Актуальність, предмет, завдання курсу. Місце релігієзнавства в системі гуманітарних наук.

Актуальність, предмет, завдання курсу. Місце релігієзнавства в системі гуманітарних наук.

 

Місце релігієзнавства в системі гуманітарних наук. Актуальність вивчення релігієзнавства обумовлена передусім не штучними чинниками. 1. без елементарних, синтезованих знань про релігію не можлива повноцінна гуманітарна підготовка в вищій школі, бо релігія пронизує всю культурну спадщину людства; 2. навернення українців до своїх релігійних основ після насаджуваного атеїзму повинно мати орієнтувальне спрямування, щоб не породжувати протистояння на релігійному ґрунті; 3. піднесення духовності, що є начальною потребою часу можливе лише в середовищі людей релігійно розвинутих.

Предметом релігієзнавства є з’ясування суті, змісту та історії, становлення як релігії в загалом, та її окремих віросповідних форм, ролі релігії та церкви в житті людини і суспільства. Основні завдання вивчення дисципліни такі: - Дати певний обсяг знань стосовно релігії взагалі та загально охарактеризувати ті окремі релігії, як особливо впливами на цивілізаційну еволюцію людства; - Показати місце та роль релігії в системі культурних цінностей, в становленні державності та суспільних форм; - Простежити релігійну ситуацію в минулому та сучасному з означенням тенденцій і перспектив її розвитку; - Розкрити проблему свободи совісті та віросповідання в теоретичному і практичному вирішенні; - Окреслити зв’язок релігії з економікою та підприємництвом; - Сприяти формуванню релігійно розвинених людей, виробленню у молоді високих духовних запитів. Релігієзнавство зароджується ще в глибоку давнину. Вже в античні часи робилися спроби вивчити і зрозуміти релігію як таку. До перших релігієзнавств можна умовно віднести: грецького філософа Ксенофана Колофоннського (570 – 478 р.р. до н.е.), римського історика Флавія (37 – після 100 р.р. Н.Е.), індійського імператора Акбара (1542 - 1605), ісламського філософа Аверроеса (1126 - 1198) та ін. Одним із родоначальників релігієзнавства як окремої галузі знань був англійський дослідник Едвард Тейлор (1832 – 1917), який у своїй праці „Первісна культура” описав природу релігії та її еволюцію. Плідно працювали в цій царині також Герберт Спенсер (1820 - 1903), Джон Леббок (1834 - 1913), Джеймс Фрезер (1845 - 1941), та ін. Хоч релігієзнавство разом із теологією (богослов’ям) є двома формами осягнення феномену релігії, плутати їх не треба. Теологія як наука про Бога теж відповідає критеріям наукового знання, але вона переважно займається розробкою певного релігійного вчення, пристосуванням його до нових умов. Релігієзнавство не розробляє, а лише вивчає та аналізує релігію; воно не має такого суб’єктивного спрямування як теологія. Ставити питання „що краще: теологія чи релігієзнавство?” недоцільно. Релігієзнавство, і як наука, і як навчальна дисципліна вивчає лише релігію, але ті чи інші сторони релігії вивчаються цілою системою наук: філософією, історією, культурологією, історією культури. І результати досліджень цих наук використовуються в релігієзнавстві. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає „філософія релігії”. До теоретичного напрямку в релігієзнавстві також відноситься „Соціологія релігії” та „психологія релігії”. Крім того, є історичний напрям в релігієзнавстві, або „історія релігії”. В певному сенсі релігієзнавство є своєрідним комплексом взаємопов’язаних наукових, передусім гуманітарних дисциплін. Тому ця наука і дисципліна дозволяє скласти цілісне уявлення про таке складне явище як релігія. А синтезовані знання краще інтегруються та використовуються в інших близьких дисциплінах. Можна сказати, що релігієзнавство допомагає вивченню інших гуманітарних дисциплін.

Структура етнічних релігій

Досить часто у навчальних посібниках з релігієзнавства можна зустріти типології релігії, що значною мірою, перейшла із старих радянських підручників. Відомо, що в радянському суспільствознавстві поняття "етнос" і "нація" часто використовували як синоніми, причому перевага надавалась використанню останнього. І хоча виникнення націй пов'язувалось з формуванням капіталізму, термінами похідними від "нації", позначали явища і процеси, що були притаманні докапіталістичним епохам. У відповідністю із цим підходом вирізнялись родоплемінні, національні та світові типи релігій. Відтак до національних релігій відносили і сучасний іудаїзм, і вірування стародавнього Єгипту. Поділ національних релігій на ранні національні та пізні національні, термінологічної суперечності не знімав, адже поняття "національне" переносилось на явища донаціональні за визначенням. Та й критерій поділу на ранні і пізні національні релігії був суто формальним – ранні це ті, назви яких утворюються за допомогою префіксів "старо-" і "давньо-". Сьогодні такий підхід є вже певним анахронізмом і тільки загострює термінологічні суперечності, оскільки поняття "нація" мають хоч і різні, але чіткі визначення. Відомо декілька теорій, що пояснюють сутність нації, серед них: політична теорія нації, психологічна, культурологічна, історико-економічна (марксистсько-ленінська) та етнічна теорія нації. Найбільш поширеними є політична та етнічна теорії нації. Часто їх протиставляють, ще частіше не розрізняють, і тоді виникають непорозуміння. Ці непорозуміння викликані тим, що поняття "нація" використовується для позначення різних за своєю суттю спільностей: "політичної нації" або “громадянської нації” та "етнічної нації" (етнонації). Під "політичною нацією" найчастіше розуміють спільноту, яка об'єднує громадян однієї держави, що усвідомлюють свою політичну єдність незалежно від етнічного походження. Під "етнонацією" розуміють певний етнос, що створив власну державу і усвідомлює свою політичну єдність. У цьому випадку наголошується на усвідомленні своєї політичної єдності - наявності національної самосвідомості, яка реалізується через розбудову своєї власної держави, де цей етнос є домінуючим. Таким чином, нацією стає той етнос, який усвідомлює необхідність творення своєї власної держави. Але обидві концепції нації виходять з того, що народ який творить націю є вільним і повноправним у своїй політичній волі, є носієм суверенітету. Отже Ернст Ренан мав рацію, коли писав: "В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських". Дійсно, використання поняття "нація" для позначення населення держав античності і середньовіччя не зовсім виправдане і пов’язане з англо- і франкомовною традицією, де слово "нація" означає "держава", "підданство", "громадянство". В перших двох значеннях, слово "нація" позначало держави і державні утворення, що виникали на поліетнічній або метаетнічній основі й могли бути і деспотіями, і монархіями від станової до абсолютної, і олігархічними республіками. Отже ініціатором створення нації визнається держава, а не навпаки. В значені "громадянство", поняття "нація" увійшло в європейський вжиток у зв'язку з буржуазними революціями кінця XVIII - першої половини XIX століття і означало населення, що політично самовизначилося і, отже, утворило націю як політичну спільноту. Саме під час соціальних революцій вчорашні піддані відчужені від справ країни, перетворюються в повноправних громадян, що розпоряджаються її долями, тоді і відбувається метаморфоза етносу в націю. Оскільки ця трансформація відбувалась в межах певної держави, то ототожнення "нації" і "держави" для західних дослідників притаманне і сьогодні. Але, колишні бездержавні східноєвропейські народи, мали дещо інші обставини націогенезу – для того, щоб стати нацією, їм потрібно було стати державою. З огляду на це, немає достатніх підстав відносити до національних релігій не тільки релігійні системи стародавнього світу, але й деякі сучасні. Адже треба доводити, що ці релігії були виразними чинниками націотворення, або консолідації нації і ними залишаються. Причому це стосується і нації політичної, і етнічної. Так, до національних релігій відносять, серед інших: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, синтоїзм. Дійсно, іудаїзм був тією підвалиною на якій збудовано державу Ізраїль і єврейську націю, що складалась з різномовних переселенців, вихідців з різних етнокультурних середовищ. Синтоїзм був офіційною ідеологією, яка забезпечувала формування японської модерної нації в епоху Мейдзі і залишається символом японської нації і сьогодні. Сикхізм також став ґрунтом для формування національної свідомості сикхів, яка проявляється зокрема і в боротьбі за власну державу – Халістан. Проте даосизм, практично ніколи не претендував на соціально-політичну функцію в Китайській історії. Цю роль відігравало конфуціанство. Як зазначає Мел Томпсон: "Даосизм принципово відрізняється від конфуціанства тим, що базується на особистісному осягненні і не має соціальної складової... В межах особистого життя китаєць сповідує даосизм, але коли йдеться про суспільні норми поведінки, він стає конфуціанцем". Та й поширений даосизм не тільки в Китаю і не тільки серед китайців. Джайнізм навпаки залишається релігією меншості в Індії, яка не прагне політичного самовизначення.

Отже використання терміну "національні релігії" в окремих випадках потребує обґрунтування або уточнення, а в окремих випадках не достатньо коректне. Проте релігії, що їх відносять до національних, мають етнічну основу. І джайнізм, і сикхізм, і синтоїзм, і даосизм та інші релігії пов’язані з певними етнічними культурами і зберігають з ними стійкий зв’язок. Особливо це стосується етногенезу та раннього племінного (трібального) етапу етнічної історії, коли релігія виконує етноінтегративну функцію. З розвитком етносу, з перебігом подій етнічної історії, його релігійність може ускладнюватись за рахунок іноетнічних запозичень і зовсім змінитись. Це не приведе до зникнення етносу – лише до зміни його етнорелігійної самобутності. Власне етнічна релігія і релігія етносу не одне і те ж саме.

Етнічна релігія розвивається разом із своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родо-племінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родо-племінного устрою – йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін "язичництво", який традиційно пов'язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу позначає етнічну релігію. Словом "язичництво" книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов'янське "язик" мало декілька значень: "член тіла", "мова", "мовлення", "рід", "плем’я", "народ". В часи протистояння християнства як нової надетнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто тримався їх і називали "язичниками". В цьому значенні слово "язичники" збігається із словом "поганці" (лат. "paganus") – "селюки" – селяни, що не прийняли християнства". Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, "язичниками" або "поганцями" стали називати нехристиянські народи.

Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не надетнічні і кроскультурні властивості. Прикладами таких державних релігій можуть бути офіційні культи в давньоазійських деспотіях, або культ імператора у Римській імперії. Октавіан Август підкреслено ототожнював свій культ з державою і наказав, щоб храми на його честь були посвячені і Риму. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на надетнічні – світові. Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу, або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними.

Отже, етнічна релігія є складним і динамічним комплексом, що має синхронні і діахронні зв’язки і структури, відтак може слугувати основою для визначення типу релігії. Виходячи з цього, термін "етнічні релігії" використовується для позначення типу релігії. В залежності від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території і поширення, і ранні і пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія) державними.

Пізні етнічні релігії

На відміну від Близького Сходу і Середземномор`я де з часом запанував монотеїзм у вигляді іудаїзму, християнства та ісламу, на Далекому Сході та Індії розвивалися релігійні системи більше містичні, філософськи розроблені і обґрунтовані, спрямовані на індивідуальний пошук шляху спасіння.

Одна з найбільш складних релігійних систем у світі склалася в Індії. Вона увібрала в себе вірування і культи багатьох народів, дала початок величезній кількості релігій, релігійних напрямків і сект. Історію релігії Індії поділяють на три періоди: ведичний, брахманський та індуїстський.

Ведичний період починається з часу арійського завоювання Індії (кінець. ІІ тис. до н.е.). Основою вірувань, що склались в Індії після Арійського завоювання була релігійна уява скотарських племен Індоєвропейців та їх синтез з примітивними віруваннями автохтонного населення - носіїв культури Мохенджо-Даро (прододравідів) на які у свою чергу мали вплив вірування Месопотамії.

В кінці ІІ тис. до н.е. складні релігійні уяви індоаріїв сформувалися у вигляді священних текстів Вед. Веди (від. санскрит. - "відати") складаються з 4-ох основних збірок - самхітів. Найбільш давніми вважають Рігведу, яка містить 1028 гімнів зібраних у 10-ти розділах - мандалах. Самаведа - збірка обрядів і молитв. Яджурведа - книга поклоніння, вона складається з “білої” і “чорної” яджурвед. В них викладено в різних варіантах заклинання та гімни. Найбільш пізньою є Атхарваведа, як збірка магічних заклинань.

Пантеон Вед надзвичайно складний. У ведичний період панував політеїзм. Вважають, що кількість богів Вед налічує близько 33 (хоча у Ведах зустрічається згадка про 3399 богів). Проблема ієрархії богів Вед не з'ясовано. Було висунуто припущення, про панування у ведичний період такого типу політеїзму — багатобожжя, який М. Мюддер назвав генотеїзмом — коли визнається багато богів але поклоняються тому до якого в певний момент звертаються.

Одним з найдавніших богів вважають Д`яуса - бога Неба, отця богів (спільний для індоєвропейців Д`яус-Зевс-Теос-Тео, у слов`ян Див). Головним богом Вед називають Індру - бога війни, грому, блискавки, володаря неба і сонця. Його у текстах Вед згадують найчастіше - йому присвячено близько 250 гімнів. Особливе місце у Ведах займає Варуна - володар нічного неба (Варуна - від коріння “вар” - "покриваючий", давньослов`янське “вар”- “вор”- охорона). Варуна та Індра уособлюють Парджан`я - персоніфікацію плодючого дощу.

Сонце, у ведичній міфології, мало багато уособлень. Одне з них — Сур`я, що значить сонце, інше уособлення сонця Савітрі - оживлювач. Пушан - сонячний вогонь, який виконує роль "культурного героя", покровителя худоби та захисник людей і т. ін.

До другорядних богів вед відносились: Вішну, Рудра (бог грози та бурі), Адіті - бог, що уособлює безмежний простір, пізніше матір-землю, Агні - уособлення вогню, але вогню священного, жертовного.

Із культовою практикою пов'язаний ще один персонаж пантеону — божество Сома. Це уособлення священного напою, який використовують під час жертвоприношень.

Головні боги поділяються на дві протидіючі групи: Асури і Деви. У Іранців - землеробів згодом Асури (Агури) стали благодійними богами, Деви - силами зла, у індоаріїв - навпаки. В Індійському пантеоні до асурів відносяться Д'яус, Варуна, Мітра, Савітар, Адіті; до девів більшість інших. Функції ворожих духів виконували також ракшаси. Ракшасів пов'язують із уособленням ворожих до індоаріїв місцевих дравідійських племен.

Відомі ведам і напівбоги: Апсари - щось на зразок грецьких Німф.

Поряд з богами і богоподібними духами, шануються предки - пітари.

Головне місце ведичного культу займають жертвоприношення. Вони були головним способом спілкування з богами. Веди велику увагу приділяють жертвам безкровним (сома, молоко, хліб). Жертва супроводжувалась магічними замовленнями, які повинні були діяти на богів. Уява про потойбічний світ у ведах не розроблена. Це стосується і космогонічної, і антропогонічної міфології. Є міф про велетня Пурушу, якого вбили боги, а з його частин тіла утворили видимий матеріальний світ. Відомий міф про Яму - першого смертного, який після смерті став богом (царем) потойбічного світу.

В цілому релігія ведичного періоду досить проста. Пантеон хоча і багаточисельний але мало розроблений, тому легко трансформується. Боги поступово перебирають на себе чужі функції, переходять один в одного. Майже нема жіночих божеств, що свідчить про панування у цей період патріархату.

В текстах Вед не згадуються храми, святилища, інші культові споруди.

На початку І тис. до н.е. арії перейшли до осілого землеробства, утворили велику кількість деспотичних держав, зберігаючи своє пануюче становище по відношенню до місцевих племен. Серед аріїв посилюються диференціація і розпад родоплемінних відносин. Все це знайшло вираз у розвитку релігійних уяв і формування брахманізму.

Витоки брахманізму у ведизмі, але брахманізм відрізняється більш розробленою системою релігійно-філософських поглядів. Розшарування давньоіндійського суспільства закріпилось у варнах. Кастовий поділ суспільства складався з чотирьох головних варн (каста - слово португальського походження, що означає “клас”, “розряд”, слово “варна” на санскриті означає колір, якість, варни потрібно відрізняти від сучасних каст - джаті): брахмани, кшатрії, вайш`ї, шудри.

Панівною варною були брахмани- жерці. Вони здійснювали обряди, жертвоприношення, служили радниками у царів, були знавцями священних текстів.

Кшатрії - воїни, друга панівна варна, з неї виходили князі і царі (санскритське слово кшатрія озн. "влада").

Вайш`я - землероби, скотарі, торгівці - вільне населення, нащадки завойовників аріїв. Брахмани, кшатрії, вайш`я вважалися арійцями і мали назву двічі народжених (дваджаті). Вони проходили обов'язковий обряд посвящення (упанайяна): брахмани на сьомому році життя, кшатрії на десятому, вайш'ї на одинадцятому. Четверта варна - шудри (слуги) - раби і нащадки поневолених автохтонів. Поділ на варни був закріплений в Законах Ману (5-те ст. до н.е.)

Разом з варною у цей період на перше місце у релігійних уявах висуваються нові боги і з`являються нові риси релігії. На перше місце вийшов Брахма - бог всесвіту, уособлення сили, яка містить у собі все суще, поряд з ним Вішну і Шива атрибутика яких всебільше ускладнюється. Головні боги набули характеру покровителів варн (Брахма - брахмани, Індра - кшатріїв, Рудра - вайш`їв). Згідно з міфом варни пішли від різних частин тіла Брахми: з уст його - брахмани (браміни), з рук - кшатрії, із стегон - вайш'ї, з ніг - шудри.

Поряд з Брахмою головне значення отримують Вішну і Шива. З Вішною пов'зується богиня Лакшмі, з Шивою — богиня Парваті, яку також називають Дурга, Калі.

Разом з тим з`являються боги, які уособлюють філософські абстракції: Калі - час, Кама - любов, сексуальна практика, Скамбха - життя та ін. Брахма все більше набирає рис Абсолюта - брахмана. Схильність до магічних дій і містичного філософствування привели до розробок віровчення брахманізму, які найбільш повно викладені у філософсько-релігійних трактатах, що мають назву Упанішад. Витоки Упанішад у текстах-доповненнях до брахманів (назва філософських текстів) - Аран`яках - книгах, які створювались муні-гуру. Упанішад - означає “сидіти біля”, тобто біля ніг учителя - гуру (муні означає - мудрець, пустельник). Існує багато збірок Упанішад (від 150 до 235) однак, головними вважаються 10. Серед різних систем Упанішад шість вважаються ортодоксальними; Веданта, Міманса, Санкх`я, Йога, Н`яя, Вайшишика. Неортодоксальними Чарвака і Локаята. В Упанішадах викладено основні поняття брахманізму. Віра перевтілення та ідея карми. Брахманізм стверджував, що смерть не веде до зникнення душі, а до її втілення в іншу істоту. Теоретичне пояснення перевтілення спирається на ідею карми (дія, обов`язок). Карма - це сукупність дій людини, які визначають його посмертну долю - форму наступного перевтілення. Вважається, що ідеї реінкарнації - переселення душ, було взято з релігійних уяв автохтонів (дравідів та мунда), оскільки, у ведичний період вчення про загробну долю людини майже не розроблено.

Ідеалом Упанішад було пізнання Брахмана - злиття з Абсолютом, вихід з ланцюга перевтілень і досягнення благодаті (Ананди). В Упанішадах розроблено складну систему понять для визначення різних аспектів еманації Абсолюта - Брахман, Атман, Пуруша, Тот, Аум. Різні школи виходячи з таких понять як Пракріті (матерія, енергія), і пуруша (дух, свідомість) пропонують різні шляхи для виходу із сансари (перевтілень) і злиття з Брахманом.

Виникнення на основі Упанішад різних філософських систем і шляхів розриву сансари підштовхнуло до осмислення буття і небрахманів. Вони створили релігійні системи, які певною мірою протистояли брахманізму. Одною з перших таких систем був джайнізм. Засновником джайнізму вважається кшатрія Махавіра Джина (VI ст. до н.е.), якого називають останнім з 24 Тхиртханкарів (тих, що знайшли шлях, тобто розірвали сансару). Послідовники Джини прагнуть позбавити душу від матерії і досягти Мокші. Вони вважають карму матеріальною, яка накопичується протягом століть. Для того щоб позбутись карми треба припинити її накопичування, отже потрібно дотримуватись певного способу життя досягти припинення накопичення карми, її “засушення” і таким чином вийти із сансари. Для цього потрібно: бути впевненим у вірності обраного шляху, пізнати сутність доктрини за допомогою Гуру, і дотримуватись праведного життя. Праведне життя передбачає п`ять головних обітниць: не робити шкоди живому (ахімса), не красти, не прилюбодіяти, не стяжати, бути відвертим, благочестивим, дотримуватись суворого способу життя (самоконтроль, аскетизм, сувора моногамність, дотримання вегитеріянства та інше). Найбільш суворо дотримуються ахімси. Тому серед джайністів немає селян (можна пошкодити плугом те що живе в землі), здебільшого вони ремісники і купці. Особливий прошарок джайністів ченці-аскети спосіб життя яких - надзвичайно суворий (включно з формою. Аскези — тапас'я та ченцями дігамбарі - "одягнені вітром"). Джайністи відігравали відчутну роль в суспільному житті Індії, незважаючи на їх невелику кількість (приблизно пів відсотка населення).

На початку першого тисячоліття нашої ери релігійне життя Індії було надзвичайно строкатим. Протистояння брахманізму, буддизму, джайнізму пошуки філософсько-релігійного забезпечення, спасіння, існування різних напрямів і сект, а пізніше вплив ісламу - все це було включене в релігію Індії. Поступово на основі ведизму і брахманізму та інших місцевих вірувань формується індуїзм.

В індуїзмі зберігається багато богів ведичного і брахманічного періодів, але на перше місце вийшли три: Брахма, Шива і Вішну (Тримурті). Брахма був важливою іпостассю - причиною всього сущого, але культу Брахми в Індуїзмі немає.

Індуїсти поділяються на Шиваїтів та Вішнуїтів. Шива - бог змін, руйнації, смерті. Але в культі Шиви на перший план вийшли творчі сили енергії Шиви - Шакті. Шакті спочатку ототожнювалось з чоловічою сексуальною силою - лінгамом, а пізніше була перенесена і на жіночу в особі дружин Шиви: Шакті, Дурги і Калі. Атрибутами Шиви були тризубець, третє око, чотири руки, танок і бичок Нанді.

З культом Шиви і Шакті пов`язана одна з головних цінностей індуїзму - задоволення чуттєво-сексуальних прагнень (кама) до інших цілей цінностей відноситься дхарма, виконання релігійних, сімейних і суспільних приписів, артха - придбання і використання матеріальних цінностей, мокша - звільнення від сансари. Одним з головних понять індуїзму є карма.

Вішну пов`язується з функцією збереження охорони, спасіння. Вішну періодично з`являються в матеріальному світі у вигляді аватар (втілення), яких нараховується дуже багато але головних 10. До головних аватар належать Рама, Крішна, Будда, Калка (якій ще має з`явитись).

Крім основних напрямів існує також різні секти. Традиційно в Індії склалося досить терпима релігійна система, в якій знаходиться місце всім різновидам. Проте кастова система, яку підтримують індуїсти викликала багато спротиву і спроб реформувати індуїзм. Ці спроби робилися під впливом ісламу і навіть християнства.

Одною з таких спроб є сикхізм, який виник в 15-16 ст. Його засновником вважається гуру - Нанак. Виступаючи проти кастового поділу на основі ідей про рівність всіх людей перед богом, сам сікхізм перетворився у своєрідну військово-релігійну касту.

Спроби реформування індуїзму робилися і пізніше.

На основі індуїзму в Індії розвивалась і розвивається цілком самобутна поліетнічна і глибока культура. Складна міфологічна система індуїзму, його течій сект, школ спричинила розвиток філософії. Яка впливає на розвиток і сучасної філософії.

Ведична поезія сприяла розвитку глибоко поетичних і філософських творів, як у самій Індії, так і у світовій літературі.

Складний культ індуїзму спричинив розвиток величної і водночас витонченої храмової архітектури та образотворчого мистецтва.

Релігії Китаю та Японії

Якщо релігія Індії була просякнута містицизмом і схильна до абстракції та філософського обґрунтування, то релігійні уяви Китаю були більш приземлені, раціоналістичні і мали етичний характер.

Стародавні китайці в середині ІІ тис. до н.е. (епоха Шань-Інь) поклонялись Небу (Тянь), яке іноді ототожнювали з Шаньді. Шаньді вважався загальним предком китайців. Для стародавніх китайців було притаманне прагнення до стрункої ієрархічності буття. Верховним початком було небо, культ якого набув не стільки сакрального, скільки морально-етичного змісту. Свою країну вони називали Піднебесною (Тянь-Ся) а себе синами неба (Тянь-Дзи), державу - “Серединною державою” (Джун-Чо).

Для стародавнього Китаю не характерно виокремлення особливого прошарку жерців. Функції жерців виконували державні чиновники. З давніх часів у Китаї розвивалися різні форми мантики, найдавнішою з яких було гадання на баранячій лопатці, за допомогою знаків символів (протоієрогліфів). Поступово, на основі цих знаків була розвинута філософськи осмислена символіка.

Всі явища природи мали відповідні символи. Земля – квадрат, сонце – коло, причому вони уособлювали два початки жіночий і чоловічий.

