Загальна характеристика культури та регіональної своєрідності давнього сходу, її вплив на розвиток європейської цивілізації

Месопотамією (українською — Межиріччя або Дворіччя) називають область між ріками Тигром і Євфратом.

Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV — на початку III тисячоліття до н. е. на півдні Дворіччя виникли міста.

У Месопотамії дуже рано (за останніми даними, раніше, ніж у Єгипті) починають будувати іригаційні споруди. Іригація мала планомірний, великомасштабний характер.

Основними монументальними будовами були храми і палаци. Храми часто розміщувалися на вершині багатоступінчастої башти — зікурату. Зікурати складалися з декількох складених суцільною цегляною кладкою платформ, розміри яких зменшувалися догори. Вважалося, що такі східці сполучають землю і небо.

Найбільше досягнення культури Месопотамії — писемність. Раніше за всіх її створили шумери в IV тисячолітті до н. е. Спочатку з'явилося малюнкове письмо — піктографія.

Завдяки розшифруванню «глиняних книг» отримано досить точні уявлення про рівень наукових знань у Межиріччі. Охоронцями вищої мудрості були жерці. На основі астрономічних спостережень було розроблено дуже точний місячний календар. Вавілонці користувалися сонячними і водяними годинниками.

Певним підсумком розвитку політичної думки давніх стало оформлення письмових законів у Шумері, Аккаді, інших державах Месопотамії. Як цар-законодавець увійшов у світову історію Хаммурапі, який підпорядкував владі Вавілону все Дворіччя (XVIII ст. до н. е.). У її верхній частині — зображення самого царя, який одержує від бога символи влади, а в нижній — вибиті клинописом закони. Велике місце серед них займає боргове право — позики, відсотки на борги, застава. Грошовою одиницею тоді був талант (слово, яке, змінивши значення, увійшло до сучасних мов). Регулюються сімейні стосунки: взяття шлюбу, покарання за невірність, майнові права чоловіків, успадкування, розлучення. Обумовлено, що раб — повна власність хазяїна. Судили жерці, вони могли викликати свідків, які приносили клятву. Покарання передбачалися суворі, існував смертний вирок.

Заселення території Єгипту відбулося в ранньому неоліті. У Х-VI тисячоліттях до н. е. на широких просторах Північної Африки кочували розрізнені племена, які займалися полюванням, збиральництвом і рибальством. У давнину єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. З приходом нової династії відлік років починався заново. У IV ст. до н. е. єгипетський жрець-історик Манефон розподілив історію Єгипту на Стародавнє, Середнє і Нове царства. Цей розподіл лежить і в основі сучасної періодизації

Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних уявлень, відображена в міфології. Багато богів шанувалися египтянами у вигляді тварин. Священний бик Апіс сприймався як уособлення продуктивної сили природи і родючості. Цілий культ склався навколо жука — скарабея. Йому поклонялися в храмах сонячних божеств, зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під час муміфікації кам'яне зображення скарабея клали на місце серця. Це — найдавніші, пов'язані ще з тотемізмом вірування.

Вищим культом був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів — «синами Сонця». У часи Давнього царства головним божеством був бог Сонця — Ра.

Дуже важливим був загальноєгипетський культ бога вмираючої і воскресаючої природи Осіріса. Цей культ був тісно пов'язаний із землеробством: сівба вважалася похоронами зерна-Осіріса, поява перших сходів — його відродженням. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя.

Найважливішою рисою давньоєгипетської релігії було обожнювання царської влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса. влада фараона була абсолютною, йому підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в державі.

Дуже складними були уявлення єгиптян про смерть і потойбічний світ. Смерть та існування після неї вважали безпосереднім продовженням земного життя. Єгиптяни вірили, що людина має декілька душ. Душа на ім'я Ба у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися до тіла. Звідси пішов звичай муміфікації. Ще одна душа — Ка — примарний двійник людини, який мешкав у гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю клали скульптурні зображення померлого. Взагалі для подальшого щасливого існування у померлого повинно було бути все, що він мав за життя.

У Єгипті вже на початку III тисячоліття до н. е. складається монументальна архітектура. Причому майже не збереглося громадських будівель, проте безліч — поховальних споруд і храмів.

Першою поховальною спорудою, для якої камінь став основним будівельним матеріалом, була ступінчаста піраміда фараона Джосера (Давнє царство), зведена під керівництвом Імхотепа

Особливий канон існував для зображення фігур на площині — рельєфів, фресок, малюнків на папірусі. Голова і ноги зображалися в профіль, а торс і очі — анфас. Вся фігура окреслювалася однією лінією. Розміри зображень передавали ієрархію: чим значнішим вважався об'єкт, тим більшим він зображався. Найбільший — фараон (рівний богам), потім — члени його родини, найменші — раби.

Один з найзнаменитіших жіночих скульптурних образів у всьому світовому мистецтві — портрет Нефертіті, дружини фараона-реформатора Ехнатона.

Після походів Олександра Македонського замкнена єгипетська культурна традиція перервалася, але порівняно з іншими цивілізаціями Стародавнього Сходу через греків культурні досягнення Єгипту мали найбільший вплив на зовнішній світ.

Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан — це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки.

Характерним явищем для суспільного устрою давніх арійців були варни — своєрідні стани, які почали складатися у них ще до переселення на Індостан. На кінець II тисячоліття до н. е. остаточно склалася доктрина про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла першолюдини Пуруші (або в наступній традиції Праджапаті, втілення бога Брахми): брахмани (жерці) — з вуст; кшатрії (знать, воїни) — з плечей; вайшії (землероби, ремісники, торговці) — зі стегон; шудри (низи суспільства — слуги, бідняки, переселенці) — зі ступенів ніг.

джерелом мудрості вважаються «Веди» — збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них — «Рігведа» — належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н. е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені «Самаведа» та «Яджурведа», які включають співи і жертовні формули. Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н. е. на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара — «блукання», «переродження»), про «дхарму» — закон, моральний порядок, і про «карму» — діяння людини, що визначають її становище. Сюди ж примикає й уявлення про «мокшу» — стан «ненароджуваності і невмирання». Всі ці релігійно-філософські переконання знайдуть потім своє відображення в буддизмі та індуїзмі.

VI ст. до н. е. пов'язане в історії Індії з появою нових вірувань — джайнізму і буддизму. Термін «джайнізм» походить від слова «джайна» — переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень). В основі вчення — шлях звільнення від сансари через дотримання «трьох скарбів» джайнізму: «правильного знання», «правильного бачення» і «правильної поведінки».

Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця. За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили араби.

Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою релігією.

Під поняттям «Заходу» в сучасній культурології мається на увазі культура Америки і Європи, під «Сходом», відповідно культури країн Центральної, Південно-Східної Азії, північної Африки, країн Близького Сходу. Культури Заходу і Сходу багато в чому різні і навіть протилежні, і можна виділити властиві їм риси.

Західна культура являє собою культуру, орієнтовану на динамічний спосіб життя, цінності технологічного розвитку, вдосконалення суспільства і культури, бурхливий розвиток усіх сфер людської діяльності. Пріоритет ініціативи, ідея значущості особи, творче її розвиток лежать в основі західного суспільства. Соціальна динаміка західної культури хвилеподібно і нерівномірна. Просування від старого до нового протікає як ломка застарілих систем цінностей, політичних і суспільно - економічних структур. Захід, будучи носієм творчого начала, постійного пошуку, бунту і змін і, в той же час, виявляючи прагнення до постійного, всебічному пізнанню навколишнього світу і Всесвіту частіше займає сторону земної матеріалістичного буття, тим самим, руйнуючи гармонію, сталість і органічність власної духовної і матеріального життя, її підвалин, канонів і усталених норм.

Схід, багато в чому на противагу Заходу являє собою втілення спокою, непротивлення. Боячись зруйнувати крихку гармонію світу людина культури сходу воліє не втручатися у розвиток світу, а стояти на стороні пасивного споглядача плину життя і буття. На Сході нове не прагне зруйнувати і спростувати усталену старе, нажите віками, а органічно вписується, доповнюючи його. На відміну від західної культури, спрямованої в поза, східна прагне зануритися у внутрішній світ людини. Більшість східних мислителів і філософів були переконані, в тому, що удосконалити світ можна лише знайшовши цілісність і гармонію в самому собі. Якщо західна культура вибрала шлях створення техніки й технологій як засобу спілкування з навколишнім світом і природою, то для східної культури характерно прагнення до гармонії з природою, розвиток природним чином. Схід - це стислість, глибина, тиша. Схід проголошує принцип пізнання або, вірніше сказати, осягнення світу через ототожнення, злиття з ним. Розчинитися в навколишньому, в Бутті, у мить опинитися Усім і одночасно щонайменшої часткою Всього. Ключовими поняттями в осягненні цих принципів є «Порожнеча» (шуньята (санскріт.)) або «Недіяння» (увей (кит.)).