Основні структурні елементи релігії

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру.В ній можна виділити такі основні елементи як релігійна свідомість, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість – визначальний елемент релігії. Центральною рисою релігійної свідомості виступає релігійна віра у надприродне. Взагалі, віра - це особливий психологічний стан повного визнання і прийняття якогось твердження або положення речей за умови дефіциту точної інформації, без достатніх підстав і готовність діяти у відповідності з ними. Будь-яка віра має свій предмет. Віра – активне емоційне та оціночне ставлення до свого предмету, охоплює і вольовий елемент, виражає стверджувальну творчу силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації духовних та фізичних сил у певній проблематичній ситуації: при нестачі інформації, відсутності достатніх доказів, при наявності сумнівів. Віра долає обмеженість розуму. В ній - очікування здійснення бажаного. Особливості релігійної віри полягають у твердому переконанні людини в існуванні надприродного, в той час як нерелігійна віра, наприклад, в існування позаземних форм життя, позбавлена цієї ознаки.

Релігійнасвідомістьвключає два взаємопов’язаних і водно­час відносно самостійних рівні: релігійну психологію та релігійну ідеологію. Релігійна психологія - це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних із певною системою релігійних ідей. Релігійні почуття спрямовують емоційне ставлення людини до створених їхньою уявою надприродних сил як до реальних.

Релігійна ідеологія - це система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу. Релігійна ідеологіяв сучасних релігіях містить у собі теологію (богослов’я), богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Трипітака - у буддистів, Біблія - у християн, Коран - у мусульман та ін.). Але різні напрямки тої чи іншої релігії тлумачать святе писання кожен по-своєму. Тому основою релігійної ідеології кожного віровизнання можна вважати його власне розуміння і тлумачення Божого одкровення, текстів святого писання.

Невід’ємною частиною будь-якої релігії, її реалізації у сфері повсякденного практичного життя є культ. Поняття культу може вживатися в широкому та вузькому значенні. В широкому значенні культ – це шанування чогось в якості вищого, священного. У вузькому значенні культ – сукупність символіч­них дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні сили. Культ включає обряди, ритуали, свята, церемонії, жертво­приношення, таїнства, богослужіння, пости, молит­ви, а також матеріальні предмети, які при цьому використо­вуються - храми, священні реліквії, посуд, одяг тощо. Деякі культові прояви - поклони, молитви, жертви, пости - є спільними майже для усіх релігій. Існують і специфічні культи, такі, як шанування корови в індуїзмі або чорного каменю в ісламі.

Кожна релігійна організація в процесі свого формування та розвитку виробляла свою специфічну систему культових дій. Тому одна і та ж культова дія набуває в різних релігійних системах різного ідейно-символічного та образного змісту. Для усвідомлення особливостей релігійного культу необхідно з’ясувати, що представляють собою обряди. Обряд – це сукупність стереотипних дій, які встановлюються звичаєм або традицією тієї чи іншої соціальної спільноти і символізують певні ідеї, норми, ідеали та уявлення. Обряд слід розглядати як різновид символу. Символізація – це здатність свідомості через певні об’єкти, що чуттєво сприймаються, образно представляти інші об’єкти або явища дійсності. У цьому зв’язку мета та зміст обрядових дій полягає не в самих цих діях, не в їх предметному вираженні, а в тому ідеальному смислі, що стоїть за цими діями. В обряді будь-який рух, жест, слово, усі речові об’єкти сповнені певних значень, поза якими дії перестають носити обрядовий характер. Тому сенс, значення і функцію обряду можна визначити лише в тому випадку, якщо буде розшифровано його смисл, тобто виявлені образи, уявлення, ідеї, котрі він репрезентує.

Значну роль в культовій системі відіграє естетична сторона. Як правило, культові дії відбуваються в спеціально збудованих спорудах. Архітектура храмів, їх інтер’єр покликані мобілізувати релігійні почуття тощо. В процесі богослужіння за допомогою культових дій в свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, символи, думки, емоції. Відбувається процес переродження негативних емоцій в позитивні: зникає стан стурбованості, занепокоєння, невдоволеності, і на зміну приходять відчуття полегшення, задоволення, заспокоєності, радості.

Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях – об’єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів. Основні форми релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ, деномінація. Вони виконують широке коло функцій, головними з яких є: задоволення релігійних потреб віруючих, регулювання культової діяльності, розробка й пропаганда віровчення, забезпечення цілісності організації.

Отже, підводячи підсумок усьому вищесказаному, можна зробити висновок, що розвинуті релігії представляють собою досить складне структуроване утворення, що містить в собі релігійну свідомість, релігійний культ та релігійні організації. Всі вони утворюють цілісну релігійну систему.

