Мистецтво європейського Середньовіччя

Європейське Середньовіччя створює таке мистецтво, яке принципово відрізняється від античного не лише своїм змістом, але й відчуттям і розумінням форми, що не має чітких меж, тобто є “відкритою”. Руйнується розуміння краси як порядку та пропорційності, і стверджується краса як божественне начало, що розлите у світі і призначене привести до свого першоджерела – Бога. З’являється естетична модель, яка стверджує протилежність ідеального і реального. Середньовічне мистецтво мало перед собою досить складне завдання - об’єктивно явити людству світ духовного, Божественного. Мистецтво розглядається як Біблія для неписьменних, як засіб, що дозволяє проявити світ божественного, наблизити його до людини.

Для середньовічного мистецтва прекрасне, на відміну від чуттєвого античного, це Бог як надчуттєва, вічна і абсолютна краса. Бог – найдосконаліший митець, який дав і образ, і кра­су всьому за своїми законами. Але для середньовічного митця важлива не краса сама по собі, а лише прихований в ній зміст, що осягається розумом. В зв’язку з цим в мистецтві переважає алегорія і символ - най­більш характерні риси середньовічного офіційного мистецтва, яке майже цілком спрямоване на релігійно-церковні потреби.

Символ фактично став тим феноменом, який забезпечив зв’язок між матеріальним і духовним полюсами культури. Середньовіччя вбачає в кожному матеріальному предметі відображення чогось, що відповідає йому в сфері більш високого, духовного. Символізм носив універсальний характер. Середньовічна символіка розпочиналася на рівні слів та розповсюджувалась на світ і природу. Характеризуючи феномен символізму середньовічної культури, слід звернутися до роботи Ле Гоффа “Цивилизация средневекового Запада ”.

В художній культурі сформовано канон, який визначає рамки змісту, художньої форми та цілі творчості.

Оскільки серед найважливіших форм середньовічної симво­ліки займала символіка чисел, музика, яка була основана на нау­ці чисел, вважалась одним з самих досконалих мистецтв. В музиці протягом багатьох століть, майже до XIV був розповсюджений григоріанський хорал, що одержав свою назву за іменем папи Григорія І. Природа григоріанського співу була строго одноголосною, незалежно від того, виконувався він хором чи одним співаком. Пояснювалось це так: “хорал має бути одноголосним, тому що істина єдина”. Одноголосна мелодична лінія символізувала повне єднання почуттів і помислів віруючих.

Глибоко символічний і середньовічний живопис, який, заперечуючи самостійність видимого світу, постійно нагадує про примарність людського, земного споглядання. В живописі майже на протязі всього Середньовіччя відсутній портрет. Середньовічний художник, перш за все, виражає свої почуття – тобто власне переживання духовного і не прагне відтворювати природну схожість з оригіналом, його тілесну красу. Тому провідною формою живопису стала ікона, в якій ставиться завдання проявити, зробити образним духовний світ. Ікона розуміється, перш за все, як емоційний зв’язок з духовним світом, як втілення божественного, як “видиме невидимого”, в ній зображено присутній в реальному тілі незримий дух. Так, наприклад, в іконі значна увага приділяється зображенню очей як дзеркала душі. При цьому інтенсивність проявлення божественного світу в іконі визначалась ступенем моральної чистоти іконописця - “ пензля в руках Бога ”.

Ще одну якість середньовічної художньої свідомості можна визначити як вкоріненість в ній образу страждаючої і ображеної людини. Особливо образ мученика був поширений у готичному мистецтві, де зображуються плебеї, жебраки, мандрівники. В готиці, як правило, художнє ствердження духовного начало виявляється зворотно пропорційним фізичній красі. Якщо античні статуї свідчать про те, що прекрасний дух може бути притаманним лише прекрасному тілу, то скульптура західноєвропейського середньовіччя свідчить про протилежне. Висока напруга внутрішнього життя, що руйнує рівновагу тілесного та духовного – відмітна риса готичного мистецтва – виражає себе через спотворені пропорції, через зображення фігур людей, плоть яких виснажена, покрита глибокими зморшками. Герой готичної скульптури нещадний до свого тіла, на ньому завжди лежить печать страждання, він завжди про щось болісно розмірковує, щось болісно силкується зрозуміти.

Одним з важливих видів мистецтва, в якому проявився символізм Середньовіччя, стала архітектура. Саме в архітектурі найповніше виражені два основних художніх стилі цього періоду: романський (від лат. romanus– римський) та готичний.

Термін “романський стиль” з’явився у ХІХ столітті, коли був установлений зв’язок архітектури XI-XII століття з давньоримською архітектурою, зокрема - використання арок та склепінь. Для романських будівель – храмів, монастирів, замків-фортець - характерними є сполучення ясного архітектурного силуету і лаконічної зовнішньої обробки, масивних гладких стін з вузькими прорізами вікон і ступінчато-заглиблених порталів. Важливим елементом композиції монастиря чи замку стає башта – донжон, навколо якої розташовувались інші будівлі, складені з простих геометричних фігур – кубів, призм, циліндрів. Романське мистецтво здається здебільшого «грубим» та «дикунським», завдяки наявності в ньому образів «тваринного стилю», який потрапив в романське мистецтво з народного фольклору, казок.

Готичний стиль XII-XV століть знаменує собою вершину середньовічної християнської цивілізації. Він був би неможливий без розвитку міст, торгівлі та ремесел. На зміну похмурим романським будівлям приходять яскраві, експресивні, ажурні, злітаючі вгору форми готики. Відповідно багато оформляються і будинки знаті і багатих городян. У вікнах соборів панують вітражі – картини з шматочків кольорового скла, котрі, пропускаючи крізь себе сонячні промені, створювали справжню симфонію світла та кольору.

В цілому доба Середньовіччя стала новим кроком в культурному і художньому розвитку людства, наповнила новими досягненнями світову культурну скарбницю.

 

Першоджерела до вивчення теми:

Жак Ле Гофф. О цивилизации средневекового Запада.

Ментальность, мир эмоций, формы поведения (Х-XIII вв.)

Чувство неуверенности – вот что влияло на умы и души людей Средневековья и определяло их поведение. Неуве­ренность в материальной обеспеченности и неуверен­ность духовная; церковь видела спасение от этой неуверенности лишь в одном: в солидарности членов каждой общественной группы, в предотвращении разрыва связей внутри этих групп вследствие возвышения или падения того или иного из них. Эта лежавшая в ос­нове всего неуверенность в конечном счете была неуверенностью в будущей жизни, блаженство в которой никому не было обещано наверняка и не гарантировалось в полной мере ни добрыми делами, ни благоразумным поведением. Творимые дьяволом опасности погибе­ли казались столь многочисленными, а шансы на спасение столь ни­чтожными, что страх неизбежно преобладал над надеждой.

Именно в природных бедствиях средневековый человек нахо­дил образы для выражения и оценки духовных реальностей, и исто­рик имеет основания говорить, что продуктивность умственной дея­тельности казалась средневековому человечеству такой же низкой, что и продуктивность его сельскохозяйственной деятельности. Итак, ментальность, эмоции, поведение формировались в первую очередь в связи с потребностью в самоуспокоении.

Прежде всего хотелось опереться на прошлое, на опыт предшест­венников. Подобно тому как Ветхий завет предшествует Новому и служит основанием для него, поведение древних должно было обосно­вывать поведение людей нынешних. Если и можно было предположить что-то определенное, так только то, что могло найти подтверждение в прошлом. Особенное значение придавалось тем, кого считали автори­тетами. Конечно, именно в теологии, наивысшей из наук, практика ссылок на авторитеты нашла свое наивысшее воплощение, но и она, став основой всей духовной и интеллектуальной жизни, была строго регламентирована. Высшим авторитетом являлось Писание; к нему прибавлялся авторитет отцов церкви. На практике этот всеобщий авто­ритет воплощался в цитатах, которые как бы превращались в «досто­верные» точки зрения и сами начинали в конце концов играть роль «ав­торитетов». Как бы то ни было, ссылка на то, что то или иное высказывание заимствовано из прошлого, была в средние века почти обязательна. Новшество считалось грехом. Это касалось и технического про­гресса, и интеллектуального прогресса. Изобретать считалось без­нравственным.

К доказательству авторитетом, то есть доказанной древностью, прибавлялось доказательство чудом. Средневековые умы привлека­ло совсем не то, что можно было наблюдать и подтвердить естест­венным законом, регулярно происходящим повторением, а как раз, наоборот, то, что было необычно, сверхъестественно или, уж во вся­ком случае, ненормально. Даже наука более охотно избирала своим предметом что-то исключительное, чудеса. Землетрясе­ния, кометы, затмения – вот сюжеты, достойные удивления и иссле­дования. Средневековые искусство и наука шли к человеку стран­ным путем, изобиловавшим чудовищами.

По всей вероятности, доказательство чудом стало сначала упот­ребляться для определения святости, которая сама по себе исключи­тельна. Когда в начале ХIV в. регламентировалась процедура канонизации, в нее включили обязательное требование наличия специальных записей о чудесах, совершенных кандидатом. Но Бог ведь творит чудеса не только через посредство святых.

Чудеса могли случиться в жизни каждого – вернее, в критиче­ские моменты жизни всякого, кто в силу той или иной причины спо­добился вмешательства сверхъестественных сил. Однако главным доказательством истины посредством чуда служил так называемый Божий Суд. «Бог на стороне правого» – эта прекрас­ная формула узаконивала один из самых варварских обычаев Сред­невековья.

Большое место занимало мышление символами не только в теологии, в литературе и в искусстве средневекового Запа­да, но и во всем его ментальном оснащении. Символизм был универсален, мыслить – означало вечно откры­вать скрытые значения, непрерывно «священнодействовать». Природа виделась огромным хранилищем символов. Элементы различных природных классов – деревья в лесу символов. Минера­лы, растения, животные – все символично, и традиция довольство­валась тем, что некоторым из них давала преимущество перед дру­гими. Среди минералов это были драгоценные камни, вид которых поражал зрение, воскрешая миф богатства. Среди растительности это те растения и цветы, которые упоминаются в Библии, среди жи­вотных – это экзотические, легендарные существа, звери-чудовища, удовлетворявшие тягу средневековых людей к экстравагантному.

У камней и цветов символический смысл совмещался с их благотворными или пагубными свойствами. Животный мир чаще всего виделся как сферазла. Страус, от­кладывающий яйца в песок и забывающий их высиживать, – таков был образ грешника, не помнящего долга перед Богом. Козел симво­лизировал сластолюбие, скорпион, кусающий хвостом, воплощал в себе лживость. Символика, связанная с соба­кой, раздваивалась, включая в себя античную традицию, в котором она была символом нечистого, и тенденцию феодального общества к реабилитации собаки как животного благородного, необходимого спутника сеньора на охоте, как символа верности, самой возвышен­ной из феодальных добродетелей. Но настоящими обличьями дьяво­ла выступали фантастические звери, имевшие сатанинское происхо­ждение: все эти аспиды, василиски, драконы, грифоны.

Средневековая символика нашла исключительно широкое поле для применения в самом строении религиозной архитектуры. И круг­лая, и крестообразная форма являлись образами совершенства. Круглая форма несла в себе завершенность круга. Форма, базирующаяся на квадрате, обозначала четыре основных направления, символизировавших вселенную. И в том, и в другом случае церковь олицетворяла микрокосм.

Удовлетворив свою первейшую потребность – в пище, средневековые люди имели очень немного. Но, мало заботясь о благо­состоянии, они всем готовы были пожертвовать, если только это было в их власти, ради видимости. Их единственной глубокой и бескорыстной радостью был праздник и игра, хотя у великих и сильных и праздник тоже являлся хвастовством и выставлением себя напоказ. Замок, церковь, город – все служило театральными декорация­ми. В церкви праздником были религиозные церемонии, а из литургических драм уже просто получался театр. В замке один за другим следовали бан­кеты, турниры, выступления труверов, жонглеров, танцовщиков. поводырей медведей. На городских площадях устраивали подмостки для игр и представлений.

В этом сума­сшедшем обществе особое очарование имела игра. Турниры и военный спорт выражали самую суть жизни рыца­рей; фольклорные праздники - существование сельских общин. Даже церкви пришлось примириться с тем, что ее изображали в маскараде Праздника дураков. И особенно увлекали все слои общества музыка, песня, танец. Церковное пение, замысловатые танцы в замках, на­родные пляски крестьян. Все средневековое общество забавлялось самим собою. Средневековые люди обретали забвение, чувство уверенности и внутренней свободы в музыке, ко­торая пронизывала их жизнь. Они ликовали.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средне­векового Запада. – М., 1992. С. 302, 307-316, 336-337.