Механізми культурної динаміки

В якості фундаментальних механізмів, що зумовлюють культурну динаміку, розглядаються не ідеї та інтереси людей, а об’єктивна необхідність адаптації суспільства та культури до динамічних зовнішніх та внутрішніх ситуацій.

Поряд із об’єктивною необхідністю, в якості основних механізмів культурної динаміки культурологи виділяють своєрідні загальні передумови, які спричиняють динамічні трансформації культури. Структура та природа цих механізмів суттєво різниться в залежності від теоретичних уподобань того чи іншого дослідника.

Відомий американський соціолог Т.Парсонс (1902-1979) аналізував динаміку культури в межах структурно-функціонального підходу і розробив теорію “ людської дії ”, що включає культурну, соціальну, особистісну та органічну системи, які знаходяться в стані взаємного обміну. Цей взаємний обмін розглядається на рівні дії-діяльності: людина спрямована на функцію досягнення мети; при цьому соціальна підсистема забезпечує її інтеграцією дій в діяльність суспільства, а культура пропонує найбільш загальні взірці дій, принципи вибору цілей, пропонує цінності, вірування, знання, символічні засоби тощо. Соціальні і культурні зміни обумовлені процесами обміну інформацією та енергією, що відбуваються між соціальними системами.

Джерелом культурних трансформацій може бути надлишок або нестача інформації при обміні між системами. Деякими культурологами в основу культурної динаміки закладено принципи нерівномірного розвитку різних галузей та структурних одиниць культури. Так, П.Сорокін звертав увагу на відсутність рівноваги між знанням та незнанням, між різними рівнями та засобами людського сприйняття світу. Оригінальне розуміння основних механізмів культурної динаміки належить Ф.Ніцше.

Аполлонівське та діонісійне в культурі.

Ф.Ніцше є одним із самих яскравих представників філософії життя, що сформувалася як філософський напрямок в кінці XIX століття. Тема культури була однією із основних в філософії Ф.Ніцше. Дослідженням історії європейської культури він займався протягом всього життя. Вперше Ф.Ніцше сформулював одну із самих фундаментальних опозицій культури – протистояння аполлонівського та діонісійного начал – в роботі “ Народження трагедії з духу музики ”.

Розкриваючи сутність культурної динаміки, Ф.Ніцше представляє дві відправні точки буття: аполлонівське і діонісійне, що символізують собою протилежні та суперечливі полюси єдиної культури. Існування даних культурних полюсів пов’язане із боротьбою та примиренням принципово різних за своєю сутністю світовідчуттів. На думку Ф.Ніцше, істинна культура, взірець якої він вбачає в досократівській Греції, пов’язана з визнанням рівноправності двох начал. Проте європейська культурна традиція, вважає Ніцше, в процесі свого становлення стала на шлях витіснення діонісійного начала аполлонівським. Щоб розкрити, в чому полягає сутність аполлонівського і діонісійного начал в культурі, доцільно звернутися до давньогрецької міфології. Боги Аполлон і Діоніс в античній міфології – протилежні символічні образи.

Аполлон – син Зевса, бог Сонця, світла, покровитель мистецтва, поезії та музики. Він символізує повне відчуття міри та самообмеження. Саме в образі бога Аполлона знайшли своє вираження раціональність, порядок та критичне сприйняття світу. Аполлона вважають генієм гармонії світла та краси. Проте в цій величавій гармонії відсутні тепло і переживання. Аполлонівське начало позбавлене душевності та співчуття, воно є втіленням принципу індивідуалізму, тому тут, поряд з естетичною необхідністю краси, поставлена вимога: “пізнай самого себе”. Аполлонівське начало звільняє культуру від ілюзорного та містичного, надає їй умосяжної впорядкованості.

Діоніс – син Зевса, бог рослинництва, виноградної лози, вина та виноробства. Він символізує чуттєвість і екстаз, з ним пов’язані радість та веселощі. Знаряддям Діоніса є сп’яніння, що пробуджує душу, виводить її за межі усталених форм та порядку, де розкривається новий світ, найбільш адекватним вираженням якого є музика. Діонісійне розкриває глибинні хаотичні імпульси в культурі. В діонісійній культурі всі форми ілюзорні. Будь-яке намагання упорядкувати, оформити, закріпити буття сприймається як помилка. Все, що осягається раціонально, розглядається як пародія на буття. Сутність діонісійного начала – ірраціональна. Діоніс підриває індивідуалізм в культурі, породжує сумнів в сприйнятті існуючих форм та образів світу. В діонісійній культурі виникає потреба в виході за межі всіх форм, саме тут стають можливими переродження та оновлення, ритм яких неможливо осягнути раціонально.

На думку Ф.Ніцше, європейська культура до середини XIX ст. визнавала пріоритет аполлонівського начала, що втілилося в раціоналізмі, становлення якого починається з античного філософа Парменіда. Але культура не може обмежуватись лише світлим, аполлонівським началом; в її глибинах, за Ніцше, криються ірраціональні виміри, які в часи античності символізував бог Діоніс. В гармонії аполлонівського і діонісійного начал Ф.Ніцше вбачав ідеал мистецтва, він проголосив необхідність реабілітації культурою XX століття діонісійного начала.

Теорія пассіонарності Л.Гумільова

Оригінальна теорія культурно-історичної динаміки створена істориком, етнологоом, культурологом, філософом, представником російського космізму Л.Гумільовим (1912-1992) на основі концепції пасіонарності. Його культурологічні ідеї виражені в роботах “Этногенез и биосфера Земли», «Ритмы Евразии: эпохи и цивилизации», «Этносфера: история людей и история природы» та ін. Одна з головних категорій його концепції – “етнос”, котру він розглядає двояко: як соціокультурну спільноту і як форму внутрішньої диференціації виду Нomo Sapiens в залежності від географічних умов життя та господарської діяльності. Л.Гумільов вважав, що виникнення нових етносів обумовлено космічними енергетичними (пасіонарними) поштовхами, які породжують “ пасіонаріїв ”. Вони є носіями нових генетичних ознак, що виникають в результаті мутацій. Внаслідок цього їм притаманний пасіонарний дух – високі прагнення, здатність в ім’я реальної або ілюзорної мети жертвувати життям, як своїм, так і інших, для її реалізації. Пасіонарний дух надає етносу історичної динаміки, активності, наслідком чого є успішні завойовницькі війни, створення держави, розквіт мистецтва, тобто в результаті цього сплеску пасіонарної напруги з’являється нова культура. При цьому відбувається або поглинання ряду суміжних культур, або ж розширення ареалу за рахунок неокультурених територій, або ж поєднання обох процесів. Усі етноси проходять декілька стадій розвитку: виникнення і підйом, викликані пасіонарним поштовхом; фаза апогею етнічної активності, котра супроводжується суперництвом всередині етносу; фаза розсіювання пасіонарної енергії, її кристалізації в пам’ятках культури та мистецтва; фаза життя етносу “за інерцією”; фаза незворотної деградації етносу і обивательського спокою. Поступово пасіонарна енергія розтрачається в історичній діяльності, і етнос знову розчиняється у природному і соціальному середовищі, поглинається іншими цивілізаціями, що піднімаються і часто безслідно зникають, входячи в склад іншого суперетносу. Життєвий цикл етносу складає приблизно 1200-1500 років, за які він розвиває свою культурну традицію.

За Гумільовим, російський етнос приблизно на 500 років молодший західноєвропейських народів. Тому, як би росіяни не прагнули відтворити європейські форми життя, вони не зможуть досягти такого життєвого рівня і форм буття, що характерні нині для Заходу, який знаходиться у інерційній фазі і належить до іншого суперетносу. Можна зробити спробу увійти в його склад, але тоді платою буде відмова від власних традицій і наступна асиміляція. Погляди Л.Гумільова певною мірою перегукуються з класичними теоріями локальних цивілізацій М.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі, які будуть розглянуті нижче.