У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну).

Романо-германська (континентальна модель) організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полі-системною. Судова система країни складається із кількох авто­номних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалі­зованих судів на чолі зі своїми вищими судами. Найяскравіший приклад полісистемності закріплений у Основному законі ФРН 1949 року. Відповідно до ст. 95 тут діють п'ять автономних судо­вих систем: загальних судів, на чолі яких стоїть Федеральна су­дова палата, адміністративних судів, які очолює Федеральний ад­міністративний суд, фінансових судів на чолі з Федеральною фінансовою палатою; трудових судів, які очолює Федеральний суд по розгляду трудових спорів; соціальних судів із Федеральним соціальним судом на чолі. Вищі федеральні суди з метою забезпе­чення єдності судової практики утворюють спільний сенат (ч. 1,3 ст. 95). Крім зазначених систем судів, відповідно до статей 92-94 Основного закону ФРН, передбачено створення Федерального конституційного суду і конституційних судів земель.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміні­стративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністратив­них судів можуть належати й інші «управлінські» спори, наприк­лад між територіальними одиницями.

Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазви­чай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка ви­конує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Держав­на рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд.

Особливе місце у країнах континентальної Європи, а також більшості постсоціалістичних країн належить конституційним судам (Конституційний суд РФ, Конституційна рада Франції). Правовий статус таких органів конституційної юрисдикції у дея­ких країнах закріплений у розділах, присвячених конституційним гарантіям, а не судовій владі (Італія, Австрія). В деяких країнах створюються також суди для розгляду справ про конституційну відповідальність вищих посадових осіб (Високий суд правосуддя і Суд правосуддя Республіки у Франції, Державний трибунал у Польщі).

Особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створюва­ти військові суди, хоча у більшості країн у мирний час вони не створюються. До судів загальної юрисдикції можуть належати спеціальні суди: сімейні, патентні, фінансові тощо. Незалежно від моделі судової системи, у всіх демократичних країнах конституції забороняють створювати надзвичайні суди, тобто різного роду «особливі наради», «спеціальні трибунали» тощо, які б діяли поза окресленою законом процедурою. Такі суди часто використову­ють диктаторські режими для здійснення репресивної політики.

Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законо­давством, судовий прецедент використовується досить рідко, су­дова система має багатоступінчастий, інстанційний характер.

Поняття і зміст громадянства. Співвідношення понять «Громадянство», «Підданство» і «Національність» в зарубіжних країнах.

Громадя́нство — формально зафіксований правовий статус людини, зв'язок людини (фізичної особи) з певною державою, належність до цієї держави. Громадянство передбачає певну сукупність взаємних політичних, соціальних та ін. прав та обов'язків. Громадянство — це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст людини і держави, взаємовідносин з державою та суспільством.

Головні аспекти громадянства:

1. постійний правовий зв'язок між людиною і державою, який виявляється у їх взаємних правах і обов'язках;

2. об'єкт конституційного права (ст. 25 КУ), що являє собою можливість людини вступити у відповідні відносини з державою та припинити їх;

Як один із елементів правових норм, що регламентують вище зазначені відносини і фактично становлять собою основний інститут в межах генерального інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Пі́дданство — правовий зв'язок між фізичною особою і певною державою з монархічною формою правління.

Розрізняють поняття «громадянство» і «підданство». Підданство раніше було характерним для більшості держав з монархічною формою правління. У XXI столітті в переважній більшості монархій в результаті проведеної політики обмеження монархічної влади та демократизації суспільства інститут громадянства цілком замінив собою інститут підданства. Якщо, як зазначалося, під підданством розуміється зв'язок фізичної особи з монархом (і, відповідно інститутами корони), то під громадянством розуміється більш широкий зв'язок безпосередньо з державою, а не його главою.

Націона́льність — приналежність особи до нації, держави або народу. Поняття «національність» може мати різноманітні значення: юридично-правове, політичне,етнологічне, культурологічне, повсякденно-побутове тощо.

Способи набуття громадянства у зарубіжних державах.

Головним i найбiльш реальним способом набуття громадянства є фiлiацiя, або набуття громадян за народженням. Фiлiацiя пов'яз з моментом народж, а її змiст визначається двома принципами – «права кровi» i «права грунту». Однак у рядi країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку фiлiацiї не має прямого вiдношення до моменту народж. Тут стан громадянства у вiдповiдних ви-падках виникає з моменту повнолiття i пов'язується з наявнiстю в особи полiтичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народ; в цих кр особа лише набуває державної належностi.

Сучасне законодав про громадян переважної бiльшостi країн встановило змiшаний принцип, за яким домiнуючим є «право кровi», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дiтей, батьки яких невiдомi.

У законодавствi бiльшостi країн не визначаються юр наслiдки подвiйного громадянства. Передбачаються рiзнi заходи щодо запобiгання цьому явищу. Для запобiгання випадкам бiпатризму майже в усiх розв країнах законодавче встановлено, що одруження жiнки з iноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для лiквiдацiї бiпатризму нерiдко використовується практика оптацiї, тобто вибору громадянства. Порядок оптацiї встановлюється в законодавствi i мiжнародних договорах.

Існують, проте, й угоди, якi припускають можливiсть подвiйного громадянства. Про це прямо зазначається в конституцiях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на iснуючi мiж вiдповiдними країнами так званi особливi зв'язки iсторичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвiйне громадянство мiж iспанiєю та рядом латиноамериканських держав.

Ін способом набуття громад є натуралiзацiя-набуття громад за волевиявленням особи. натуралiзацiя - це процедура, яка здiйсн компетентним органом вiд iменi держ i виявляється в наданнi гр-ва цiєї держ особi на її прохання або за її згодою.

Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У бiльшостi ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рiшенням компетентних органiв.

Натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними вимогами. Ці вимоги можуть обмеж можливостi натуралiзацiї i полегшувати її. Голов умовою натуралiзацiї є так зване укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа, яка претендує на здобуття громадян конкретної держ, повинна до подання вiдпов заяви протягом певного часу проживати на її територiї.

Конституцiї i законодавство про громадянство встановлюють рiзнi строки укорiнення. Звичайним є п'ятирiчний строк, хоча в деяких країнах вiн сягає десяти рокiв (Бельгiя, iспанiя). У Скандинавських країнах строк укорiнення визначений у сiм рокiв. З iншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорiвнює двом рокам.

Законодавство й адмiнiстративна практика визначають також iншi умови, що обмежують можливостi натуралiзацiї. Серед них слiд назвати наявнiсть певного рiвня матерiального добробуту, квалiфiкацiї та професiйної пiдготовки, повагу до закону, вiдсутнiсть заборгованостi щодо сплати податкiв тощо. Звичайною є вимога знання державної мови. З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спрощеним є порядок реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У деяких країнах полегшена процедура натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної національності. Законодавство зарубiжних країн не визнає за особою права на натуралiзацiю. Натуралiзацiя є дозвiльною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенiтету.