Тема 4: Класичні теорії цивілізацій



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 4: Класичні теорії цивілізацій



Зміст теми: 1. Поняття “цивілізація”. 2. Класичні теорії цивілізацій.

Поняття “цивілізація”

В системі культурологічного знання поняття цивілізація входить в число основних категорій. Проте слід зазначити, що використання категорії цивілізація в контексті різних культурологічних традицій та методологічних підходів визначається варіативністю. Така ситуація зумовлена відсутністю в сучасній теорії чіткого розмежування понять культура і цивілізація. Існує навіть декілька варіантів трактування категорії цивілізації в плані співставлення її з категорією “культура”. Загальновизнано, що співвідно-шення понять культура і цивілізація є досить дискусійною проблемою.

Як культурологічні категорії поняття „культура” і „цивілізація” мають довгу історію становлення, що вважається своєрідним свідченням їх багатозначності та глибини змісту. Традиційно розгляд історії становлення цих понять починають з античних часів, хоча в якості наукових вони вперше були використані в добу Просвітництва.

Термін “цивілізація” походить від латинського “громадянський”, тому формування цивілізації пов’язують із становленням державності і правових норм, які прийшли на зміну давнім культурним традиціям. В XVIII столітті французькі просвітителі терміном “цивілізація” позначали ідеальне суспільство, побудоване на засадах розуму. В XIX столітті термін “цивілізація” почав використовуватися в якості характеристики вищої стадії соціокультурного розвитку.

В системі сучасного культурологічного знання за терміном “цивілізація” закріпилась багатозначність, існують наступні варіанти її тлумачень:

– цивілізація і культура – тотожні за своєю суттю поняття;

– цивілізація – це протилежність культури; при цьому цивілізація символізує матеріальний компонент соціального життя (техніка, комунікації, міста), а культура – духовний компонент (цінності, норми, ідеали тощо);

– поняття культури розглядається як більш широке од поняття цивілізації: цивілізація – це заключний етап розвитку культури.

Для культурологічної думки XX століття, на відміну від попередніх епох, коли культура і цивілізація традиційно розумілися як синоніми, характерною є поляризація цих понять. За таких умов поняття “культура” традиційно отримує статус позитивного феномену, а поняття “цивілізація” набуває ознак невизначеності або негативу.

Пов’язуючи цивілізацію із рівнем розвитку матеріального полюсу людського буття, в умовах сучасної соціокультурної ситуації досить важко визначити її ціннісний потенціал. В якості рівня оволодіння силами природи матеріальний компонент, безумовно, є свідченням технічного прогресу та сприяє досягненню значних благ в суспільстві. Проте, сама по собі техніка, матеріальний добробут не можуть символізувати духовний розквіт суспільства. Матеріальні надбання суспільства поза контекстом історичних подій чи фактів є абсолютно нейтральними за своєю суттю. Виходячи із конкретних історичних фактів, технічний прогрес може бути оцінений і як безумовно позитивне явище, і як безумовно негативне. Підґрунтям негативної оцінки цивілізації стали її тенденції до стандартизації мислення, формування масової культури, урбанізації, залежності людини від світу техніки, дегуманізації суспільства. Не випадково термін „цивілізація” стає синонімом урбанізації та дегуманізації.

Таким чином, хоча поняття „культура” і “цивілізація” тісно взаємопов’язані, проте в наукових дослідженнях ці категорії доцільно розрізняти. Як правило, науковці погоджуються з тим, що цивілізація – це створений людиною світ матеріальних об’єктів, а культура – це духовний потенціал суспільства чи конкретної особистості.

В сучасній культурологічній теорії оформився новий варіант розуміння категорії „цивілізація”, а саме – як локальної моно- чи поліетнічної спільноти з яскраво вираженою специфікою. Культурологи використовують дану категорію в процесі вивчення історико-культурного процесу. В цьому випадку цивілізація розглядається як певна характеристика народів світу і макроодиниця для теоретичного аналізу.

