Особливості віросповідання та культу Української греко-католицької цекви

На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської (1649) церковних уній. Об'єктивною передумовою до церковної унії стала Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.

Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі, Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили українці.

Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.

Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.

Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.

Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське об'єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій.

Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.

УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та Казахстані.

З 1989 р. у зв'язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося бурхливе відродження УГКЦ в Україні.

Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ створив важливу для її діяльності патріаршу курію.

 

№146 Іслам, основні напрями та релігійні течії

Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. – „покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву – мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:

віра в єдиного Бога Аллаха, який є творцем „неба й землі”, а також усього того, що знаходиться на них. Аллах є абсолютним володарем людської долі над людьми;

віра в ангелів, які виконують веління Аллаха, оберігають рай і пекло;

віра в Коран як богоодкровення через пророка Мухаммеда;

віра в пророцтва Мухаммеда;

віра у визначеність наперед долі людини Богом Аллахом;

віра в кінець світу та загробне життя й практику воскресіння після смерті.

Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко.

Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського «відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури. Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської справедливості, ісламської винятковості.

Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану, Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США до Європи).

У сучасному світі з'явилися міжнародні ісламські організації, наприклад, Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.

У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.

Релігієзнавці виокремлюють три головні напрями ісламу.

Перше місце за чисельністю послідовників належить сунізму (походить від слова «суни» ~- люди). Він охоплює приблизно 90 % загальної кількості мусульман. Сунізм уважає себе ортодок­сальним (правовірним) напрямом в ісламі. У своєму віровченні суніти спираються на Коран і Суну, виділяють специфічну кон­цепцію ісламської держави, згідно з якою майбутній халіф отри­мує владу на підставі угоди між релігійними «авторитетами» й претендентами на владу. При цьому претендент мав бути бого-словсько освіченою, мудрою людиною (муджтахідом), користу­ватися певним авторитетом, бути правознавцем вищої кваліфіка­ції, мати хороше здоров'я й походити з племені курейшитів. Сунізм став офіційною релігією Арабського халіфату.

З часом сунізм поширився в Азії, Єгипті, Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Сирії, Росії. Є сунітські організації і в Україні.

Шиїзм. Слово «шиїзм» походить від арабського «шиа Алі» -партія Алі. Він є другим за кількістю послідовників напрямом мусульманської релігії. Початок шиїзму в VII ст. н.е. поклала група прихильників Алі, двоюрідного брата Мухаммеда, які пра­гнули обрати Алі халіфом. Послідовники цього напряму визнава­ли 12 імамів з-поміж нащадків Алі. Найзначущішим для них був дванадцятий законний імам, який народився в 873 р. і таємно зник. Послідовники шиїзму очікують на його новий прихід (при­шестя), який принесе нові можливості спасіння пересічних віру­ючих. Цей прихід забезпечить процвітання шиїтам усього світу, гарантує «золотий» період їхнього життя, приведе до «великої» справедливості та соціальної рівності.

Шиїти визнають святість Корану, пророка Мухаммеда як по­сланця бога Аллаха, ушановують традиційні мусульманські обря- ди та культи. Але вони по-своєму Інтерпретують догмат про пе­реселення душі й, наприклад, вважають, що частинка душі Му­хаммеда знаходиться в тілі живого імама. Крім того, шиїти мають свій священний текст (переказ), який називається «Хабери» (ах-бар). Він вміщує оповідання про життя й діяльність Алі та його прихильників.

Обрядова діяльність шиїтів майже не відрізняється від суніт­ської. Особливою пишністю відрізняється ритуал жалоби за іма­мом Хусейном, кульмінаційним актом якого є ашура¹.

Крім того, що у шиїтів, як і у сунітів, є свято народження Му­хаммеда -— Мавлюд, вони також святкують день народження Фа-тіми² та дні народження й смерті всіх імамів.

У сучасну добу переважна більшість шиїтів живе в Ірані, час­тина їх мешкає в Іраку, є послідовники шиїтів у Лівані, Ємені, Бахрейні.

Хариджизм (від араб, «повстанець») виникає у VII ст. н. е. До цього напряму належать мусульмани, які виступали за рівність усіх мусульман незалежно від їхнього походження та кольору шкіри. За віровченням хариджизму халіфом може стати будь-який мусульманин, якого обирає на цю посаду громада мусуль­ман. Громада має право переобрати халіфа, який її з тих чи інших причин не влаштовує.

Особливою характеристикою хариджизму була крайня нетер­пимість щодо політичних та ідеологічних супротивників, які про­голошувалися «віровідступниками» та яких пропонувалось як­найшвидше знищити.

Сьогодні подекуди в арабському світі існують крайні екс­тремістські форми хариджизму — від азракітів до поміркованих ібаритів, які живуть в Алжирі, Тунісі, Лівії тощо.

Суфізм (від араб, «суф» — вовна, грубий вовняний одяг) є містико-аскетичним напрямом в ісламі. Перші суфійські гро­мади виникли приблизно в 800 р. н. е. й об'єднували найнижчі соціальні прошарки мусульман, духовенства, незадоволених соціальною нерівністю в суспільстві. Проповідь містицизму, аскетизму й смиренності імпонувала новим адептам. Загалом для суфіїв характерним було зречення від індивідуального во­левиявлення й на цій основі формувалася містична любов до абсолюту (з використанням ілюстративного матеріалу з кла­сичної перської поезії). Згодом суфізм отримує пантеїстичне забарвлення.

Суфізм орієнтував на смиренність, бідність проголошувалася найкращим засобом «порятунку душі». Суфізм мав неабиякий вплив на всі сторони релігійної культури ісламу — мусульмансь­кі догмати, філософію, етику, літературу, поезію.

У суфійських ученнях виділяли чотири сходинки суфіта: пер­ша сходинка, яку називали «шаріат», орієнтувала суфія на безза­перечне виконання законів ісламу; друга сходинка під назвою «тарікат» фіксувала наявність певних періодів суфійської систе­ми освіти — учнівства під керівництвом суфійського авторитету (шейха), який мав навчити майбутнього суфія через прийоми са­моусвідомлення, самоврядування керувати власним волевияв­ленням; третя сходинка «манфат» сприяла пізнанню світу не ро­зумом, а серцем (у мить єдності всесвіту й Божої сутності), четверта сходинка «хакікат» (істина) фіксувала факт об'єднання, тотожності адепта суфізму з Богом, який пізнавав і шукав істину в Божій сутності.

Шаріат. Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі сфери людського життя. Іс­лам - - не лише релігія, це спосіб життя. Сукупність норм му­сульманського права, моралі, релігійних настанов, що регламен­тують життя мусульман від народження до смерті, називається шаріат (від араб, «шаріа» -— доброчинний шлях).

Шаріат не має аналогу в інших релігійних системах, він міс­тить як цивільні норми, так і релігійні вимоги. У такому розумін­ні релігійні вимоги виконують роль законів, а це означає, що по­рушення релігійних вимог сприймається як порушення цивіль­ного закону.

Головними положеннями й вимогами шаріату є щонайменше чотири групи обов'язків: 1) обов'язки перед Аллахом (віра в Ал­лаха, пророка Мухаммеда тощо); 2) обов'язки перед самим собою (мусульманин не забруднює тіло нечистими продуктами харчу­вання, не вживає м'ясо свиней, не п'є алкогольних напоїв тощо); 3) обов'язки перед іншими (мусульманин не повинен красти, брехати, грати в азартні ігри і т. ін.); 4) обов'язки перед іншими живими істотами (мусульманин по можливості повинен не шко­дити тваринам, які є творінням Аллаха, Дозволяється вбивати тварин лише для приготування їжі).