Авторитарний режим – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.

Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

Р и с. 7. 8. Х а р а к т е р н і р и с и а в т о р и т а р н о г о п о л і т и ч н о г о р е ж и м у

Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види.

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демократії. Але ступінь його реального демократизму залежить від політич­ного режиму країни, від існуючих політичних обставин та умов,за яких референдум проводиться. Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням рефе­рендуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, зако­нами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єк­том волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При рефе­рендумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - конституція, поправ­ка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внут­рішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і рефе­рендуму відрізняються за способом визначення результатів го­лосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажори­тарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі -тільки за мажоритарною.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава дер­жави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референду­ми). Ініціативу проведення референдуму можуть виявляти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.

Види референдуму і його правові наслідки. Розрізняють: а) обов'язковий референдум; б) плебісцит; в) всенародне опиту­вання (консультативний референдум).

Обов'язковість референдуму означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішено тільки шляхом проведення референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості, форми правління, форми політико-правового устрою, принципів виборчої системи, в ряді країн з питання вступу держави в міжна­родні співтовариства тощо).

Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'яз­ковий референдум. З юридичної точки зору різниці між обов'язковим референду­мом і плебісцитом немає. У обох випадках за підсумками голосу­вання настають обов'язкові для органів влади правові наслідки. Рішення мають вирішальний характер і не підлягають затвер­дженню будь-яким органом.

Всенародне опитування (консультативний референдум) являє собою лише з'ясування думки виборців з будь-якого питання, яке буде предметом розгляду в парламенті. Парламент враховує дум­ку виборців (а може і не враховувати) при прийнятті закону.

Законодавство зарубіжних країн встановлює межі припусти­мого використання референдуму. На голосування виборців не можуть виноситься питання надзвичайного і невідкладного ха­рактеру, що вимагають спеціальних знань, а також такі, відповідь на які відома заздалегідь (наприклад, про зниження податків, підвищення заробітної плати тощо). Не можуть виноситися на ре­ферендум питання бюджету, амністії, кадрові питання, питання про заходи для забезпечення суспільного порядку, здоров'я і без­пеки населення.

Виборчі цензи: поняття та види.

Принцип загального виборчого праваозначає, що виборче право визнається за всіма повнолітніми та дієздатними громадянами держави. Проте в деяких країнах конституційним законодавством цей принцип обмежується цензами, тобто певними вимогами, яким має відповідати громадянин для того, щоб здійснювати виборче право.

Віковий ценз,тобто встановлення законом вікового обмеження для громадян при наданні їм активного і пасивного виборчого права.

Ценз осілості,згідно з яким для набуття активного чи пасивного виборчого права необхідно проживати в країні чи на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці протягом визначеного часу до моменту проведення виборів.

До цензу осілості близький ценз громадянства, згідно з яким для набуття активного чи пасивного виборчого права необхідно мати громадянство даної держави.

Моральний ценз,тобто встановлення підвищених вимог до моральних якостей кандидатів на виборні посади та обмежень щодо соціальної поведінки виборців (Італія, Еквадор, Люксембург, Мексика, Пакистан,США)

Службовий (професійний) ценз- обмежує виборчі права громадян за ознакою займаної посади, професійної діяльності або духовного сану. Найчастіше цей ценз застосовується щодо військовослужбовців, поліцейських та службовців органів безпеки. Зазначена категорія громадян не має право голосу майже в усіх латиноамериканських і багатьох африканських країнах, а в Мексиці, Парагваї, Таїланді та деяких інших країнах позбавлені пасивного виборчого права священнослужителі. Вважається, що особи цих професій мають бути політично нейтральними і не можуть брати активної участі в політичному житті суспільства.

22. Глава держави.

Істотним важелем у механізмі державного управління суспіль­ства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій сис­темі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. За­лежно від форми правління - це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правлін­ня, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською - громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чин­ною Конституцією 1999 р. виконує Федеральна рада, яка одно­часно є й урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися в ході національ­но-визвольних революцій і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго та ін.).