Дуалістична картина світу як взаємодія жіночого початку - Інь і чоловічого - Янь проходить скрізь всю філософію Китаю. Чоловічий початок Янь асоціювався з сонцем, зі всім світлим, яскравим, сильним, жіноче, інь - з місяцем, з темним, слабким, холодним, вологим. Взаємодія цих початків у різних варіантах пояснювали різноманітність буття. На цих комбінаціях побудована “Книга перемін” - Іцзин. Крім того китайці уявляли світ як взаємодію п`яти першоелементів (вода - вогонь - дерево - метал - земля). Закони буття як втілення порядку і благості уособлювалися поняттям Дао (шлях).

Таким чином, давньокитайська цивілізація виходила з імперативу і “Небо, як символ вищого порядку, - земля, суспільство засновано на благодійності". Порядок в стрункій ієрархії, непохитність існуючого ладу - головний принцип кофуціанства філософії і релігії Китаю, яка була стрижнем китайської цивілізації на протязі тисячоліть. Засновником конфуціанства був Кун-цзи (Кун чжун-ці) Конфуцій (551-479 до н.е.).

В умовах глибокої кризи в суспільстві Конфуцій запропонував спертися на давні традиції як ідеал і умову стабільності суспільства.

Конфуцій розробив ідеал досконалої людини цзюнь-цзи, як взірець.

Цзюнь - цзи повинен був мати дві головних якості: гуманність (жень) та почуття відповідальності (і). Серед інших рис необхідних для суспільства були вірність, відвертість (чжен), і благопристойність (лі).

Лі - це той порядок, який забезпечує стабільність суспільства і проявляється через ритуали, церемонії, традиції що дають можливість здійснити жень. Одним з найголовніших елементів лі є - сяо - повага, культ предків і взагалі, уособлення ієрархії. У книзі “Чжун-юн” весь традиційний спосіб життя зведено до “5 відношень”: між державою і чиновниками, між батьками і дітьми, чоловіком і жінкою, старшими і молодшими братами, між друзями.

У конфуціанстві майже нема культу у звичайному розумінні. До нього можна віднести культ предків і жертвоприношення, що супроводжуються співанням гімнів (викладені в “Ши-цзин - книзі пісень”) та обряди і церемоніал (“Лі-цзин” - “книга церемоній”).

Велике значення має мантика (“І-цзин”).

Конфуцій не цікавився містикою, космогонією, потойбічним. Він говорив: “Ми не знаємо що таке життя, чи можемо ми знати що таке смерть?” Таким чином, Конфуцій вважав вищою цінністю земне життя і бачив спасіння в морально-етичних засадах суспільного буття.

Інший шлях запропонував старший сучасник Конфуція філософ Лао-Цзи (“Старе дитя”, або “Старий мудрець”). Цей напівлегендарний мудрець створив релігійну систему яка має назву Даосизм. Вона викладена в Дао-де цзин (“Книга про шлях до доброчинності”). У центрі доктрини вчення про велике Дао - всезагальне, Абсолют. Закон, якому підлягає все у світі навіть Небо. Дао всюди і у всьому, вічне і необмежене. Воно не створене, але все виходить з нього. Пізнати Дао, злитися з ним - мета людини. В своїх загальних рисах Дао схоже на Брахман, але в диосизм практика Дао раціоналістична. Досягнути Дао можна тільки позбавившись від пристрастей, сповідуя принципи у-вей (бездіяльності). Пізніше під впливом буддизму даосизм розробив складну систему саморегуляції на основі уяв про енергію інь і янь. Але головною умовою досягнення Дао було морально-етичне самовдосконалення (Для досягнення Дао потрібно здійснити не менше 1200 доброчинних акцій). Китайські даоси розробили складні багаточисельні системи езотеричних знань і різні системи мантики (геомантака-феншуй), алхімії, астрології, медицини.

Даосизм, конфуціанство та буддизм співіснували в Китаї на протязі тисячоліть і створили яскраве забарвлення і основи китайської культури. Даосизм і конфуціанство хоча і мали деякий вплив на сусідні народи, але залишалися національними релігіями Китаю.

Одною з далекосхідних національних релігій є також японський синтоїзм.

Синтоїзм це давньояпонська релігійна системи, яка зберігає дуже багато архаїчних і родоплемінних рис. Пізніше під впливом і в процесі боротьби з буддизмом вона набула більш-менш стійких рис і сучасну назву. Напротивагу буддизму японці називали свою релігію камі-но-міті, що дослівно, означає “шлях камі” тобто “шлях місцевих богів” - в китайській кальці - син-то, під такою назвою вона й стала відомою в Європі.

Найдавніші боги японців були родоплемінними покровителями - камі (той що наверху), Японці поклонялись також й духам природи, землі, гір, річок тощо.

Головною богинею, яка уособлювала сонце була богиня Аматерасу (богиня, що сяє на небі), вона вважається предком імператорів Японії, перш за все першого з них - Дзімму - тено. Богиня Аматерасу є уособленням сонця, покровительниця землеробства.

Японський імператор (мікадо) вважався головою синтоїстського культу. Палац імператора - святилище. Культ синтоїзму має певну обрядність і храми (хонуси) в яких служать жерці. Культ дуже простий і зводиться до молитов та жертвоприношень.

До пантеону належать Аматресу (богиня сонця), Суси-но-во (бог урагану), Інарі (рисова людини), сюди ж відносять деяких імператорів, поклоняються священним місцям особливо розвинутий культ Фудзіями.

Міфологічна система синтоїзму викладена у стародавніх текстах — Кодзіки, Ніхонгі, Когосюї. Переважають, перш за все, міф космогонічні та антропогонічні.

Значний вплив на розвиток синтоїзму мали релігії Китаю: конфуціанство та буддизм (дзен). Культова практика розвивалась також під впливом цих релігій.

В синтоїзмі склалося дуже багато сект, особливо у ХІХ початку ХХ ст.

У післявоєнний період широко поширились секти неосинтоїзму.

Висновки.

Ранні етнічні релігії — це релігійні системи, що умовно визначаються як такі, що вже не існують. Проте Деякі та. зв. пізні етнічні релігії виникли не пізніше ніж ті, що ми відносимо до ранніх етнічних.

Основні відмінності.

1. ранні етнічні як правило політеїстичні, пізні мають елементи генотеїзму або тенденцію до монотеїзму.

2. ранні охоплюють не все суспільство, є прошарки позбавлені обслуговуванням релігії(раби, полонені, чужинці). Пізні релігії охоплюють усе суспільство.

3. Ранні обслуговуються скоріше посвяченими ніж професійними священнослужителями, як в пізніх.

4. Обрядність ранніх більш важлива, у пізніх обряд спрощено.

Етичні (локальні або національні) релігії невичерпне багатство людської культури. І стародавні етнорелігії, що вже зникли і ті що існують сьогодні збагатили не тільки загальнолюдську культуру, але й вплинула на розвиток сучасних релігійних систем і світових і т. з. нетрадиційних релігійно-містичних культів.

Напрями буддизму

Ранній буддизм не був надто поширений в Iндiї. Суворість моральних i практичних приписів буддизму вимагали від послідовників Будди аскетичного способу життя. Тому він існував переважно у формі аскетичного чернецтва, братств жебруючих ченців (бхiкшу) i черниць (бхiкшунi). Ченці повинні бути жебраками, статути були досить суворі i кількість таких заборон постійно зростала (їсти один раз, обов'язкове каяття, безшлюбність, відмова від власності i т. інше. Але такий спосіб життя був під силу не всім. Крім того, ченці не змогли існувати без підтримки послідовників. Такі мирські прихильники буддизму — упасаки (санскр. - прихильний) повиннi були дотримуватись тільки панча-шила i жертвувати на користь сангхи.

Заперечення поділу суспільства на варни було тією силою буддизму яка сприяла його поширенню в Iндiї. Але цей процес був дуже довгий i складний і супроводжувався боротьбою між буддизмом та брахманізмом. Протистояння буддизму і брахманізму приводило до еволюції як брахманізму так і й буддизму. Вже на початку нової ери буддизм розпадається на два основних напрямки.

В II ст. вiдбувся IV собор буддистів, на якому остаточно був закріплений поділ буддизму як хiнаяну та махаяну.

Тхеравада, або як її частіше називають, Хiнаяна (санскр.- "мала колесниця", або "вузький шлях спасіння") це більш сувора аскетична, чернича форма буддизму. Хiнаяна вкрай аскетична, вона вимагає відмови від усіх земних радостей i задоволень. Шлях до нірвани згідно з хінаяною лежить через духовне самовдосконалення яке можна забезпечити тільки в монастирі. Згідно з уявами поширеними в буддизмі хінаяни для досягнення нірвани потрібно пройти декілька етапів розвитку які у свою чергу складаються з певних ступенів, і тільки ставши архатом - "гідним" людина може досягти нірвани. Отже в хiнаянi Будда це людина, яка має всі можливі доброчинності. Будда тут вище богів, які підкоряються законам карми і перебувають у сансарі.