Конфуціанство – національна релігія Китаю



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конфуціанство – національна релігія Китаю



Конфуціанство займає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль в суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок в суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. В той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, котре вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі “Лунь юй” (Бесіди і судження) (Див. наведений уривок). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти – Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

Світ китайської культури суто поцейбічний. В китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв’язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому воно є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології – вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше – суть людини, її внутрішня природа.

Тверезо мислячий китаєць мало задумувався над таємни­цями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обо­в’язок йому наслідувати.

Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: «Мій Шлях – пронизувати Єдиним», тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху – Дао. Головна мета людини, згідно конфуціанству, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У цьому зв’язку Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватись соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).

Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Шляхетний муж повинен поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов’язку не може бути пов’язане з якимось розрахунком. “Благородна людина думає про обов’язок, низька людина піклується про вигоду”, – вчив Конфуцій. В поняття обов’язку входило також прагнення до знань, необхідність вчитися і осягати мудрість древніх. Невід’ємним обов’язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній “цзюнь-цзи” завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний в словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.

Ідеал “благородного мужа” повинен бути обов’язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватись за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.

Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно Конфуцію, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатись з “виправлення імен” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.

Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно Конфуцію, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.

В основі здійснення усіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психо­логію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфу­ціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну куль­туру Китаю, національний характер його населення.

В Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалось не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху – дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім’ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов’язку.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуці­анство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу жит­тя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

 

Іудаїзм – національна монотеїстична релігія

Іудаїзм – перша послідовно монотеїстична релігія, одна з небагатьох релігій Давнього світу, що збереглася до наших днів з невеликими змінами. Формування іудаїзму починається за 2 тис. років до н.е. і визначається зрештою розвитком принципово нової релігійної концепції – ідеї єдиного Бога-творця і володаря Всесвіту. В якості вождя і пророка Мойсей постає посланцем Бога Яхве.

Іудаїзм формувався поступово, переробляючи культурно-духовні традиції не тільки євреїв, але й інших народів Передньої Азії. Священними книгами іудаїзму є Тора і Талмуд. Зміст книг Тори включає міфи про створення світу і людини, історію взаємин людей з Богом після вигнання Адама і Єви з раю, в періоди до і після потопу (книга Буття), вчення про культ тощо. Кульмінаційним моментом Тори є розповідь про діяння пророка Мойсея (Моше).

Талмуд (від давньоєврейського – “ламейд” – вивчення, вчення) – багатотомний збірник іудейських догматичних правових, релігійно-філософських, моральних і побутових приписів, що склалися протягом восьми століть – од IV ст. до н.е. по IV ст. н.е.

В основі іудаїстського віровчення лежать ідеї монотеїзму, богообраності єврейського народу і месіанства. Ідея єдинобожжя є головним догматом іудаїзму. Вона втілюється через культ Яхве (у християнських виданнях Старого Завіту – Ієгови). Згідно переказу, Яхве уклав з “обраним народом” Ізраїлю союз (завіт). Це свого роду договір, згідно з яким народ Ізраїлю користується заступництвом всемогутнього Бога за умови, що не відступить від єдинобожжя і буде вірний заповідям божим. Яхве виразив свою волю у вигляді Закону, суть якого у десяти заповідях.

Вчення про месію (давньоєвр. – машіах, давньогр. – Христос) виникло як своєрідна відповідь на постійні соціальні і політичні потрясіння єврейського суспільства і держави. Прихід месії у світ означає кінець світу. Очікуванням кінця світу і царства справедливості пронизаний світогляд віруючого єврея. Воно символізує надію на кращі часи й одночасно є одним з найважливіших стимулів праведного життя.

Також у Торі й Талмуді викладено положення про створення світу і людини (за образом і подобою Бога), про янголів і демонів, первородний гріх, праведність, потойбічний світ, відплату, майбутнє воскресіння мертвих.

Головні ідеї іудаїзму були сприйняті й адаптовані християнс­твом, де Ісуса Христа було проголошено очікуваним месією. Але іудаїзм не погоджується з тим, що поява месії вже відбулася, і про­довжує чекати на його прихід. Іудаїзм надає особливого значення не стільки самій вірі, скільки вчинку, поведінці за вірою. У плані монотеїзму іудаїзм більш строгий, ніж християнство, яке відстоює догмат про троїчність Бога. Християнство, на відміну від іудаїзму, рішуче заперечує богообраність будь-якого народу. Іслам також багато в чому базуєть­ся на іудейській традиції: у Корані значне місце посідають сюже­ти й персонажі, запозичені з неї.

Взагалі, іудаїзм, християнство та іслам є різними варіантами монотеїзму, їх називають авраамічними релігіями. Авраам (Ібрахім) був першою людиною, що прийняла віру в єдиного Бога. Ці релігії становлять генетично і внутрішньо пов’язані системи, які виникли на ґрунті релігії стародавнього єврейства.

План семінарського заняття:

1. Зороастризм: віровчення та культ.

2. Індуїзм - національна релігія Індії.

3. Конфуціанство та його вплив на культуру Китаю.

4. Іудаїзм – національна монотеїстична релігія.

 

 

Теми рефератів та доповідей:

1. Зороастризм як різновид національно-етнічної релігії: історія і сучасність.

2. Дуалізм добра і зла в релігії стародавніх іранців.

3. Індуїзм: історія, віровчення, культ.

4. Конфуціанство: історія та сучасність.

5. Іудаїзм: особливості, історія, віровчення.

 

Теми індивідуальних завдань:

1. Проаналізувати внесок зороастризму у віровчення і культ більш пізніх релігій.

2. Порівняйте підходи іудаїзму та зороастризму відносно можливостей та засобів порятунку людської душа.

3. Проаналізуйте соціально-економічні та духовні передумови виникнення індуїзму.

4. Охарактеризуйте основні релігійно-філософські системи Давньої Індії.

5. Проаналізуйте, чим схожі і в чому відрізняються підходи зороастризму та індуїзму відносно можливостей та засобів спасіння людської душі.

6. Доведіть, що вчення Конфуція є раціоналістичним за своїм змістом, але релігійним за формою.

7. Проаналізуйте місце конфуціанства в культурно-історичному житті Давнього Китаю.

8. Охарактеризуйте основні релігійно-філософські системи Давнього Китаю.

9. Наведіть аргументи на користь твердження, що конфуціанство не є релігію в традиційному розумінні.

10. Охарактеризуйте значення іудаїзму як ідейного фундаменту християнства та ісламу.

11. Який внесок у віровчення та культ більш пізніх релігій, в тому числі і світових, належить зороастризму?

 

 

Тема 16: Світові релігії

Зміст теми: 1. Основні риси світових релігій. 2. Буддизм. 3. Виникнення та еволюція християнства. 4.Іслам.

 

Основні риси світових релігій

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, наб­ули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іс­лам – це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з’являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм – у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство – у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам – у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, котрі самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, в культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних тради­ційних культур, пов’язаних з національно-державними ідеологі­ями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм – пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу пе­ретнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв’язку, котрий істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об’єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

 

Буддизм

Загальна характеристика буддизму

Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півостро­ва Індостан, в долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п’ять століть раніше од християнства і на дванадцять століть раніше од ісламу. Буддизм відіграв важливу роль в культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів.

Буддизм – це грандіозний соціокультурний комплекс, що включає як релігійний світогляд і культ, так і філософські та етичні погляди, традиції і звичаї, специфічні жанри мистецтва, духовні практики та ставлення до світу. Ця могутня культурна традиція довгий час розвивалась на власній основі, у відриві від християнської та мусульманської культур, тому людині Заходу важко розібратися в уявленнях і поглядах Давнього Сходу.

Буддизм виник на противагу брахманізму з його кастовістю, ритуалізмом та жертвоприношеннями. Буддизм здобуває підтримку, перш за все, серед нижчих станів суспільства як рух, що визнає принципову рівність усіх людей, що й дозволило буддизмові згодом набути статусу світової релігії.

Засновником буддизму був Сідхартха Гаутама, Шак’я-муні (Шак’я та Гаутама – родові імена, муні – мудрець), роки життя якого приблизно 567-480 рр. до народження Христа. На думку більшості дослідників, Сідхартха був реальною історичною особою, проте за багато століть розповіді про нього набули легендарного характеру.

Проповідь нової релігії мала широкий успіх в Індії. Буддійське вчення вказувало шлях позбавлення від страждань широким народним масам, котрі не бачили виходу з нужди та бідувань. Це вчення не вимагало дорогих жертвоприношень і складних обрядів.

Буддизм є особливою світовою релігією, воно в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього; він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху.

Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини: істину страждання (життя є страждання), істину причини (жага до життя), істину звільнення (можна звільнитись від страждання), істину шляху (існує восьмеричний шлях позбавлення від страждань).

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, лю­дина досягає спочатку просвітлення (самадхі), а потім поринає у нірвану (заспокоєння, згасання) – ідеальний стан людського буття, який означає звільнення від страждань, бажань, незворушного спокою, вічного блаженства у житті і абсолютного спокою, своєрідного „безвітря душі”. Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності має звільнити людину від її страждаючого „Я” і від жаги до життя, котре тягне усіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим відміняється влада карми, просвітлений мудрець до кінця розчиняється у абсолютному спокої.

Людина, що побажала досягти звільнення від страждання на шляху, запропонованому буддизмом, повинна слідувати моральним приписам буддизму, не відчувати ні до кого злості й ненависті, бути дружелюбним, співчувати усім живим істотам(принцип ахімси), звільнитися від метушні, від нескінченних усе нових і нових бажань. У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у так званих п’яти правилах (Панча-шила): не шкодити живим істотам; не красти; не перелюбствувати; не брехати; не вживати алкоголю та наркотиків. Будда вчив, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняєтьсяненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона.

Буддизм, на відміну від брахманізму, заперечує існування вічної душі Всесвіту та вічної індивідуальної душі. Натомість стверджується, що основу всіх речей і явищ як матеріаль­них, так і духовних, становлять певні елементи – дхарми. За своєю при­родою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, дже­релом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини. Людина бажає володіти і насолоджуватися різними речами. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утво­рює карму. Порятунок людини – це справа самої людини. Вона єдина відповідає за свою карму, ніхто не може її змінити, навіть боги. Згідно з вченням буддизму, людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість врятуватися від ланцюгів одвічної сансари (колеса життя) і досягнути нірвани. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Нірвана – це не смерть, це не самознищення, а стан звільнення від свого "Я", згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Всі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняєть­ся, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару.

Будда відкинув визнання необхідності існування варн. Повний звід священних текстів буддизму іменується „Тіпітака” або “Трипітака” („три кошики”).

Основні напрямки буддизму

Послідовники Будди утворили два основних напрямки: тхераваду – вчення старійшин (його ще називають хінаяна – мала колісниця) та махаяну (велика колісниця). З махаяни виокремилася ваджраяна (алмазна колісниця), згодом сформувалися ламаїзм (синтез махаяни, ваджраяни і тибетської релігії), а також дзен-буддизм (особливий китайський і японський напрямок махаяни).

Тхеравада (південний буддизм) – вузький шлях спасіння. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці, частково в Індії. Особисті зусилля самого індивіда визнаються вирішальною умовою порятунку, якого можуть досягти лише ченці.

Махаяна – північний буддизм – широкий шлях спасіння. Послідовники махаяни – буддисти Китаю, Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Махаяна виходить з того, що врятуватися може не тільки чернець, але й мирянин. Особливе значення тут надається культу бодхісатв. Бодхісатві притаманні дві головних якості – прояснена мудрість і жалість, співчуття, що дозволяють йому одночасно прямувати до вищого знання і продовжувати трудитися на благо всіх живих істот.

Один з різновидів далекосхідного буддизму – дзен-буддизм – в останні десятиліття набув значної популярності серед освічених прошарків західного суспільства. Дзен виходить з можливості досягнення просвітлення і припинення перероджень безпосередньо в цьому, земному житті. У кожній людині є природа Будди, її необхідно осягти, що може бути здійснено інтуїтивно і миттєво. Головна перешкода на цьому шляху – логічне мислення, яке лише огрубляє дійсність.

Буддійський культ

Ченці та миряни в буддизмі користуються на своєму шляху спасіння певними духовними вправами та практиками. На противагу складній обрядовості брахманізму, пов’язаної з жертвоприношеннями, буддизм відрізняється простотою культу.

До числа ритуальних дій перших послідовників буддизму входили медитація, молитви і поклоніння ступам – культовим спорудам, пов’язаним з пам’яттю про земне життя Будди. Перші вісім ступ були споруджені в різних місцях над тілесними залишками Шакья-Муні після його кремації. Прочани звичайно обходять навколо великих ступ, залишаючи в спеціальних посудинах пожертвування.

Інша культова споруда – храм. На вівтарі, а також на внутрішніх поверхнях приміщення знаходяться живописні і скульптурні зображення Будди й інших персонажів пантеону. Часто використовується мандала – своєрідна графічна діаграма Всесвіту, насичена магічними знаками і символами. Віруючі запалюють свічки і кладуть перед зображенням Будди квіти.

Широке поширення в північному буддизмі набула практика багаторазового повторення імені того чи іншого Будди. Розвитком цієї магічної практики стало використання в ламаїзмі спеціальних молитовних барабанів хурде. Обертаючи барабан, ламаїсти вірять, що кожен оборот рівнозначний прочитанню всіх текстів, що у нього вкладені, а також написані на його стінках. Таке ж значення має і багаторазове проголошення магічної формули-заклинання: «Ом мані падме хум!".

Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в тра­вні, вони присвячені народженню Будди, його просвітленню та переходу до нірвани.

Місця народження, смерті, першої та останньої проповідей Будди відвідуються і шануються буддистами всього світу, як і храм Зуба Будди на острові Шрі-Ланка. Ще одне з місць паломництва буддизму – Лхаса, релігійний центр Тибету. Серед визначних пам’я­ток буддійської культури варто назвати й Боробудур – храмовий комплекс VIII ст. н. е. на о. Ява (Індонезія) з кількома сотнями статуй будд і бодхісатв.

Виникнення та еволюція християнства

Передумови виникнення християнства, його основні ідеї та культ

Християнство виникло в І столітті нової ери на території Східної частини Римської імперії, в Палестині. Нова ера і починає свій відлік з часу народження Ісуса Христа.

Ще до виникнення християнської релігії в Римській імперії в елліністичну добу найбільш популярними були культи богів-спасителів, котрі перемагали смерть і здатні були дарувати безсмертя тим, хто вірив в них, котрі буцімто з’явились на землю, знищуючи зло та несправедливість. В ряді східних країн здавна існували також культи богів-страждальців, котрі вмирали і знову воскресали. Вже з ІІ ст. до н.е. в стародавні міфи про помираючих та воскресаючих богів люди почали вкладати новий зміст – обіцянку вічного загробного життя. Такі боги були найбільш шанованими, верховними, а то й взагалі єдиними.

Широке розповсюдження в Римській імперії, особливо з І ст. н.е., отримав культ іудейського бога Яхве. До початку сучасного літочислення в Іудеї склалась велика релігійна література, яка називалась Торою, або законом, Священним писанням. Священні книги містили віровчення, які базувалось на очікуванні пришестя Месії-Спасителя. Для євреїв це очікування спасителя зробилось наріжним каменем релігії. Християнство зароджується як одна з течій, сект в іудаїзмі. Разом з тим, християнство засвоїло та переосмислило давньосхідні релігії та деякі світоглядно-філософські погляди.

Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення мали філософські погляди Філона Олександрійського (25 р. до н.е. – 50 р. н. е.) та етичні погляди римського філософа-стоїка Сенеки (4 до н.е.- 65 н.е.). Філон вважав, що Бога як творця всього сущого можна пізнати тільки через ЛогосСлово; він вчив про природжену гріховність людей, про необхідність каяття. В основі ж етичного вчення Сенеки – думка про покірність долі, котра породжує незворушність духу, про добродійність як єдину мету людських прагнень, про смерть як позбавлення від турбот сьогодення. Головним для усякої людини Сенека вважав досягнення свободи духу за допомогою усвідомлення божої необхідності. Якщо ж свобода не буде витікати з неї, вона виявиться рабством. Тільки покора долі породжує незворушність духу, совість, моральні норми, загальнолюдські цінності.

Християнству також були співзвучні ідеї Сенеки про швидкоплинність та оманливість чуттєвих задоволень, турботу про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, скромність та поміркованість в повсякденному житті, недопущення розгулу пристрастей, руйнівних для суспільства та людини. У своїй моральній проповіді Сенека закликав створювати особливу співдружність людей, вільних від усіляких пристрастей та потреб, справжніх господарів самих себе, які підкоряються провіденціальному устрою світу.

Християнству імпонували сформульовані Сенекою принципи індивідуальної етики: особисте спасіння вимагає суворої оцінки власного життя, самовдосконалення, отримання божого милосердя. Таким чином, стоїцизм надав християнству певну систему моральних цінностей.

Розповсюдження християнства серед народів Римської імперії було обумовлене також і соціальними передумовами. Свідомість її населення була підготовлена до сприйняття цього віровчення: християнству передував повний крах світових порядків, і воно було виразом цього краху. Саме до середини І ст. в соціальних низах зростає незадоволеність правителями Риму. Християнство в Римській імперії спочатку сприймалось більшістю людей як форма соціального протесту. Воно пробуджувало віру в заступника, здатного приборкати несправедливість з боку влади, ствердити ідею рівності, спасіння усіх людей, незалежно від їх етнічної, політичної та соціальної приналежності.

Викриття зіпсованості світу, його гріховності, обіцянка його спасіння та встановлення царства миру та справедливості – ось соціальні ідеї, котрі приваблювали на сторону християн сотні тисяч, а пізніше й мільйони послідовників. Вони давали надію на заспокоєння усіх стражденних. Саме цим людям, як випливає із Нагорної проповіді Ісуса, передусім було обіцяно Царство Боже: ті, хто тут останні, там будуть першими; ті ж, хто тут перші, там стануть останніми. Страшний суд здійсниться, і усім відплатиться за їх справами.

Християнство розглядає історію як односпрямований, неповторний процес, що скеровується Богом: від початку - створення до завершення – приходу Месії і Страшного суду. Зміст цього процесу складає драма людини, що впала в гріх, відпала від Бога, врятувати яку може тільки милість божа, яку вона може отримати тільки у вірі в Спасителя та церкву, яка є носієм цієї віри. Тому святе писання християн – Біблія – це розповідь про те, як Бог шукав Людину, це промова Бога, яка звернена до людей. В ній до Старого заповіту (священної книги послідовників іудаїзму) доданий Новий заповіт, в який входять чотири Євангелії, Діяння апостолів, Послання апостолів до християнських громад, Апокаліпсис, або Одкровення Святого Іоанна Богослова. Всі ці твори вважаються “богодухновенними”, тобто, хоча й написані людьми, але за навіянням Святого Духу.

Спочатку не існувало єдиного загальновизнаного вчення про Христа, однак поступово воно формується, і по мірі створення організаційних форм складається церква як організація, котра об’єднує на основі загального віровчення та культу прихильників нової релігії та священнослужителів. Ідеологічною основою утворення християнських об’єднань виступив універсалізм релігійної проповіді – звернення до усіх людей, незалежно від етнічної, релігійної, класової приналежності: перед Богом усі рівні. Таким чином, формуються первісні осередки християнської церкви – Екклесії (грецьк. – збори). Професійні священнослужителі з’являються у ІІ столітті, вони спочатку обирались на певний строк, а потім - довічно.

Ранньохристиянський культ був досить простим, обрядів майже не було. Поступово сформувалися таїнства, першими з яких вважалися таїнства хрещення та причащання. Необхідним елементом християнського обряду стало поклоніння хресту, який став священним символом вічного життя та позбавлення страждання.

Повне оформлення християнських общин в єдину централізовану організацію – церкву здійснюється в результаті двох взаємопов’язаних один з одним процесів: канонізації віровчення та культу і перетворення християнства спочатку в 313 році в дозволену, а у 324 році - державну релігію Римської імперії. Основні положення християнського віровчення – дванадцять догматів і сім таїнств – були прийняті на першому (Нікейському) соборі 325 року та на другому (Константинопольському) соборі 381 року.

Ставши державною релігією Римської імперії, християнство в добу її розпаду розповсюджується разом з греко-римською культурою на германців та слов’ян. До Х століття майже уся Європа стала християнською. І лише іслам, котрий виник в VІІ столітті, став на шляху подальшому поширенню християнства до країн Сходу.

Центральна ідея всього християнства – ідея гріховності людини і її друга сторона – ідея спасіння. Усі люди грішні перед Богом, і саме це урівнює їх: греків та іудеїв, римлян та варварів, рабів та вільних, багатих та бідних. Очиститись від цього гріха люди можуть лише в тому випадку, якщо вони усвідомлять, що грішні, якщо спрямують свої думки на очищення від гріхів, якщо повірять у великого божественного Спасителя, котрий був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос своєю смертю спокутував ці гріхи та вказав шлях до спасіння. Цей шлях – віра у великого і єдиного в трьох іпостасях Бога, благочестиве життя, покаяння в гріхахі надія на царство небесне після смерті.

 

Православ’я

Вже на початку V століття після поділу Римської імперії на Східну та Західну почався процес розколу християнства на два основних напрямки – православ’я та католицизм. Східна Римська імперія після цього проіснувала ще біля тисячі років, а Західна імперія припинила своє існування в середині V століття. Тому Константинопольський патріарх здійснював своє церковне керівництво в державі з централізованим управлінням, а Папа римський – там, де була низька дрібних держав.

Незважаючи на різницю становища, кожна з цих церков у своїх офіційних документах іменувала себе „вселенською”. В середині ІХ ст. мав місце конфлікт між папством і патріархією, котрий поглибив церковний розкол. В 1054 році відбувся остаточний розкол, який залишається в силі і досі, хоча через 900 років римський папа Павло VІ та Константинопольський патріарх Афінагор І зняли взаємні анафеми з обох церков.

Зараз у світі нараховується п’ятнадцять автокефальних самостійних православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Ієрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька, Румунська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська. Існують також автокефальні православні церкви, які ще не отримали канонічного дозволу на автокефалію від Вселенського Патріарха. Це дві українські церкви – Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква – Київський Патріархат, а також Македонська Православна Церква, Французька Православна церква та деякі інші. Православні називають себе православними, тому що визнають в якості істинних лише ті положення віровчення, котрі були затверджені першими сьома Вселенськими соборами.

Для всіх православних церков є спільними віровчення, культ, канонічна діяльність. Основу православного віровчення складає Нікео-Цареградський символ віри, прийнятий на перших двох Вселенських соборах. Православні вірять в єдиного Бога, який створив увесь світ, в тому числі і людину. Цей Бог являє собою тотожність трьох рівноправних іпостасей: Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого. Вірять в первородний гріх, котрий здійснили перші люди Адам та Єва. Вірять в друге пришестя Христа – Бога Сина, котрий прийняв людський образ, народившись шляхом непорочного зачаття від Діви Марії та добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства (був розп’ятий на хресті і на третій день воскрес, а після 40 днів вознісся на небо), який прийде знову в другий раз в силі та славі, щоб судити живих і мертвих та встановити своє вічне царство як на землі, так і на небі, в якому праведники будуть блаженствувати, а грішники вічно мучитися. Православні вірять в безсмертя душі, в існування пекла та раю, де перебувають душі померлих до страшного суду. За православною вірою досягти спасіння можна лише в рамках церкви, котра являється містичним тілом Ісуса Христа, посередником між Богом та людиною.

З догматичним віровченням тісно пов’язана система культових дій. Основу цих культових дій складають головні обряди – таїнства, в яких „під видимим образом передається віруючим невидима божественна благодать”. Православні визнають сім таїнств: хрещення, причащання (євхаристія), покаяння (сповідь), миропомазання, шлюб, соборування, священство. Окрім таїнств, православна культова система включає в себе молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, мощам та святим.

 

Католицизм

Найбільшою за числом прихильників гілкою християнства є католицизм. В цілому католицизм поділяє з православ’ям основні положення віровчення та культу, догмати та таїнства. Але якщо православ’я визнає рішення лише перших семи Вселенських соборів, то католицизм продовжує розвивати свою догматику і на наступних соборах:



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.236.58.220 (0.025 с.)