Поняття „цивілізація” як соціокультурна цілісність, як одиниця для дослідження світової культури різними авторами використовувалась по-різному; М. Данилевський під цивілізаціями розумів „культурно–історичні типи”, О. Шпенглер – „високі культури”, П. Сорокін – „соціокультурні суперсистеми”. Відмовившись від ідеї лінійності в трактуванні людської історії, прихильники цивілізаційної методології висунули нову плюралістичну модель культурного розвитку. Нове розуміння історичного буття людства ґрунтувалось на тезі про культурно–історичний процес як низку самостійних, унікальних, незалежних одна від одної культурних форм.

Саме в цій сукупності конкретних культурних форм і реалізується вся багатоманітність людської історії. В культурологічній теорії оформилась нова концепція локальних цивілізацій, яка за своєю сутністю є протилежною лінійній схемі історико-культурного процесу та ідеї європоцентризму. Класичними теоріями, що були розроблені в межах даного методологічного підходу, стали концепції М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Класичні теорії цивілізацій

Концепція культурно-історичних типів

М.Я. Данилевського

М.Я.Данилевський (1822-1885) – російський філософ, культуролог, автор концепції культурно-історичних типів, що була представлена в роботі „Росія і Європа”. Спираючись на значний історичний матеріал, М.Я. Данилевський відмовився від ідеї про єдину лінію розвитку світової культури та переосмислив сутність культурно–історичного прогресу. Він заперечує загальновизнаний в історичній науці поділ світової історії на давню, середню та нову і пропонує власне бачення розвитку людства. З цією метою М.Я. Данилевський вводить в культурологічну теорію нове поняття – „культурно-історичний тип як самобутня цивілізація», що виражає собою своєрідну соціокультурну цілісність, автономне культурне утворення. Кожний культурно-історичний тип, за М.Я. Данилевським, наділений певним своєрідним планом соціального, політичного, релігійного, наукового, художнього та історичного розвитку. Цивілізація, згідно його концепції, це пік розвитку, відносно короткий час, протягом якого народи виявляють свій духовний потенціал.

Вивчаючи світову історію культури, він виділив ряд культурно–історичних типів: єгипетський, китайський, давньосемітський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Мексіканську та перуанську культуру він вважав такими, що не завершили свій розвиток. Данилевський критично сприйняв ідею про особливе місце та роль європейського культурно-історичного типу в контексті буття світової культури, його виключного статусу в якості еталону для інших цивілізацій. На думку М.Я. Данилевського, в історії людства існували незалежні від європейської цивілізації культурно-історичні типи, які досягали значних успіхів в своєму культурному розвитку. Жодна із існуючих цивілізацій не може розглядатися в якості вищої точки культурного розвитку; крім того, більшість цивілізацій досягли значних успіхів не в усіх сферах культури, а лише в одній або декількох. Так, наприклад, римська цивілізація досягла висот в сфері права та політики, а грецька – в естетичній сфері.

Данилевський зробив припущення, що життя цивілізації обмежене, один культурно-історичний тип змінює інший. Буття кожної цивілізації неповторне, деякі з них існували виключно ізольовано від інших, деякі проявили себе як „спадкоємниці” ранніх культурних традицій. Він вважав, що ізольованість не сприяє реалізації прогресивних ідей в культурі - саме ізольованість китайської та індійської культур стала підґрунтям східного традиціоналізму та консерватизму.

За Данилевським, історичне буття культури обумовлене наступними періодами: етнографічним (відбувається формування народу, його мови); політичним (створюються атрибути державності); цивілізаційним (період розквіту творчої діяльності народу). Деякі із народів, на його думку, ще не досягли цивілізаційного рівня, наприклад, слов’яни. В наші дні прийшов час для розвитку слов’янської раси в самобутній культурний тип.

М.Я.Данилевський у своїй роботі “Росія і Європа” сформулював п’ять основних законів виникнення, розвитку та загибелі культурно–історичного типу:

– будь-який народ, що належить до однієї мовної групи, утворює культурно-історичний тип, якщо він духовно здатний до історичного розвитку та пройшов стадію дитинства;

– для справжнього культурного розвитку народ повинен досягти політичної незалежності;

– основні засади одного культурно-історичного типу не передаються іншому типу; кожний культурний тип створює власні засади розвитку;

– цивілізація тільки тоді досягає розквіту, коли різні народи, які складають її, утворюють федерацію або політичну систему держав;

– розвиток культурно-історичних типів за своєю сутністю нагадує життя рослин, у яких період зростання є невизначеним, проте період цвітіння та період плодоносіння відносно короткі.

Заслуга Данилевського полягає в тому, що він одним з перших досліджував цивілізації під кутом зору їх множинності, а не в контексті розвитку західноєвропейської цивілізації. Теоретичні здобутки М.Я. Данилевського були позитивно оцінені О. Шпенглером, який створив свою оригінальну концепцію локальних культур.

 

Філософія культури О. Шпенглера

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936) вважається однією з найяскравіших в системі філософського знання ХІХ–ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера – „Присмерк Європи”. Саме в ній автор представив основні положення нової теорії культури. Вивчаючи особливості соціокультурної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століть, він виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Таким чином, О. Шпенглер заперечує лінійно-прогресистський підхід до розуміння світової історії та пропонує нову модель культурного буття людства. Фундаментальними категоріями в його концепції стають „культура” і „цивілізація”, які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття.

Розкриваючи особливості культури, О. Шпенглер підкреслює, що культура – це органічна система духовно–соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній „душею”. „Душа” – це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити.

Визнання локального характеру культури дозволило Шпенглеру зробити висновок про відсутність загальної спрямованості історичного процесу та наголосити на абсурдності самого поняття „людство”. Життя культури, за Шпенглером, – це безперервний процес народження та загибелі ряду культурних форм, що являють собою своєрідні надбіологічні організми, неповторні та унікальні за своєю сутністю. Кожна локальна культура після народження та розквіту починає вичерпувати внутрішні резерви своєї душі, і на цьому етапі культура переходить в цивілізацію.

Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури.

Отже, цивілізація – це культура, яка реалізувала свої цілі. В масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Історія, таким чином, розпадається на низку незалежних, неповторних замкнених локальних культур, які мають виключно індивідуальну долю. Шпенглер відмовився від ідеї європоцентризму, підґрунтям якої була теза про Європу як центр світового культуротворення. Історія культури – це єдність розмаїття усіх проявів життя.

Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень.

Концепція „круговороту локальних цивілізацій” А.Тойнбі

Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889–1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота – „Осягнення історії”, в якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних „цивілізацій”. В межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації – це своєрідні „культурно-історичні монади”, тобто автономні культурні утворення, що в своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі „Виклик–та–Відповідь”. Відповідно до цього закону кожен крок вперед в розвитку цивілізації пов’язаний з адекватною відповіддю на „Виклик” історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна „Відповідь” за своєю сутністю – досягнення „творчої меншості”. Саме „творча меншість” стає носієм містичного „життєвого пориву”. Своєрідність Виклику і Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в „пануючу меншість”, яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає „внутрішнім пролетаріатом”, який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону „Виклику–та–Відповіді”, який сягає джерел цивілізації.

Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.

 

Першоджерела до вивчення теми:

О. Шпенглер. Закат Европы.

У каждой культуры своя собственная цивилизация. Цивилизация есть неизбежная судьба культуры. Цивилизация - это те самые крайние и искусственные состояния, осуществить которые способен высший вид людей. Они – завершение, они следуют как ставшее за становлением, как смерть за жизнью, как неподвижность за развитием, как умственная старость и окаменевший мировой город за деревней и задушевным детством, являемым нам дорикой и готикой. Они – неизбежный конец, и тем не менее с внутренней необходимостью к ним всегда приходили.

Культуры суть организмы. История культуры их биография. Культура зарождается в тот момент, когда из первобытно-душевного состояния вечно-детского человечества пробуждается и выделяется великая душа, некий образ из безобразного, ограниченное и преходящее из безграничного и пребывающего. Она расцветает на почве строго ограниченной местности, к которой она и остается привязанной, наподобие растения. Культура умирает после того, как эта душа осуществит полную сумму своих возможностей в виде народов, язьпсов, вероучений, искусств, государств и наук и таким образом вновь возвратится в первичную душевную стадию.

Каждая культура находится в глубоко символистической связи с материей и пространством, в котором и через которое она стремится реализоваться. Когда цель достигнута и идея, т. е. все изобилие внутренних возможностей, завершена и осуществлена во внешнем, тогда культура вдруг застывает, отмирает, ее кровь свертывается, силы надламываются—она становится цивилизацией. И она, огромное засохшее дерево в первобытном лесу, еще многие столетия может топорщить свои пгилые сучья. Мы наблюдаем это на примерах Египта, Китая, Индии и мусульманского мира.

Всякая культура переживает возрасты отдельного человека. У каждой имеется свое детство, юность, возмужалость и старость. Чем более приближается культура к полудню своего существования, тем более мужественным, резким, властным, насыщенным становится ее окончательно утвердившийся язык форм, тем увереннее становится она в ощущении своей силы, тем яснее становятся ее черты. В раннем периоде все это еще темно, смутно, в искании, полно тоскливым стремлением и одновременно боязнью. Наконец, при наступлении старости начинающейся цивилизации, огонь души угасает. Каждой культуре свойственен строго индивидуальный способ видеть и познавать природу, или, что то же, у каждой есть ее собственная своеобразная природа, каковой в том же самом виде не может обладать никакой другой вид людей.

Существует столько же миров, сколько людей и культур, и в существовании каждого отдельного человека этот мнимо единственный, самостоятельный и вечный мир – про который каждый думает, что он существует в том же виде и для других – есть вечно новое, однажды существующее и никогда не повторяющееся переживание.

Сознание слагается по-другому у эллинского ребенка, чем у индийского или западного. Вместе с ним оно принадлежит одной определенной культуре, все члены которой имеют одно общее мирочувствование, и через него – одну общую форму мира, свойственного только этой душе вида пространства, который отныне становится пра-символом этой жизни и определяет ее стиль и уклад ее истории.

Подобно тому, как для отдельной души существует только один мир, подобно тому, как пробуждение внутренней жизни совпадает с самостоятельным и необходимым истолкованием пространства вполне определенного типа, в равной мере существует нечто, лежащее, как идеал формы, в основе отдельных символов культуры. Таким образом, каждая из великих культур обладает тайным языком мирочувствования, вполне понятным только тому, чья душа принадлежит к этой культуре.

Шпенглер О. Закат Европы: в 2-х т. Новосибирск, 1993, Т.1. С.37-49, 69-70.

 

Тойнби А. Дж. Постижение истории.

Область вызова-и-ответа

Вызов побуждает к росту. Ответом на вызов общество решает вставшую перед ним задачу, чем переводит себя в более высокое и более совершенное с точки зрения усложнения структуры со­стояние.

Отсутствие вызовов означает отсутствие стимулов к росту и развитию. Традиционное мнение, согласно которому благоприят­ные климатические и географические условия, безусловно, спо­собствуют общественному развитию, оказывается неверным. На­оборот, исторические примеры показывают, что слишком хоро­шие условия, как правило, поощряют возврат к природе, прекращение всякого роста.

Цивилизация существует благодаря постоянным усилиям человека. Предоставленные сами себе народы, обитавшие в жарких центральноафриканских джунглях, оказались лишенными есте­ственного стимула и в течение тысячелетий оставались в застыв­шем состоянии на примитивном уровне.

Стимулы роста можно разделить на два основных вида: стиму­лы природной среды и стимулы человеческого окружения. Среди стимулов природной среды можно выделить стимул «бесплодной земли» и стимул «новой земли»..

Пять типов вызова: вызов суровых стран, вызов новых зе­мель, вызов ударов, вызов давления и вызов ущемления. Территориальная экспансия приводит не к росту, а к распаду. Милитаризм является наиболее общей и распространен­ной причиной надломов цивилизаций. Милитаризм надламывает цивилизацию, втягивая локальные государства в междуусобные бра­тоубийственные войны. Географическая экспансия выражает притязания одного об­щества на владения другого; успех подобных притязаний приводит к ассимиляции, а социальная ассимиляция является результатом «культурного облучения».

Известно, что белый свет разлагается на составляющие цвета. Подобно этому, лучи, которые излучает духовная энергия обще­ства, также состоят из отдельных элементов – экономических, политических и культурных.

В случае успешной ассимиляции материальные экономические факторы обычно действуют первыми. Афганец и эскимос стремит­ся завладеть каким-либо привлекательным западным изделием, на­пример, ружьем, швейной машиной или граммофоном. Принимая незнакомый инструмент за игрушку, абориген не обязан прини­мать вместе с этими предметами иностранные институты, идеи, этос. Если бы афганцу сказали, что он может взять британское ружье только в том случае, если признает британскую конститу­цию, обратится в англиканство, освободит своих домашних жен­щин, то, безусловно, условия показались бы ему неприемлемыми.

Он скорее вернет ружье и удовлетворится оружием своих предков, чем изменит стародавние обычаи. Экспансионизм цивилизации затруднен проникновением ее в чужую цивилизацию. Иными сло­вами, лучи ее не развернулись в спектр и имеют слишком резкое свечение. Это та форма, когда экономические, политические и культурные элементы в обществе диффузно сливаются друг с дру­гом. Подобное состояние характерно для цивилизации на стадии роста. Одной из отличительных черт растущей цивилизации явля­ется то, что она представляет собой на этом этапе некое единое социальное целое, в котором экономический, политический и культурный элементы объединены внутренней гармонией расту­щей социальной системы. С другой стороны, когда общество над­ламывается и начинает распадаться, одним из симптомов этой социальной болезни является разделение культурного, политичес­кого и экономического элементов, что порождает болезненный диссонанс.

Общество, переживающее упадок, стремится отодвинуть день и час своей кончины, направляя всю свою жизненную энергию на материальные проекты гигантского размаха, что есть стремление обмануть агонизирующее сознание, обреченное своей собствен­ной некомпетентностью и судьбой на гибель.

Растущие цивилизации отличаются от примитивных обществ поступательным движением за счет творческого меньшинства. Творческие личности при любых условиях составляют в обществе меньшинство, но именно это меньшинство и вдыхает в социальную систему новую жизнь.

Сам факт, что рост цивилизаций – дело рук творческих личностей или творческих меньшинств, предполагает, что нетворческое большинство будет находиться позади, пока первооткрыватели не подтянут арьергарды до своего собственного уровня. Последнее соображение требует внести уточнение в определение цивилизации и примитивного общества. Примитивные общества находятся в статическом состоянии, тогда как цивилизации – или по крайней мере – растущие цивилизации – в динамике. Растущие цивилизации отличаются от примитивных обществ поступательным движением за счет творческого меньшинства. Творческие личности при любых условиях составляют в обществе меньшинство, но именно это меньшинство и вдыхает в социальную систему новую жизнь. В каждой растущей цивилизации, даже в периоды наиболее оживленного роста ее, огромные массы народа так и не выходят из состояния стагнации, подобно примитивному обществу, пребывающему в постоянном застое, так как подавляющее большинство представителей любой цивилизации ничем не отличается от человека примитивного общества.

Характерным типом индивида, действия которого превращают примитивное общество в цивилизацию и обусловливают причину роста растущей цивилизации, является «сильная личность», «медиум», «гений», «сверхчеловек»; но в растущем обществе в любой данный момент представители этого типа всегда находятся в меньшинстве. Они лишь дрожжи в общем котле человечества.

Для того чтобы побудить инертное большинство следовать за активным меньшинством, недостаточно лишь силы духа творчес­кой личности. Освоение высоких духовно-нравственных ценнос­тей предполагает способность к восприятию «культурной радиации», свободный мимезис как подражание духовно-нравственно­му порыву избранных носителей нового.

При сравнении распадающегося общества с растущим стано­вится очевидным, что по мере роста экономической мощи проис­ходит потеря нравственной силы распадающегося общества.

Культурный элемент представляет собой душу, кровь, лимфу, сущность цивилизации; в сравнении с ним экономический и тем более политический планы кажутся искус­ственными, несущественными, заурядными созданиями природы и движущих сил цивилизации. Как только цивилизация утрачивает внутреннюю силу культурного развития, она немедленно начина­ет впитывать элементы чужой социальной структуры, с которой она имеет контакты. Для цивилизации, находящейся в поле воздействия чужой культуры, культурное влияние оказывается куда более благодатным и полезным,чем заимствования в экономи­ческом или же политическом плане. Образно выражаясь, полити­ческие и экономические подарки, которые щедрой рукой рассы­пает вокруг себя распадающаяся цивилизация, оказываются дур­ными семенами, брошенными в заросшее сорняками поле.

Если культурные границы растущей цивилизации восприни­маются как двери, гостеприимно распахнутые для двустороннего движения, то военные границы распадающейся цивилизации мож­но сравнить с забором, наглухо перекрывающим входы и выходы.

Цивилизацию, находящуюся в процессе роста, можно определить как цивилизацию, у которой культурные компоненты гармонически сочетаются в единое целое. Распадающуюся цивилизацию можно по этому же принципу оп­ределить как цивилизацию, элементы которой рассогласованы. Рас­щепление культуры, таким образом, – это симптом социального недомогания, причина которого не в том, что цивилизация воздействует на чужое общество, а в том, что она сама пережила над­лом и начала распадаться. Компонентами культуры общества явля­ются экономический, политический и собственно культурный эле­менты. Когда одна культура вторгается в другую, проникающая сила каждого из элементов прямо противоположна его социальной цен­ности.Так, экономический элемент воспринимается чужой культу­рой с наибольшей готовностью, за ним следует политика, а на последнем месте оказывается культурный элемент. И в этом при­чина того, что разложение интегральной культуры кончается со­циальной катастрофой. Война и торговля – вот два главных канала отношений между распадающейся цивилизацией и ее внешним пролетариатом. Причем господствующая роль принадлежит войне.

Платой за успешную агрессию становится проникновение в культуру победившей цивилизации экзотической культуры ее жертв. Внутренний пролетариат победившего общества с готовностью вос­принимает элементы чуждой культуры, в результате чего нрав­ственная пропасть между отчужденным пролетариатом и бывшим доминирующим меньшинством еще более углубляется.

Элементы культуры, вполне безвредные и даже благотвор­ные на родной почве, могут оказаться опасными и разрушитель­ными в чужом социальном контексте. Когда две или более цивилизаций вступают между собой в кон­такт, они чаще всего обладают разными потенциальными сила­ми. Цивилизация, осознавшая свое превосходство над соседями, не преминет прибегнуть к силе, пока эта сила есть.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. М., Прогресс, 1991.С. 38-40, 45-47, 77-81, 119-121, 259-261, 536-540.

 

План семінарського заняття:

1. Поняття “цивілізація”.

2. Класичні теорії цивілізації:

а) концепція культурно-історичних типів М.Я. Данилевського;

б) філософія культури О. Шпенглера;

в) концепція „круговороту локальних цивілізацій” А. Тойнбі.

 

Тематика рефератів та доповідей:

1. Концепція культурно-історичних типів М.Я.Данилевського.

2. Концепція локальних культур О.Шпенглера.

3. Теорія локальних цивілізацій А.Тойнбі.

4. Вчення П.Сорокіна про соціокультурні суперсистеми.

індивідуальні завдання:

1. Обгрунтуйте, чому локально-цивілізаційний підхід сприяв подоланню європоцентризму.

2. Дати порівняльну характеристику формаційного та локально-цивілізаційного підходів до типологізації культури.

3. Охарактеризуйте уявлення О.Шпенглера про життя “культурних організмів” (за роботою “Закат Европы»).

4. Дайте характеристику концепції “Викликів-та-Відповідей” А.Тойнбі (за роботою “Постижение истории”).

5. Порівняти культурологічні концепції О.Шпенглера і А.Тойнбі.

6. Проаналізуйте, як діє механізм соціокультурної динаміки з позицій синергетики.

7. Охарактеризувати розуміння культурної динаміки Л.Н.Гумільовим (за роботою «Этногенез и биосфера Земли»).

8. Порівняти погляди на механізм культурної динаміки Л.Гумільова і А.Тойнбі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.021 с.)