, почуття дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу, екологію;

§ фізичну досконалість, моральну чистоту, високу художньо-естетичну вихованість;

§ гуманність, шанобливе ставлення до культури, традицій, звичаїв національних меншин, що проживають в Україні, високу культуру міжнаціонального спілкування.

Громадянські цінності формуються в процесі безпосередньої участі учнів у навчально-виховних заходах, що здійснюються на уроках учителем, а в позаурочний час - вихователем, батьками, громадськістю.

Такі заходи досить багатопланові і повинні спиратися, по-перше, на знання та досвід, здобуті на уроках та в позаурочний час, по-друге, вони повинні логічно продовжувати урочну роботу, мати певну систему, враховувати принципи послідовності, наступності, вікові та індивідуальні риси дітей, їх інтереси та бажання і, по-третє, вони мають бути доступними, цікавими, емоційними, щоб у процесі їх проведення розвивалась учнівська творчість, самостійна ініціатива, самовираження.

Виховні заходи патріотичного спрямування класифікуються за метою, формою, методом та місцем проведення.

Метою заходів з патріотичного виховання є поглиблення знань учнів з історії української державності і громадянства, культури народу, його традицій, розвиток творчих здібностей і талантів учнів, оволодіння вміннями та навичками народної творчості.

За формою проведення це можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, гурткові та інші заходи.

За місцем проведення - це школа-інтернат, громадські місця, природа тощо.

У масовій школі накопичений багатий досвід роботи, знайдено чимало форм і методів виховання громадської активності у зрячих дітей.

А чи можлива активна громадська діяльність сліпих? І якщо можлива, то як найкраще формувати в них цю цінну якість?

У дореволюційній тифлопедагогіці вважалося, що сліпі не здатні до громадської діяльності. Так, у 1909 р. на II з’їзді піклування про сліпих і запобігання сліпоті лікар А.І. Масленников, висловлюючи думку деяких тифлопедагогів, заявив, що зона пізнання сліпого обмежується лише довжиною витягнутої руки.

Видатний німецький тифлопедагог Ф.Цех у 1913 р. песимістично зазначав, що навряд чи можна усунути труднощі, що стоять на шляху сліпого.

В історії тифлопедагогіки відомі думки про нездатність сліпих до активної громадської діяльності, що пояснювалось зниженням “життєвої енергії” у зв’язку з відсутністю зору і особливим типом особистості сліпого, що характеризується тифлопедагогами тих часів релігійністю, потайністю, замкнутістю, впертістю, невпевненістю у своїх силах, нездатністю до контролю за поведінкою оточуючих тощо.

Натомість численні факти з життя сліпих спростовують ці думки.

Відомо, що сліпі не є окремим типом особистості, а лише відрізняються деякими рисами, що виникли під впливом дефекту зору. У несприятливих умовах інтерес до громадської діяльності зводиться до мінімуму не тільки у сліпих, а й у зрячих; у позитивних умовах цей інтерес притаманний як тим, так і іншим. Чим ефективніше організована корекційно-виховна робота зі сліпими, тим менше в них відмінних рис.

При порівнянні громадської активності сліпих дітей з громадською активністю зрячих тих самих вікових груп встановлено, що її рівень у зрячих школярів характеризується більшим числом загальних показників. Беручи до уваги цю обставину, а також наявність у сліпих нормального інтелекту, у процесі виховання в них громадської активності можуть бути використані різні форми й методи роботи масової школи. Водночас у цій роботі чимало специфічного, обумовленого станом зору вихованців.

Так встановлено, що громадська активність учнів залежить від віку, в якому втрачено або порушено зір. Чим пізніше відбулася втрата зору, тим сильніше пов’язана з нею психологічна травма. Втрата або порушення зору нерідко породжують байдужість не тільки до громадського, а й до особистого життя.

Виховання громадської активності - тривалий і складний процес, в якому формуються такі якості людини: організаторські здібності, ініціативність, творчий підхід до справи, непримиренність до недоліків, воля до подолання труднощів, витримка тощо.

Цей процес супроводжується вирішенням корекційно-виховних завдань, пов’язаних з подоланням різноманітних негативних звичок, які викликаються дефектом зору.

Досвід спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями зору показує, що формування навичок громадської роботи в учнів відбувається найбільш інтенсивно в процесі їх навчальної діяльності, роботи в органах дитячого самоуправління, в процесі суспільно корисної праці, ігрової, спортивної діяльності, участі в художній самодіяльності.

Складовими громадянської культури особистості є громадянська освіченість, компетентність, досвід громадянської участі у суспільному житті, громадянська зрілість особистості, що визначається духовно-моральними якостями, ціннісними орієнтирами та її світоглядно-психологічними характеристиками.

Оволодіння системою знань з громадянської освіти сприяє формуванню світоглядних орієнтирів особистості, виробленню власної філософії життєдіяльності в політико-правовій, соціальній, економічній та культурній сферах суспільного життя.

Недостатність суспільного досвіду дитини позначається на розвиткові громадянської освіченості та компетентності дитини і, відповідно, на її громадянській зрілості. Так, наприклад, недостатнє урахування особливостей дітей з порушеннями зору у формуванні знань про політико-правову сферу громадянської освіти може позначитися на їх уявленнях про права людини та механізми їх захисту. Наприклад, сліпа дитина в своєму досвіді лише спостерігала (сама не брала ніякої участі) відстоювання її прав, як інваліда, батьками. Це ж стосується формування у такої дитини усвідомлення себе як громадянина, а саме, її активної позиції щодо необхідності брати участь у демократичних перетвореннях. У соціальній сфері це може в найбільшій мірі відбитись на формуванні впевненості у своїй спроможності впливати на життя суспільства, вмотивованості громадянських вчинків, в культурній, зокрема, на оволодінні культурою міжлюдських (міжгрупових та міжособистісних) стосунків, в економічній сфері - на формуванні вміння оцінити можливості самореалізації в системі ринкових відносин.

Мораль і право мають вирішальне значення для формування суспільно адекватної поведінки дитини з порушеннями зору.

Правове виховання

 

Правове виховання включає передусім формування свідомого ставлення до своїх прав і обов’язків, глибокої поваги до законів і правил людського життя, готовності дотримуватися і сумлінно виконувати визначені вимоги, які виражають волю й інтереси народу.

Провідними завданнями правового виховання у школах для дітей з порушеннями зору є такі:

1. Формування правової свідомості як головного фактору, що визначає особливості поведінки людини.

Вихованці шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями зору мають засвоювати правові закони, які регулюють їхнє життя і діяльність як неповнолітніх, інвалідів, і правові норми, якими їм доведеться користуватися в майбутньому.

Правова свідомість ґрунтується на знаннях законів, юридичній обізнаності. Методика правового виховання передбачає урахування доступності змісту пропонованих дітям відомостей, що забезпечується конкретизацією матеріалу, побудованого на досвіді дітей. Вихователь у своїй роботі повинен використовувати велику кількість прикладів з життя суспільства в цілому та ролі кожної особистості в ньому. Цей процес тривалий і складний. Формування правової свідомості базується на системі знань, поглядів, уявлень про закони суспільства і переконанні в необхідності їх виконувати. Важливими організаційними формами проведення заходів з правового виховання в школах для сліпих дітей та дітей зі зниженим зором є бесіди на правову тематику, пояснення, обговорення літератури, кінофільмів тощо. При цьому обов’язковими є емоційність діяльності дітей, відповідність роботи їх віковим можливостям, сприяння розумовій активності зі спонуканням до виділення головного, до порівняння, конкретизації, знаходження аналогій, доказів, оцінок, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, висновків та вироблення у дітей стратегій соціально-нормативної поведінки.

2. Вироблення у вихованців умінь, навичок та звичок поведінки відповідно до правових норм.

Дитина повинна не лише знати закони та дотримуватись їх, її нормативна поведінка має бути для неї звичною. Виховання звичок правової поведінки дуже складна справа. В умовах школи-інтернату, де всі життєві ситуації дитини заздалегідь продумані і знаходяться під постійним контролем вихователів, соціально нормована поведінка швидко стає для дітей звичною. На відміну від зрячих дітей, життя яких весь час підлягає випробовуванням і вимагає постійного самоконтролю, дітям з порушеннями зору слід більше підкреслювати, визначати ті поведінкові акти, які для них стали звичними, але недостатньо усвідомлені і підкріплені знаннями законів. Разом з тим життя в умовах школи-інтернату обмежує формування досвіду правової поведінки за її межами. Тому важливим завданням вихователів є розширення позашкільних комунікацій школярів, навчання їх вмінню переносити отримані знання на аналогічні ситуації поза школою.

3. Формування активної позиції учнів у правовій сфері, що має проявлятись у нетерпимому ставленні до правопорушень, прагненні боротись з цим явищем.

4. Подолання у правовій свідомості вихованців помилкових поглядів і переконань, які сформувалися колись при перебуванні в негативному середовищі. Це сфера діяльності, пов’язана з перевихованням.

Зміст правового виховання складають державне, адміністративне, цивільне та трудове право.

Особливе місце в правовому вихованні дітей-інвалідів по зору займає вивчення Конвенції про права інвалідів.

Конвенція про права інвалідів - це міжнародний правовий документ, який має обов’язкову юридичну силу для держав-учасниць.

Вихователеві необхідно знати, що Конвенція про права інвалідів була прийнята на шістдесят першій сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 грудня 2006 року, що надає системі ООН в Україні можливість і в той же час зобов’язує розвинути зусилля у захисті прав інвалідів.

Конвенція про права інвалідів вступила в силу 3 травня 2008 року.

Станом на 12 травня 2008 року 129 країн підписали та 25 країн ратифікували Конвенцію про права інвалідів.

71 країна підписала і 15 країн ратифікували факультативний протокол.

“Конвенція…” включає 50 статей, присвячених принципам, зобов’язанням держави по відношенню до людей з інвалідністю, матеріали про діяльність держав-учасниць щодо просвітницько-виховної роботи; доступу фізичного простору людям з інвалідністю на рівні з іншими, транспорту, інформації, спілкування та інших об’єктів та послуг; забезпечення права на свободу, освіту високого рівня, здоров’я, абілітації та реабілітації, працю, соціальний захист та ін. Зокрема: Стаття 7. Діти з інвалідністю.

1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення повного здійснення дітьми-інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод нарівні з іншими дітьми.

2. В усіх діях стосовно дітей-інвалідів першочергова увага приділяється вищим інтересам дитини.

Стаття 24. Освіта.

1. Держави-учасниці визнають право інвалідів на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя, прагнучи при цьому:

a) до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття достоїнства та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської багатоманітності;

b) до розвитку особистості, талантів і творчості інвалідів, а також їхніх розумових і фізичних здібностей у найповнішому обсязі;

c) до надання інвалідам можливості брати ефективну участь у житті вільного суспільства.

2. Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб:

a) інваліди не виключалися через інвалідність із системи загальної освіти, а діти-інваліди - із системи безплатної та обов’язкової початкової або середньої освіти;

b) інваліди мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної, якісної та безплатної початкової й середньої освіти в місцях свого проживання;

c) забезпечувалося розумне пристосування, що враховує індивідуальні потреби;

d) інваліди отримували всередині системи загальної освіти необхідну підтримку для полегшення їхнього ефективного навчання;

e) в умовах, які максимально сприяють засвоєнню знань і соціальному розвиткові, відповідно до мети повного охоплення вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої підтримки.

3. Держави-учасниці надають інвалідам можливість засвоювати життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їхню повну і рівну участь в процесі освіти і як членів місцевої спільноти. Держави-учасниці вживають у цьому напрямі належних заходів, зокрема:

a) сприяють засвоєнню абетки Брайля, альтернативних шрифтів, підсилювальних та альтернативних методів, способів і форматів спілкування, а також навичок орієнтації та мобільності й сприяють підтримці з боку однолітків і наставництву;

b) сприяють засвоєнню жестової мови та заохоченню мовної самобутності глухих;

c) забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося з допомогою найбільш підхожих для інваліда мов, методів і способів спілкування і в обстановці, яка максимально сприяє засвоєнню знань і соціальному розвиткові.

4. Щоб сприяти забезпеченню реалізації цього права, держави-учасниці вживають належних заходів для залучення до роботи вчителів, зокрема й учителів-інвалідів, які володіють жестовою мовою та/чи абеткою Брайля, та для навчання спеціалістів і персоналу, що працюють на всіх рівнях системи освіти. Таке навчання охоплює освіту в питаннях інвалідності й використання підхожих підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, навчальних методик і матеріалів для надання підтримки інвалідам.

5. Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди могли мати доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарівні із іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб для інвалідів забезпечувалося розумне пристосування.

Вихователь-тифлопедагог повинен також володіти знаннями таких правових документів, як: Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні”(від 06.10.2005 № 2961-ІУ), Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (від 21.03.1991 № 875 – ХІІ), Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”(від 16.11.2000 № 2109-ІІІ).