Кульутра повсякденності: історія дослідження

Повсякденне - це сфера людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття й осмислення миру, що виникає на основі трудової діяльності. Для неї характерно напружений стан свідомості, особиста участь у світі, що представляє собою сукупність видимих, не зухвалі сумніви в об'єктивності свого існування форм простору, часу й соціальних взаємодій. Всі ці форми є інтерсуб’ективно (соціально) організованими.

А. Шюц уважає, що повсякденність - це один з світів досвіду, для якого характерні наступні риси:

а) напружена увага до життя;

б) утримання від усякого сумніву в існуванні миру;

в) переважною формою активності є трудова діяльність.

Серед всіх видів активності остання відіграє найважливішу роль у конституюванні реальності повсякденного життя. Реальність і трудова діяльність вступають у когнітивний функціональний зв'язок, детермінований працею. Працююче Я виступає як цілісне, Я, оскільки праця найбільше повно активізує всі потенційні якості особистості, наділяє їхньою єдністю. І це зрозуміло, тому що основною функцією повсякденності виступає життєзабезпечення.

Природно, у трудовій діяльності присутні й спонтанні фізичні прояви, і властивість рефлексії, що споглядає (огляд результатів дії), і діяльність уяви (проектування дії). Але головним залишається діючий початок, чим повсякденне й відрізняється від миру фантазії (літературного задуму, миру чарівної казки, міфу й т. д.). В останньому немає праці, мотивованого навколишнім світом і у свою чергу впливає на його об'єкти, немає характерного для повсякденності повинності, у силу чого й увага до життя ослаблено, напружена установка заміняється споглядальної, що уявляє, практикується утримання від судження про існування об'єктів цього миру (миру фантазії). Всі уявлювані образи мають право на існування в цьому безмежному світі.

Ясно, що в основі когнітивного стилю, що конституює повсякденне, лежить принцип правдивості в комунікаціях людей, що породжує почуття впевненості в істинності що відбувається. Принцип правдивості затверджується трудовою активністю людей. Оскільки у світі фантазії виявляється дефіцит діяльності (особистісна і соціальної), напрошується висновок про те, що цей мир є трансформацією миру повсякденності, а не являє собою ізольовану від її й рівноправну з нею реальність. Тому в мистецтві головним принципом був і залишається принцип подібності життя, а не відходу від нього.

Внутрішнє життя прагне бути погодженої із зовнішньої й навпаки, оскільки люди так чи інакше хочуть жити згідно із собою, у стані щиросердечної рівноваги. Це можливо завдяки здатності людей створювати й накладати на мир фактів і процесів свій значеннєвий і ціннісне нормативний порядок і приводити обоє ці миру у відповідність один одному. Ясно також, що соціальна взаємодія неможливо без стійких символічних форм. З'являються артефакти - структурно подібні об'єкти. Культура повсякденності організується в таких символічних формах, як позитивний досвід, що має властивість передаватися від людини до людини, від покоління до покоління.

Соціокультурний досвід людей кодується в міміці, жестах, рухах тіла, інтонаціях і словах, формулах, образах, технологіях. Ці прояви існують в областях спільної життєдіяльності людей, міжособистісної вербальної й невербальної комунікації, письмових текстах, сферах невербальних естетичних об'єктів. Для участі в такого роду комунікаціях людина повинен мати певну культурну компетентність.

21. Концепція культури А.Крьобера.

На формування концепції А. Кребер суттєво вплинули неокантіанскіе погляди на співвідношення наук про природу і культуру В. Віндельбанда і Г. Ріккерта. Крьобер заперечував, що розвиток культур в цілому підпорядковується загальним закономірностям і єдиній генеральній лінії розвитку. У зв'язку з цим А. Кребер підкреслював специфічність культур як предмета досліджень в порівнянні з об'єктами природи. Кребер (не без впливу Риккерта) поділяв антропологію на дві області або навіть дисципліни: та, що описує конкретні факти, явища і ту, що узагальнює теоретизує, концептуалізує. Такий поділ досліджень культур на два рівні - емпіричний, конкретно-етнографічний і теоретичний (етнологія, культурологія) став традиційним в антропології.

Ще одним важливим теоретичним джерелом для А. Кребера була філософія життя В. Дільтея, який радикально протиставляв природні науки гуманітарним, як наукам про дух. Головна теза В. Дільтея - "Природу ми пояснюємо, а духовне життя розуміємо" (1). Основним методом пізнання в науках про дух він вважав переживання і розуміння сенсу культурних цінностей.

У 1944 р А. Кребер опублікував роботу "Зміни культурного зростання", присвячену теоретичним аспектам вивчення культур. Він заперечував поділ культур на "вищі" і менш розвинені і розглядав історію людства як сукупність змінюючих одна одну культур. Велике значення вчений надавав взаємовпливу культур. Серйозний акцент А. Кребер робив на суб'єктивній, ціннісній стороні культури. Аналізуючи специфічність кожної культури, він виділяв дві риси, властиві всім типам суспільств: 1) всі вони проходять у своєму зростанні однакові фази - виникнення, розквіт і занепад; 2) існує тенденція виникнення в культурі за відносно короткий часовий період вищих досягнень, вищих цінностей. Він зазначав короткочасність, спазматичність творчих злетів у кожній культурі. Своїм найважливішим завданням А. Кребер вважав дослідження циклічності стародавніх культур і, особливо, творчих вибухів в ідеологічних аспектах соціокультурних систем.

Кребер розумів культуру як систему елементів, зчеплених певним способом та утворючих цілісність, певну модель, зразок, тип. В останньому можна виділити форму і зміст, зовнішні та внутрішні аспекти розвитку. Форма культури залежить від властивого їй стилю. Кожній культурі притаманна певна домінантна ідея, що підкреслює її видатні досягнення та унікальність. Наприклад, особливість культури майя він бачив у винаході писемності, календаря, прикладному мистецтві. Їм він протиставляв інків як досягли найвищого розквіту в області споруди доріг та мостів *. Домінантну ідею народів Індії він бачив у філософії аскетизму й ієрархії каст, японців - у лояльності до імператора.

Кребера дорікали за суб'єктивізм у виділенні провідної ідеї у конкретних народів.

Культура у Кребера являє собою самодостатню сутність, що розвивається в силу внутрішньо властивого їй динамізму або імпульсу. Для пояснення свого підходу А. Кребер використовував аналогію культури з організмом - культура володіє життєвим циклом, зростає, досягає розквіту (наповнення) і вмирає. При цьому вона проходить свій життєвий цикл, рухома імпульсом якоїсь закладеної в ній "культурної енергії".

Торкаючись типології піків у розвитку культур, А. Кребер виділяв два варіанти: цілісний розквіт культур та односторонній, що стосується найчастіше духовної, ціннісної сторони культури. У першу чергу його цікавили злети духовної культури, не пов'язані з розквітом економіки і т. д. А. Кребер пояснював такий стан речей тим, що "збуджена культурна енергія" може зосередитися в якій-небудь одній області. А. Кребер надавав великого значення діяльності особистості у підготовці та здійсненні підйому культур.. Тривалість життєвого циклу культур А. Кребер вважав в середньому рівною 1-1,5 тис. років. Особливістю кожної культури є крива її зростання, що залежить від знаходження в піку чи збудженні. Ця якість культури отримала назву "конфігурація".

22. Концепція первісного мислення Л.Леві-Брюля.

ФРАНЦУЗЬКИЙ дослідник Л.Леви-Брюль (1857-1939) всі свої роботи присвятив дослідженню однієї теми - своєрідності "первісного" мислення, якісно відмінного від "логічного" мислення. На його вибір основного предмета наукової діяльності суттєво вплинуло знайомство з роботою Дж.Фрезера "Золота гілка" і з дослідженням китайського історика С. Цяня "Історичні записки". Основні роботи Л.Леви-Брюля - "Первісне мислення" (1922) і "Надприродне в первісному мисленні" (1931).

Початкове поняття для всіх досліджень Леві-Брюля - "колективні уявлення", запозичене їм у Е.Дюркгейма. Колективні уявлення, згідно з визначенням Е.Дюркгейма, це ідеї (вірування, моральні поняття), які людина отримує не з свого індивідуального життєвого досвіду, а завдяки вихованню, громадській думці, звичаям. Леві-Брюль поставив перед собою завдання: з'ясувати закони цього аспекту культури, спеціально вивчити особливості прояву колективних уявлень в різних за рівнем розвитку типах суспільств.

Особливості колективних уявлень обумовлені різноманітністю культур. Для традиційного (архаїчного) суспільства велику значимість мають ефективна спрямованість, колективні почуття, ніж суто розумова діяльність. На думку Леві-Брюля, закони, що керують колективними уявленнями "відсталих" народів, зовсім не схожі на наші логічні закони мислення. Ці колективні уявлення не відокремлені від емоцій, чуттєвих аспектів архаїчних культур.

Велику роль у таких культурах грає феномен навіювання і соціально-психологічного "зараження" під час релігійних обрядів емоціями страху, релігійного жаху, бажання, надії і т. Д. Визначальним фактором колективних уявлень традиційних культур є віра в надприродні таємничі сили і в спілкування з ними. Леві-Брюль особливо підкреслював, що "дикун" не шукає пояснень явищ навколишньої дійсності. Вони даються йому в єдиному (синкретичному) комплексі уявлень про таємні сили, магічні властивості навколишнього світу, а не в структурно-аналітичній формі у вигляді окремих сутностей, частин, елементів навколишнього життя.

Взагалі сприйняття світу в "примітивних" культурах орієнтоване не на пошук об'єктивних характеристик, а на суб'єктивно-чуттєві, містичні форми освоєння.

Місце законів логічного мислення (тотожності, несуперечності) займає в первісному мисленні закон спільної участі (сопричасности), що складається в тому, що предмет (людина, тварина) може бути самим собою і одночасно іншим. Людина традиційного суспільства відчуває себе містично єдиною зі своїм тотемом (крокодилом, папугою, орлом), зі своєю лісовою душею і т. Д. Даний тип мислення Леві-Брюль називав дологічним.

Досліджуючи складне питання про те, як здійснюється розумовий процес, Леві-Брюль виходив з раціонально-детерміністської моделі культури. Вона передбачає пошуки і розуміння емпірично-речових (матеріальних), обумовлених причинно-наслідкових зв'язків і організацію цього знання відповідно до принципів логічної класифікації. У процесі мислення немає місця інтуїції, осяянню, а є послідовний перехід від одного положення до іншого. У цій моделі нашого мислення домінує раціоналістична філософія і позитивна наука. Те, що Леві-Брюль називав дологічним, міфологічним мисленням, є невід'ємною стороню культури взагалі, так само, як і дедуктивна, понятійна, раціоналістична наука є істотною рисою європейської культури.

*.

 

 

23. Екологія культури та «коеволюція» М. Моїсєєва

Прямим ідейним продовженням ідей В.І. Вернадського про ноосферу були роботи російського академіка Микити Миколайовича Моїсєєва (1917-2000), який у своїх працях дав наукові основи переходу Росії до сталого розвитку. Основна ідея «Концепції сталого економічного розвитку» виглядає так: людству слід вести світове господарство так, щоб не шкодити наступним поколінням. Сталий розвиток - це шлях суспільства, прийнятний для збереження екологічної ніші людини і створення сприятливих умов для виживання цивілізації. Екологічної нішею людства є вся біосфера, тому сталий розвиток Моїсеєв трактує як спільну, скоординовану еволюцію людини і біосфери (коеволюцію). Таким чином, сталий розвиток по HH Мойсеєву - це перший крок до епохи ноосфери.

У процесі дослідження коеволюції слід встановити залежність характеристик біосфери від активного природкористування людини. Маючи детальну інформацію про характер впливу цієї діяльності на біосферу, можна буде сформулювати обмеження діяльності людини, необхідні для виживання цивілізації.

Біосфера є грандіозною нелінійною системою. Питання стабільності цієї системи, її здатності реагувати на зовнішні впливи так, щоб вони не виводили її зі стану внутрішньої рівноваги, є одним з найважливіших.

Біосфера - складна система, котра саморозвивається, що має численні позитивні і негативні зворотні зв'язки. Позитивні відповідають за її розвиток, зростання складності і різноманітності елементів. Негативні зворотні зв'язки обумовлюють стабільність (гомеостаз) системи та збереження вже існуючої рівноваги. Інформація про позитивні і негативні зворотні зв'язки біосфери необхідна для створення комп'ютерних моделей, що імітують динаміку її розвитку.

Проводилися дослідження і з’ясувалося, що після того, як людина здійснювала вплив на середовище, біосфера ніколи не поверталася в початковий стан: змінювалася циркуляція атмосфери, структура океанічних течій, розподіл температур і випадання опадів. Але найголовніше - змінювався характер біоти. Можливо, вона і збережеться, але стане зовсім іншою, і, що досить суттєво, з біосфери зникне людина.

Отримані результати означали, що стратегія виживання людства повинна бути узгоджена з еволюцією біосфери. На думку H.H. Моїсеєва, забезпечення коеволюції людини і біосфери (або реалізація стратегії сталого розвитку) вимагає створення на основі екології нової синтетичної наукової дисципліни. Створення такої науки ні в якому разі не можна відкладати, оскільки біосфера вже підійшла до межі своїх можливостей протистояти антропогенним впливас. Відрадним є той факт, що з'явилися перші заборони, засновані на серйозних наукових дослідженнях: обмеження викидів фреонів, що руйнують озоновий шар; на черзі обмеження вуглецевих викидів, що обумовлюють парниковий ефект. Всі ці заборони виявляться вельми болючими для економіки, але людство буде змушене їх виконувати, щоб захистити себе від самознищення. Найважчим для багатьох країн, на думку HH Моїсеєва, буде обмеження народжуваності і перехід до сім'ї з одним-двома дітьми.

 

 

24. Культура повсякденності: історія дослідження

Історія повсякденності (повсякдення; нім. Alltagsgeschichte) — один із сучасних напрямів розвитку історичної науки. Сформувався в другій половині XX століття в процесі становлення так званої нової історії.

У рамках цього напряму ведуться дослідження умов життя, праці та відпочинку (побуту, умов проживання, раціону харчування, способів лікування, соціальної адаптації), а також факторів, що впливають на формування свідомості та норм поведінки, соціально-політітичні уподобання тощо переважної більшості населення («пересічних людей») тієї чи іншої країни в той чи інший історичний період.

Історія повсякденності, як окремий напрям поступу історичної науки склався в середовищі західнонімецьких учених молодого покоління, які в умовах системної кризи німецької історичної науки протиставили традиційному вивченню нової та новітньої соціальної історії Німеччини (головним чином — державної політики, глобальних суспільних і економічних структур та процесів) дослідження «малих життєвих світів» і повсякденного життя пересічних громадян. Підґрунтям становлення історії повсякденності були, з одного боку, розчарування німецьких громадян у сподіваннях на швидкі й корінні зміни в економіці та соціальному житті, а з іншого — скепсис щодо безмежних можливостей індустріального суспільства. В цьому сенсі історія повсякденності свого часу трактувалась як новий, «альтернативний» культовий рух і як «альтернативна історіографія».

