Г.Сковорода і розвиток філософських освіти та культури у Києво- Могилянській академії: становлення української професійної філософії.

 

Просвітницьку справу діячів Києво-Могилянської академії продовжив філософ Г. С. Сковорода. Дослідники називали його українським Сократом, Піфагором, Лейбніцем тощо. Він започаткував класичну версію вітчизняного філософського знання. Знавець латинської, грецької, давньоєврейської та інших іноземних мов, глибоко обізнаний з досягненнями античної і світової культур, поет і музикант, філософ-мандрівник Г. Сковорода масштабно уособлював це знання.

У його вченні яскраво виявився людиноцентристський вектор філософських пошуків українських мислителів. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. У своїх роздумах він спирався на такі головні християнсько-світоглядні категорії, як віра, надія, любов: "Крізь любов та віру людина пізнає себе". Характерною ознакою його філософії є діалектичний погляд на світ і світ людини: потойбічний та посейбічний, духовний і тілесний; дві "людські натури" (людина "внутрішня" і "зовнішня"). До надбань світової філософії належить категоричний імператив "українського Сократа", за яким критерієм щастя є "споріднена" з людиною праця ("сродньїй труд"). Навіть визначення філософії Сковорода пропонує, виходячи з "людського духу": "Коли думки спокійні, серце мирне - то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія". Всю багатоманітність світу він поділяв на три світи: макрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (людина), символічний світ (світ Біблії).

Сковорода є одним із представників оригінальної "філософії серця", засадою якої було визнання першості духовного, морального начала в житті людини.

83. Здобутки українського письменства епохи Романтизму, поетична спадщина Т.Шевченка.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко). "Відмітною рисою діяльності цього покоління, — відзначає М. Яценко, — стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури". Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко. Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина. "З історією, що була історією втрати незалежності, — відзначає С. Павличко, — пов'язана специфічна філософія песимізму. Вона зачепила харківських романтиків з їх самотніми козаками і могилами і т.п. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні націо­нальної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважли­вішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б за­довольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».

Становлення українського професійного театру в XIX ст.: від аматорських театральних труп до «театру корифеїв».

Український театр його класичної доби починається з аматорський гуртків середини ХІХ ст.. Посилення інтересу широких демократичних кіл до театру проявлялося насамперед у дальшому розвитку аматорства. Міщани, купці, чиновники, учителі створювали драматичні гуртки в містах, містечках і навіть селах. Над створенням окремого українського театру, відцентрованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралося два особливо видатних кола: одне в Києві (Старицький, Лисенко); друге – в Єлисаветграді (Кропивницький плюс Тобілевичі). Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською і польською. У 50 – 60 роках аматорські музично-драматичні гуртки (поряд з мандрівними російсько-українськими трупами) діяли у багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в переклади зарубіжної класики, але переважно це були твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. Страхіття, карколомні сюжети, збурені пристрасті і шалене кохання – їх природний клімат. Аматорське мистецтво мало виразно демократичну спрямованість, що проявлялося в постановці п’єс, близьких і зрозумілих народові. Наприклад, аматорський театр полтавської недільної школи протягом 1861 – 1862рр. з успіхом ставив “Наталку Полтавку” І.П. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” І.Ф. Квітки-Основ’яненка, “Бідність – не порок” О.М. Островського. Загалом аматорські гуртки підготували ґрунт для розвитку професіонального українського театру. Український театр почав зазнавати прямих утисків з появою Емського (1876р.) та пізніших указів царської влади і цензури. Тільки восени 1881р. під тиском прогресивної громадськості царський уряд дозволив нарешті ставити український спектакль. М. Кропивницький старанно підібрав акторів, залучив до театру талановиту молодь: М. Садовського, Н. Жаркову, О. Маркову. З аматорський гуртків прийняли в професіональну трупу М. Заньковецького (Див. додаток 5), Л. Манько, О. Вірина, з російського театру – акторів Н. Стоян – Максимович, І. Бурлака. У кінці 70-х років уркаїнський театр набрав виразних суспільно-громадських функцій, сприяв піднесенню національної свідомості народу. Цей театр названо театром “корифеїв”. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, тобто ватажка митців. Вагомим був внесок Кропивницького, який створив трупу акторів. Досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницький створив колектив, де одночасно зберіглася творча індивідуальність, яка доповнювала своєю грою гру інших артистів. Кропивницький сам шукав і вчив своїх актрів: Заньковецьку, Саксаганського, Садового, Затиркевич-Карпинську. Театр корифеїв знаменує початок українського професійного театру.

 

85. І.Франко в історії вітчизняного, культурно-мистецького і суспільно-політичного життя: етапи духовної еволюції.

86. Українське національно-культурне відродження 10-х - 20-х рр. XX ст.: основні тенденції розвитку в УНР, Українській державі та УРСР.