Релігія і культура функції релігії

Релігія пронизує все життя людства. Із історії відомо, що вона часто була своєрідною реакцією на суспільний устрій (християнські об’єднання у рабовласницькі часи, релігійні війни середньовіччя), служила важливим політичним чинником (створення за допомогою Ісламу могутньої імперії – Арабського халіфату), прискорювали або гальмували поступ. По суті релігія огортала в свої форми безліч явищ, які не мали до неї прямого відношення. Багато традицій склалося саме під впливом релігії. Зокрема, й звичай відпочивати після кожних шести днів праці пов’язаний із Біблійним сказанням про створення Богом світу протягом шести днів.

Аналітики вважають, що релігія не просто є складовою культури, а може, навіть найголовнішою, фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Російський академік Д.Лихачов навіть стверджував, що позарелігійної культури не буває. Він тут мав на увазі під культурою певну систему цінностей.

Особливо тісний зв’язок релігії із мистецтвом. Вони і в часі постають одночасно. Деякі дослідники вважають, що саме мистецтво виникло із релігійної свідомості та релігійного ставлення до світу: „Мистецтво є безпосередньою організацією суб’єктивних релігійних переживань”. Прикладом може бути трипільська культура. У стінах Церкви зароджувалися, наприклад, такі жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії, ораторії, кантати та ін. Під впливом релігії формувалися сучасні літературні мови.

Можна сказати, що релігія і Церква шукали в мистецьких видах (музиці, архітектурі, живописі, скульптурі) засоби для посилення свого впливу, даючи їм потужний гуманістичний імпульс та філософський зміст. А митці за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для загалу. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив можливий лише за умови дотримання не так букви, як духу релігії. Прикладом може бути такий жанр як іконопис. Разом з тим, релігія певним чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи, які сповідують іслам, не дали світові ні великих художників, ні великих скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких жанрів. Але, зате, ісламське мистецтво дало світові цілком оригінальні зразки архітектурного та орнаментного стилю.

Складнішими є „стосунки” релігії з наукою. В минулому можна знайти численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток науки, а з іншого, – як сприяла науковому поступу. Багато наукових відкриттів було зроблено людьми, причетними до релігії і церкви. До них іноді призводили навіть релігійні роздуми. Наша сучасниця Н.Околітенко звертає увагу, що Фома Аквінський, роздумуючи як Всевишній створив світ, дав таке формулювання вакууму: „Ніщо, без форми та якості, в якому існують усі форми образу”. До нього лише тепер доростають фізики. Н. Околітенко нагадує, що наука, як і релігія, потребує віри: „На віру ми сприймаємо не лише постулати класичної механіки чи геометрію Лобачевсько-Рімана, а й сам факт об’єктивного існування світу, що доказам не піддається”. Відомий вчений і богослов П’єр Тетяр де Шарден так і писав: „Після майже двохсотлітньої боротьби наука і релігія не змогли подолати одна одну. Навпаки, стало зрозуміло, що вони не можуть розвиватися нарізно. Віра і наука – дві фази єдиного процесу пізнання світу".

Грані між наукою та релігією особливо стираються в наші дні, коли свідомість людства або інформаційний фактор стають, як висловлювався В. Вернадський, такою ж матеріальною силою як енергія чи земне тяжіння. Ба, більше Іван Франко зазначав, що "розум і просвіта" не суперечать релігії та правдивій релігійності, але, навпаки, мусять бути їх головною основою". Без освіти і науки релігія постійно сповзає до прірви релігійного фанатизму, тобто нетерпимості й агресивності. А це є цілковитим анахронізмом для сучасної епохи.

При аналізі відношення між наукою та релігією треба пам’ятати основний методологічний принцип: це дві різні сфери людського буття. "Релігію не можна довести, ні заперечити жодною логікою, бо ж людина мислить водній площині, а вірить в інший" – наголошував вчений Борис Ярхо.

Таким чином, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана з такими її творчо-дієвими формами як мистецтво або наука. Подорож у релігію – це мандри у глибини людської культури, в найпотаємніші закутки духовного світу людини.

Особливе місце релігії в цивілізованому розвитку людства, в системі культурних цінностей вже вказує на її можливість, і здатність задовольняти певні потреби людини та соціуму. Іншими словами, релігія має певні функції.

Функціональність релігії – одна із її основних, сутнісних характеристик. Вона має певні рівні свого вияву:

Функціональність релігії реалізується через інтегративну сукупність певних функцій. Найчастіше виділяють такі основні функції:

1. Компенсаторна: в релігії людина знаходить те, чого не має поза нею. Зокрема, компенсується безсилля, залежність людей від об’єктивних умов. Для багатьох Бог є останньою незрадливою надією.

2. Терапевтична (утішальна): релігія знімає негативні наслідки життєвих стресових ситуацій, сприяє збереженню внутрішнього спокою. Гарний, добрий священик іноді кращій за кваліфікованого психіатра.

3. Світоглядна: релігія формує світогляд, в основі якого моральні, духовні цінності, розуміння сенсу життя. Тут знання про світ тісно пов’язуються з моральними нормами. Віруючий вчений особливо переймається наслідками революційних перетворень у науці.

4. Регулятивна: здатність релігії через систему норм і приписів регулювати стосунки між людьми.

5. Інтегративна: релігія може об’єднувати і гуртувати людей краще за будь які клуби за інтересами. Але буває і навпаки.

6. Комунікативна: релігія забезпечує спілкування приналежних до неї людей на особистісному і поза корисливому рівні. А в наші відчувається дефіцит такого спілкування.

7. Культуроформуюча і культурозберігаюча, етноформуюча і етнозберігаюча. В умовах зменшення кількості народів та їхніх культур, зокрема мов, саме релігія може допомогти збереженню і розвитку такого потрібного для загально людського поступу розмаїття. А може і навпаки, пришвидшити процес нівелювання.

Релігія займає в житті людини і суспільства певну нішу, яку заповнити чимось іншим важко або і неможливо. Український вчений В. Липинський писав, що „релігія і церква до витворення культури і добудови держави спричинилися як нічим не замінима школа дисципліни соціальної і моральної”. Він також наголошував, що без такої стримуючої сили, якою єсть релігія і церква, в громадському житті запановує зрештою груба сила матеріальна „ЇЇ панування веде завжди до руїн і анархії, до нічим не обмеженого права сильніших кривдити слабших в і до нічим не обмеженого права слабших бунтуватися всіма засобами проти сильніших” – попереджає В. Липинський.

Є майже аксіомою, що людина із багатим духовним світом, широкими духовними запитами рано чи пізно, в тій чи іншій формі, приходить якщо не до релігії то хоча б до ідеї Бога, як персоніфікованої ідеї добра і справедливості, ідеї прекрасного. Зокрема, так сталося із Олександром Довженком, про що свідчить його запис у „Щоденнику” за 2 січні 1946 р.

Таким чином, релігія була і є незмінним супутником і складовою цивілізації. Вона є передусім духовним явищем, що разом з тим впливає на всі сторони життя людини та суспільства і про неї не можна судити спрощено та однозначно. Щоб осягнути зміст любої розвиненої релігії треба дуже багато знати.

Структура етнічних релігій

Досить часто у навчальних посібниках з релігієзнавства можна зустріти типології релігії, що значною мірою, перейшла із старих радянських підручників. Відомо, що в радянському суспільствознавстві поняття "етнос" і "нація" часто використовували як синоніми, причому перевага надавалась використанню останнього. І хоча виникнення націй пов'язувалось з формуванням капіталізму, термінами похідними від "нації", позначали явища і процеси, що були притаманні докапіталістичним епохам. У відповідністю із цим підходом вирізнялись родоплемінні, національні та світові типи релігій. Відтак до національних релігій відносили і сучасний іудаїзм, і вірування стародавнього Єгипту. Поділ національних релігій на ранні національні та пізні національні, термінологічної суперечності не знімав, адже поняття "національне" переносилось на явища донаціональні за визначенням. Та й критерій поділу на ранні і пізні національні релігії був суто формальним – ранні це ті, назви яких утворюються за допомогою префіксів "старо-" і "давньо-". Сьогодні такий підхід є вже певним анахронізмом і тільки загострює термінологічні суперечності, оскільки поняття "нація" мають хоч і різні, але чіткі визначення. Відомо декілька теорій, що пояснюють сутність нації, серед них: політична теорія нації, психологічна, культурологічна, історико-економічна (марксистсько-ленінська) та етнічна теорія нації. Найбільш поширеними є політична та етнічна теорії нації. Часто їх протиставляють, ще частіше не розрізняють, і тоді виникають непорозуміння. Ці непорозуміння викликані тим, що поняття "нація" використовується для позначення різних за своєю суттю спільностей: "політичної нації" або “громадянської нації” та "етнічної нації" (етнонації). Під "політичною нацією" найчастіше розуміють спільноту, яка об'єднує громадян однієї держави, що усвідомлюють свою політичну єдність незалежно від етнічного походження. Під "етнонацією" розуміють певний етнос, що створив власну державу і усвідомлює свою політичну єдність. У цьому випадку наголошується на усвідомленні своєї політичної єдності - наявності національної самосвідомості, яка реалізується через розбудову своєї власної держави, де цей етнос є домінуючим. Таким чином, нацією стає той етнос, який усвідомлює необхідність творення своєї власної держави. Але обидві концепції нації виходять з того, що народ який творить націю є вільним і повноправним у своїй політичній волі, є носієм суверенітету. Отже Ернст Ренан мав рацію, коли писав: "В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських". Дійсно, використання поняття "нація" для позначення населення держав античності і середньовіччя не зовсім виправдане і пов’язане з англо- і франкомовною традицією, де слово "нація" означає "держава", "підданство", "громадянство". В перших двох значеннях, слово "нація" позначало держави і державні утворення, що виникали на поліетнічній або метаетнічній основі й могли бути і деспотіями, і монархіями від станової до абсолютної, і олігархічними республіками. Отже ініціатором створення нації визнається держава, а не навпаки. В значені "громадянство", поняття "нація" увійшло в європейський вжиток у зв'язку з буржуазними революціями кінця XVIII - першої половини XIX століття і означало населення, що політично самовизначилося і, отже, утворило націю як політичну спільноту. Саме під час соціальних революцій вчорашні піддані відчужені від справ країни, перетворюються в повноправних громадян, що розпоряджаються її долями, тоді і відбувається метаморфоза етносу в націю. Оскільки ця трансформація відбувалась в межах певної держави, то ототожнення "нації" і "держави" для західних дослідників притаманне і сьогодні. Але, колишні бездержавні східноєвропейські народи, мали дещо інші обставини націогенезу – для того, щоб стати нацією, їм потрібно було стати державою. З огляду на це, немає достатніх підстав відносити до національних релігій не тільки релігійні системи стародавнього світу, але й деякі сучасні. Адже треба доводити, що ці релігії були виразними чинниками націотворення, або консолідації нації і ними залишаються. Причому це стосується і нації політичної, і етнічної. Так, до національних релігій відносять, серед інших: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, синтоїзм. Дійсно, іудаїзм був тією підвалиною на якій збудовано державу Ізраїль і єврейську націю, що складалась з різномовних переселенців, вихідців з різних етнокультурних середовищ. Синтоїзм був офіційною ідеологією, яка забезпечувала формування японської модерної нації в епоху Мейдзі і залишається символом японської нації і сьогодні. Сикхізм також став ґрунтом для формування національної свідомості сикхів, яка проявляється зокрема і в боротьбі за власну державу – Халістан. Проте даосизм, практично ніколи не претендував на соціально-політичну функцію в Китайській історії. Цю роль відігравало конфуціанство. Як зазначає Мел Томпсон: "Даосизм принципово відрізняється від конфуціанства тим, що базується на особистісному осягненні і не має соціальної складової... В межах особистого життя китаєць сповідує даосизм, але коли йдеться про суспільні норми поведінки, він стає конфуціанцем". Та й поширений даосизм не тільки в Китаю і не тільки серед китайців. Джайнізм навпаки залишається релігією меншості в Індії, яка не прагне політичного самовизначення.

Отже використання терміну "національні релігії" в окремих випадках потребує обґрунтування або уточнення, а в окремих випадках не достатньо коректне. Проте релігії, що їх відносять до національних, мають етнічну основу. І джайнізм, і сикхізм, і синтоїзм, і даосизм та інші релігії пов’язані з певними етнічними культурами і зберігають з ними стійкий зв’язок. Особливо це стосується етногенезу та раннього племінного (трібального) етапу етнічної історії, коли релігія виконує етноінтегративну функцію. З розвитком етносу, з перебігом подій етнічної історії, його релігійність може ускладнюватись за рахунок іноетнічних запозичень і зовсім змінитись. Це не приведе до зникнення етносу – лише до зміни його етнорелігійної самобутності. Власне етнічна релігія і релігія етносу не одне і те ж саме.

Етнічна релігія розвивається разом із своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родо-племінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родо-племінного устрою – йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін "язичництво", який традиційно пов'язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу позначає етнічну релігію. Словом "язичництво" книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов'янське "язик" мало декілька значень: "член тіла", "мова", "мовлення", "рід", "плем’я", "народ". В часи протистояння християнства як нової надетнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто тримався їх і називали "язичниками". В цьому значенні слово "язичники" збігається із словом "поганці" (лат. "paganus") – "селюки" – селяни, що не прийняли християнства". Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, "язичниками" або "поганцями" стали називати нехристиянські народи.

Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не надетнічні і кроскультурні властивості. Прикладами таких державних релігій можуть бути офіційні культи в давньоазійських деспотіях, або культ імператора у Римській імперії. Октавіан Август підкреслено ототожнював свій культ з державою і наказав, щоб храми на його честь були посвячені і Риму. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на надетнічні – світові. Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу, або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними.

Отже, етнічна релігія є складним і динамічним комплексом, що має синхронні і діахронні зв’язки і структури, відтак може слугувати основою для визначення типу релігії. Виходячи з цього, термін "етнічні релігії" використовується для позначення типу релігії. В залежності від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території і поширення, і ранні і пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія) державними.