У французькій історіографії своєрідними предтечами історії повсякденності стали дослідження М. Блока та Л. Февра,; а також Ф.Броделя про «матеріальну цивілізацію, економіку і капіталізм 15-18 століть» (його праця — «Структури повсякдення» була присвячена саме сфері повсякденного життя тогочасних людей) та П. Бурдьє з проблем етнології та соціології.

У Великій Британії значний вплив на розвиток там історії повсякденності мали праці «батька» нової британської соціальної історії Е. Томпсона (зокрема, найвідоміша його монографія «Становлення англійського робітничого класу», 1963.

Джерельну базу історії повсякденності складають давні тексти — церковні метричні записи, документи лікувальних закладів, шлюбні домовленості (контракти) тощо, а також предмети повсякденного побуту, матеріали усних опитувань. Усе це помітно розширює предметне поле історичних досліджень, а також дає змогу дослідникові максимально наблизитися до індивідуума чи групи (не надто чисельної), яку він вивчає.

Історія повсякденності як окремий напрям історичних досліджень сформувалась у західноєвропейській історіографії у 1960—1970 рр. Значною мірою вона завдячує своєю появою французькій Школі анналів. (Прихильники школи «Анналів» наполягали на заміні класичної «історії-оповіді» «історією-проблемою». Це була така спроба відтворити «тотальну» історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки — економічні, соціальні, культурні тощо). Один з її представників Фернан Бродель увів до наукового обігу термін «повсякденність» і зробив першу спробу комплексного аналізу повсякденного життя людей. Сьогодні у західній історичній науці дослідження з історії повсякденності ведуться у межах історичної антропології, а саме таких її напрямів, як історія ментальності, нова культурна історія, мікроісторія, локальна історія, історія знизу, міська історія, гендерна історія, історія сім'ї та інших. Представники цих напрямів вивчають побут, соціальну поведінку, настрої, менталітет простих людей.

У самостійний напрям історія повсякденності виокремилась лише у Німеччині. Саме у цій країні з вуст історика В. Ульріха в 1985 пролунав лозунг: «Від вивчення державної політики і аналізу глобальних суспільних структур і процесів повернімося до маленьких життєвих світів, до повсякденного життя звичайних людей».

Ідеї німецьких науковців Е. Гуссерля й А. Шюца заклали теоретичні основи історії повсякденності. Едмунд Гуссерль закликав зосередитися на вивченні «життєвого світу», «царини людської буденності». Альфред Шюц у якості основного об’єкту дослідження обрав «світ людської безпосередності», тобто прагнення, сумніви, фантазії, мрії, емоційні реакції на події, а також повсякденне мислення.

25. Сутність і фундаментальні характеристики культури

Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. У XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.

Сучасне розуміння категорії „культура” пов’язане з існуванням різних точок зору, тому для його усвідомлення необхідно провести їх класифікацію. При цьому необхідно звернути увагу на те, що класифікації можуть бути різними. Так, згідно однієї, існуючої точки зору можна згрупувати навколо трьох підходів:

1. Антропологічного, при якому стирається межа між поняттями „культура”, „спосіб життя людей”, „суспільне життя”.

2. Соціологічного, при якому культура охоплює не все життя суспільства, а тільки його певну частину, є окремою сферою суспільства поряд з іншими сферами.

3. Філософського, при якому культура розуміється як якісна характеристика суспільства, як вираження цього суспільства.

Всі підходи мають як вразливі місця, так і певні позитивні моменти. Людські цінності становлять сутність культури іншого порядку. Але цілі і цінності культури виробляються на основі цілісних уявлень людини про навколишній світ, про себе, своє відношення до своєї дійсності, тобто на основі її світогляду. Тобто існує сутність культури третього порядку – світоглядна сутність культури. Виходячи із світоглядної сутності культури, можна будь який тип культури визначити через пануючий в суспільстві тип світогляду.

Культурі притаманні власні закони функціонування. Під останніми розуміються – сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що об’єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами які відображають зв’язки між ними, особливості їх функціонування протягом певних періодів та епох існування людства.

Виділяють такі закони:

1. Закон єдності і різноманітності культур. Він стверджує, що культура – здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і людства. Національні ж культури народів внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури – це об’єктивна реальність.

2. Закон спадкоємності і розвитку культури. Він проголошує, що культура є історичним успадкованим досвідом поколінь людського роду. досвідом поколінь людського роду. Спадкоємність – основа розвитку культури, вона є важливою об’єктивною закономірністю.

3. Закон неперервності і безперервності розвитку культури. Культура складна система, яка в своєму розвитку перервна і одночасно безперервна. Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій вид культури. Це є свідченням перервності культури. Однак стара культура не знищується. Кожна епоха в розвитку людства наслідує досягнення попередніх культур, поєднуючи їх в систему суспільних відносин. Перервність носить відносний характер. Безперервність – абсолютний.

4. Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечливих культур. Взаємовплив, співробітництво культур – об’єктивна закономірність.

5. Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує – технічні та технологічні досягнення культури нині набули такого розвитку, що являють собою небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля, як частини Всесвіту.

Структурні частини культури прийнято виділити на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення народної (непрофесійної) і професійної культури.

Культура поділяється на певні роди і види. Основою для подібного розподілу є урахування різноманітності людської діяльності. Виходячи з цього виділяють матеріальну та духовну культуру. Але їх підрозділ має умовний характер, тому що в реальному житті вони взаємозв’язані.

Культура функціонує в таких формах як система навчання, наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, мораль. Ці форми взаємодіють одна з одною, створюючи єдину систему такого унікального явища як культура.

 

26. Співвідношення понять «культура» і «цивілізація».

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні

Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство», яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейті ських народів.

К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства* історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглиблення», суспільного поділу праці, появою класів та держави.

Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культурний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ранню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старіння), яка переходить у цивілізацію.

Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілізацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від становлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація — методи та знаряддя.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі “Зіткнення цивілізації”. Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.

Засобами охорони цивілізації від руйнування А.Дж. Тойнбі вважав духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств. Можна затримати занепад або навіть уникнути його шляхом залучення людей до всесвітньої релігії, утвореної на засадах об'єднання усіх релігійних культів для досягнення єдності духу народу. Саме релігія, на думку А.Дж. Тойнбі, дає людству той спектр цінностей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємодопомогу, глибоку духовність і моральність.

З критикою теорій локальних культурних циклів та коловороту локальних цивілізацій О. Шпенглера і А.Дж.Тойнбі виступив відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс. Стрижневою в його філософських роздумах стала проблема людини та історії через осмислення сутності культури і цивілізації як вихідних засад їхнього розвитку.

Історія, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу — з моменту формування світових релігій і філософій, які піднесли дух людини до осмислення всезагально-го, забезпечили їхню духовну самостійність. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов'язані між собою культури.

Отже, К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності людства як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи, і наголошує на необхідності усвідомлення її як " головної умови подальшого існування й розвитку культури та цивілізації.

У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як сукупності матеріальних і техніко-технологічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація матеріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація — методи і знаряддя; культура передбачає високу якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо.

 

27. Культурологічний аспект взаємодії суспільства і природи

Увесь процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування окреслюється досить широкими хронологічними рамками, у межах яких антропогенез, що розпочався близько двох з половиною мільйонів років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6 млн років), завершився появою Homo sapiens sapiens — людини сучасної (35-40 тис. років тому). Розвиток людини як біологічної істоти закінчується у кінці мезоліту — на початку неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існування повністю вивільнилася з біологічно-інстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку. Розпочинається найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, коли людина продовжує своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження у сфері культурно-духовного саморозвитку. Якісна відмінність духовно-культурного виміру сучасної людини й біологічно-морфологічно однакового з нею кроманьйонця є найкращим доказом значення та можливостей культури як різновиду еволюції.

З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь праці, до наслідування через передання знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негенетичного кодування цієї інформації та спілкування, із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина включилася в нову стадію еволюції, коли рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури.

На відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного існування (наприклад, бджолиний рій, мурашник чи термітник) людська спільнота як основа культурного буття реалізується через поглиблення індивідуалізації суб'єктів культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина як ланка у низці поколінь не має особистої цінності.

Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо-пристосовної діяльності є варіативність людських особистостей. Їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображення навколишнього світу — підстава для формування колективного інтелектуально-творчого потенціалу. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність у світовідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. У свою чергу, культура як надіндивідуальний інтелект[8] дає людині можливість здолати індивідуальну обмеженість і тим самим розширити свої пристосовні можливості. Більше того, людина, яка входить до культурної цілісності, не лише не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому, на відміну від природної єдності, людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності індивідів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом, що збільшує пристосовні можливості людини як виду.

Людина як продукт цих стадій еволюційного процесу є «точкою перетину», яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише «поряд», а становить саме її буття. Водночас культура — це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування й виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму у творенні свого буття й буття природи, людина ще тісніше пов'язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов'язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов'язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності й надійності у стихії природного середовища.

 

28. Поняття культурної інтеграції, асиміляції, диференціації

Культурна інтеграція, культурна асиміляція, аккультурація і амальгація — всі ці поняття указують на те, якою мірою та або інша група або субкультура досягла визнання в суспільстві.

Культурна інтеграція указує на те, якою мірою певна група або субкультура входить в суспільство в цілому.

Максимальна культурна інтеграція є ціллю переважної більшості груп і субкультур, оскільки, чим більше вони культурно інтегровані, тим вірогідніше, що їх визнають в суспільстві.

Поняття культурної інтеграції може бути розкрито через розгляд її як змінної величини, яка варіюється залежно від ступеня включеності її в загальну культуру суспільства до абсолютного ухвалення або відчуження від неї.

Культурна асиміляція — це процес, завдяки якому певна група стає частиною домінуючої суспільної групи.

Якщо нова група (або група, ставлення до якої в суспільстві недостатньо добре) прагне досягти більш високого рівня інтеграції, вона вступає в протистояння із стійкою, могутньою домінуючою культурою, яка розраховує на те, що ця група, якщо вона прагне бути визнаною в суспільстві, буде дотримуватися її стандартів.

Таким чином, зміни, які відбуваються з цими групами, і складають процес культурної асиміляції. Як правило, група, яка змінюється, засвоює особливості домінуючої групи і відмовляється від деяких своїх рис і особливостей. Кінцева ціль культурної асиміляції полягає в підвищенні рівня інтеграції, тобто в більшому визнанні і ухваленні груп в суспільстві.

Способами здійснення культурної асиміляції виступають аккультурація і амальгація.

Аккультурація — це особливий процес, за допомогою якого люди, охочі досягти культурної інтеграції, залишають свої старі особливі риси і засвоюють мову, звички, норми і цінності культури, частиною якої вони прагнуть стати. Амальгація представляє собою процес, за допомогою якого декілька груп, які прагнуть досягти більшого визнання в певній культурі, об'єднують свої зусилля для полегшення культурної асиміляції. Коли відбувається амальгація, кожна з груп, яка асимілюється в певній культурі, розглядає успіхи і невдачі інших груп і вбирає в себе їхній досвід, коректує свою поведінку.

Як і у випадку з аккультурацією, включена в амальгацію група втрачає деякі особливі риси, які створюють її своєрідність, заради досягнення більш високого рівня культурної інтеграції. В процесі амальгації різні групи, по-перше, стають більш схожими одна на іншу, а вже потім — на суспільство в цілому.