 

Специфічні риси мистецтва

як духовної сфери суспільного життя

Серед форм культурної діяльності особливе місце займає мистецтво у всій безлічі своїх форм, видів, типів тощо. В цілому мистецтво являє собою унікальний суспільний феномен. Ця своєрідність виявляється в багатьох аспектах і на різних рівнях: мистецтво соціальне за своїм походженням, функціонуванням, методом відображення дійсності, роллю в духовному розвитку суспільства і людини. Соціальна сутність мистецтва полягає в тому, що художній розвиток суспільства являє собою природно-історичний процес, відображаючи специфічні особливості певних історичних етапів суспільної еволюції.

Існують різні концепції сутності мистецтва, що відповідають різному тлумаченню його виникнення.

Так, мистецтво розглядалось як імітація природи (мімесис), як вираз “інстинкту прикрашання ” з метою статевого приваблення (Дарвін, Вейнінгер), як “незацікавлена” вільна гра творчих сил людини (Шіллер, Спенсер), забава (Л. Толстой), засіб очищення від афектів – “катарсис ” (Аристотель), як засіб досягнення душевної гармонії (Гете), як вільна формотворчість, мова почуттів, чуттєвий вираз надчуттєвого та ін. Це свідчить про багатогранність цієї сфери культури, в якій знаходять вираз розмаїття потреб людини – як біопсихічних, так і соціокультурних.

Мистецтво - це особливий спосіб духовно-практичного освоєння світу крізь призму людських цінностей, життєвих смислів та значень. Воно відображає життя в образно-емоційній, інтуїтивній формі - на відміну від «сухих» категорій науки. Мистецтво вносить в життя ілюзорно-ігрове начало, дозволяючи особистості „проживати” різні життя і переживати уявні ситуації у світах, створених митцем. Не випадково Ф.Ніцше говорив: «мистецтво нам потрібне для того, щоб не померти від істини».

Характерними рисами мистецтва виступають:

- створення художніх образів, що характеризуються чуттєвою конкретністю та узагальненістю, завдяки чому мистецтво виражає та творчо перетворює життя відповідно до людських сенсів та цінностей; якщо наука доводить, то мистецтво показує;

- інтуїтивно-емоційний спосіб осягнення дійсності, що доповнює раціонально-логічний;

- у мистецтві людина виражає себе у своїй цілісності - на відміну від інших видів діяльності, де вона реалізує якусь одну свою сторону;

- наявність вимислу та умовності; мистецтво не призначене для точного копіювання життя: через мистецтво людина поринає у світ художніх образів, але при цьому вона завжди усвідомлює цю ілюзорність та умовність;

- мистецтво завжди несе на собі відбиток особистості митця - на відміну від безособового характеру мови науки.

Мистецтво тісно пов’язане з іншими сферами духовного життя: мораллю, філософією, релігією, правом, наукою. Так, мистецтво одухотворяється гуманними моральними ідеями; багато письменників виступають як оригінальні філософи та соціальні мислителі - Достоєвський, Толстой, Сартр, Камю; взаємодія релігії з мистецтвом сприяла виникненню шедеврів у багатьох видах мистецтва; крім того, виникли і власне релігійні жанри: у живопису — ікони, в архітектурі — храми; наука сприяла розширенню технологічних і художніх можливостей мистецтва.

Мистецтво займає специфічне положення серед інших сфер культури. У художній діяльності, як у краплі води, відображуються усі основні форми діяльності людини – перетворення, пізнання, спілкування, оцінювання. Мистецтво реалізує сприйняття дійсності в її цілісності, зберігає цілісність особистості, культури та життєвого досвіду людства, тобто воно виступає своєрідним дзеркалом, у якому найбільш повно відбивається специфіка певної культури. Мистецтво відіграє велику роль у спілкуванні культур – воно полегшує “входження” в іншу культуру, оскільки саме воно розкриває “таємницю” відповідної культури, є відносно доступним для сприйняття.

Найбільш загальні закони розвитку мистецтва, а також естетичного відношення людини до світу вивчає наука естетика. Слово «естетика» (aesthesis) - грецького походження, яке у перекладі означає: «те, що має відношення до чуттєвого пізнання». Термін «естетика» ввійшов у науку в середині XVIII століття. Він належить німецькому філософу А.Баумгартену, який ввів у філософію розділ «теорія чуттєвого пізнання» і терміном «естетика» запропонував назвати саме цей розділ. Це слово міцно закріпилося у філософській термінології, і вже з XVIII століття естетику стали розуміти як науку, що вивчає «філософію прекрасного», або «філософію мистецтва». Естетика - філософська наука, що вивчає сутність і закони естетичного пізнання і естетичної діяльності людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва.