Філософія Стародавньої Індії.

Філософія Стародавньої Індії.

Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи.

Основні особливості староіндійської філософії:

1)_Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

2)_Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду.

3)_Своєрідність ставлення до Вед.

4)_Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

5)_Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.

6)_Народження логіки.

7)_Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).

Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.

Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.

Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей, що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.

Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в світі, - це Бог

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування - щастя.

+буддизм

 

Стихійна діалектика (Геракліт)

Геракліт з Ефеса зробив якісно но­вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо­рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве­личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо­лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит­тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко­стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во­рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле­жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд­рості людини й мета життя філософа.

Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Філософія Сократа

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення(дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

Ідеальна держава Платона

Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його по­ліс - це "правління кращих" (аристократія).

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі­тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов'яз­ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли­вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль­нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо­нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето­дів насильства робитимуть людину щасливою.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний склад.

 

Етика стоїків

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо­софська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу­мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу та­кож лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си­стемі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по­няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв'язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти­ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви­чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто по­годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (до­брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не­можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро­чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис­тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво­боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но­вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

 

Апологетика: примат віри

Апологетика це перший період етапу патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії, початок розвитку середньовічної філософії.

Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнсь­ких істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є супе­речливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Він проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).

Монадологія В. Лейбніца

Вільгельм Лейбніц — великий матема­тик і логік, який обстоював множинність субстанцій, що склада­ються із сукупності животворних атомів-монад. Лейбніц вважав, що всі монади рухомі й взаємопов'язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Бо­гом): 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла міс­тять монади-душі; 3) монади-духи, які характеризуються найви­щим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здат­ність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп-ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяль­ності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, су­часне й майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприйма­ють за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадко­вим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання ґрунтується на логічних доведеннях, а й до­свідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей.

 

Філософія історії Гегеля

Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діа­лектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом.

Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свобо­ди: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індиві­ди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки іс­торії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії.

Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філо­софська система ввійшла в суперечність з діалектичним мето­дом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі роз­витку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філо­софії—його власна філософська система.

 

Філософія ірраціоналізму

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) - філософські течії, що проголошують верховенство нерозумного начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін "ірраціоналізм", відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го - початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя - Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до - або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі "Занепад Європи"). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найбільш реакційні форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі принципу доповнюваності Нільса Бора.

 

Прагматизм

Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

 

Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пеірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс (див. Генрі Джеймс), Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізи видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

 

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, обєктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.

 

Екзистенційна філософія

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

 

43. Фрейдизм

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.

За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов'язане ототожненням об'єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я - це пам'ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об'єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, - витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге - перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.

Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно - різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого - Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто як філософії, яку називають фрейдизмом.

Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху - пряме (за допомогою алкоголю) або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості - пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.

Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).
Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

 

Неофрейдизм

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.

Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм - осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

 

Герменевтика.

Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо.

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб"єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об”єктивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта, включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

 

Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз'яснення, тлумачення тексту, пам'яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іно­земних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вва­жається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновни­ком практики коментування, що ввійшла в християнську теоло­гію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відро­дження (Реформації) герменевтичними прийомами користували­ся теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі іс­тини в тексті від суб'єктивістських інтерпретацій смертних людей.

Засновниками герменевтики вважають протестан