Набуття громадянства шляхом натуралізації.

натуралізація — це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов’язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва дер­жав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом (юридичний наслідок укладення шлюбу з громадянином(кою) даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства, займання певних посад, надання почесного громадянства).

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до натуралізації.

 

52. Натуралізація (особливості в заруб. Кр.)

— це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов’язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до індивідуальної натуралізації. Як правило, вимагається досягнення повноліття; письмова заява; знання державної мови; ценз укорінення — певний мінімум проживання в країні (звичайним є п’ятирічний термін, 7 років — в Алжирі, 10 — у Бельгії та Іспанії, 30 — в Бразилії); відсутність певних хвороб (психічні або СНІД), наявність засобів існування; повага до закону; "політична лояльність" тощо. У США, наприклад, виключена можливість натуралізації для осіб, які дотримуються лівих поглядів, або є атеїстами. Крім названих, у деяких країнах визначають також інші умови, які обмежують можливості натуралізації. Це такі, як наявність кваліфікації та професійної підготовки; відмова від іноземного громадянства (ФРН); ведення добропорядного способу життя (Греція, Канада, Скандинавські країни); а в Республіці Чад — входження до однієї з громад, розташованих на території держави.

З іншого боку, для певних категорій осіб установлюються пільгові умови натуралізації. Так, іммігрант, який прожив у США тривалий час (20-30 років), може бути натуралізований — навіть якщо і не витримає іспит на знання мови. У Болгарії, Греції, Ізраїлі, ФРН та деяких інших державах встановлена полегшена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Для мешканців Північного союзу строк імміграції у Швеції скорочений з п’яти до двох років.

Правові гарантії громадянства.

Під гарантіями розуміється система засобів, умов, що сприяють реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина. Гарантії залежать від рівня демократії, розвитку економіки, правової культури суспільства, від ступеня незалежності судової влади та інших факторів. Вони поділяються на дві великі категорії: внутрішньодержавні та міжнародно-правові. До міжнародно-правових гарантій відноситься перш за все право індивіда звертатися до міжнародних установ (Комітети ООН) і суди (Європейський Суд з прав людини) за захистом своїх прав. Більш докладно ці гарантії вивчаються в курсі міжнародного права.

Внутрішньодержавні гарантії прийнято підрозділяти на соціально-економічні, політичні, ідеологічні і юридичні. Соціально-економічними гарантіями прав громадян вважаються володіння власністю, що дає можливість людині незалежно здійснювати свої права; існування соціальної держави. Політичні гарантії прав зв'язуються з різними формами здійснення влади народу, особливо з вільними і регулярними виборами, проведенням референдумів, багатопартійністю, свободою опозиції, за участю громадян в управлінні, 1 тобто залежать від ступеня демократичності політичного режиму. Під ідеологічної гарантією розуміється наявність в пануючій ідеології концептуальної значущості прав і свобод людини, пріоритетності прав та інтересів людини у суспільному житті, розгляд блага людини як однієї з основних цінностей або вищої цінністю, обгрунтування важливості дотримання та захисту прав і свобод людини.

Юридичні гарантії спираються передусім на авторитет конституцій, в яких закріплені основні права і свободи. Проте конституції не завжди закріплюють права і свободи у повному обсязі, що характерно для Австралії, Нової Зеландії, Швеції. Практично більш важливими є судові гарантії. Вони полягають у наданні громадянину права звернення до суду з вимогою визнати неконституційним той або інший закон, який обмежує якесь конституційне право громадянина, або видати наказ на адресу адміністративного органу про здійснення передбаченого законом дії або про утримання від будь-якої дії, що порушує суб'єктивне право громадян.

 

54. Загальні риси інституту омбудсмена:

а) введення інституту омбудсмена є важливою додаток правообеспечітельного механізму, діючого в державі; б) головним завданням діяльності омбудсмена є охорона прав громадян; в) відомство омбудсмена відноситься до вищих органів держави; г) важлива риса інституту омбудсмена - його незалежність. У більшості країн він обирається парламентом і звітує тільки перед ним; д) в основну задачу омбудсмена входить контроль за діяльністю виконавчих органів. Він здійснюється за ініціативою омбудсмена і за скаргами громадян; е) у ряді випадків омбудсмен розглядає справу не тільки з точки зору відповідності закону рішень і дій адміністрації, але і може розглядати комплексно діяльність державних органів та їх посадових осіб і винести рішення про людяність, справедливості, доцільності їх дій; ж) омбудсмен використовує методи переконання, критики, гласності, в його розпорядженні немає адміністративних, імперативних повноважень; ж) громадяни (крім Франції, Великобританії) мають право безпосереднього доступу до омбудсмена, а також на безкоштовне виробництво.

Омбудсмени наділені певними гарантіями виконання рекомендацій, що містяться в їх уявленнях. Так, омбудсмен юстиції Швеції, французький медіатор має право накласти штраф на державних службовців, які відмовляються надати інформацію; порушити офіційне виробництво. Крім того, у цих же країнах, а також в Іспанії, Великобританії, Австралії передбачена кримінальна відповідальність за ігнорування, обструкцію діяльності омбудсмена. Однак вони не можуть видавати подібних приписів щодо міністрів, суддів Верховного Суду без згоди парламенту. У той же час фінансовий омбудсмен може порушити процедуру імпічменту міністра. Повноваження польського омбудсмена в кримінальному та цивільному судочинстві рівнозначні повноважень прокурора.

Поняття суспільного ладу.

За своїм змістом суспільний лад будь-якої країни є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та ін­ших відносин життєдіяльності суспільства, які передбачені й гарантовані конституцією та іншими законами. Його структура складається з чотирьох основних субсистем, які самі являють собою системи суспільних відносин у відповідних сферах життя суспільства. Такими субсистемами є: а) економічні відносини; б) соціальні відносини (у вузькому розумінні цього слова); в) духовно-культурні відносини; г) політичні відносини.

Правовий статус інститутів суспільного ладу і відносин, що складаються на основі їх функціонування, регулюються нормами державного права. Слід зауважити, що норми конституцій зарубіжних держав закріплюють не суспільний лад у цілому, а лише його основи, основоположні принципи (наприклад, недоторканність інституту приватної власності, неприпустимість мо­нополізму в економіці, політичний плюралізм тощо). Тому і норми конституцій, що регулюють основи суспільного ладу, розосе­реджені по різних їх розділах і главах. конституції зарубіжних країн зазвичай ґрунтовніше регулюють політичні суспільні відносини, ніж економічні, соціальні та духовно-культурні.

У будь-якій країні на суспільний лад постійно чинить вплив держава, політика якої визначається характером владних політичних сил, тобто суб'єктивним чинником. Цим і пояснюються відмінності у суспільному ладі зарубіжних країн, які мають більш-менш схожі умови життя суспільства.

Як складовий елемент до суспільної системи входить економічна система, яка охоплює і власне виробництво (його форми), і ті суспільні відносини, що складаються на його основі, тобто економічні. Економічні відносини - це відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституції зарубіжних держав, зазвичай, закріплюють лише основи економічної системи, а норми Інших галузей права кожної конкретної країни вже детальніше регулюють правовий статус і принципи взаємовідносин між Інститутами цієї системи.

 

Теорія розподілу влади.

Виникнення самої теорії розподілу влад (її називають і теорією, і доктриною, і принципом) необхідно пов’язати з боротьбою буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Передбачалось, що законодавча влада буде вручена органу народного представництва – парламенту, виконавча – главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами. Теоретичне обгрунтування цієї теорії небезпідставно пов’язують з іменем англійського автора Дж.Локка, Ш.-Л.Монтеск’є. Поділ влади є функціональною ознакою правової держави. Це обумовлено необхідністю поділу повноважень, тим, що державі властива агресивність, та системою стримувань і противаг.

Необхідність поділу повноважень пояснюється тим, що надмірна концентрація повноважень в руках одного органу чи особи неможлива. Система стримувань і противаг є гарантом проти узурпації влади будь-якою з гілок державної влади і водночас утворює певний механізм їхньої взаємодії, що сприяє взаємному інформуванню та стримуванню, пошуку прийнятних варіантів у ході підготовки урядових і законодавчих заходів. На систему стримувань і противаг впливають зовнішні чинники, розподіл повноважень, поділ функцій держави, різні терміни функціонування різних державних органів та особливі повноваження судової влади. До зовнішніх чинників належать інші держави, політичні партії, рухи тощо. Розподіл повноважень на користь якоїсь однієї з влад - законодавчої (представницької) чи виконавчої (адміністративної) - руйнує всю систему стримувань і противаг.

Поділ функцій держави також суттєво впливає на систему стримувань і противаг. Так, Конгрес США приймає закони, які не повинні суперечити Конституції (за винятком так званих «поправок до конституції»). Якщо ж вони їй суперечать, то Президент США має право їх не підписувати. Тоді відповідний білль не стає законом. Якщо ж Президент підписав його, то Верховний Суд США може його відмінити як антиконституційний. Крім того, відповідні законодавчі акти мають бути затверджені конгресами окремих штатів. Це заважає узурпації влади Конгресом США.

Поділ влади в парламентських формах правління умовно можна назвати німецькою системою, а в умовах президентської - американською системою поділу влади.