Культура елліністичної епохи

Елліністична культура існувала в період між 323 та 30 рр. до н.е., головним чином у ряді держав Середземномор’я, що утворились в результаті завоювань О. Македонського.

Особливості елліністичної культури:

- вона являла собою синтез грецької культури та традицій підкорених східних народів;

- у той же час вона відбивала корінну зміну положення людини у суспільстві (греки із громадян полісу перетворились у підданих величезних монархій), в результаті чого намітилась тенденція до втрати громадянських традицій та замиканні у сфері приватних інтересів, а, з іншого боку - поглиблення інтересу до внутрішнього світу людини;

- це знайшло свій вираз як у сфері образотворчого мистецтва (наприклад, у психологізмі скульптури), літератури, так і у сфері філософії, в якій розповсюдились філософські системи, орієнтовані на забезпечення внутрішньої особистої свободи індивіда від зовнішнього світу (філософія Епікура, стоїків, скептиків, кініків);

- для цього періоду характерні також значні досягнення у розвитку науки (Архімед, Евклід та ін.);

- важливою рисою еллінізму було злиття релігії греків зі східними культами (формування релігійного синкретизму).

Елліністична культура мала великий вплив на розвиток культури Давнього Риму.

 

Культура Давнього Риму

Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури. У еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (VIII-ІІ ст. до н.е.); період Римської республіки (510 р. до н.е. – 31 р. до н.е.); епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

Римська античність сприйняла багато елементів давньогрецької культури. Так, римська міфологія значною мірою повторює грецьку: в неї включені олімпійські боги, частина з яких ототожнюється з римськими і носить їхні імена. Архітектура Риму використовує еллінські ордерні форми. В римській філософії еклектично сполучаються принципи різних вчень грецьких мислителів. Особливого поширення набувають скептицизм і стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій).

Але в той же час римській культурі притаманна самобутність. Склавшись, як і грецька, на основі громадянської общини (що сприяло взаємовпливу грецької та римської культур), римська культура відобразила особливості італійської модифікації громадянської общини (цівітас), котра відрізнялась від грецького полісу, зокрема тим, що формувалась в умовах безперервних завойовницьких війн і будувалась за зразком патріархальної сім’ї, де батько мав необмежену владу. В результаті цього склались особливі риси колективного духу римлян: непохитність, практицизм, приземленість (на відміну від поетично-споглядального духу греків), схильність до порядку, залізної дисципліни, культ влади та державності. Серед особистісних якостей людини найбільш цінувались мужність, стійкість, вірність обов’язку, сміливість. Для римлянина вищою гідністю було служити civitas, вищою нагородою у службі Риму для індивіда є honos (пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян займала свобода – libertas. Свобода тут вже розуміється насамперед як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян - це res publica, справа народу.

Сувора реальність вимагала від громадян не тільки заліз­ної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатись лише на свої власні си­ли. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише до­помагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особ­ливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за йо­го славу і велич, знаходяться в центрі міфології Давнього Ри­му.

З середини І ст. н.е. приходить епоха імперії. 3 падінням ос­танніх родових авторитетів і заміною їх авторитетом держави, індивід повністю пориває з полісним колективом і переходить на шлях індивідуалістичного розвитку. На місце громадянина приходить підданий, який тепер залежить тільки від імператора. Останній в своїй особі підміняє римський народ, стає джерелом права і гарантом існуючого порядку.

Якщо для громадянина держави-полісу був характерний безпосе­редній зв’язок в системі «община-громадянин», то для підданого мотивація його вчинків майже повністю вичерпується зв’язками в системі «імперія-підданий», тобто зв’язками підлеглості. Нова соці­ально-політична ситуація вимагала певних коректив і в системі релігійних вірувань римлян, які здійснюються в напрямку встанов­лення обов’язкового імператорського культу.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму – космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втра­чає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, набуває свободи майже нічим не обмеженої, стає понад законом.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші віки н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчин­ку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римсько­го громадянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втра­чають свій сакральний статус і нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей.

Сувора і аскети­чна доброчесність, надмірна заполітизованість і «воєнізована» свідомість римлян визначають ідеал римської культури і мистецтва - зокрема, який можна сформулювати як «Сила, вбрана в велич». Могутність, масивність, утилітарність як характерні риси римсь­кого мистецтва особливо чітко проглядаються в ньому в імперський період історії Риму, коли вимоги імперської величі об­межують духовність суспільства, позбавляючи мистецтво тієї кра­си і витонченості, яким відзначався художній геній Еллади.

У епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Плиній Старший).

Найважливіші культурні новації римської античності пов’язані з розвитком політики і права. Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними, часто мінливими формами правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення загальних зборів громадян чи правлячої верхівки, то керівництво величезною Римською державою потребувало створення детально розробленої системи державних органів і юридичних законів, що регулюють цивільні відносини, судочинство і т.д. Історик Полібій вбачав у досконалості політико-правового устрою Риму основу його могутності. Давньоримські юристи дійсно заклали фундамент правової культури. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи.

Але чітко оговорені законодавством взаємини, повноваження й обов’язки численних бюрократичних установ і чиновників – сенату, магістратур, консулів, префектів, прокураторів, цензорів та інших – не усували напруженості політичної боротьби в суспільстві. До своєї боротьби за місце в системі влади нобілітет (знать) підключав широкі шари населення, прагнучи одержати від них підтримку. На службу політичним і ідеологічним цілям ставились література, образотворче мистецтво, міське будівництво. Політизованість – характерна риса римської культури.

Давній Рим займає ключове місце в історії європейської та світової культури. Ставши величезною державою, поєднавши досягнення усіх цивілізацій Середземномор’я, залучивши до економічної, правової та адміністративної системи імперії комплекс європейських народів, Давній Рим безпосередньо сформував ґрунт та арсенал європейської культури. Саме тут відбулось формування розвинутої самосвідомості особистості.

В цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема, принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності.

 

Античне мистецтво

Історія грецького мистецтва гідна подиву. Чисельно невеликий народ у зображувальному мистецтві, поезії і театральному мистецтві створив зразки, на які два тисячоліття рівняються народи Європи.

Мистецтво Давньої Греції виходить з міфології і черпає з неї свої теми і сюжети. Однак воно починає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим цілям. Твори мистецтва набувають своєї власної, естетичної цінності, що визначається не їх культовим призначенням, а художніми властивостями. Мистецтво перетворюється давніми греками в самостійну область культури, сферу діяльності, спрямовану на задоволення естетичних потреб.

Саме зацікавленість людиною, ствердження її величі і краси, не тільки тілесної, але і краси почуттів, думок, дій найбільш повно реалізовані в мистецтві Давньої Греції. В образах Аполлона, Афіни, Геракла, Тезея втілюються уявлення давніх греків про типові та досконалі якості людини. В цих образах абсолютизується велич розуму, закону, гармонії як якостей, що перемагають в героїчній боротьбі нерозумне, звірине, стихійне. В грецькій міфології природа дружелюбна і зрозуміла, хоча в ній є темні і грізні сили. Але людина може з успіхом протистояти їм. В тому, що грецьке мистецтво, орієнтувалося на людину, співвідносило себе з нею і встановлювало особливий зв’язок людини зі світом, проявляється його гуманізм.

Художники античності прагнули знайти раціональні основи краси, універсальні правила мистецтва. Вони переймаються пошуками міри і порядку. Як відмічають дослідники, давні греки, зокрема в класичний період виробили цілісну систему естетичних понять і уявлень, що зробило свій внесок у створення цілісного, завершеного типу художньої творчості. Тип художньої творчості греків характеризується раціоналізмом, прагненням до упорядкованості та пропорціональності, а також, відповідність людині і людському світу. Античний живопис і скульптура виходили з «класичного канону» Поліклета – відомого грецького скульптора та теоретика мистецтва (автор праці “Канон”) другої половини V ст. до н.е. Наявність канону – сукупності правил, що визначали ідеальні пропорції гармонічної фігури людини, обумовлена тим, що гармонія розумілась як впорядкованість, в основі якої математичні розрахунки. Тіло людини підлягало геометричному вивченню, і як результат, було встановлені правила пропорційного співвідношення його частин. Так статуї Поліклета втілюють давньогрецькі ідеали краси, стриманості, сили та почуття власної гідності. Естетичне світосприйняття, що притаманне класичній культурі Греції, знайшло своє відображення в роботі видатного філософа Аристотеля «Поетика». Особливого значення він надає цілісності художнього твору, впорядкованості та пропорційності його частин.

В Греції виникають особливі види мистецтва: архітектура, скульптура, лірична поезія, драма, театр. В давньогрецькому мистецтві зародились класичні архітектурні стилі - доричний, коринфський, іонічний ордери; канони скульптурного зображення людського тіла (Фідій, Мірон, Пракситель, Поліклет, Скопас, Лісіпп); зразки любовної лірики (Сапфо, Анакреонт), трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід), комедії (Аристофан).

Особливо значимим видом мистецтва для давніх греків був театр. Саме слово “театр” (у буквальному перекладі — видовище, місце для видовищ) взяте з грецької. Театральні вистави були їх улюбленою розвагою. В Афінах міська влада навіть видавала бідним громадянам гроші на відвідування театру. Давньогрецькі театри являли собою величезні спорудження, які вміщували до 17 тисяч глядачів, що свідчить про масовість театрального видовища, що поєднувало в собі образотворче, літературне, музичне начала.

Пам’ятки грецького мистецтва дарують нам величезну естетичну насолоду і дають яскраве уявлення про життя і світогляд епохи, що відійшла в далеке минуле.

Естетичний вимір грецького мистецтва та його життєдайність стали підґрунтям для перевороту в історії світової художньої культури. Прогресивна роль грецького мистецтва полягає в наступному: по-перше, в грецькому мистецтві була всебічно розкрита в художньо досконалих образах фізична і духовна краса реальної людини; по-друге, в грецькому мистецтві основним змістом стало відображення головних завдань і суперечностей життя суспільства; по-третє, утвердилась суспільно-виховна роль мистецтва.

Отже, античне мистецтво стало однією з двох художніх традицій, двох типів художньої творчості, що лежать в основі європейського культурно-історичного регіону. Друга представлена мистецтвом Середньовіччя.

 

Першоджерела до вивчення теми: