Суперечливість Ренесансної культури

Ренесансна культура, прагнучи воскресити античність та у всьому беручи приклад з неї, так і не змогла досягнути тієї ясної та спокійної гармонії, котра була характерна для античної культури і в повній мірі розкрилась в класичній Греції. Світогляд людини епохи Відродження, котра пройшла школу середньовічного християнства, втратив характерне для античності відчуття гармонійної єдності з космосом, природою. Якщо для античної людини природа виступає як об’єкт споглядання - художнього та пізнавального, то людина Ренесансу переходить до активної позиції, виступаючи як завойовник та підкорювач природи. Для людини Відродження світ дуже швидко втрачає свою гармонію.

Антропоцентризм як теоретичне гасло Відродження в практичній площині соціальної поведінки нерідко виявляє себе як нічим не об­межений егоцентризм і суб’єктивізм. На місце традиційній, конвенці­ональній моралі, яка вимагала від кожного індивіда безумовного під­корення звичаю, традиції, приходить автономна мораль, котра надає йому повну свободу в самовизначенні власних вчинків. Але та ступінь автоно­мії, до якої прагне особистість епохи Відродження, починає вже суперечити самій моралі у будь-якій її формі, загрожує деструкцією самому суспільству. Вплив гуманістів на свою епоху знайшло найбільший вираз в руйнуванні середньовічної аскетичної моралі. Але, як виявилося, результатом цього стало всезагальне падіння моралі.

Зворотною стороною ренесансного титанізму була абсолютизація творчою особистістю своєї власної винятковості, індивідуальності, що вело до приниження іншої індивідуальності. В намаганні утвердити себе така особистість часто руйнує оточуючий світ іншого, заперечуючи його право на самобутність, самостійне існування. Починається війна усіх проти всіх, в якій уже не може бути переможців. Навіть серед геніальних митців Відродження точилася гостра боротьба, конкуренція, що приводила навіть до відкритої ворожнечі між ними.

 

Мистецтво Відродження

Мистецтво стало найбільш яскравою маніфестацією ідеології Відродження. При характеристиці мистецтва цієї епохи традиційно розглядають такі етапи: Проторенесанс - кінець XIII- поч. XIV століття; Ранній Ренесанс сер. XIV-XV століття; Високий Ренесанс - з кінця XV до 1530; Пізній Ренесанс - до кінця XVI століття. Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть.

Проторенесанс (дученто – двохсоті)– ознаменувався зростанням в рамках середньовічного мистецтва світських реалістичних тенденцій і інтересу до античної спадщини. Характеризується творчістю поета Данте Алігієрі, архітектора Арнольфо ді Камбіо, скульптора Ніколо Пізано і живописця Джотто, які підготували підгрунтя для мистецтва Відродження. З ім’ям Данте пов’язують створення італійської літературної мови. Шедевром поета стала “Божественна комедія”. Сюжет твору досить традиційний для Середньовіччя (три частини: Пекло, Чистилище, Рай) наповнюється новими елементами, що суперечать церковним канонам і демонструють величезну ерудицію та знання античності автора. Багато з його висловів стали крилатими і вживаються і донині: “Нема більшого суму, ніж згадувати щасливі часи у нещасті”.

Ранній Ренесанс (треченто і кватроченто) - художники відкидають середньовічні основи і сміливо користуються зразками античного мистецтва, поряд із наростанням готичних рис, розвиваються реалістичні пошуки. До нього відноситься літературна творчість Франческо Петрарки, Бокаччо, живописців Мазаччо і Сандро Ботичеллі, скульптора Донателло та Брунеллескі.

Високий Ренесанс (чінквеченто) – класична фаза художньої культури Відродження. В цей час центр розвитку італійського мистецтва з Флоренції переміщується в Рим. Тут створюються чисельні монументальні будівлі, скульптурні твори, фрески і картини. Античність вивчається тепер більш ґрунтовно, відтворюється більш строго і послідовно, але наслідування древнім не подавляє в митцях їхньої самостійності, і вони з більшою винахідливістю і фантазією переосмислюють та перетворюють усе, що вважають доцільним запозичити з греко-римського мистецтва.

Цей період пов’язаний, перш за все, з іменами трьох геніальних митців, титанів Відродження – Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті, а також з творчістю архітектора Браманте, живописців Джорджоне та Тіціана. Якщо Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс – близько століття, то Високий Ренесанс – усього років тридцять, і його завершення пов’язують з 1530 роком, трагічною межею, коли італійські міста втратили свободу. Мистецтву Високого Ренесансу притаманні реалізм і гуманізм, поєднання монументальної величі з глибиною і яскравістю образів; героїчні ідеали отримують узагальнене, сповнене титанічної сили вираження.

Пізній Ренесанс – хоча цей період відзначений реалістичною та гуманістичною творчістю живописців, що відносяться до венеціанської школи – Паоло Веронезе, Якопо Тінторетто та Мікеланджело да Караваджо, він характеризується наступом католицької реакції, і багато митців відмовились від ідей гуманізму, успадкувавши лише манеру і техніку великих майстрів Відродження - так званий маньєризм. У 40-і роки XVI століття церква в Італії починає застосовувати широкі репресії до інакодумців. У 1540 році була реорганізована інквізиція і створений її трибунал в Римі, у 1559 р. видається “Список заборонених книжок”, що підлягають знищенню, серед яких багато творів гуманістичної літератури Відродження (наприклад, твори Бокаччо). До початку 40-х років XVII століття епоха Відродження в Італії закінчилась.

В той час як мистецтво в Італії йшло шляхом наслідування класичній древності, в інших країнах воно довго дотримувалось традицій готичного стилю; на північ від Альп, а також в Іспанії Відродження настає лише в кінці XV століття і носить назву Північного Відродження.

Зупинимося на більш детальній характеристиці принципів ренесансного мистецтва. В епоху Ренесансу складається принципово нова картина світу, що формує інший менталітет, нові принципи поведінки, способу життя, творчості як наукової, так і художньої. В мистецтві цієї епохи складається самостійний художній стиль, розробляється і здійснюється своєрідний художній ідеал. Творчість видатних митців цього періоду проникнута вірою у безмежні можливості людини, відкидає середньовічний аскетизм у її зображенні.

Художня уява цієї епохи захоплена поєднанням протилежних начал: з одного боку - сильним є бажання одухотворити чуттєве, з іншого – втілити духовне; з одного – обожнити людське, з іншого – спустити на землю божественне. Буквально у всіх класичних творах Ренесансу виявляється таке поєднання: торжество духу і одночасна радість плоті, міфологізм і деміфологізація, реалізм і фантастика, космічний порядок і свобода волі, натуралізм і етичний пафос, античність і християнство.

Дивна стрункість, цільність, завершеність, гармонія і простота ренесансних творів була наслідком актуалізації ідеалів античності, при певних відмінностях стилю Ренесанс від прийомів художнього втілення античності. По-перше, це проявляється у піднесенні індивідуальності, що не притаманне пропорційній і гармонійній творчості античності. Так, античний скульптурний, живописний портрет – це скоріше портрет не даної людини, а зображення певного людського типу. Він максимально безособовий, в той час як на портретах Відродження обличчя яскраво індивідуальні, подаються крупним планом, чудово красиві, навіть, якщо інколи з неправильними рисами, але надзвичайно значимі. По-друге, якщо гармонія античного мистецтва більш спокійна і споглядальна, то у цільності і завершеності творів епохи Ренесансу знайшла вираз і втілення колосальна воля, яка, часто надмірна і змітає усе на своєму шляху, в той же час демонструючи можливості самостійності і незалежності.

Кожний твір ренесансного майстра – це створення цілісного світу, зримий образ належного буття, а кожний художник, що демонструє неймовірний універсалізм здібностей, мислить себе титаном - центром світобудови. З маргінальної фігури, котрою був митець у Середньовіччі, він потрапляє до соціальної еліти. Художників стали запрошувати королівських палаців; їх послугами користувались герцоги, папи, тобто епоха Відродження змінила положення мистецтва і художника в суспільстві. Як бджола добуває мед лише з найяскравіших квітів, так і художник має відбирати в оточуючому світі усе найдосконаліше, найпрекрасніше. Така естетична настанова свідомості мислиться в цей період як незаперечна, як те, що здатне привести до здійснення ренесансного ідеалу.

Живописці Відродження оволоділи усім арсеналом засобів реалістичного відображення багатства реальності: способами передачі об’єму, простору, світла, зображен­ня людської фігури, реального середовища - інтер’єру, пейзажу. При цьому, ренесансне мистецтво, і передусім живопис, безпосередньо включається в сфе­ру пізнавальної діяльності людини. Як наслідок – раціоналізм і наукоподібність художніх теорій Відродження, що із захопленням розробляють нормативи для композиторів, скульпторів, живописців. Зокрема, багато уваги присвятив осмисленню законів перспективи, числової симетрії, пропорції, анатомії Леонардо да Вінчі. Наприклад, Рафаель, Дюрер, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі були не тільки художниками, а й анатомами, оптиками, механіками, здатними синтезувати свої творчі і наукові досягнення зрілим філософським світоглядом. Натхнення ідеєю створення на полотні ілюзії реального життя стимулювала розробку теорії перспективи як особливо важливої науки для живописця, що допомагає зробити наш зір стереоскопічним, а предмети – рельєфними і відчутними. Митці Відродження вдаються до розбудови об’ємних композицій, використання пейзажу на другому плані. Це дозволило їм зробити зображення більш реалістичними, «живими», що відрізнялося від попередньої традиції. Живопис вторгається в сферу скульптури і досягає ілюзії пластичного обсягу на площині.

Ренесансна архітектура повертається до принципів та форм античного, передусім римського мистецтва. Архітектори, ви­користовуючи античний ордер, арочні галереї, колонади, куполи, склепіння, надали своїм переважно світським спорудам - громадським будинкам, палацам, міським будинкам - величавої ясності, гармонійності та людиномірності. Особливого значення надається симетрії, пропорції, геометрії та впорядкованості частин. Складні пропорції середньовічних будівель змінюються впорядкованим розташуванням колон. Найбільшого розквіту Ренесансна архітектура набула в Італії. Так, Флоренція та Венеція – міста-пам’ятники Ренесансної архітектури. Серед видатних архітекторів, що працювали над розбудовою цих міст – Філіппо Брунеллескі, Леон Баттіста Альберті, Донато Браманте, Джорджо Вазарі.

Найбільш повне вираження гуманістичні ідеали Відродження знайшли в літературі. Реалізм Відродження зано­во відкриває індивідуальну людину з її безмежним внутрішнім сві­том і правом на суб’єктивність. Об’єктом його художнього пошуку стає особистість абсолютно вільна у своїх проявах. Італійська література відзначена творчістю Петрарки, Джованні Бокаччо, Нікколо Макіавеллі, Людовіко Аріосто і Торквато Тассо. Франческо Петрарка в любовних сонетах розкрив внутрішній світ людини, її емоції та почуття. Найбільш відомими пам’ятками літератури є “Декамерон” Бокаччо, “Дон Кіхот” Сервантеса, і особливо “Гаргантюа і Пантагрюель” Франсуа Рабле. З епохою Відродження пов’язано виникнення національних літератур – на відміну від літератури середніх віків, що створювалася переважно латиною. Великого розповсюдження набув театр. Найбільш видатними драматургами цього часу вважаються Уільям Шекспір (Англія) і Лопе де Вега (Іспанія).

Таким чином, звернення до людини як вищого начала буття, ідея утвердження гармонійної, звільненої від феодальних пут творчої особистості надає мистецтву Ренесанса ве­ликої ідейної значимості, величного героїчного масштабу.

Слід зазначити, що мистецтву Відродження, як і культурі епохи в цілому (про що йшлося вище) притаманні елементи суперечливості і нотки трагічного світовідчуття. Виникає питання, чому ж настільки могутній творчий порив, енергія натхнення втратили свою силу, чому ренесансне світовідчуття і мислення виявилися приреченими. Утопічною виявилася головна теза Відродження про те, що самій реальності внутрішньо притаманне ідеальне і досконале начало і слід лише виявити його і втілити у художній творчості. Таким чином, нетривалість Ренесансу була пов’язана з вигаданістю і нетривалістю самих ренесансних ідеалів. Відродження творить з безкінечною впевненістю в тому, що необхідно і можливо прагнути до абсолютного і при цьому до земного, до божественного і одночасно – людського. З одного боку, творчість Відродження сповнена святковості, рівноваги, відкритості, сумірності, з іншого – коли ці якості розвиваються до межі - виявляється колосальна духовна і художня перенапруга. Таким чином, наростання тенденцій кризи виявляється у самій внутрішній логіці розвитку ренесансної культури, у її вихідних принципах.

Симптоматичним явищем, котре свідчило про кризу ренесансного гуманізму, була поява утопій, одними з перших авторів яких були представники гуманістичного руху Т. Мор та Т. Кампанелла. Те ж саме знаходить свій вираз і в літературі, особливо в творчості У. Шекспіра і М. Сервантеса. Художній задум їхнього бачення дійсності базується на протиставленні добра і зла. Одні з їхніх персонажів уособлюють високі гуманістичні ідеали і духовні цінності, для інших сенсом існування є нажива і неприхова­на матеріальність. У цьому прозаїчному світі перші приречені на самотність і нерозуміння, оточені ворожою стіною підступності, наклепів, ненависті і зневаги. Уособленням розчарування в ідеях гуманізму є шекспірівський Гамлет з його сакраментальним питанням - бути чи не бути.

Першоджерела до вивчення теми:

Пико делла Мирандола. Речь о достоинстве человека.

Уже всевышний отец, бог-творец создал по законам мудрости мировое обиталище, которое нам кажется августейшим храмом божества. Наднебесиую сферу украсил разумом, небесные тела оживил вечными душами. Грязные части нижнего мира наполнил разнородной массой животных. Но, закончив творение, пожелал мастер, чтобы был кто-то, кто оценил бы смысл такой, большой работы, любил бы ее красоту, восхищал-ся ее размахом. Поэтому, завершив все дела, задумал наконец сотворить человека. Но не было ничего ни прообразах, откуда творец произвел бы новое потомство, ни в хранилищах, что подарил бы в наследст­во новому сыну, ни на скамьях небосвода, где восседал сам созерцатель вселенной. Уже все было завершено; все было распределено по высшим, средним и низшим сферам. Но не пристало отцовской мощи отсутствовать в последнем потомст­ве, как будто она истощена, не подобало колебаться его муд­рости в необходимом деле из-за отсутствия совета. И установил наконец лучший творец, чтобы тот, кому он не смог дать ничего собственного, имел общим с дру­гими все, что было свойственно отдельным творениям. Тогда согласился бог с тем, что человек — творение неопределенного образа, и, поставив его в центре мира, сказал; „Не даем мы тебе, о Адам, ни своего места, ни определенного образа, ни особой обязанности, чтобы и место, и лицо, и обязанность ты имел по собственному желанию, согласно своей воле и своему решению. Образ прочих творений определен в пределах устано­вленных нами законов. Ты же, не стесненный никакими пределами, определишь свой образ по своему решению, во власть которого я тебя предоставляю. Я ставлю тебя в центре мира, чтобы оттуда тебе было удобнее обозревать все, что есть в мире. Я не сделал тебя ни небесным, ни земным, ни смертным, ни бессмертным, чтобы ты сам, свободный и славный мастер, сформировал себя в образе, который ты предпочтешь. Ты мо­жешь переродиться в низшие, неразумные существа, но можешь переродиться по велению своей души и в высшие, божествен­ные”. О, высшая щедрость бога-отца! О, высшее и восхититель­ное счастье человека, которому дано владеть тем, чем пожелает, и быть тем, кем хочет!.

Пико делла Мирандола. Речь о достоинстве человека //Эстетика Ренессанса: Антология. В 2 т. М., 1981. Т.1.С.248-265.