Способи припинення громадянств

Громадянство - стійкий політико-правовий зв'язок між особою і держ, яка знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Осн способами припинення гр є: 1)Вихід з гр; 2)Втрата гр; 3) Позбавлення гр.

Вихід з гр здійснюється за особистим клопотанням особи, охочого припинити політико-правовий зв'язок з даною держ. Відбув на підставі рішення відповідного компетентного органу держ(глава держ, суд, мініст юстиції та ін) за поданою громадянином заяви про вихід з гром.

Втрата гр. передбачає автоматичне припинення політико-пр зв'язку особи з даною держ на основі певних юр фактів, перелік яких встановлений законод країни. Це придбання іноземного гр, відмова від виходу з іноземного гр, набуття гр даної країни на підставі фальсифікованих документів, надходження на держслужбу іноземної держ та ін.

Позбавлення гр. Позбавл гр, набутого в порядку філіації(набуття гр за народженням);, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства(придбання гр шляхом прийому в гр) — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою гр з порушенням закону.

Позбавлення особи громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення особи громадянства, набутого в порядку натуралізації - денатуралізацією.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з держ суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про гр Францiї, особа може бути позбавлена франц гр у разi засудження її за злочини проти безпеки держ, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених зак про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iн держ, що завдають шкоди iнтересам Фран. Проте зак-во переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що гр за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Законодавство переважної більшості держав не припускає денаціоналізації. Позбавлення громадянства, як правило, застосовується до натуралізованих громадян, оскільки вважається, що у них зв'язок з державою менш стійкий, ніж у громадян за народженням. Наприклад, натуралізований громадянин Аргентини за рішенням суду втрачає громадянство у разі його "перебування за кордоном понад два роки" або "за завдання шкоди уряду Аргентини". У той час конституції деяких держав взагалі не припускають можливості позбавлення громадянства. Наприклад, у ч. 1 ст. 25 Конституції України 1996 р. визначено, що "громадянин України не може бути позбавлений громадянства...", у п. 2 ст. 5 Конституції Словацької Республіки 1992 р. зазначено, що "жодна особа не може бути позбавлена словацького громадянства супроти її волі".

Класифікація форм правління сучасних держав.

Загальноісторичні види державного правління:

- монархія — вища державна влада здійснюється однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

- республіка— вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

Види форм правління сучасних держав:

А) Республіка, яка м.б.:

- президентська республіка— глава держави (президент) одноособове або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (СІЛА, Аргентина, Мексика, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Швейцарія);

- напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка— глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція);

- парламентська республіка— глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

Б). Монархія, яка м.б.2 видів: абсолютна іконституційна.

Абсолютна монархія (самодержавство) ґрунтується на зосередженні всієї державної влади в руках одного монарха (Саудівська Аравія,Оман). Для цього виду монархії характерна відсутність будь-якихпредставницькихустанов у державі.

Конституційна монархія існує у двох видах:

1) дуалістичнаконституційнамонархія;

Парламентарнаконституційна монархія.

— парламентська монархія- глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія);

- дуалістична монархія— глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

Президентські і напівпрезидентські республіки поширені в країнах Америки, Африки; парламентські республіки і парламентські монархії — в країнах Європи; дуалістичні монархії — в деяких країнах Африки, Близького Сходу.

Радянські держави, які були здебільшого парламентськими республіками, трансформуються тепер у республіки напівпрезидентські (зокрема, Україна) або ж президентські (Росія).

Розбіжності між двома основними формами правління, що властиві зарубіжним країнам, монархією і республікою - визначаються тим, хто стоїть на чолі держави, - монархом або президентом.

Монархія як форма правління: сутнісні ознаки, різновиди (навести 5 прикладів сучасних монархій).

Монархія — вища державна влада здійснюється однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

Монархія м.б.2 видів: абсолютна іконституційна.

Абсолютна монархія (самодержавство) ґрунтується на зосередженні всієї державної влади в руках одного монарха (Саудівська Аравія,Оман. Для цього виду монархії характерна відсутність будь-якихпредставницькихустанов у державі.

Конституційна монархія існує у двох видах:

1) дуалістичнаконституційнамонархія;

Парламентарнаконституційна монархія.

— парламентська монархія- глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Великобританія, Данія, Швеція, Японія);

- дуалістична монархія— глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

12. Парламентська монархія: характерні риси (навести 5 прикладів).

Монархія — вища державна влада здійснюється однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

Парламентська монархія-глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади.

Глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності уряду перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії.

Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади - трон, мантія, корона тощо. Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки «добровільного» зречення престолу.У кожній окремій країні парламентна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів.

На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я - одна із найбагатших у світі, її члени -найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це Згадана форма правління свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.

У деяких державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського монарха генерал-губернатор -посадова особа, яка призначається британським монархом на про-позицію уряду відповідних країн.

13.Республіка як форма правління та її різновиди (навести 5 прикладів).

Республіка - це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо­нальною представницькою установою. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою фор­мою здійснення державної влади. Існує два основних види республіканської форми правління - президентська та парламентарна, існують і змішані форми.

Президентська республіка. Такий вид республіки характеризується: жорстким поділу влади, існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням; уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар­ламентом. Президент не має права розпуску парламенту. В руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегі­ального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, влас­не, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відпо­відно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбіль­шого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

США. Система вищих органів США базується на принципі «стри­мувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верхов­ний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного. Так, згідно з Кон­ституцією США, президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпи­су, із поясненням. Конгрес більшістю голосів у дві тре­тини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Президент є главою політичної партії, яка перемогла на пре­зидентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим зай­має становище, яке уможливлює його вплив на громадську дум­ку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США. Президент наділений і судовою владою - йому належить право призначення важливих по­садових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті.

У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система прямих виборів президента. Глава держави наділений широкими законодавчими повноваженнями: йому належить виключне право внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи, держав­ної служби, право видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких регулюються найважливіші сфери соці­ально-економічного та політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 p.). Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше за право вето президента США, оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти законопроекти як у цілому, так і в будь-яких їх частинах. Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компе­тенції Конгресу.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат).

Уперше подібна форма правління з'явила­ся у Франції у 70-х роках XIX ст. На даний час така фор­ма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словаччина, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є про­голошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідаль-ність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на без­відповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парла­менту на уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парла­менту.

Вибір глави держави відзначаєть­ся результатом парламентських виборів. Тому правління у пар­ламентарній республіці носить партійний характер. Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом.

Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині - Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма­жоритарною системою абсолютної більшості.

Найхарактерні­шою ознакою парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом. Міністри несуть солідарну відпові­дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

В Італії, наприклад, конституція закріплює прин­ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар­ламенту. У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундес­тагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канц­леру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 p. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду.

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє.

Існує ще один вид змішаної форми правління - напівпрезидентська республіка (президенсько-парламенська). Республіки не завжди відповідають ознакам їх «чистих» парламентських і президент­ських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламент­ській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з друго­го — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).