Свідомість, як вища форма відображення дійсності. Рівні відображення

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

Рівні відображення: 1) рівень неживої природи (фізико-хімічне відображення)-відображення проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взаємодія між матеріальними об”єктами в неживій природі спричинює зміни фізичних властивостей, появу певних хімічних якостей. Наслідки зберігаються певний час. 2) рівень живої природи (біологічне)-відображення виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Таке відображення дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього середовища. 3) найвищий рівень живої природи – з”являється психічне відображення, формується нервова система. Формою відображення стає відчуття. Виникає цнс, умовні рефлекси тощо. Найскладніший і найвищий рівень відображення у формі свідомості належить людині.

 

 

Вихідні принципи гносеології

Гносеологія – це філософська дисципліна, що вивчає пізнання, його можливості, роль у людській практиці, рушійні сили, визначальні риси та критерії істини. В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1. Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта пізнання.

2. Принцип пізнавальності – пізнання можливе, людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, пізнання людини немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку людської практики.

3. Принцип активності – процес пізнавання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

4. Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики – практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої сеье є головною рушійною силою, метою пізнання.

6. Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7. Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Чуттєве пізнання, його форми

Чуттєве пізнання — це суб"єктивний образ об"єктивного світу, що його свідомість людини формує за допомогою ви­користання органів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки резуль­татом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої мож­ливості у трьох взаємозв'язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.

Відчуття є найпростіша форма відображення об'єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина одержує суб'єктивний образ об'єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів.. що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Від­чуття є складовою частиною сприйняття.

Сприйняття — це цілі­сний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих обра­зів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам'яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб'єктивними образами за допомогою уявлення.

Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований: сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі сут­тєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розу­міння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння.

Істина як процес

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання пред­метів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Ключовою ознакою істини є її об'єктивність, тобто зміст істинного знання не залежить від суб'єк­та пізнання. Водночас істина є суб'єктивною, вона пізнається людиною, яка надають їй певних форм людської думки, і виражається в певних формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об'єкта в повному його обсязі. Істина є процес, об'єктивний за своїм змістом і суб'єктивний за своєю формою.

Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи гово­рять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб'єктивного наближення до об'єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсо­лютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істи­ни. Відносна істина, або відносність щодо об'єктивної істини — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина означає наяв­ність повного адекватного знання про об'єкт пізнання. Абсо­лютність в об'єктивній істині означає, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується, вона лише доповнюється новим змістом. Час­то така істина належить до так званих вічних істин, фактів іс­торії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об'єктивної істини.

 

Критерії істини

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання пред­метів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими.

Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це яс­ність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціона­лізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.

Критерій практики є одночасно аб­солютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може до­вести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й поча­сти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формально-логічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

 

Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція - форма пізнання, здатність безпосереднього осягнення істини без попередньої логіки доведення. Це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему. У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрід­ним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення. Основна риса інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). Головними передумовами інтуїтивної істини є осо­бистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об”єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо. Інтуїція досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

Основні характеристики: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Але це явище закономірне і залежить від повноти логічного аналізу проблеми.

З точки зору самого суб'єкта сприйняття, це суб'єктивна і об'єктивна форми.

Суб'єктивна - це сприйняття несвідомих психічних даних суб'єктивного походження. Об'єктивна форма - це переформоване сприйняття фактичних даних, які виходять з об'єкта, що супроводжується переформованими думками та почуттями.

Найпростішою формою інтуїції є чуттєве споглядання, або просторова інтуїція («категоріальна»). З її допомогою утворюються первісні геометричні поняття про фігурах і тілах.

Укладення беруться як безпосередні очевидності, щось безумовно дане. Логічний аналіз бере до уваги, але ніколи не відкидає такого роду констатації. Такий тип інтуїції математики називають «предметною», або «праксеологічною».

Дещо своєрідним видом інтуїції є перенесення ознак, які мають загальне значення для деякого класу предметів, на нові предмети цього класу. В математиці вона отримала назву «емпіричної» інтуїції. У логічному плані емпірична інтуїція являє собою приховане висновок по аналогії, і вона не володіє більшою вірогідністю, ніж аналогія взагалі.

У математичних міркуваннях, перш за все в елементарних діскурсівних переходах, тобто у висновках «з визначення», а також у висновках по логічним схемами транзитивних, контрапозіціі тощо, без явної формулювання цих схем є так звана «логічна» інтуїція. Логічна інтуїція відноситься також до стійким нереалізованим елементів математичного міркування.

На підставі розподілу ситуацій інтуїтивно ясності виділяють два основних типи інтуїції: аподиктична, результати якої не піддаються перегляду з точки зору логіки, і асерторична, що має еврістичне значення і підпорядкована логічному аналізу.

Конкретна інтуїція - сприйняття фактичної сторони речей, абстрактна - сприйняття ідеальних зв'язків.

Концептуальна формує нові поняття на основі існуючих раніше наочних образів, а ейдетична будує нові наочні образи на базі існуючих раніше понять.