Толерантність в полікультурному світі

Власне, проблему полікультурного спілкування представив на розсуд громадськості директор Центру інформації та досліджень міжнародних міграційних процесів Антоніо Перотті. Ця книжка - "Виступ на захист полікультурності" 1994р.

Вчені, причиною підвищення інтересу до толерантності називають і те, що віра в глобалізацію як гомогенний фактор, не виправдалась. Глобалізація виявилася нерозривно пов'язаною з локалізацією, збереженням і пошуком локальних ідентичностей. Англійський вчений Р Робертсон навіть увів поняття "локалізація", тобто глобалізація і локалізація разом ["глобалізація представляє собою доволі складний феномен, який включає в себе як загальне, так і відмінності, як універсалізм, так і його фрагментацію".

«толерантність - різновид взаємодії та взаємовідносин між різними сторонами - індивідами, соціальними гру-пами, державами, за якого сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях"

Наведемо чотири розуміння толерантності:

- толерантність як байдужість. Має ліберальну політичну основу, з точки зору якої проблеми всього суспільства більше важливі, аніж наявність непорозумінь між людьми.

- Толерантність як неможливість взаєморозуміння. Якщо ми не можемо зрозуміти іншу культуру або пове-дінку, ми не повинні бути апріорі ворожими по відношенню до неї.

- Толерантність як поблажливість до слабкості інших. Має також відтінок презирства до них.

- Толерантність як розширення власного досвіду та критичний діалог. Автор даної класифікації лише останню категорію вважає прийнятною.

Центральним парадоксом є власне вимога її дотримуватися по відношенню до морально неприйнятної по-ведінки. Цей парадокс показує, що в моральній сфері толерантність виглядає, як заклик не застосовувати насилля по відношенню до морально неприйнятного. Але ж мораль загальнозначуща, тому й виникає незрозумілість з приводу того, яку дію, в конкретному випадку, вважати моральною, а яку не моральною, тобто такою, що потурає злу. Зрештою, дослідники погоджуються з тим, що толерантність не завжди можлива у якості позитивної цінності і, що вона не може бути абсолютизована.

В даному випадку, доречно згадати про суспільство полікультурне, яке передбачає розвиток,співіснування і розуміння різноманітних культур, представників тих націй, які живуть в такому суспільстві.

Толерантність потрібно сприймати і розуміти як цінність і як інструмент вирішення конфліктів та попередження насилля. Але не треба її також сприймати і як панацею від усіх бід. Це всього лише інструмент адаптації в умовах зміни чи кризи ідентичності, спосіб пристосування до нового середовища].

Також, треба враховувати і те, що толерантність, по суті, є виявом політичної культури громадянина, неза-лежно від країни проживання. Людям не просто пояснити чому вони повинні поважати іншого, несхожого і не такого. В більшості випадків, нелюбов стосуються більше психології, а тому вирішити такі непорозуміння, виключно засобами або методами політичними (чи владними) є, по суті, безрезультатним.

Серед українських досліджень, дуже цікавим є курс лекцій філософа Віктора Малахова "Етика", де толерантність розглядається через вирішення і дослідження природи міжлюдського спілкування: з лекції Малахова- від латинського дієслова Іоіего — «несу», «витримую», «терплю» — походить термін «толерантність». Бути толерантним насамперед і означає терпіти, витримувати Іншого — такого, яким він є, визнавати за ним право жити, мислити й чинити по-своєму. Принципово важливо мати на увазі цю елементарність вимог толерантності — саме згадана елементарність зумовлює принципове значення і своєрідну цінність даного виміру людського спілкування. Разом з тим ця ж таки елементарність спричинює й те, що «тільки» толерантність нас в жодному відношенні цілком задовольнити не може: як правило, людям замало того, що їх тільки «терплять», і вони прагнуть переходу до більш змістовних домінант спілкування. Абстрактність ідеї толерантності загалом дається взнаки і в змістовій нерозвиненості її етичних перспектив, і в двозначності її висновків щодо самого процесу людського спілкування, і в суперечностях, пов'язаних з її практичним застосуванням і визначенням принципових меж останнього.

В сучасних підходах до толерантності легко простежується та ж сама, що й за доби Локка, керівна наста-нова на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. Цікаве в цьому відношенні визначення подає, зокрема, М. Кренстон: толерантність як «чин терплячої стриманості в присутності чогось, що не полюбляється або не схвалюється... Вона передбачає існування того, що вважається неприйнятним або злим». Тож у «її значення вбудовано елемент осуду. Ми не толеруємо, коли ми радіємо або коли щось взагалі викликає приязнь чи схвалюється нами... Толерувати — значить спершу засудити, а потім миритися... з тим, що засуджується».

Не дивно, що толерантність, при всьому її суспільному значенні, ще явно не те, чого б ми бажали для себе і своїх ближніх. Людській особі потрібно, щоб їй не лише з необхідності дозволяли бути собою, але й визнавали її гідність, цінували її самобутні прояви, симпатизували їй, захоплювалися нею; їй потрібні повага, співчуття, любов. Толерантне ставлення не замінює всього цього, його призначення інше — забезпечити людям можливість жити разом навіть за відсутності перелічених високих моральних чинників.

Не менш важливою й симптоматичною рисою толерантності, що вказує на особливість її морального ста-тусу, є те, що її запровадження з однаковим успіхом може зумовлювати як взаємне зближення людей, соціальних і культурних груп, відповідних ціннісних систем тощо, тобто спілкування в розумінні утворення певної спільноти, — так і їх взаємне дистанціювання, розведення в різні боки, різні площини і виміри сукуп-ного людського буття.

Послідовний розвиток засад толерантності неможливий поза визнанням у тій або іншій формі позитивного сенсу не лише відкритості, але й замкненості в житті культур і спільнот, визнанням права на несумісність, що захищає свободу і самобутність людей, так само як і цілих соціальних груп і культурних організмів. Якщо всерйоз прагнути справжньої поліфонії самобутніх людських голосів, треба подбати, окрім іншого, і про те, щоб у кожного з цих голосів був власний захищений простір, де б він цю свою самобутність міг культиву-вати, — інакше крім сумнозвісного «плавильного котла» всезагальної гомогенізації ми нічого доброго не матимемо. Водночас не слід, звичайно, забувати й про жорстоку історичну реальність таких контртолерантних і взагалі нелюдських форм дистанціювання, як гетто, апартеїд, кастовий розподіл суспільства тощо: їхня настирлива присутність в людському житті зі свого боку підкреслює гостроту і неординарність проблем, що тут криються.

Нарешті, все більшої гостроти набуває в сучасному житті проблема суперечностей і меж практичного за-стосування ідеї толерантності. Так, людина має бути толерантною, але чи поширюється ця вимога на сто-сунки із тим, хто сам виявляє нетерпимість? Де критерії, що дозволяли б надійно відмежувати «справжню» етично зорієнтовану толерантність від байдужості, пристосуванства, боягузливого потурання можливому або реальному злу?

 

60. Культурологія і проблеми глобального розвитку

Б. Малиновський і А.Редкліфф-Браун вперше досліджували принципи управління міжкульnурною взаємодією і намагалися застосувати їх на практиці. Вони ж поставили питання про майбутнє традиційних культур. Цілий ряд дослідників, піддавши критичному аналізу сучасну індустріальну культуру, пропонують свої рецепти її удосконалення. Е. Фромм розмірковував про можливі способи подолання відчуженості шляхом зміни домінуючого соціального характеру. А.Маслоу покладав надії на створення майбутнього суспільства, в якому вирішальну роль відіграватимуть самоактуализирующиеся і схильні до вищих переживань індивіди. І.Ейбл-Ейбесфельдт основну задачу бачить у збереженні миру, нейтралізації агресивності і зменшенні "кількості страху".

С.Гантингтон відроджує цивілізований підхід до аналізу історико-культурного процесу. Він використовує спосіб дослідження, що застосовувався А.Тойнбі, М.Данилевський, О.Шпенглером. Певну роль даний підхід грає в розглянутої раніше теорії культури А. Кребер. С.Гантингтон вважає, що основний конфлікт епохи полягає в протистоянні сучасності і традиційності. Зміст сучасної епохи полягає в зіткненні культур-цивілізацій. До провідних культурам-цивілізаціям С.Гантингтон відносить західну, конфуцианскую (Китай), японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'янську, латиноамериканську і африканську. Остання, на його думку, може грати таку ж, як і інші культури, роль тільки в разі її цілісного розвитку по шляху модернізації.

Згідно С.Гантингтон, ідентичність (самосвідомість, самоототожнення) матиме в найближчому майбутньому все більш визначальне значення саме на рівні виділених культур-цивілізацій, або метакультур. Це також пов'язано з усвідомленням конфліктності світу та прийдешніми зіткненнями цивілізацій по "лініях культурних розломів", тобто просторових меж метакультурного спільнот. При цьому С.Гантингтон песимістично оцінює перспективу історичного розвитку і вважає, що лінії розломів між цивілізаціями є лінії майбутніх фронтів.

С.Гантингтон відстоює думку, згідно якій відмінності між цивілізаціями-культурами величезні і ще довго залишатимуться такими. Цивілізації несхожі по своїй історії, культурних традицій і, найважливіше, з його точки зору, релігій. У людей різних культур-цивілізацій відрізняються уявлення про світ в цілому, про свободу, моделях розвитку, про відносини між індивідом і спільнотою, про Бога. Основоположним для общекультурологіческой концепції є положення С.Гантінгтона, про те, що міжкультурні відмінності більш фундаментальні, ніж політичні та ідеологічні.

Особливу роль у визначенні вигляду сучасного світу відіграє фундаменталізм (суворе дотримання архаїчних норм, повернення до старих порядків), насамперед у вигляді релігійних рухів. Повернення до традиційних культурних цінностей С.Гантингтон оцінює як реакцію на експансію західної індустріальної культури в країни, що розвиваються. Дане явище охопило в першу чергу країни ісламської орієнтації, які відіграють істотну роль в сучасному світі.

Основною "культурний розлом" вчений бачить у протистоянні Заходу решті світу; визначальну роль у відстоюванні своєї культурної самобутності грає конфуціансько-ісламський союз.

С.Гантингтон ж бачить один з можливих варіантів розвитку конфлікту епохи в тому, що євроатлантизмом, перебуваючи на вершині своєї могутності, зможе засвоїти цінності інших культур. В принципі, переорієнтація сучасної індустріальної культури на більш інтровертну, звернену до внутрішнього світу людини в останні десятиліття вже йде. Це виразилося у величезному інтересі до особистісного вдосконалення, до релігійним системам буддистської і даосістской орієнтації, в неприйнятті молодим поколінням раціонально-речового підходу до життя, появі контркультури і пошуків сенсу існування в західній культурі.

Як одиниця ж зовнішнього геополітичного взаємодії західна культура іманентно прагне до модернізації, до нескінченного оновленню, що насилу поєднується з логікою існування стійких культурно-обумовлених стереотипів поведінки, відчування, світовідчуття, що складають основу інших цивілізацій. У той же час стрижень розвитку сучасного індустріалізму - безперервний, нерідко безглуздий зростання економіки, що диктує уніфікацію форм, в яких він відбувається, максимальну атомизацию і однорідність (в культурному відношенні) товариств. Постулат безперервного зростання як основи індустріальної культури був підданий різкій критиці і детальному аналізу в серії "Доповіді Римському клубу". Необхідність змін у всій системі відносин сучасного суспільства диктувалася порушенням балансу індустріальної культури і природи, який може призвести до незворотних наслідків у вигляді різкого погіршення умов життя на Землі.

Роботи, присвячені екологічної кризи, з'явилися ще в 60-і роки. Але тоді на них мало звертали уваги. Лише на початку 70-х років після публікації досліджень Л.Медоуза "Межі зростання" (перша доповідь Римського клубу) і М.Месаровича і Е. Пестель "Людство на роздоріжжі" (другий доповідь Римського клубу) світове співтовариство відреагувало на нові ідеї, що стосуються організації життя людей. Вперше була піддана сумніву необхідність всевозрастающего економічного зростання. Месарович і Пестель запропонували поняття "органічне зростання" і створили математичну модель розвитку світу в цілому на основі взаємодії десяти регіональних підсистем (в принципі, їх можна назвати культурами-цивілізаціями). Підставою для їх виділення служили історичні та культурні традиції, спосіб життя, рівень економічного розвитку. Модель глобального розвитку включала такі одиниці взаємодії: США і Канада; Західна Європа; Японія; СРСР і країни Східної Європи; Латинська Америка; Північна Африка і Близький Схід; Центральна частина Африки; Південна і Південно-Східна Азія; Китай; Австралія і Нова Зеландія; Південна Африка.

"Доповіді Римського клубу" були також присвячені впливу технологічного зростання на традиційні форми життєдіяльності людей, впливу на сучасну культуру ери мікроелектроніки та інформаційної революції, ролі і типам освіти в різних культурах. Таким чином, в комплексних дослідженнях вчених було поставлено завдання випереджаючого прогностичного аналізу ситуації, що склалася на Землі, і намічена стратегія подальшої поведінки людства.

у XXI ст., Підкреслимо, що вирішення конфлікту між сучасністю і традиційністю лежить у площині використання особливостей культурно-історичного шляху різних народів і специфічності екологічної ситуації, що склалася на Землі.

 

60. Культурологія і проблеми глобального розвитку

Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації.

У другій половині ХХ століття людство зустріло проблеми, від вирішення яких залежить подальше соціальний прогрес, доля цивілізації. Ці проблеми одержали назву глобальних. Відмінною особливістю цих проблем є їх комплексність, системність і загальний характер, обумовлені зростаючим єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми:

Соціально-політичного характеру: запобігання ядерної війни; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних і міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насильства;

? Соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості та пов'язаних з нею убогості і культурної відсталості, забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн, пошук способів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи.

? Соціально-екологічні, обумовлені подальшим погіршенням середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;

? З прав людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних захворювань.

Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, вчені вказують, насамперед, на всесвітню спільність людей, особливо проявилася в ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв'язки, стали політичні, культурні контакти, нові засоби масової комунікації. В умовах, коли планета Земля стає єдиним будинком людства, багато протиріч, конфліктів, проблем виходять за локальні рамки і набувають глобального, загальносвітовий характер.

В останні роки, усвідомивши величезну загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше впроваджувати в практику глобальних взаємозв'язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

Зараз практично жоден народ, ні держава не можуть нормально розвиватися в умовах автаркії, ізоляції. Внаслідок об'єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової економіки, техніки і технології, інформації та культури всі країни незалежно від свого місця у світовому співтоваристві притягнуті до глобальної та регіональної системи взаємозв'язків і взаємин. А це означає, що зараз становище в кожній країні визначається багато в чому тим, наскільки демократична вся система міжнародних відносин, наскільки вона забезпечує будь-якому народу справжню незалежність, суверенність, свободу соціального і політичного вибору, невтручання ззовні, недоторканність території, дотримання існуючих договорів та зобов'язань, повага прав держави як члена ООН, інших міжнародних і регіональних організацій.

Цілком очевидно, що при зростаючої взаємозалежності забезпечити на практиці такі гарантії кожній державі і народу може тільки по-справжньому демократична система міжнародних відносин. Цілком вона ще не склалася, у відносинах великих держав і малих країн ще не подолана рецидиви імперських підходів, погрози силою, блокадою, торговельно-економічними санкціями - аж до військової інтервенції включно. Все це підтверджує, що демократизація міжнародних відносин не може бути локальною, виборчої, вона повинна бути інтернаціональним, всезагальним процесом.

Цілком очевидним є факт, що вирішення глобальних проблем сучасності полягає у міждисциплінарному підході до цієї проблеми. Першим такий шлях запропонував Володимир Вернадський, котрий створив вчення про ноосферу — середовище, в якому живе людина. Суть цього підходу полягає у поєднанні філософських, політичних, природничих та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності. Вчений вважав, що людина у сучасному світі повинна мислити планетарно; в основі цього нового мислення є теза щодо рівності людей.

Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб всі країни змінили підхід до ведення зовнішньої політики, тобто відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетності загально цивілізаційних цінностей.